Трудова міграція: виклики для України - Економіка - dt.ua

Трудова міграція: виклики для України

11 лютого, 2011, 15:49 Роздрукувати Випуск №5, 12 лютого-18 лютого

Коли в перші роки незалежності України заходила мова про трудову міграцію населення, завжди малося на увазі, що цієї проблеми немає.

© Василий Надрага

Коли в перші роки незалежності України заходила мова про трудову міграцію населення, завжди малося на увазі, що цієї проблеми немає. Хіба що на сторінках газет могли промайнути повідомлення про приїзд у нашу країну вихідців із Кореї. Вони селилися переважно в південних регіонах і займалися вирощуванням сільськогосподарських культур.

Пізніше виникло таке явище, як «заробітчани». Та ніколи, навіть у наукових колах, питання не ставилося таким чином, що Україні може знадобитися ввозити робочі руки. Нині про трудову міграцію саме в цьому сенсі почали говорити в Кабінеті міністрів.

Криза, яка раптово настала, зруйнувала чимало макроекономічних тенденцій. Зокрема, вже мало хто пригадає, що напередодні кризи ринок праці відчував дефіцит кадрів на рівні 1,5—2 млн. чоловік. Такими були результати експрес-дослідження, що проводилося під егідою очолюваної мною організації роботодавців.

Проте фаза падіння економічного зростання не може тривати вічно. Завдяки природному процесу відновлення і глибинним реформам, які новий уряд запустив із 2010 року, Україна стрімко виходить із кризи. Ланцюжок «вугілля—кокс—метал», що став базовим для нашої країни, демонструє поступальне зростання в останні півтора року, і це миттєво позначається на стані всієї економіки.

Наприклад, прохідники на шахтах Донбасу нині заробляють 8—10 тис. грн. на місяць.
Однак спостерігається надзвичайне явище. Під ці чималі зарплати тільки на моїй рідній Луганщині вже кілька місяців не заповнено приблизно півтисячі вакансій.

У своєму нещодавньому виступі віце-прем’єр Сергій Тігіпко зробив такий прогноз. За його словами, 2011 року поряд із безробіттям на рівні 550—560 тис. чоловік в Україні буде зафіксовано до 500 тис. незаповнених робочих місць. Цей дисбаланс стане наслідком того, що фахові навички незайнятих громадян і доступні для них вакансії не збігаються по сферах. Іншими словами, безробітні доярки не можуть будувати дороги.

Макроекономіка безжалісна у своїй об’єктивності. У 2011 році одним із програмних завдань уряду став запуск масового будівництва в Україні. Проте щойно галузь підніметься до рівня 2008 року, і нам не вистачатиме вже 800—900 тис. чоловік тільки для неї. Де тепер люди, які до кризи працювали в будівництві, вже ніхто не знає.

Реалізація подальших економічних реформ, в успіху яких я не сумніваюся, обіцяє підтримати і навіть прискорити темпи економічного зростання України на наступні шість-сім років. Доволі консервативні розрахунки, виконані нашим міністерством, указують на нову для нас проблему — це брак робочої сили в розмірі 1,5—2 млн. чоловік. Тенденція, якій не дав проявитися початок кризи, знову проявиться завдяки відновленню економіки.

Проблема, якої не було

Відштовхуючись від класифікації, запропонованої в сучасному маркетингу, всі двадцять років незалежності Україна шукала спосіб залучити один із базових видів ресурсів, необхідних для виробництва. А саме — грошовий капітал у вигляді іноземних інвестицій.

Студентам економічних вузів прищеплювали аксіому епохи незалежності: виробничі потужності, підприємницькі здібності і природні ресурси в Україні є в надлишку. Залишилося тільки додати до них гроші, і «заміситься» дуже непогане тісто.

До настання кризи Україні вдалося зібрати понад 100 млрд.
дол. іноземних інвестицій. «Закачаних» у країну грошей вистачило навіть на те, щоб п’ята частина населення країни обзавелася імпортними автомобілями. Не беруся оцінювати тіньові доходи наших співгромадян, але легальні зарплати в низці галузей стали стрімко наздоганяти європейські.

Щодо такого різновиду ресурсів, як праця, весь цей час існувала ілюзія, що в Україні він є в надлишку. Була й інша проблема — її ніде застосувати. Цим пояснювалася, зокрема, масова трудова міграція українців у Росію, Італію та Португалію.

З’ясувалося, що вже кілька останніх років ситуація виглядає докорінно інакшою. І якщо не запустити програм із наповнення України робочою силою, то через кілька років її брак перетвориться на гамівну сорочку економічного зростання.

Не потребує доказів теза, наскільки важлива наявність саме трудових ресурсів. Не в останню чергу економічне диво «азіатських тигрів», яке виражалося в 10—12% зростання ВВП протягом десятиліття, базується на надлишку населення. Вони мали й досі мають майже невичерпний внутрішній ресурс робочої сили. У більшості азіатських країн у сім’ях, як і раніше, чотири-п’ять дітей, що гарантує прискорене відтворення населення. На цьому ж явищі грунтується економічне диво Китаю.

Колись в Україні справді не було проблеми трудових ресурсів. Показавши високі темпи зростання ВВП у 2000-х роках, наша економіка спиралася на сформований за час кризи ресурс тимчасово незайнятого чи недостатньо зайнятого населення. Проте в 2010-х роках, у світле економічне майбутнє яких я вірю, цього резерву вже немає.

Наші промисловці й підприємці вміють швидко будувати сучасні та ефективні заводи, виробляти комп’ютерну техніку і сучасні будівельні матеріали. Однак розв’язувати проблему нестачі робочої сили український бізнес приречений еволюційним шляхом, як він робив це в 2007—2008 роках. Як-от — нескінченно підвищуючи оплату праці як робочих професій, так і інженерно-технічних працівників. Тож у найближчому майбутньому знову розгорнеться безглузда конкурентна гонитва за той обмежений трудовий ресурс, що залишився в країні.

До чого це призведе, добре описала економічна теорія. Вартість українських товарів стане неконкурентно високою відносно не тільки китайських, а й європейських аналогів.

Приклад цього — ціноутворення на ринку поліграфічних послуг наприкінці 2000-х. Після розпаду СРСР в Україні залишилося всього кілька десятків фахівців — рівня навіть не інженера, а всього лише майстра друкарських машин. Приватні друкарні, кількість яких швидко зростала, перекуповували цих спеціалістів одна в одної, наростивши їхню зарплату до 6—7, а згодом і до 10 тис. дол. на місяць. Уже 2007 року всім було відомо, що навіть у Чехії та Італії друкуватися дешевше, ніж в Україні.

Гадаю, що одна з функцій уряду, яка досі не озвучувалась, — стежити за вартістю оплати праці, яка в певних секторах зашкалює, так само уважно, як і за індексом інфляції. Тим більше що це одна зі складових індексу цін виробників.

Уряд зобов’язаний вчасно відповідати на ці виклики, виявляючи і прогнозуючи диспропорції й за рахунок держінвестицій посилюючи ті напрямки профтехосвіти, в яких нині є дефіцит, а завтра буде наддефіцит кадрів. Еталоном у створенні такої системи для нас може послужити Великобританія, де вже багато років успішно працює програма моніторингу зайнятості в різних секторах економіки. На її підставі регулярно складається список дефіцитних професій, кадри для яких або виховують усередині країни, або запрошують з-за кордону.

Рятувальне коло для Європи

Вважаю, Україні буде цікавий досвід організації трудової міграції в сусідніх країнах Європи. Для Євросоюзу іноземні працівники — це особливе культурне явище. Влада та місцеве населення ставляться до них як до вимушеної необхідності, проте обійтися без них країна вже не в змозі.

Простежується еволюція європейського підходу до трудової міграції. Ще на початку 2000-х років праця іноземців використовувалася там, де наймати корінних жителів було або дуже дорого, або надто небезпечно. Наприклад, на важких виробництвах і в будівництві частка місцевих рідко перевищувала 30% усіх зайнятих.

Глобалізація й тотальний зсув виробництва в Китай призвели до того, що зайнятість у промисловості стала різко падати. Нині іноземці в ЄС зайняті переважно в торгівлі та низькооплачуваній сфері послуг. Частина з них уже одержала громадянство і через одне-два покоління остаточно зіллється з місцевим населенням.

Водночас у 2000-х роках із боку ЄС з’явився запит на «імпорт мізків», насамперед фахівців із комп’ютерних технологій. У цій тенденції мало альтруїзму: на приїжджих фахівцях повсюди заощаджують, проте їхні доходи все одно вищі, ніж на батьківщині. Крім того, багатьох іммігрантів спокушає перспектива назавжди переїхати в Євросоюз.

Нині в ЄС понад 32 млн. жителів із походженням не з Євросоюзу. Лише третину з них (7,2 млн. чоловік) становлять вихідці з європейських країн, які не входять до ЄС-27. Серед них домінують жителі Туреччини, Албанії та України.

Інші «не місцеві» приблизно порівну представлені вихідцями з країн Азії (яскраво виражені китайці та індійці), Африки (особливо багато з Марокко і Алжиру) і обох Америк (особливо з Еквадору, Бразилії та Колумбії).

Приблизно половина цих іноземців — легальні мігранти. За останні вісім років кількість іноземців, які живуть у Євросоюзі, зросла лише на 10,2 млн. чоловік. Причому тільки 5,5 млн. із них за цей час одержали європейське громадянство. 90% із них приїхали з-за меж ЄС. Решта 10%, очевидно, відображають яскраво виражену тенденцію до переселення жителів ЄС в Ісландію, Норвегію і Швейцарію.

Аж до настання кризи кілька країн Європи цілеспрямовано здійснювали політику залучення мігрантів. Зокрема, за період із 1998-го по 2008 рік Німеччина, Франція і Великобританія надали громадянство майже 3,7 млн. вихідців з інших держав. На сьогодні понад 75% усіх іноземців живуть у п’яти країнах: Великобританії, Італії, Франції, Німеччині та Іспанії.

Залучаючи іноземців, кожна з цих держав вирішувала два головні завдання. Перше й більш глибинне — подолання проблеми старіння і навіть вимирання нації, особливо яскраво виражене в Німеччині. Загалом корінне населення ЄС-27 на сім років старше за приїжджих іноземців. Друге лежить на поверхні — дефіцит трудових ресурсів. Держави переважно зацікавлені в залученні кваліфікованих працівників. Для вирішення цього завдання Єврокомісія навіть створила спеціалізований інтернет-портал EURES, на якому нині є понад 900 тис. вакансій для іноземців.

В Україні ситуація трохи різниться від європейської. У нашій країні прогнозується брак співробітників із низькою кваліфікацією, які не зможуть одержувати за свою працю гроші, порівнянні із зарплатами в тій же Іспанії. Насамперед нам бракуватиме робочих рук у будівництві.

Почасти це полегшує вирішення завдання залучення трудових ресурсів, бо Україні не доведеться вступати в цінову конкуренцію за висококласних спеціалістів. Водночас низька кваліфікація найчастіше передбачає низький рівень культури іммігранта, що потребує від держави підвищеної уваги до питань безпеки та адаптації іноземців.

Україну очікує трудова міграція

Економічні реалії не дають нам ще двадцять років на розв’язання проблеми трудових ресурсів. Демографічна ситуація в Україні продовжує погіршуватися. Всі дії попередніх урядів, включаючи підвищені одноразові виплати при народженні дитини, трохи уповільнили темпи скорочення корінного населення країни. І все ж ми, як і Європа загалом, залишаємося країною з від’ємним приростом населення.

Низка об’єктивних економічних прогнозів показує, що Україні не вдасться уникнути залучення трудових мігрантів. Завдання нинішнього уряду — вирішувати вже існуючу проблему. Перед Кабінетом міністрів України, як свого часу перед урядами європейських країн, стоїть необхідність виробити стратегію залучення робочої сили з-за меж України.

У перспективі найближчих 10—20 років я розділив би можливі шляхи розв’язання цієї проблеми на дві складові. Перша — власне трудова імміграція, зокрема залучення низькокваліфікованої робочої сили з країн третього світу. Друга складова — повернення власних трудових мігрантів.

Украй безвідповідальним із боку уряду було б просте відкриття кордонів України для всіх охочих. Для початку нам важливо визначити пріоритетні країни, з яких до нас приїдуть трудові мігранти. Наприклад, Китай, Індія та Пакистан заявляли попередньому уряду України і заявляють нинішньому про свою готовність сісти за стіл переговорів. Їхня мета — одержати квоти на допуск у нашу країну сотень тисяч трудових мігрантів.

Я рекомендував би не погоджуватися одразу на пропозиції далеких держав, які мають цілком інший уклад життя. Насамперед треба вивчити більш стратегічно вигідні варіанти співробітництва.

Пріоритетною країною трудової міграції я вважаю Молдову, яка граничить з Україною і входила разом із нею до складу СРСР. Це несе великі вигоди. Зокрема, громадянам Молдови не доведеться переживати культурний шок у разі переїзду до нашої країни.

Крім того, я бачу економічні та етнічні вигоди. Придністров’я перебуває в стані економічної стагнації. Люди в цьому регіоні досі живуть так, як в Україні жили в часи перебудови. Також відома статистика, що близько 250 тис. придністровців вважають себе етнічними українцями і розмовляють українською. Я вважаю, що ми зобов’язані підтримати прагнення цих людей застосувати свою працю на благо нашої економіки. Це розумніше, ніж залучати в Україну трудових мігрантів із Пакистану, жителі якого виховані зовсім в інших традиціях і переживатимуть великі складнощі в соціальній адаптації.

Для мінімізації негативних наслідків запуску програми міграції уряд зобов’язаний запозичати найкращий досвід країн Європи. Наприклад, більшість турецьких робітників, які нині де-факто живуть і працюють у Німеччині й навіть є німецькими громадянами, приїхали в країну не за міждержавними угодами, а з власної ініціативи, хоча й у рамках контрактної програми. В Україні нині така ситуація повторитися не може, бо ми маємо одне з найжорсткіших міграційних законодавств у світі. Воно практично виключає нелегальну імміграцію з подальшою натуралізацією. Вважаю, таку суворість законодавства нам треба зберегти, щоб держава ніколи не втрачала контролю над такою важливою складовою своєї економічної політики.

Крім того, важливо не просто відкрити трудову імміграцію для чоловіків працездатного віку, а й створити умови для переселення сімей. Для цього нам доведеться запустити програми будівництва доступного житла і впровадити соціальні гарантії прав нацменшин у сучасному українському суспільстві.

Який досвід може отримати з цього Україна? Як мінімум, нам потрібно створити такі умови життя і роботи, щоб наші співгромадяни самі вирішили повернутися. Перший і головний регіон, на який ми маємо спрямувати нашу увагу, — це Росія.

У вирішенні нашого завдання мимоволі допомогла влада РФ. Цього року вона посилила систему контролю при одержанні тимчасового дозволу на роботу для громадян України. Водночас дуже цінною виявилася політика, завдяки якій серед росіян почав розвінчуватися образ України як ворога. У цьому сенсі нам не уникнути розширення прав російськомовного населення з розвитку його мови та культури. Росіяни мають бачити можливості для комфортного і безпечного життя в Україні. І, попри те, що поки що нам слід визнати, що більше все-таки їдуть від нас у Росію, ніж навпаки, ми маємо розвивати те позитивне, що є в іміджі нашої країни, підвищуючи її привабливість для росіян.

Другий і третій за важливістю напрямки повернення трудових мігрантів — це Італія та Португалія. У цьому зв’язку я наведу приклад Польщі, яка переконала Іспанію й Португалію розмістити на їхніх територіях величезні плакати, на яких розміщено фото реальних людей. Підпис під цими фото польською мовою говорить приблизно таке: «Я, Анджей Ковальські, робітник. Я працював тут десять років. Але економіка Польщі зростає. Я хочу жити зі своєю сім’єю. Я повертаюся».

На щастя, вже нині є чимала кількість прикладів, коли тисячі вчорашніх трудових мігрантів повертаються в Західну Україну. За накопичені гроші вони відкривають свій малий бізнес: швейні виробництва, готелі, перевезення, «зелений» туризм. Переконаний, що ми маємо знаходити, вивчати і рекламувати такі приклади, доносити їх до відома наших співвітчизників, зокрема проводячи рекламні кампанії за кордоном.

Треба буде чимало зробити й усередині країни. Коли ми говоримо про створення сприятливого клімату для малих підприємців, то робимо це не тільки й не стільки для тих співвітчизників, які нині працюють за кордоном. У сучасному світі в кожного є вибір місця проживання. Якщо умови роботи в Україні виявляться нестерпними, найбільш економічно активні люди можуть поїхати робити бізнес за кордон і не повернутися. Для нас це те ж саме, що неповернення трудових мігрантів.

Що ми можемо робити і вже робимо як міністерство, аби описані тенденції втілились у життя, — це соціальний захист наших трудових мігрантів. За останні дев’ять місяців ми вперше наблизилися з Росією до підписання договору про інформаційний обмін. Готуємо як із Росією, так і з шістьма країнами ЄС договори про гарантії та соціальний захист наших трудових мігрантів. Я переконаний, що соціальний захист наших громадян, які працюють нині за кордоном, і є той місток, через який ми їх згодом зможемо повернути на Батьківщину.

Глобалізація жорстко ламає стереотипи. Досі ми розглядали трудову міграцію як своєрідну «хворобу Європи», яка не в змозі справитися зі стрімким старінням населення. Вже в найближчому майбутньому Україна має «перехворіти» на цю недугу та навчитися використовувати це на благо економіки. У нас є всі можливості скористатися історичним шансом і не повторити чужих помилок.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво