Телефонна глісада

«Тщательнее надо, ребята, формулу нам дали СН₃СОС₂Н₅, два часа на пару — и не берет. Должна брать… Может, руки надо помыть тому заскорузлому пацану, что колбу держит. Не хочет сам — силой помыть. Прямо в его же присутствии».

М. Жванецький, «Тщательнее»

Звістку, про яку піде мова, громадськість сприйняла цілком індиферентно. Хто знає, чи це тому, що в ряду подібних вона зовсім не новина, або ж бадьора проповідь міністра економіки Богдана Данилишина так подіяла: «У третьому кварталі 2008 року Україна вийшла на найнижчу за останні чотири роки траєкторію зростання цін». Воно, звісно, у них там, може, і справді — траєкторія. А от у реальному житті — повна глісада зі стрімким переходом у піке.

Звичайно, на тлі щоденних обіцянок, одна за одну «краща» (газ подорожчає, тарифи на електроенергію неминуче зростуть...), підвищення з 1 жовтня на 20% абонплати за користування стаціонарним телефоном разом із чотириразовим подорожчанням радіоточки цілком може видатися справжньою дрібницею. Тим паче що в недавньому минулому товариш, а нині пан міністр транспорту та зв’язку Йосип Вінський так зворушливо пояснив необхідність приведення тарифів на послуги зв’язку до економічно обгрунтованих норм. За його словами, «Укртелеком» торік отримав великі збитки через те, що тривалий час не приймалося рішення щодо тарифів: «Тобто ціни дедалі більше зростали, а послуги «Укртелекому» багато років були без зміни. Тому це перший крок, тому що він не вирішує проблематики... Це економіка, тут нікуди не подінешся».

Не знаю, як кому, але мені, Йосипу Вікентійовичу, ваші слова молодість нагадали. Приблизно років чотирнадцять тому ваш покірний слуга, шановні читачі, у міській газеті затіяв із зв’язківцями дискусію на тему обгрунтованості запровадження почасового обліку вартості розмов по місцевій телефонній мережі.

Ініціатори встановлення АПОВ (апаратури почасового обліку вартості), посилаючись на стрімко зросле навантаження місцевої та міжміської телефонної мережі, яке «призводить до безконтрольного тривалого займання обладнання автоматичних телефонних станцій та ліній зв’язку», переконували: «почасівка» «цілком відповідає усталеній світовій практиці та сприятиме найшвидшому переходу галузі зв’язку в ринкові відносини, повну самоокупність і самофінансування».

Можете собі уявити, яка вийшла полеміка, якщо автор цих рядків стверджував і досі переконаний у тому, що почасовий облік вартості телефонних розмов абсолютно позбавлений як технічних, так і економічних підстав. Зрозуміло, коли такими не вважати нездоланне бажання зв’язківців одержувати з клієнтів гроші ні за що. Нескладно припустити, що опонентами я характеризувався не інакше як неук і дилетант. І водночас вони зовсім не бажали надати хоч скількись переконливу аргументацію. Що, власне, не дивно через її відсутність.

Утім, провінційні чиновники — люди підневільні, їм наказали — вони зобов’язані виконати. Інша річ — міністр. Це я до того, Йосипу Вікентійовичу, що якщо наступного разу у вас з’явиться бажання публічно порозмірковувати про економіку, то вже, будьте ласкаві, не погребуйте хоча б у загальних рисах поцікавитися станом справ у галузі, якою ви керуєте. Досить зазирнути на офіційний сайт «Укртелекому» (про всяк випадок підказую гіперпосилання — //www.ukrtelecom.ua/about/finance/results_finance/2007) і ознайомитися з фінансовими результатами виробничої діяльності ВАТ. Повірте, там містяться дуже цікаві відомості: «За 2007 рік ВАТ «Укртелеком» надано послуг зв’язку на 8008 млн. гривень, що на 250 млн. грн. більше, ніж перед­бачено планом. Темп приросту порівняно з аналогічним періодом минулого року — 1,7%. Чистий прибуток товариства за 2007 рік становив 267 млн. грн., рентабельність від продажу послуг — 3,9%». Більш того: «Середньомісячна дохідність одного основного телефонного апарата становила 53,8 грн., що на 50 коп. більше 2006 року, за рахунок введення в дію нових тарифів».

Довідково можу доповнити, що за підсумками першого півріччя чистий дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) «Укртелекому» становив 3266864,3 тис. грн. Тож про які збитки і незмінні багато років тарифи йдеться? І де ж та економіка, від якої, за словами міністра, «нікуди не подітися»?

Можливо, у відомстві Сергія Колобова зможуть прояснити ситуацію? Адже це очолювана ним Національна комісія з питань регулювання зв’язку (НКРЗ) на своєму засіданні 12 вересня ц.р. прийняла рішення підвищити телефонні тарифи. Невже з почуття професійної солідарності?

Тоді чому, запитується, Антимо­нопольний комітет немов води в рот набрав? Припустимо, немає в АМКУ голови. Однак виконувачем обов’язків керівника перший заступник голови Олександр Мель­ниченко призначений, і структура штатом укомплектована. Отже, є фахівці, котрі з обов’язку служби повинні знати вимоги Закону «Про телекомунікації». Нехай не напам’ять, нехай навіть не весь, але хоча б статтю 67 прочитати можна?! Тим більше що називається вона дуже промовисто — «Принци­пи регулювання тарифів». І принципів тих — лише п’ять.

Перший, основний, полягає в тому, що розрахунки тарифів на ринку телекомунікацій мають базуватися на собівартості наданих послуг з урахуванням одержання прибутку. У цьому сенсі, як ми вже переконалися, в ВАТ «Укртелеком» проблеми немає. Та навіть якби вона й була, це зовсім не привід для тарифних пустощів. Адже, по-перше, «Укртелеком» — далеко не єдиний оператор на ринку вітчизняної телекомунікації, а по-друге, третій пункт згаданої статті закону категорично забороняє встановлення демпінгових або дискримінаційних цін із боку окремих операторів і провайдерів.

Є там ще вимога про стягнення почасової плати за час фактичного одержання споживачем телекомунікаційних послуг (про це поговоримо пізніше). А ще — про залежність рівня тарифів від рівня якості телекомунікаційних послуг. Однак тут уже, як-то кажуть, не будемо про сумне.

Втім, для повної об’єктивності не обійдемо увагою і четвертий пункт, який дослівно звучить так — «необхідність уникнення перехресного субсидування одних телекомунікаційних послуг за рахунок інших». Тут справді є про що поговорити, взявши до уваги інтерв’ю заступника голови ВАТ «Укртелеком» Ігоря Сиротенка інформ­агентству «Інтерфакс».

Особисто я цю розмову вважаю дуже цікавою. Все-таки й посада в особи, в якої брали інтерв’ю, солідна, і коло обов’язків — надзвичайно важливе: питання маркетингу та продажу послуг. Та й освіта профільна — випускник Одеського електро­технічного інституту зв’язку, а не, скажімо, Кам’янець-Подільського сільськогосподарського з Ви­щою партійною школою при ЦК КПУ на додачу. От тільки, вибачте, Ігорю Васильовичу, не зрозумів я вашого гумору в тій частині, де йдеться про прибутковість «Укртелекому». Хоча, не сперечатимусь, вийшло смішно: «А якби ми не змушені були крос-субсидувати місцевий зв’язок, не потрібно було б утримувати радіотрансляційну мережу, яка дає 300 млн. грн. збитків на рік, не треба було б телеграф утримувати, який дає 400 млн. грн. збитків на рік, то ми були б дуже навіть при­бутковими». І то правильно — хто ж проти, щоб, як-то кажуть, ні палець об палець, а грошей — повні кишені?

Зате ще одна теза І.Сиротенка, на мій погляд, абсолютно беззаперечна: «Ми весь час працюємо над тим, щоб можна було одержати якомога більше доходів від наших клієнтів. Це досягається кількома способами».

Чесно кажучи, всі способи мені не відомі, але принаймні про три з них — чув.

Отже, спосіб перший. У виставлені клієнтам рахунки за грудень минулого року «Укртелеком» включив абонплату за наступний місяць, але не спромігся повідомити споживачів про право відмовитися від запропонованої авансової схеми оплати. До честі АМК, самодіяльність було припинено, але, як-то кажуть, осад залишився.

До ще більш радикального методу «одержати якомога більше доходів» вдалися запорізькі зв’язківці. Ця історія стала надбанням гласності завдяки місцевій пресі. Суть її полягала в тому, що наприкінці 2006 року працівники «Укртелекому» почали дзвонити абонентам конкуруючих телефонних компаній, наполегливо пропонуючи змінити оператора зв’язку, оскільки ці фірми або на межі банкрутства, або ж у них завершується термін оренди ліній зв’язку. Ні те, ні інше не відповідало дійсності, тому після паніки, що виникла в абонентському середовищі, в конкуруючих із «Укртелекомом» операторів намітилися практично без­програшні позовні перспективи.

Проте скандал плавно й непомітно зійшов нанівець. Причиною цього, швидше за все, був третій спосіб «одержати якомога більше доходів», яким володіє і небезуспішно користується флагман вітчизняного ринку телекомунікацій. Називається він монопольним правом розпоряджатися телефонною каналізацією. Інакше кажучи, можливість конкуруючого оператора або провайдера прокласти свій кабель зв’язку повністю залежить від прихильності укртелекомівського начальства.

Підприємство-монополіст у силу далеко не явних мотивів переконане, що каналізація — це його власність, яку, між іншим, не взято на баланс, що нітрохи не заважає «Укртелекому» здавати її в оренду. Більш того, законодавчо встановлених правил доступу до цих комунікацій узагалі не існує. Хоча справа стосується майна, ціна якого цілком порівнянна з вартістю газотранспортної системи країни. І порівняно з цією нерухомістю вся сукупність активів компанії — так, дрібниця на морозиво.

Тому не дивний такий пильний інтерес як вітчизняних, так і зарубіжних структур до багато років обговорюваної перспективи продажу пакета акцій «Укртелекому». Ще б пак! Така можливість фактично за безцінь, скориставшись плутаниною, мистецьки викоханою чиновницькою жадобою, відхопити ласий шматок державного пирога! Фактично це — єдиний із великих шансів, що залишилися, здійснити приватизацію в стилі шалених 90-х.

А тепер, як і обіцяв, про горезвіс­ну «почасівку». Розпочну, мабуть, із невеличкого «ліричного» відступу. Нашому північному сусіду часто і, мабуть, небезпідставно закидають схильність до диктаторського режиму, плінтусний ступінь розвитку громадянського суспільства. Не сперечатимуся, тим паче, що це — тема окремої розмови. Обмежуся лише порівнянням систем оплати за користування стаціонарним телефоном — нашої та російської.

Спочатку про вітчизняну.

Постановою Кабміну від 9 серпня 2005 року були затверджені «Правила надання та одержання телекомунікаційних послуг». Вони, зокрема, передбачають, що «абоненти, підключені до АТС із застосуванням апаратури почасового обліку телефонних розмов, оплачують послуги місцевого телефонного зв’язку відповідно до абонент­ної системи оплати послуг місцевого телефонного зв’язку з почасовим обліком телефонних розмов». Тобто ні про яку альтернативу не може бути й мови.

Прийняття такої норми відбулося тихо-мирно в атмосфері абсолютної байдужості як влади, так і громадськості.

Аналогічні плани виношували за кілька років до того й російські зв’яз­ківці, активно лобіюючи прийняття закону «Про зв’язок». Що­правда, в обстановці, яка разюче різ­ниться від нашої. На знак протесту проти примусового впровадження «почасівки» воронежці вийшли на мітинги, спалюючи опу­дало міністра зв’язку. Різко негативною була реакція влади Волгограда, Орла, Омська, Калуги, Моск­ви, Карелії, інших міст і регіонів. У результаті, 6 червня 2003 року Держдума прийняла поправку до закону, яка закріпила право корис­тувачів стаціонарним телефонним зв’язком на вибір одного з трьох тарифних планів. Це може бути або традиційна абонентська система, яка надає необмежену кількість і тривалість розмов, або почасова, або комбінована (аналог діючої в нас). Причому спроби абонента (до речі, безплатні) змінювати тарифні пакети кількісно не обмежені, якщо це відбувалося не частіше, ніж раз на місяць.

Якщо з патріотичних міркувань цей приклад комусь здасться неприйнятним, немає проблем — можна звернутися до досвіду далекого зарубіжжя.

Абонентська форма оплати телефонних послуг діє в більшості країн Європи, Азії, Америки, включаючи Великобританію, Норвегію, Швецію, Японію, США, Канаду. А там, де, як і в нас, «почасівку» запровадили безальтернативно, дружно від неї відмовляються. Весь фокус у тому, що за допомогою АПОВ справді можна певний час знімати вершки на телекомунікаційному ринку. А потім дороге обладнання з кожним днем дедалі більше стає не просто тягарем, а фінансовим паразитом. Воно вже не те що не дає прибутку, а навпаки — ненажерливо поглинає на своє обслуговування дедалі більшу частину доходів. Прикро лише, що за наслідки техніко-економічної недалекоглядності розплачуватися доводиться клієнтам. І нещодавнє підвищення абонентської плати за телефон, котре, як було заявлено, не останнє — наочне цьо­му підтвердження.

Така от глісада, панове-товариші. А ви кажете — траєкторія...