ТАРИФИ «ЕНЕРГОАТОМУ»: НИЖЧЕ — НЕ ОЗНАЧАЄ КРАЩЕ - Економіка - dt.ua

ТАРИФИ «ЕНЕРГОАТОМУ»: НИЖЧЕ — НЕ ОЗНАЧАЄ КРАЩЕ

12 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 12 грудня-19 грудня

Атомні електростанції забезпечують половину продажів електроенергії на енергоринок України. Не помітити їхнього значення важко, а ось недооцінити — за цим затримки не буде...

Атомні електростанції забезпечують половину продажів електроенергії на енергоринок України. Не помітити їхнього значення важко, а ось недооцінити — за цим затримки не буде. Власне, саме так в Україні впродовж минулих десяти років усе й відбувалося. Якщо початок 90-х років атомні станції зустріли з 15 діючими енергоблоками і трьома споруджуваними, готовність яких становила 90—95%, то наприкінці десятиліття кількість працюючих блоків зменшилася до тринадцяти, а з трьох споруджуваних вдалося «довести до розуму» лише один. До того ж на станціях практично вичерпалися запаси ядерного палива, і в середині 90-х робітники дізналися, що таке затримка зарплати.

Загалом десятиліття запам’яталося. На згадку про нього залишився борг в один млрд. дол. Але, мабуть, найголовніше — сформований у народу стереотип про неймовірну дешевизну ядерної енергії. Власне, під цим славним гаслом її трясли всю другу половину минулого десятиліття.

Пояснюється цей феномен просто: якщо в собівартості теплової генерації паливо становить 80%, то атомної — приблизно 30%. Тому, коли на тепловій станції вкрасти 50% ресурсів, вона зупиниться, коли те саме зробити з атомною, вона ще «пофуричить» і, можливо, навіть не вибухне.

На щастя для країни, великомасштабний експеримент із перевірки вибухостійкості атомної енергетики, який затягнувся на кілька років, завершився в 2000-му. Станції почали отримувати живі гроші, і нині їх за місяць надходить приблизно стільки ж, скільки за весь 2000 рік. Забули навіть солодке слово «бартер», на станціях вчасно з’явилося паливо, зарплата й інші маленькі радощі.

Усе начебто налагодилося. А проблема залишилася. Коли «дешевий» ядерний тариф наповнили грошима, він став реальним, але далеко не достатнім. У ньому геть-чисто відсутня одна з найважливіших складових собівартості — витрати на виведення АЕС з експлуатації.

Принципова відмінність між звичайною та ядерною станціями в тому, що АЕС не можна просто зупинити й забути про її існування, це складний і дорогий процес. Приміром, виведення з експлуатації реактора типу ВВЕР 1000 обійдеться в 260—280 млн. дол., а таких блоків нині 11. Закриття двох невеликих енергоблоків на Рівненській АЕС «потягне» по 160—180 млн. кожен. У сумі виходить мільярдів чотири. Це разів у 20 більше, ніж потрібно для запуску блоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС, які будуються нині чималими зусиллями.

Між іншим, із введенням у дію двох цих блоків в енергосистемі України закінчуються наробки радянського періоду. Решту доведеться закуповувати за ринковими цінами. Інакше кажучи, доведеться пригадати, що в собівартості ядерного тарифу левову частку становлять не паливні витрати, тобто саме те, про що останні десять років намагалися забути. За ідеєю, вже в 2010—2011 рр. із експлуатації треба вивести два блоки в Рівному, потім до 2020-го атомна енергетика теоретично повинна майже повністю перестати існувати. Проектний термін експлуатації найновішого з діючих блоків ЗАЕС-6 закінчується 2026-го. Тоді діючими залишаться лише два блоки, які здаються в експлуатацію наступного року.

Звісно, у реальному житті все буде інакше. Терміни експлуатації блоків продовжать мінімум на п’ять-десять років. Але колись їх закриють. Постає запитання: а на які, власне, гроші? Теоретично в тариф має бути закладено певну складову, яка забезпечує нагромадження коштів на будівництво нового блока й на безпечне закриття старого. На практиці нинішній тариф нічого схожого не містить.

Класичним прикладом стала Чорнобильська АЕС, яка не залишила після себе практично нічого, крім величезної дірки в бюджеті. За 23 роки експлуатації станція, виробивши понад 300 млрд. кВт . год., щербатої копійки не заробила на своє закриття. Тепер усі витрати на виведення її з експлуатації десятиліттями лежатимуть на дірявому українському держбюджетові. Потенційно нині в країні залишається, у фінансовому сенсі, тринадцять таких «чорнобилів».

До речі, крім усього іншого, низький тариф АЕС гранично ускладнює стосунки атомників із представниками теплової генерації. Подвійний розрив тарифу — 6,5 коп. в атомників проти 12,9 у тепловиків — робить електроенергію останніх інвестиційно малопривабливою.

Тим часом теплова генерація працює на конкурентному ринку, і її старим електростанціям також рано чи пізно знадобиться модернізація. Тим паче що на ТЕС в основному покладено завдання регулювати потужність в енергосистемі, це підвищує і так високий знос. При цьому вони цілком справедливо звинувачують атомників у демпінгу. Звісно, останні можуть заперечити: при чому тут ми, тарифи нам встановлюють НКРЕ. Фактично ж атомники стали заручниками прагнення зберегти нинішні низькі ціни на електроенергію за всяку ціну.

Якщо підвищити ціни на «атомну» електроенергію до рівня «теплової», тариф зросте на 20—25%. Цього ніхто не хоче, отож ціни триматимуть. Проблеми виведення блоків — це проблеми, щонайближче, кінця поточного десятиліття, тобто далеко за обрієм не лише для нинішнього, а й для наступного і «післянаступного» уряду. І навіть наступного президента. А ось якщо підвищити тарифи — це стане головним болем уже сьогоднішніх керівників. Воно їм треба?

Тому теоретично всі «за», практично — ніхто не хоче зв’язуватися. Нині тариф на українську атомну енергію вже став нижчим, ніж у Росії: різниця між ядерним і «тепловим» тарифом там становить 12% проти 49% у нас. Правда, росіяни в кращому становищі: дешевий уран, свої комплектуючі тощо. Але при цьому вони включають у свій тариф витрати на розвиток і трохи — на виведення станцій з експлуатації. Сьогодні 40% російського тарифу становить так звана інвестиційна частина, яка дозволяє нашим сусідам добудовувати чотири ядерних блоки. Крім того, відносно недавно росіяни ввели складову на чисте виведення з експлуатації, поки що невелику — 1,3% від товарної продукції, але вже є варіанти її збільшення майже вчетверо, що в цілому відповідає європейським стандартам.

Узагалі в Росії взято чіткий курс на плавне виведення тарифів на інвестиційно привабливий рівень: протягом останніх трьох років вони практично подвоїлися. А в Україні поки що все обмежується розмовами, хоча створено робочі групи з вивчення питання в Мінпаливенерго і в «Енергоатомі». Проте наскільки вони зможуть узгодити свої позиції та чи зможуть вироблені пропозиції «пройти» через парламент — це ще питання.

Позиція Мінпаливенерго, яка передбачає збільшення тарифу «Енергоатому» на 10%, означає зростання товарної продукції цієї компанії на 250 млн. грн. Сам «Енергоатом» вважає: його тариф треба збільшити на 37%, що хоч і відповідає ядерному законодавству, але, відверто кажучи, дуже малоймовірно. Очевидно, доведеться шукати певний компроміс.

Власне, кошти, які збираються зі споживачів, мають надходити у два спеціально створених фонди: один відповідальний за закриття станцій, а другий — за поводження з радіоактивними відходами. При цьому, крім збирання й самого обсягу коштів, постає запитання — хто відповідатиме за їх раціональне використання? Досі всі довгострокові фонди розвитку рано чи пізно перетворювалися на чиюсь годівницю, що породжує цілком обгрунтовані побоювання стосовно долі їхніх нових побратимів. Якщо сьогодні почати збирати гроші, у будь-якого уряду виникне занадто багато спокус щодо їх витрати. Щорічно у фонд надходитимуть десятки (якщо не сотні) мільйонів доларів, які знадобляться у 2015—2020 роках, коли не те що прізвища нинішніх міністрів фінансів будуть забуті, а й трієчники почнуть плутати на екзаменах з історії, хто був першим, а хто третім президентом.

Це — трагедія української ядерної енергетики. Горизонти інвестування в ній становлять 10—15 років, що разів у десять перевищує «термін придатності» середньостатистичного українського уряду. Аби фонд за звичкою не розтягнули під численні й невідкладні потреби, необхідно законодавчо максимально чітко виписати, як і на що можна витрачати кошти з нього, хто й за що відповідає, передбачивши кримінальну відповідальність за нецільову витрату грошей. Можливо, найкраще покласти відповідальність за спецфонд на НАЕК «Енергоатом». Ясна річ, крім нього, контроль над фондом мають здійснювати уряд і, можливо, парламент, проте, як мінімум, право вето повинно бути в атомників, інакше гроші розтануть.

Звісно, підвищення тарифу та створення додаткового фонду напередодні президентських виборів викличе безліч емоцій (в основному негативних) як у промисловців, так і в політиків. Але оскільки в країні щодва роки — або президентські, або парламентські вибори, прийняти рішення, нікого не зачепивши, просто неможливо.

Тому слід виробляти механізм, який забезпечує максимальну прозорість. Треба чітко усвідомити: цих витрат нам не уникнути, і чим пізніше почнемо, тим гірше. Платити однак доведеться — тільки багато й відразу, на шкоду іншим статтям поточного бюджету.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво