«ВЕСЕЛІ» 90-ТІ: МИ РОЗУМНІШАЛИ ПОТРОХУ...

От і скінчилися перші десять років вільного плавання української енергетики. І хоча, на перший погляд, наслідки її діяльності особливого захоплення не викликають, усе могло бути й гірше. Принаймні галузь загалом вижила і навіть, хоч як це дивно, нічого не вибухнуло. Втім, дякувати за це слід в основному запасу міцності системи, створеної ще за радянських часів, передусім робітникам і середньому управлінському персоналу на станціях. А от вищі енергетичні кола зробили вкрай мало.

Протягом усіх 90-х більшість керівників кидалися із боку в бік, то розтинаючи повітря моторошними криками, то тихенько підраховуючи, що особисто вони одержать від реалізації того чи іншого починання... У цілому ж усім гостро бракувало головного — компетентності й розуміння того, що відбувалося.

Кумедний парадокс — найсильнішим керівником у ПЕК за десять років стала Юлія Тимошенко, котра майже нічого не тямила в енергетиці, зате гарно зналася на фінансах. А лави її попередників — міністрів енергетики і віце-прем’єрів, які змінювали одне одного, — мало хто їх пам’ятає. Хоча серед них же теж були по-своєму яскраві люди, ось тільки, на лихо, вони опинилися не в той час і не на тому місці.

Тож і через десять років ситуація в галузі справляє досить сумне враження. І основна проблема навіть не в зношеності устаткування, яка зростає день у день. Головне полягає в тому, що так і не створено дійової моделі українського Енергоринку — його побудова, вочевидь, стане завданням наступного десятиліття.

А починалося все досить непогано. Українська енергетика традиційно вважалася кращою в колишньому СРСР, тут відпрацьовували нові технології, тут кували кадри. Про це вже забули, але на початку 90-х, коли зник жорсткий контроль Москви, запасів (палива й устаткування) від колишньої імперії залишилося стільки, що через край вистачило б років на три. Щоправда, потім ця благодать усе ж закінчилася і саме на завершення періоду гіперінфляції енергетики вперше опинилися біля розбитого корита.

Це була новина, та ще й яка! Хоч би що казали, але в галузі надто звикли жити на всьому готовому — від її робітників, звісно ж, багато вимагали, натомість завжди в першу чергу постачали устаткування, матеріал тощо. Про паливо й мови не вели, це було саме собою зрозуміле. Коли все одразу змінилося, енергетики так і не зуміли адаптуватися до нових умов.

Тоді, у середині 90-х, ресурси їм знову знайшли, забезпечивши і дармовим ураном, і не менш дармовим газом — хіба що за вугілля довелося трохи платити. Решта ж просто постачалася в борг, причому все керівництво роками сподівалося, що цей борг рано чи пізно спишуть. Досить зворушливо на цьому тлі звучали твердження, що енергетика когось там кредитує: пардон, добродії, кредитували все ж не ви, а вас — ті, хто постачав ресурси. Ви їх тільки досить бездарно розтринькали.

Весь величезний потік ресурсів пронісся через енергетику, майже не залишивши сліду, окрім розпухлих банківських рахунків енергопосередників, нових квартир і гарних багатоповерхових дач у низки чиновників.

Самій енергосистемі не перепало анічогісінько. За десять років у тепловій генерації не введено жодного блока, а в атомній з величезними труднощами і грубими порушеннями заходів ядерної безпеки ввели шостий блок Запорізької АЕС, готовність якого ще 1990 року оцінювалася в 95%.

Хоча, якщо вдуматися, десятиліття було не з тих, які називають «втраченими». Зроблено якраз багато. І якщо в суто технічному плані на виході ми одержуємо досить похмуру картину — остаточно роздовбані станції, то в організаційному плані наслідки «веселих 90-х» стануть визначальними на наступні десятиліття. Зокрема, повністю змінено структуру управління: колишні вісім міжрегіональних вертикально інтегрованих об’єднань перетворилися на структуру з двадцяти семи обласних і міських енергозбутових компаній (обленерго) і шести генеруючих. З точки зору ефективності, на перехідному етапі і за відсутності налагодженої системи платежів розподіл фінансових потоків генерації та виробників був із серії тих помилок, які набагато гірші за злочин.

Однак, що зроблено, того вже не повернеш. Вертикально інтегровані компанії в нас ще будуть, але їхня конфігурація вже стане іншою. А головне, вони будуть не державні, а приватні.

Саме поява недержавних компаній і стала найважливішою подією десятиліття — це вже назавжди. Компанії, правда, ще будуть змінюватися, міняючи власників (приміром, із двох приватних обленерго нові власники вже «вилетіли»), банкрутуючи, зливаючись, реорганізуючись тощо. Та вже ніколи українська енергетика не буде повністю державною. «Французький варіант», із тотальною націоналізацією енергетики, у нас явно не вдасться — у держави немає ні досвіду, ні ресурсів. А отже, з кожним роком долю енергосистеми дедалі більше визначатимуть на місцях і дедалі менше — з Києва.

Із цим багатьом важко змиритися, але держава змушена буде залишити за собою тільки ті функції, що реально зможе виконати (стратегічне планування, забезпечення рівних умов для приватників) і не лізти туди, де в неї немає реальних ресурсів. До речі, й цих завдань нашим державним мужам вистачить із головою, а для виконання їх буде потрібна чимала мужність. Приміром, наведення хоча б блідої подоби елементарного порядку на остаточно розхитаному Енергоринку вимагало минулого року надзусиль, зустрівши лютий опір на всіх рівнях. А пропонувалося ж: хлопці, давайте будемо один одному платити і не «відкочувати» на сторону чужі гроші.

Досить сумним наслідком десятиліття стала руйнація міфу про непорушне «братерство енергетиків». Загалом, воно завжди було трішечки перебільшеним, але правил дотримувалися хоча б зовні. Нині суперечностей між енергогенерацією та розподільчими компаніями ніхто й не намагається приховувати, а антагонізм, що жевріє між тепловою й атомною генераціями, став цілком відвертим. Енергетики також добре навчилися «кидати» один одного — просто, часто нахабно і завжди безкарно. Обленерго спокійнісінько розраховувалося з генерацією «фантиками», чудово усвідомлюючи їхню ринкову вартість, генерація не менш спокійно спалювала чуже паливо і накопичувала борги перед постачальниками. І так тривало роками, поступово стаючи звичкою. У результаті, поняття «слово честі» в енергетиці тепер важить небагато, і це сумно. Так, фірма, у засновниках якої значився один із колишніх українських міністрів, спокійно «розвела» російських постачальників на кілька десятків мільйонів доларів, і це вже нікого (у тому числі й росіян) не дивує, адже випадок цілком буденний і далеко не найвагомішій.

Енергетики засвоїли масу нових термінів: неплатежі, відкат, бартер, офшор, «чорна готівка», «злив» тощо. На жаль, і країну швидко привчили до терміну «віяльне відключення». Та, мабуть, найголовнішими словами, що характеризують галузь, стали «схема» та «дисконт». На жаль, історія не зберегла імені першого керівника електростанції, котрий пристав на пропозицію заїжджих посередників купити щось із м-а-аленькою націночкою, яку вони потім поділять. Спочатку це було новим, незвичним, викликало побоювання — а раптом посадять? Та все обійшлося, нікого не посадили... Хлопці посміливішали, і хвороба пішла вглиб.

Уже років через три доходило до маразму: устаткування за бартерними схемами примудрялися постачати в 100 разів дорожче, ніж воно коштувало. Та навіть якщо абстрагуватися від цих «піків жадібності», то постачання палива в два-три рази дорожче і запчастин — у п’ять разів вище від їхньої ціни вважалося цілком нормальним. Оплата за електроенергію грошима розцінювалася як ознака повного глупства і невміння вести бізнес.

Навколо будь-якої генеруючої енергокомпанії з’явилися цілі отари «незалежних постачальників», які жиріли на чужій електроенергії. І ледь не перше, що робили приватизовані обленерго (їхні акціонери уміють рахувати гроші), — виганяли цих панів зі своєї території. Підхід був дуже простий: постачальникам пропонували платити за транзит електроенергії грошима, після чого більша їх частина зникала назавжди. А 2000 року, з початком грошових розрахунків, «незалежних» звели майже до нуля — вони залишилися там, де справді можуть працювати в умовах грошової оплати.

Поступово галузь більш-менш звикла до такої роботи. Принаймні, в останні три роки спад виробництва електроенергії майже припинився, стабілізувавшись на рівні 170 млрд. кВт.год.

Найбільше за минуле десятиліття «постраждала» теплова генерація — обсяги її виробітку впали більш аніж удвічі — із 206 до 80 млрд. кВт на рік. При цьому скільки з 104 енергоблоків уже реально перетворилися на металобрухт, схоже, не знає ніхто — подейкують, близько двадцяти. В умовах, коли й ті, що залишилися в дії, працюють десь на третину потужності, це справді мало кого турбує. Атомна ж генерація виробіток навіть підвищила. Це пов’язано з тим, що в 90-х вона працювала здебільшого на дармовому паливі, та й блоки в неї ще досить нові. Втім, основні проблеми у атомників ще попереду.

Ступінь же інтересу енергетиків до перспективних планів наочно демонструє курйозний випадок. При підготовці березневого Послання Президента Верховній Раді про підсумки 2000 року і перспективи 2001-го, у розділі, присвяченому енергетиці, хтось переплутав цифри. У результаті замість 42 блоків по 300 МВт написали 24 по 500, гірко нарікаючи на те, що, мовляв, енергосистема перевантажена неманевреним устаткуванням. Загалом воно так і є, тільки «п’ятисоток» у системі немає і ніколи не було...

Сіль жарту в тому, що документ цей певною мірою програмний, і на нього іноді посилаються. Тому неіснуючі типи блоків пішли «гуляти» по пресі. А от самі енергетики його, схоже, якщо й читали, то з п’ятого на десяте — таких програм уже було багато, і жодного реального значення вони не мали і ще довго не матимуть. А шкода, адже стан більшості вцілілих енергоблоків справді близький до критичного. Вже ясно, що в найближчі 15—20 років замінити їх нічим, тож що швидше їх почнуть «латати», то краще для всіх.

Однак будь-які плани модернізації стануть більш-менш реальними лише після того, як енергетика поповниться живими грошима. А з цим у нас проблеми.

Нині діюча модель Енергоринку жодних перспектив не має і поступово відімре. Інша річ, що процес цей бажано зробити плавним і максимально безболісним. Липнева спроба її зламу шляхом прийняття закону про основи оптового ринку електричної енергії в Україні і запровадження «прямих договорів» у відверто «зливальному» варіанті показала, що хоч яка погана існуюча система платежів, а за бажання її можна зробити й гіршою. Цікаво, що, аргументуючи своє вето, Президент цілком грамотно спрогнозував, до чого призведе прийняття закону: «Скасування заборони на негрошові форми розрахунків у поєднанні зі значним зростанням цін могли б спровокувати поновлення бартерних операцій і подальше розкручування боргової спіралі в ПЕК та інших базових галузях економіки». Приємно, що влада потроху навчилася хоч іноді називати речі своїми іменами.

Звісно, прямі договори в енергетиці неминучі, і рано чи пізно вони будуть. Інша річ, що доведеться ще раз роз’яснити: поняття «прямий договір» і «відкат» — це зовсім не синоніми. Однак це завдання цілком вирішується, якщо чітко виписати, що всі розрахунки в енергетиці здійснюються тільки в грошовій формі, і регламентувати процес нарахування штрафних санкцій. Інакше і в наступному десятилітті ми знову побачимо дивовижні «грошові» договори із санкціями до генерації на рівні 9% у валюті — і не за рік, а за день.

Ще одним наслідком десятиліття стало чітке розуміння того, що, крім нас самих, ми нікому особливо не потрібні. Гасло «закордон нам допоможе» тихенько померло. Світове співтовариство з рідкісною байдужістю ставилося до наших проблем, цікавлячись хіба що тим, як швидко ми закриємо, бажано за власний кошт, Чорнобильську АЕС. Домігшись цього, воно заспокоїлося: лізти в пануюче на Енергоринку свавілля нікому особливо не хотілося. Тим більше, що сама Україна поступово зникла з енергетичної карти Європи. Наша енергетика роками працює ізольовано від інших, а вихід на рівень частоти струму в 50 Гц викликає ледь не дитяче захоплення. Ось тільки навряд чи хтось зможе його розділити — для всіх така частота стала буденною.

Загалом, десятиліття стало часом прощання з ілюзіями. Енергетики почали не тільки добре розумітися на «СХЕМОтехніці», а й багато чого навчилися. В енергокомпаніях на місце технарів дедалі частіше приходять економісти, і це правильно: інженер в енергетиці — постать ключова, але управляти компаніями краще все ж не їм. У ринковій економіці треба не лише виробити товар, а й вміти його продати, а не подарувати. Цього ми поки не вміємо, але швидко вчимося...

Нове десятиліття теж легким не буде. Порядок із платежами ми, зрештою, наведемо, ніде дітися. А ось проблема зносу устаткування буде тільки загострюватися, а слідом за нею — і проблема тарифів. Попри весь лемент щодо їхньої завищеності (іноді так воно й було), в абсолютних розмірах вони одні з найнижчих у світі. Тож попереду неминуче зростання тарифів, причому мінімум удвічі.

Також перед нами стоїть веселенька процедура впорядкування боргів, яка виллється в безліч справ про банкрутство усіх і всього. Буде приватизовано генерацію й решту обленерго. А загалом життя битиме ключем, але цим уже навряд чи кого здивуєш — звикли. І це ще один результат.