«Укр-Кан Пауер»: згаслий маяк

Країна змінює орієнтири. Планується збільшити приплив іноземних інвестицій. Це означає, що найближчим часом на наш ринок із далекого зарубіжжя насуне чергова хвиля хлопців без грошей, але з гарною репутацією і зв’язками. А також із готовністю порулювати чимось під майбутнє щастя. Вибудовуючи відносини з такими партнерами, не зайвим буде взяти до уваги накопичений досвід.

В України вже було чимало проблем із зовнішнім фінансуванням інвестиційних проектів. Можна пригадати ситуацію з будівництвом саркофага на Чорнобильській АЕС, зрив добудування Дністровської гідроакумулюючої станції. Є невдачі й більш локального характеру.

Наприкінці вересня минулого року Фонд держмайна розірвав договір із канадською компанією Northland Power про створення спільного підприємства ЗАТ ЕК «Укр-Кан Пауер» (Дарницька ТЕЦ). Так закінчився один із найбільш невдалих інвестиційних проектів західної компанії в Україні.

На київському Лівобережжі Northland Power з’явилася ще 1992 року. Серед засновників компанії були вихідці з української діаспори, що, безсумнівно, викликало симпатію у Києві. Крім того, виглядала привабливою і сама можливість залучити недороге західне фінансування. Канадці здавалися стратегічними інвесторами, котрі реально володіли двома станціями у провінції Онтаріо і будували там третю. Цим вони вигідно відрізнялися від офшорів, які вже входили в моду.

Інвесторам запропонували на вибір аж три ТЕЦ — у Києві, Львові й Одесі. Зупинилися на столичній, аби яскравіше продемонструвати, який чудовий партнер у нас з’явився. У березні 1995-го було підписано протокол про наміри. А 1996 року почалося створення СП, яке у травні 1997-го і завершилося.

На базі найстарішої із діючих у місті ТЕЦ — Дарницької (її обладнання вводилося в дію у 50—60-х роках минулого століття) запланували побудувати нову газотурбінну установку потужністю 140 МВт американської компанії «Дженерал Електрик». За тодішніми розрахунками, це майже подвоювало потужність станції і давало змогу «щороку заощаджувати кілька мільйонів доларів на закупівлях мазуту та природного газу».

У створеному на базі ТЕЦ спільному підприємстві 51% статутного фонду належав «Нордленд Пауер», 34,3% — ФДМУ і 14,7% — працівникам Дарницької ТЕЦ. Передбачалося, що після завершення проекту Northland Power одержить ТЕЦ в управління на 15 років, щоб за рахунок продажу електроенергії і тепла повернути кредити, взяті для реалізації проекту. Реконструкцію було оцінено в 182,8 млн. дол. При цьому внеском української сторони, оціненим у 7 млн. дол., була сама станція. Тоді як внеском канадців стали обіцянки, які так і не було втілено у життя.

Сказати, що вони не намагалися щось зробити, не можна, але в результаті вийшло, як у тому анекдоті: «Вони зробили все, що могли, але в них усе одно нічого не вийшло». Згодом стало зрозуміло, що інвестори зайшли в Україну на піку свого розвитку. 1996 року вони добудували в Канаді свою третю електростанцію, на цьому енергетична експансія компанії і завершилася. Дарницька ТЕЦ виявилася їм явно не по зубах. Достатньо сказати, що в Канаді на трьох станціях потужністю 295 МВт працюють 90 чоловік. На вдвічі меншій за розмірами Дарницькій — 570.

У принципі, від самого початку було очевидно, що проект можна підняти лише за рахунок кредитних ресурсів, а канадці у кращому разі забезпечать 20% його фінансування. Інші інвестиції вони мали залучити від Європейського банку реконструкції та розвитку й інших міжнародних інвесторів. Проблема в тому, що слово «мали» в результаті стало буквально символом проекту.

Спочатку стала на заваді фінансова криза в Південно-Східній Азії. Потім — російський дефолт, потім — неплатежі на вітчизняному Енергоринку. Весь цей час західні інвестори бадьоро виступали на всіх міжнародних семінарах і нескінченно коригували свій бізнес-план. 1999-го за участю прем’єр-міністра Канади навіть було підписано рамкову угоду про участь ЄБРР, який пообіцяв профінансувати до 35% вартості проекту. Тобто велася бурхлива робота за цілковитої відсутності результату.

Першим не витримав столичний мер. На відміну від штатних українських єврочиновників, які тихо мліли від слів «сам прем’єр-міністр самої Канади схвалив», Сан Санич бачив, що за кілька років зарубіжний інвестор так нічого у станцію і не вклав. ТЕЦ, як і раніше, похмуро коптила вугіллям небо над Дарницею. До того ж її доводилося забезпечувати міським газом (усі плани його економії так і залишилися тезами з рекламних буклетів канадців).

Вже 2000 року, характеризуючи діяльність закордонних акціонерів станції, Омельченко заявив: «Дарницьку ТЕЦ приватизував канадський інвестор, який зобов’язався у перший рік вкласти 18 млн. дол., у другий — 24 млн. дол., перевести ТЕЦ із вугілля на газ, оснастити новими турбогенераторами і, таким чином, за три роки збільшити виробництво електроенергії у півтора разу. Минуло два роки — ніхто в підприємство копійки щербатої не вклав. Після фінансової кризи 1998 року про всі ці цілі благополучно забули».

На критику відреагували. У травні того ж року президент і власник 100% акцій Northland Power Джеймс Темерті зустрівся із прем’єром Віктором Ющенком і заявив, що проекту заважають неплатежі на Енергоринку. Йому гарантували, що це лихо в Україні незабаром подолають (і, до речі, слова дотримали). Натомість пан Темерті пообіцяв, що Northland Power до вересня 2001 року розпочне реконструкцію Дарницької ТЕЦ. А от із цим так і не склалося. Нині Віктор Андрійович може з повним правом поцікавитися у канадських інвесторів — що ж зроблено за минулі чотири роки?

М’яко кажучи, небагато... Якщо, звісно, не брати до уваги підготовку чергового бізнес-плану, переписаного заради залучення групи австрійських банків. Однак результат від цього не змінився.

Фонду держмайна теж стала потроху набридати вся ця маячня, і на початку 2001 року він оголосив конкурс на оцінювання внеску іноземного інвестора у статутний фонд. Останнє було зроблено вчасно. Річ у тім, що канадці незабаром згадали, що, виявляється, вклали в проект купу грошей, аж 14 млн. дол. Саме в таку суму вони оцінили «розробку Дарницького проекту й удосконалення системи управління».

Щодо модернізації системи управління — це, загалом, правда. Якщо раніше дані в комп’ютер на станції вносили вручну, то тепер виписування чеків тут автоматизовано. Проте невдячні українці не погодилися з тим, що автоматизація нелегкої бухгалтерської праці, написання інвестиційних проспектів і навіть їхнє розповсюдження на різноманітних форумах коштує 75 млн. грн. Їхня оцінка виявилася дещо скромнішою — менш як 5 млн. грн.

У травні 2003 року Фонд держмайна України зробив чергове «китайське попередження», заявивши на зборах засновників, що коли найближчим часом не надійдуть інвестиції, буде розпочато процес виключення Nortland Power зі складу засновників українсько-канадського СП «Укр-Кан Пауер». І все знову закрутилося по новому колу — канадці побігли по знайомих кабінетах, волаючи: «Зачекайте! Ми от-от гроші знайдемо». Як виявилося, проект «перебуває сьогодні на фінальному етапі розробки, і Європейський банк реконструкції та розвитку підтвердив свої наміри щодо його фінансування».

Відверто кажучи, це було вже повне «дежа-вю». Однак посилатися на неплатежі за електроенергію не вдавалося: 2004 року станція одержала з Енергоринку 101% платежів. Не виходило і встановити для ТЕЦ спеціальний тариф. А як заявив представник «Укр-Кан Пауер», без «особливого тарифу» на енергію Дарниці повернення кредиту ставало проблематичним.

На думку ж Національної комісії з регулювання електроенергетики, не було жодної потреби встановлювати підвищений тариф, приблизно вдвічі більший за нині діючий. Не кажучи вже про те, що, одержавши спецтариф, сплачувати який довелося б київським споживачам, інвестори просто знову б розпочали забіг по кабінетах: «У нас є станція і є тариф. Дайте нам грошей!»

Столичну владу перспектива сплачувати більше «за того хлопця» не влаштовувала. Ставлення до обіцянок канадців уже давно склалося, та й ситуація змінилася, можна сказати, кардинально.

Коли в середині 90-х канадці заходили на Дарницьку ТЕЦ, становище з енергопостачанням міста було близьким до критичного. 1996 року «Київенерго» виробило 4,4 млрд. кВт.год електроенергії, і швидка модернізація обіцяла дати додаткові потужності. Вісім років по тому електроенергії вироблялося 8,4 млрд. кВт.год (майже на 90% більше).

Більше того, на тому ж лівому березі, майже під боком у Дарницької ТЕЦ виріс потужніший конкурент із дешевшою енергією. Ідеться про добудування третього блоку Київської ТЕЦ-6. Хоча цей проект стартував через рік після приходу Nortland Power на Дарницьку ТЕЦ і його реалізація теж супроводжувалася певними труднощами (зокрема терміни запуску блоку кілька разів переносилися), ступінь готовності об’єкта на порядок вищий і він обійдеться вдвічі дешевше за канадський проект. Відповідно, тепло й електроенергія ТЕЦ-6 теж будуть дешевшими. Причому новий блок зможе працювати й у маневреному режимі, згладжуючи пікові навантаження у столичній енергомережі.

А проклавши теплотрасу, його тепло можна подавати як у сусідні Бровари, так і в Дарницю, що розташована на аналогічній відстані. Тому платити втридорога за проект для іноземного дядечка охочих не знайшлося. Модернізація Дарницької ТЕЦ була конче необхідна в 1998—2000 роках. А 2010-го у ній уже просто не буде потреби...

У результаті частку участі канадців у СП було переглянуто. І контрольний пакет скоротився, як м’яко кажуть у ФДМ, до «менш як 10%». Фонд держмайна прийняв єдино правильне у цій ситуації рішення: залучити до статутного фонду реальні ресурси — українські.

Цікаво, чи буде повчальним для нової влади досвід створення СП на базі Дарницької ТЕЦ? Адже далеко не все, що блищить, насправді виявляється маяком на шляху у світле майбутнє.