У Давосі заявлено про економічну революцію. Ніхто не почув - Економіка - dt.ua

У Давосі заявлено про економічну революцію. Ніхто не почув

2 лютого, 2007, 00:00 Роздрукувати Випуск №4, 2 лютого-9 лютого

На «пафосних» заходах учасники та журналісти нечасто слухають доповідачів. А потім іноді самі шкодують про непочуте...

На «пафосних» заходах учасники та журналісти нечасто слухають доповідачів. А потім іноді самі шкодують про непочуте.

Так, в Україні багато писалося про те, що на ледь не єдиному заході під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі, організованому українським бізнесменом, учасники їли борщ і закушували хлібом із салом.

Про те, що Віктор Янукович познайомився з Пауло Коельо і поговорив із генеральним директором СОТ про наш вступ до цієї, безумовно, поважної організації.

А також про те, що організатор українського ланчу Віктор Пінчук виявився більш популярним у світі, ніж сам того очікував: гостей прийшло значно більше, ніж сподівалися.

Писали навіть про те, що номер один в українському списку мільярдерів Рінат Ахметов за результатами своєї поїздки в Давос вирішив терміново приєднати СКМ до кола учасників, які щороку вносять свої 30 млн. дол. у скарбничку Давоського форуму (тим самим склавши компанію Пінчуку, який до рішення Ахметова був єдиним представником України серед постійних членів Форуму). А от виступ нашого прем’єр-міністра на ланчі уважно ніхто не слухав. Інакше важко пояснити той факт, що тези Віктора Федоровича, який заявив про намір докорінно змінити ситуацію в стратегічних галузях економіки і поміняти в країні інвестклімат, і учасники, які коментували виступ, і журналісти, які виступ висвітлювали, практично не помітили.

Тим часом цей поворот в економічній політиці може відіграти значно більшу роль для країни, ніж вступ до Світової організації торгівлі.

На шляху до модернізації

Уже давно відомо, що основні наші експортно-орієнтовані галузі, такі, як хімія і металургія, гостро потребують модернізації. Українські виробництва застаріли навіть не десять років тому. Якщо казати про металургію, то від мартенівської технології, використовуваної практично всіма українськими виробниками металу, у світі (за винятком хіба що Росії) вже відмовилися.

Вона невигідна за всіма можливими параметрами: енергії витрачається в рази більше, ніж, наприклад, при електроплавці, екологія потерпає в рази сильніше, а якість продукції на виході значно нижча. При цьому для виробництва потрібні чималі обсяги природного газу, а його ціна стрімко зростає (і знижуватися, судячи з усіх прогнозів, не збирається).

Якщо до цього додати факт постійного зростання оплати праці — а в металургії зарплати в останні роки демонструють завидне зростання — стає зрозуміло, що українська індустрія втрачає свої конкурентні переваги на світовому ринку.

Зрозуміло, що бажаючих відтяти частку наших сталеварів вистачає — від Москви до самісінького Гуанчжоу.

За динамікою розвитку, інвестиціями у модернізацію виробництва, швидкістю зростання обсягів і якістю виробництва китайські та російські компанії сьогодні виглядають найбільш агресивно. Та й в інших частинах світу вистачає сталеливарних компаній і компаній, які виробляють сталеву продукцію. Всі вони не проти того, щоб поліпшити свої позиції за рахунок конкурентів.

Україна — правильне місце. Але…

Втішає, що далеко не всі країни світу є привабливими для виробництва сталі і продукції з неї. В ідеалі в одному місці мають зійтися відразу кілька дуже істотних чинників. Поруч мусить бути сировина, необхідно мати можливість транспортування продукції, крім того, бажано мати в достатніх обсягах енергію, а в ідеалі — ще й не дуже дорогу (краще дешеву) робочу силу з достатнім рівнем освіти та досвіду.

Місць, де всі ці параметри наявні, у світі не дуже багато: Україна, Росія, Бразилія, Індія...

Тобто в нашій країні розвивати металургію стратегічно правильно. Але... тільки за умови, що заводи буде модернізовано. Інакше всі потенційні конкурентні переваги сталеварів, трубників, машинобудівників (як ланцюжки виробництва кінцевої продукції з вищою вартістю) помруть під вагою років.

У багатьох цехах українських заводів уже сьогодні можна знімати для Голлівуда картини апокаліпсиса без будь-яких декорацій. Зношення основних фондів стрімко підвищує собівартість виробництва. Зростання обсягів ремонтних робіт, браку, реалізація на ринок дешевої продукції порівняно низької якості — і це за здорожчання робочої сили — все це занапащає виробника. І не тільки українського: в Європі, та й в Америці банкрути в цій галузі обчислюються десятками.

Зрозуміло, що будь-які інвестиційні проекти в «важких» галузях потребують мільйонів, а іноді й мільярдів доларів інвестицій.

Схоже, багато українських фінансово-промислових груп уже ставляться до подібних інвестицій як до чогось неминучого. Концентрація в галузі така, що прибуток у поєднанні з можливістю залучити фінансування із Заходу (а всі наші металурги давно вже працюють із західними фінансовими структурами) дає можливість замахуватися на амбітні проекти.

У світлі того, що багато власників мають намір капіталізувати бізнес (про намір вийти на IPO — тобто розмістити акції своїх підприємств на західних фондових біржах — в Україні не сказав хіба що тільки дуже ледачий олігарх), подібні проекти стають конче необхідними. Інакше потенційні інвестори не побачать перспектив розвитку компанії.

І грошей за акції такої компанії багато не дадуть. А дадуть мало. Нещодавно «Уралкалій» — у Росії дуже поважна компанія, та й у своєму секторі у світі один із лідерів — від IPO відмовився ледь не в останній день перед наміченим розміщенням. Тому що інвестори дали зрозуміти: перспективи компанії туманні і так звана ціна розміщення буде дуже низькою.

Зрозуміло, що подібних перспектив усі хочуть уникнути.

Що ж заважає танцюристу?

Та й справді, запитає читач, якщо все так добре, то що ж заважає? А заважає одна проста річ — так звана відсутність інфраструктури.

Ситуація виглядає приблизно так.

Для металургії один із найпривабливіших варіантів модернізації — будівництво електросталеплавильних комплексів. Вони й газу природного споживають у сім-вісім разів менше, й екологічно удвічі-тричі безпечніші, до того ж ще й якість продукції дозволяють значно поліпшити.

А замість газу подібні технологічні рішення, як випливає з назви, використовують електрику. І це, на перший погляд, добре, адже Україна електроенергії виробляє більше, ніж споживає. Тобто все необхідне є — бери й роби. Але Україна — країна велика...

Отут собака й порився.

Надлишок виробництва електроенергії в західних областях, а вся металургія — у східних. У результаті будівництво сучасних електросталеплавильних виробництв у металургії (втім, як і багато проектів в інших галузях) неможливе без будівництво нових ліній електропередач та інших інфраструктурних складових. Причому нічого занадто складного: і відповідні лінії електропередач, і понижувальні підстанції у нас будувати вміють. І коштують вони значно менше, ніж самі проекти з модернізації виробництва.

Однак за чинним законодавством фактично тільки держава може ними володіти. Отже, приватник і будувати їх не може. А оскільки устаткування саме по собі, без таких ліній і підстанцій не запрацює, великий привіт модернізації.

Описана вище схема — реальна проблема для будь-якого великого інвестпроекту. Ми ж не в Америці — це там при будівництві заводу компанія тендер серед штатів оголошує: хто запропонує краще інфраструктурне рішення, та ще й, бажано, підкине податкові пільги. Це там розуміють, що будь-яке нове виробництво — це робочі місця, податки тощо. У нас погляд інший: «Це ж на вкрадені у народу гроші кровососи своє кровосмоктання посилювати хочуть… Шляхом модернізації і цих, як їх там, інвестицій».

Інфраструктура буде!

Саме тому промова прем’єра в Давосі приємно здивувала. Хай вибачить мені читач за розлогу цитату, Віктор Федорович сказав ось що:

«На сьогодні в індустріальному секторі економіки України, насамперед в металургії ведеться перехід на сучасні технології. І він потребує від великого бізнесу гігантських інвестицій. Власники підприємств вже вкладають і вкладатимуть найближчими роками сотні мільйонів доларів інвестицій.

Водночас в уряді України є розуміння, що реалізація сучасних промислових проектів неможлива без інфраструктурної підтримки з боку держави. Електричні мережі, дороги, газопроводи знаходяться у державній власності, і держава буде їх розвивати.

Саме таким чином ми створимо синергію для розвитку України… Сучасна інфраструктура разом із сучасними технологіями, і я в цьому впевнений, створять умови для якісного стрибка української економіки та її стратегічного розвитку».

У перекладі з офіційної — інвестуйте, а ми, зі свого боку, підтримаємо інфраструктурою. Ті ж ЛЕП прокладемо, дороги побудуємо, газопровід підтягнемо.

Саме по собі дуже приємно. Якщо уряд справді займеться інфраструктурним забезпеченням великих інвестпроектів, честь йому і хвала. За таке великий бізнес може простити навіть проблеми з ПДВ...

Єдина умова — щоб бізнесменів при цьому не ділили на «своїх» і «чужих», а строки реалізації проектів ув’язувалися в режимі діалогу (який у нас взагалі-то поки рідкість).

Реально такий поворот подій означатиме багатомільярдні — за загальним обсягом приватних і державних інвестицій — проекти, сотні тисяч нових, добре оплачуваних робочих місць, чималі додаткові податки для країни. Тоді економіка якщо не «стрибне», то принаймні зробить серйозний крок уперед. Чим лихий не жартує! Головне, щоб його, на відміну від прем’єрської заяви, хоч хтось помітив...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво