Україна в ієрархії рівня життя: перспективи просування вгору

2003 року Україна посіла 119-те місце серед 229 країн світу за рівнем ВВП на душу населення у паритетних цінах1. Серед колишніх республік СРСР кращі позиції зайняли Бєларусь (109), Казахстан (99), Російська Федерація (86), Латвія (78), Литва (73), Естонія (68). Наскільки реальною є можливість нашої країни піднятися на вище місце в рейтингу?

Доводиться констатувати, що світовий розвиток не супроводжується вирівнюванням рівня життя між економічно розвиненими та слабкими країнами. У нещодавній доповіді ПРООН про розвиток людини наведено відомості про те, що в останні десять років минулого століття, незважаючи на розвиток світової економіки, продовжувала зберігатися значна різниця у рівні життя розвинених і слаборозвинених країн, проблеми бідності та голоду досі не вирішено, темпи зростання у 125 країнах не досягли й 3%, а в 54 країнах узагалі знизилися.

Для найбідніших країн велике значення мали б соціальні та капітальні трансферти від більш розвинених. Однак допомоги донорів поки що не вистачає для вирішення проблем, що накопичилися, а механізм перерозподілу доходів від багатих держав до бідних не вмонтовано у процеси світового розвитку.

Серед найбагатших за рівнем життя країн найбільшу донорську допомогу (в розрахунку на одного жителя країни в доларах США) надають Люксембург — 352,3, Норвегія — 307,95, Данія — 302,7, Нідерланди — 216,7, Швеція — 191,5, Швейцарія — 150,3, Франція — 104,7. Водночас допомога другої за рівнем ВВП на душу населення країни — США — становить лише 23,81. З усього видно, що у світовому співтоваристві назріла необхідність ретельного дослідження та вироблення дієвих нормативів і механізму допомоги найбіднішим країнам, особливо у сферах, які відстають найбільше. Людський капітал та інфраструктура мають стати фундаментальними чинниками залучення інвестицій.

Наші розрахунки також свідчать про те, що процес глобалізації не супроводжується вирівнюванням рівня життя або зближенням середньодушових доходів у бідних і багатих країнах. Навпаки, один долар приросту подушного ВВП у групі бідних країн означає ще більше зростання подушних доходів у групі багатих. Причому параметри останнього можна з математичною точністю розрахувати, оскільки процес диференціації країн за рівнем життя підпадає під загальний закон структуризації живої та неживої природи — закон золотого перерізу (ЗЗП).

Емпіричні дані про середній рівень ВВП на душу населення (у паритетних цінах) свідчать про те, що середній показник, розрахований по вісьмох ієрархічних групах країн, змінюється від групи до групи майже в цілковитій відповідності з рядом золотого перерізу. На графіку 1 видно, що за п’ять років світового розвитку збільшився лише рівень розвороту розподільної кривої, тоді як диференціація середнього подушного доходу (ВВП) по групах країн зберігала внутрішню структуру відповідно до ЗЗП. Деякі відхилення від ряду золотої пропорції спостерігаються у групах найбагатших і найбідніших країн, а саме: багаті дещо багатші, ніж слід було їм бути згідно з золотою пропорцією, а бідні — бідніші.

Консервативність структури не означає, що одного разу зайнята якою-небудь країною позиція не дозволить їй переміститися нагору. За минулі п’ять років кілька країн зуміли вирватися вперед і цим самим відтіснили інших на кілька сходинок, при цьому лише деякі країни зберегли свій статус-кво.

Так, за період від 1999-го до 2003 року за рівнем ВВП на душу населення Ірландія зуміла переміститися з 26-го на 11-те місце; Норвегія — з 8-го на 3-тє, Данія — з 11-го на 8-ме, Ісландія — з 16-го на 9-те, Австрія — з 14-го на 10-те, Канада — з 16-го на 12-те. Водночас деякі країни, незважаючи на зростання, що триває, знизили свої рейтингові позиції: Бельгія — з 10-ї до 13-ї, Гонконг — із 6-ї до 15-ї, Японія — з 12-ї до 18-ї. А в Кувейті й узагалі відбулося скорочення ВВП на душу населення, з 14-го місця країна перемістилася на 47-ме.

У більшості країн, які підвищили свій рейтинг, періоду динамічного зростання передували зміни в економічній політиці уряду, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності економіки та залучення на ринок прямих іноземних інвестицій. Приміром, у Ірландії найбільш значущим для інвесторів кроком стало значне зниження рівня оподаткування. Було вжито конкретних заходів для істотного, порівняно з іншими європейськими країнами, поліпшення бізнес-середовища, економічної і технологічної інфраструктури, а також рівня освіти та кваліфікації, інновацій і творчості. Незабаром було досягнуто інвестиційної хвилі зі значною участю зовнішнього капіталу та водночас — високим рівнем інвестування нових технологій; потім підвищилися продуктивність усіх факторів виробництва та рівень життя.

Так, за період від 1994-го до 1999 року у країні відбувся стрибок у обсягах чистих іноземних інвестицій, які покрили левову частку валового накопичення основного капіталу (за 1995—1998 роки — в середньому 17,4%). При цьому середньорічний приріст реального накопичення основного капіталу становив 14,8%, тоді як у середньому по ОЕСР — 5,1%.

На графіку 2 видно висоту хвилі реального чистого накопичення основного капіталу в Ірландії у порівнянні з динамікою аналогічного показника у країнах ОЕСР загалом. Логічним результатом випереджальної інвестиційної динаміки стало зростання ВВП Ірландії (графік 3).

Досвід країн, які генерують економічне зростання, переконливо доводить, що прогрес в ієрархії рівня життя можливий лише за однієї умови — економіка має стати висококонкурентною на ринку світового капіталу, а отже — залучати заощадження резидентів інших країн на свій ринок.

Як видно на графіку 4, ранжування країн ЄС за показником подушного ВВП мало пов’язане з ієрархією країн за обсягом фінансових активів на душу населення. Однак саме середньодушовий рівень накопичених заощаджень є фундаментальним фактором збереження групою багатих країн високого рівня національних доходів, незалежно від країни їх утворення, адже Великобританія, Нідерланди, Данія, Франція, Німеччина давно вже стали інвестиційними донорами для інших країн, де умови бізнесу дозволяють одержати відносно вищу віддачу від вкладень. У цілому по групі країн, які входять до складу ОЕСР, уже багато років поспіль спостерігається від’ємне сальдо прямих іноземних інвестицій (ПІІ).

Потужний масив заощаджень домогосподарств та інших секторів економіки інвестує як свою, так і чужу економіку та щороку нарощується з певним мультиплікатором. Приміром, у Німеччині наприкінці 2002 року фінансові активи населення в розрахунку на одного жителя країни становили 45 тис. євро, що більш як удвічі перевищило річний середньодушовий розпоряджуваний дохід. Аналогічний показник у США ще 2000-го був на рівні 163 тис. дол., що більш як у 6,5 разу перевищувало річний дохід середнього американця. Однак за 1990—2002 рр. чистий відтік ПІІ з Німеччини становив 157 млрд. дол., у той час як США мали в цілому позитивне сальдо ПІІ.

В Україні, яка на початку 90-х пережила знецінювання внесків, для більшості громадян процес накопичення заощаджень розпочався буквально з нуля. Навесні минулого року, незважаючи на значне зростання банківських внесків фізичних осіб, на запитання Центру Разумкова «Якщо ви втратите роботу, на який період вам вистачить заощаджень?» більше половини опитаних відповіли, що у них немає заощаджень, на один місяць заощаджень вистачило б у 23,3% респондентів, на півроку — у 4, на рік — у 2,3, на кілька років — у 0,9, ну а 7,9% опитаних не змогли відповісти на це запитання.

Згідно з даними НБУ, сума середнього внеску населення України у банківській системі в розрахунку на одного жителя становила на 1 серпня ц. р. менш як 170 дол.

Малопотужність як накопичених заощаджень, так і їх щорічного приросту жорстко обмежує можливості створення стійкої (на кілька років) інвестиційної хвилі, яка дозволила б здійснити акордне, за ланцюгом взаємопов’язаних виробництв або кластерів, технологічне переозброєння економіки. Для створення у країні інвестиційної хвилі необхідно в найближчі сім років щорічно залучати в середньому 5 млрд. дол. ПІІ. Єдиним виходом із ситуації є зміна підприємницького середовища, підвищення конкурентних переваг і таким чином залучення в економіку чужих заощаджень. Тільки так можна піти у відрив в економічному зростанні та здійснити стрибок у рівні життя.

Минулого року Україна зайняла 84-ту позицію серед 102 країн у рейтингу за індексом конкурентоспроможності розвитку. Привабливими характеристиками країни залишаються близькість до світових ринків, багаті природні та рекреаційні ресурси, висока трудова кваліфікація та освітній рівень населення, реальна можливість швидко налагодити сучасне виробництво й одержати дохід від різниці в оплаті праці. Однак інвесторів лякають приховані торгові бар’єри, обсяг тіньової економіки, відсутність повноцінного захисту прав власності та повсюдна корупція.

Страх втратити капітал стримує спокусу одержання високих прибутків, тому приток прямих іноземних, справді іноземних, а не «офшорних» інвестицій, залишається незначним. 2003-го весь приток становив 19 дол. на одного жителя України (причому третина — з Кіпру), в той час як у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи протягом кількох років він не опускався нижче за 240 дол., що дозволило за короткий час переозброїти економіку та підвищити рівень життя.

Висновок очевидний: лише конкретні кроки уряду в бік посилення конкурентоспроможності економіки країни, які включатимуть зняття прихованих ринкових бар’єрів; припинення незаконних способів «перекриття кисню» конкурентам, які обмежують свободу ведення бізнесу, а також створення сильного законодавчого захисту прав споживачів і багато іншого в частині поліпшення підприємницького середовища дадуть змогу вивести Україну з «ніші» слабких економік.