Усе, що складно, — неправильно - Економіка - dt.ua

Усе, що складно, — неправильно

4 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-11 лютого

«Хороших податків не буває», — сказав Черчілль. Гаразд, не сперечаємось. Але як щодо податків хоча б трохи менш мерзотних і хоча б трохи менш тупих?..

«Хороших податків не буває», — сказав Черчілль. Гаразд, не сперечаємось. Але як щодо податків хоча б трохи менш мерзотних і хоча б трохи менш тупих?

Що маємо

Головною рисою сьогоднішнього податкового механізму є, безумовно, його складність. Та сама складність, через яку правильну сплату податків важко не тільки забезпечувати, а й контролювати, через яку тим, хто любить шукати в каламутній воді свою рибку, легше ухилятися, аніж якби податкова система була прозорою. Щоправда, саме ця складність забезпечує зайнятість (бухгалтерів, фінансистів, фіндиректорів, податкових інспекторів, податкових міліціонерів, аудиторів etc.), а головне — можливість притиснути будь-яке підприємство, якщо воно раптом випадково профінансує не ту партію, яку любить влада: адже інші шляхи покарання «за політику» при демократії (чи її імітації) неприпустимі.

Сьогодні українські податки виконують сім функцій. Перша — репресивна (політична); друга — бюрократична (розмноження чиновників, тих, хто їм опирається, тих, хто опирається тим, хто опирається, тощо); третя — корупційна (де складно — там завжди хабарі); четверта — мафіозна (податкоуникнення незаконне — з допомогою фіктивних фірм); п’ята — офшорна (податкоуникнення «законне» — через використання законодавчих щілин); шоста — дестимулююча (поки одні уникають, інші платять за себе й «за того хлопця», а в таких умовах щось робити невигідно) і, нарешті, сьома, остання — соціальна (задля якої, власне, все і затівалося, але її всіма забуто й вона перебуває на заслуженому останньому місці).

Простота оподаткування автоматично прибрала б перші п’ять функцій, як наслідок — шосту, і залишилася б тільки сьома. Однак...

Чому ми маємо саме це

Одним з офіційних обгрунтувань складності оподаткування є необхідність по-різному оподатковувати різні елементи вартості.

У результаті такого різного оподаткування, з яким пов’язано стільки жертв, найбільш оподатковуваним елементом податкової бази в січні 2005 року (а що придумають у лютому — ми ще не знаємо) виявилася зарплата в межах семи середніх зарплат (конкретніше — у рамках 4100 грн. на місяць). Сумарний податковий тиск на неї складався цього місяця з податку на доходи фізосіб (13% «зсередини»), різних страхових нарахувань і утримань — пенсійних, «безробітних», «непрацездатних» і «нещасних» (як правило, більш ніж 40%, включаючи «зовнішні» нарахування і «внутрішні» відрахування; більш точна цифра залежала від галузі, для кожної з яких установлено свій «нещасний» норматив, і від конкретного розміру зарплати), а також ПДВ (20% «зовні»), оскільки підприємство має його заплатити до того, як із решти суми видаватиме зарплату.

Далі за ступенем податкового навантаження — після зарплати до 4100 — йшов прибуток (25% податку з прибутку «зсередини» і 20% ПДВ «зовні»).

Потім — зарплата більше семи середніх (13% «зсередини» і ПДВ 20% «зовні»). Її, до речі, засновники люблять показувати замість дивідендів, оскільки дивіденди потрапили б ще й під податок із прибутку.

За ними йшла амортизація (у принципі не оподатковується, але відраховується з оподатковуваного прибутку дуже повільно).

І, нарешті, найменший тягар лягав на матеріали (практично не оподатковувані, якщо все гаразд із податковими накладними і ще з кількома нюансами).

Отже, складність знадобилася, щоб низькі зарплати оподатковувалися більше, аніж прибуток, а індивідуальні наддоходи — менше, аніж прибуток.

Яке ж соціальне — чи інше — завдання (окрім полегшення податкового тягаря на депутатів, котрі все це прийняли) при цьому вирішується?

Чому прогресивне оподаткування (вищі доходи — вищі ставки) замінилося не рівним оподаткуванням, а своєю протилежністю — оподаткуванням регресивним (наддоходи в результаті оподатковують за меншою ставкою, аніж малі зарплати)? В ім’я чого запущено механізм, що стимулює оформлення зарплати на багатого шефа (щоб скористатися «його» пільгою), котрий потім у конверті поверне (якщо поверне) «здачу» і, можливо, при цьому трішки поділиться податковою економією?

Й оце задля цього знадобилося надскладне роздільне оподаткування? Чи ж насправді воно покликане просто сховати те, що в результаті мільйонери сплачують податки (з урахуванням соцстрахів) за значно меншою ставкою, аніж злиденні? При цьому соцстрахи, від яких вони практично звільнені, більш як утричі перевищують податок на доходи фізосіб, який вони таки сплачують; бідняки ж, якщо працюють, сплачують і соцстрахи, і прибутковий податок!

Про податкові словоблудства

Неосвічених можна обдурити софістикою-казуїстикою на кшталт того, що 13-відсотковий прибутковий податок сплачують люди, а соцстрахи — не люди, а підприємства. Формально така відмінність соцстрахів від прибуткового податку (за нарахуваннями, а не за стягненнями) дійсно є. Але ж працівник наймається на роботу не для того, щоб сплачувати податки і соцстрахи, а щоб одержувати певну фіксовану суму. А скільки для виплати такої суми фактично витратить підприємство — не його клопіт. З цього погляду фактично всі податки (включаючи і рівний для усіх 13-відсотковий прибутковий) сплачує підприємство.

Коли ж говориться, що податок на доходи фізосіб сплачує фізособа — це точно така ж казуїстика, як і твердження, що «непрямий» ПДВ сплачує не виробник, а споживач. Насправді ж споживач сплачує ПДВ так само, як, наприклад, податок на прибуток — у складі ціни кожного товару (просто ПДВ, як «дражнилка», виділяється окремо). А фактично всі податки саме підприємства і сплачують — і ПДВ, і прибутковий.

Так ось, щоб заплатити біднякові, підприємство витрачає через податки більше гривень на одиницю бідняцької зарплати, аніж на одиницю зарплати шефа-мільйонера.

Виходить, розробники податкової системи зробили все від них залежне, щоб платити бідним було для підприємств невигідно!

Тяжка спадщина допомаранчевої епохи

Ще однією цікавою рисою сьогоднішнього податкового механізму є те, що наріжним каменем поставлено не законність, а доцільність. Виходячи з неї, наприклад, ніхто не збирається по-чесному відшкодувати підприємствам (експортерам etc.) накопичені бюджетні борги з ПДВ.

І яку ж роль при цьому відіграють податкові закони? Все кіно в тім, що ніякої!

Між іншим, деякі з них уже згадують із посмішкою, хоча формально вони діють. Згадаймо хоча б так звану першу подію (реально вона працює тільки для податкозбільшень, але ніяк не для податкозменшень).

А ще можемо згадати заборону коректувати оподаткування через закони про держбюджет (вони щорічно струшують-перетрушують всі податі, запроваджуючи черговий тимчасовий варіант податкового «військового становища») чи заборону змінювати податки пізніше, ніж за півроку до початку року, коли зміни наберуть чинності...

То навіщо таке законодавство, дикість і несправедливість якого погіршується ще й тим, що навіть його — не дотримуються? І тим, що панують у нас, прошу зважити, не стільки закони, скільки поняття! Законодавство ж працює, як би це інтелігентніше висловитися, диференційовано.

Можна, звісно, казати, що закони в країні хороші (принаймні для мільйонерів, принаймні поки). А ось те, що поганенько з їхнім виконанням, — то це клопіт каральних (певне, «недокараючих») органів. Але хіба для когось є секретом специфіка України в цьому сенсі? Тому аніж репетувати «Гвалт, міліція!», чи не краще зробити все, щоб закони не провокували недотримання самих себе?

Адже тому ми й придумуємо свої закони, а не беремо готові з інших країн, щоб враховувати укрспецифіку! То де ж урахування найбільш специфічного — кримінального менталітету податкового недотримання?

Хіба так звана нульова ставка ПДВ (яка передбачає повернення податку експортерам) не стала провокацією, котра викликала цілком прораховувані зловживання?!

А пільгове оподаткування наддоходів хіба не стимулює конвертування (від слова «конверт») зарплати через хазяїв, що закабаляє найманців остаточно? Чи це прораховувалося гірше, ніж «повернення» ПДВ фіктивним фірмам у таких масштабах, що для справжніх підприємств повернень уже не вистачило?

А інституція — давайте вже детальніше — податкових накладних? У цивілізованих країнах вони виконують свою місію покладання відповідальності на тих, хто їх виписав. У нас же тих, хто виписав, не можуть впіймати, і за їхньої відсутності змушують відповідати одержувачів — а це суперечить самій ідеї податкових накладних, які призначалися саме для звільнення одержувачів від відповідальності за те, за що вони відповідати ніяк не можуть. І хіба відразу було незрозуміло, що в Україні вийде саме те, що вийшло?

Ну гаразд, колись недодумали.

А тепер — коли все вже зрозуміло — чому за цей механізм оподаткування держава продовжує триматися? Невже і нова влада не зробить ніяких кроків, щоб таке, м’яко кажучи, дивне оподаткування змінити? Адже якщо навіть вона не почне хоча б податкову еволюцію (про революцію вже не говоримо), то більше розраховувати немає на що.

Є у еволюції початок...

Першим кроком має бути об’єднання соцстрахів. Багатогранність соціальних потреб — проблема держави, а не підприємств. Їхня справа — наповнити державний гаманець, а держава вже мусить ділити, не звалюючи пов’язані з цим складності обчислення на платників податків.

І чому це, цікаво, в нас вважається справедливим, що в «нещасний» соцстрах ризикові галузі повинні платити більше, ніж інші? Хіба шахтарі, приміром, ризикують задля себе, а не задля всієї країни? То чому ж їхній героїзм «винагороджується» підвищеним оподаткуванням, ніби неминучий (на жаль) для ряду галузей ризик — чиясь примха? Сільське господарство небезпечніше за аудит — ну то й що? Пригадаймо Висоцького: «Небось, картошку все мы уважаем?»

А коли ставки будуть для всіх однакові, то що заважатиме ці загальноставкові соцстрахи об’єднати в єдиний соціальний податок, як це всюди й робиться? Одна справа, якщо якийсь збір — «свій» для кожної галузі, а інші — ні, тоді об’єднати їх складненько. Але коли цю надуману, штучну перешкоду буде усунуто, жодних причин для «багатосоцстрахування» на рівні не країни, а суб’єкта підприємницької діяльності, зрозуміло, не залишиться.

Йдемо далі. Податок на доходи фізичних осіб зараз уже для всіх єдиний і, як було показано вище, суб’єкт їхньої сплати — фактично той же, що й соцстрахів. То чому його мають сплачувати окремо, а не з ними разом?

За різних ставок залежно від доходу це було справді неминуче: тоді треба рахувати дійсно в розрізі кожної фізособи. Але коли для всіх — 13%, то в ім’я чого, задля якої великої ідеї не можна все спростити і скласти разом із соцстрахами?

Ну а чому окремо має оподатковуватися прибуток? Щоб його оподаткування було, як зараз, за більшою ставкою, ніж індивідуальне обкладення оподаткування, і за меншою ставкою, ніж жебраків?

Чи, може, в один прекрасний момент зробити все навпаки, аби тільки по-різному?

Однак від «навпаки» легше не стане — навіть якщо, наприклад, скасувати ненарахування на доходи понад 4100.

Мільйонери або повернуться в тінь, або перестануть займатися виробництвом взагалі й інвестуванням зокрема. Або відмінність податкового тягаря просто призведе до «структурних перетікань» на користь менш оподатковуваних.

А якщо так, то навіщо взагалі ці відмінності, котрі: а) несправедливі, б) час від часу змінюються на протилежні, в) легко обходити і г) страшенно все ускладнюють?

(До речі, зовсім уже пікантно виходить, коли зміни вносяться трішечки заднім числом — це особливо стимулює виробничу активність! Тому те, що ми вище писали про січень, правильніше було б позначити інакше: у січні думали, що оподаткування таке...)

Неліричний відступ

Можна було б піти далі і говорити взагалі про єдиний податок із усього обороту. Він ще більше все спростив би, і уникати сплати такого податку було б украй складно через відсутність того, що вираховується з податкової бази.

Однак це викликало б і необхідність диференціації ставок для різних галузей через об’єктивні відмінності в їхній матеріалоємності: при оподаткуванні всього обороту не можна ювелірне виробництво чи кораблебудування оподатковувати за тією ж ставкою, що й послуги, де матеріалів майже немає.

З одного боку, «проконтролювати галузь» — не так вже й складно, ми це неодноразово проходили: і за СРСР, і за обмежень рентабельності, різних для різних галузей, та й зараз проходимо теж — при оподаткуванні підприємців на єдиному податку, котрий залежить від виду діяльності, чи при патентуванні-ліцензуванні.

Та, з іншого боку, одні проблеми тоді заміняться іншими (хоча, можливо, й меншими), а головне — занадто вже загальне оподаткування обороту незвичне. Певне, реальним воно стане лише в тому разі, якщо «традиційне» оподаткування остаточно себе дискредитує.

(У дужках — на більше не замахнемося — згадаємо і про найбільш маргінальний варіант, яким є заміна податків інфляцією. Стовпова дорога цивілізації в цьому напрямі не пішла і нині розвертати її вже запізно.

Однак теоретично — особливо на тлі податкової сваволі — був би цікавий механізм, коли держава замість того, щоб збирати гроші, просто друкувала б їх у потрібній кількості, паралельно встановив мінімальну маржу для обміну валюти на рівні, скажімо, 10—20%, щоб охочих не було.

Тоді не було б ніякого податкоуникнення, інфляція підстьобувала б і попит, і експорт, а через них — виробництво. На соціальні ж компенсації пенсіонерам etc. йшли б додаткові додруковування.

Втім, очевидні й мінуси:

— залежність соціальних гарантій від примх держави — це, звісно, погано;

— від неминучої інфляції різні галузі страждали б по-різному — матеріалоємним знову було б найгірше, бо вони змушені продавати не тільки нову вартість, а й минулу працю, що при постійному зростанні цін дуже складно;

— якість продукції, яку візьмуть «без варіантів», щоб тільки позбутися грошей, обов’язково знизиться;

— ну а вже про те, наскільки все це незвично, і на додаток скомпрометовано невмілим використанням інфляції — то Керенським, то Кравчуком, годі й говорити.)

Мікро-міні

Водночас від спрощення оподаткування до рівня єдиного податку з обороту остаточно відмовлятися не варто.

Певне, має бути окремо оподаткування мікробізнесу (скажімо, з оборотом до еквівалента 50 тис. дол. на рік), окремо — малого бізнесу (від 50 до 500 тис. дол. на рік) і окремо — інших.

«Мікро» можна оподатковувати так само, як зараз «єдиноподатників»: фізособи сплачують фіксовану суму залежно від виду діяльності, а підприємства сплачують податок з обороту за єдиною ставкою, маючи при цьому право перейти і на «нормальне» оподаткування, яке діє для інших.

«Міні» (а це вже тільки юрособи) мусять сплачувати єдиний податок з обороту за ставками, диференційованими залежно від галузі, і на даному рівні право вибору — так чи «по-нормальному» — має вже, очевидно, бути обмежене, якщо не скасоване зовсім, а то неминучі бюджетні втрати: погодяться на «свою» єдину ставку для галузі лише ті підприємства, чия податкова маса від такого варіанта оподаткування знизиться.

Ну а про оподаткування інших підприємств — за максимального для них «укрупнення» податків (але аж ніяк не збільшення загального податкового навантаження) — розмова окрема.

А треба — так

Якщо оподатковувати не весь оборот, а якусь його частину, найважливішим є те, що саме вираховувати з обороту для цілей оподаткування.

Прийнято вважати, що вираховувати слід матеріальні і «прирівняні до них» витрати; оподатковувати ж потрібно зарплату, прибуток і витрати на так звані невиробничі потреби.

Оподаткування зарплати і прибутку «в парі» дуже узгоджується з марксизмом, котрий називає прибуток додатковою вартістю, а зарплату — необхідним продуктом, витратами на робочу силу, яка нібито самотужки створює додатковий продукт.

Якщо ж виходити з того, що прибуток створюється не одним чинником, а суцільною виробничою системою, то кожен її елемент «гідний» своєї участі в базі оподаткування.

Ну а коли все «виробниче» з цієї бази виключати, то, навпаки, кожен елемент вартості має право претендувати на таке виключення, оскільки навіть витрачання прибутку на «невиробничі» потреби засновників необхідне саме для виробництва, якого просто не буде (як, утім, і самих підприємств), якщо кожен засновник «свого» не отримає.

Тобто (не)оподатковування за принципом «потреби» — просто з додаванням зарплати до витрат невиробничих і тому оподатковуваних — ніякої критики не витримує. Тоді незрозуміло ні те, чим зарплата гірша від матеріалів, ні те, чим їх же гірше витрати на дивіденди (задля яких, по ідеї, все засновниками й замислювалося, хоч для когось це дуже «вульгарно») чи на придбання основних фондів (які вилучаються сьогодні з бази оподаткування прибутку надто повільно).

Ні, зарплату (і, звісно, дивіденди) оподатковувати, ясна річ, варто, однак лише тому, що це і є справжній доход, «істинний» об’єкт оподаткування!

Оподатковувати треба не підприємства (субстанцію досить умовну, котрій «особисто» взагалі нічого не потрібно), а конкретних людей, підприємства ж просто можуть заміщати їх у ролі платників податків.

Ну а щоб замість зарплати не стали практикувати з метою податкоуникнення безготівкові проплати на сторону за те, що буде кимось спожито індивідуально, то всі витрати, мета яких носить персоніфікований (тобто індивідуальний) характер, мають із ціллю оподаткування прирівнюватися до зарплати.

Погодьтеся: це відстежити значно простіше, аніж вивчати, з якої потреби — господарської чи безгосподарної — витрачали гроші. Важливо не те, з господарською метою чи ні (ми вже показали, що «господарським» є все), а комусь особисто чи не особисто.

Зрозуміло, не виключається з оподатковуваного обороту і нікуди не витрачений «сухий залишок» прибутку.

А от проплати «на сторону», котрі підлягають оподаткуванню у їхнього одержувача і при цьому у сторони-проплатника не використані (у вигляді отриманих за ці проплати субстанцій) персоніфіковано, з її оподатковуваного обороту виключатимуться — хай би вони були витрачені на придбання матеріалів або ОФ чи пішли на щось інше.

У результаті оподатковуваною базою стане фонд споживання, збільшений на невикористаний прибуток, тобто сума фондів споживання і накопичення (накопичення — у вузькому значенні слова).

Якщо застосовувати так званий касовий метод, то оподатковувана база за кожен період дорівнюватиме виручці (в особливих випадках — за звичайними цінами) за вирахуванням проплат за даний період постачальникам. При цьому та частина таких проплат за даний і попередні періоди, за якими отримані товари (роботи, послуги) було в даному періоді використано індивідуально, додається назад, тобто в результаті оподатковується.

І все — більше ніяких податків не потрібно! (Ну хіба що будуть акцизи й мита).

Як визначити ставку вищезгаданого податку? Для цього загальну бажану податкову масу достатньо розділити на гадану суму податкових баз. Адже робиться все (повторимося) не задля зміни податкового навантаження, що є питанням окремим і, радше, політичним, а задля спрощення оподаткування.

Тому що дістало

Те, що податкову систему час змінювати, причому концептуально, очевидно, і наші надії тут ми пов’язуємо із загальним революційним процесом у країні. Колишнє оподаткування ну ніяк із ним не кореспондується, і жодних виправдань спробам тягти і далі старі податки, звісно ж, немає.

У буремний час, коли на карту було поставлено долю країни, ми опинилися по один бік барикад із тими, кого досить стабільно критикували з усякого навколоподаткового приводу. Дуже хочеться зберегти цю єдність і не розбігтися знову по різні боки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво