Світова фінансова криза: погляд з Угорщини - Економіка - dt.ua

Світова фінансова криза: погляд з Угорщини

17 квітня, 2009, 14:58 Роздрукувати Випуск №14, 20 квітня-28 квітня

Здавалося б, Україна та Угорщина настільки різні, що їх складно порівнювати. Однак нинішня економічна криза поставила їх на один щабель...

Іноді корисно зазирати в архів неопублікованих матеріалів. Під час його останнього перегляду впала в око стенограма засідання вченої ради Інституту економіки та прогнозування НАН України, яке відбулося ще півтора місяця тому — під час перебування в Києві попередньої місії Міжнародного валютного фонду. Тоді з ініціативи директора інституту академіка Валерія Гейця в гостях в українських вчених побував відомий науковець і державний діяч, екс-міністр фінансів Угорщини Лайош Бокрош. Пан Бокрош відвідав Київ у складі делегації МВФ як радник з питань реструктуризації банків.

Здавалося б, Україна та Угорщина настільки різні, що їх складно порівнювати. Однак нинішня економічна криза поставила їх на один щабель. Київ і Будапешт одними з перших звернулися до МВФ за фінансовою підтримкою; обидві країни переживають болісні спади в економіках, серйозні бюджетні проблеми. Тож коло питань для обговорення було надзвичайно широким, і ми зупинимося лише на найактуальніших з погляду квітня 2009-го моментах у режимі «запитання—відповідь».

— Майже 40% загального капіталу в банківській системі України належать іноземним банкам. Яка ймовірність підтримки «дочок» материнськими банками з Франції, Італії, Швеції, Австрії?

— Напередодні ми обговорювали це питання з академіком В.Гейцем. Він є оптимістом у цій частині. По-перше, хоча банки, якими володіють стратегічні іноземні інвестори, можливо, вже втратили частину свого капіталу, вони все-таки у кращому становищі, ніж інші. По-друге, вони відіграють значну роль у фінансуванні української економіки.

Зарубіжні банки прийшли в економіку Польщі, Угорщини та інших країн тому, що на своєму внутрішньому ринку вони не можуть розвиватися далі, і основний потенціал знаходиться тут, на Сході. Я знаю багатьох банкірів, які говорять, що 90% усіх прибутків надходять зі Східної Європи. Вони не вбиватимуть курку, яка несе золоті яйця, навпаки — будуть свої дочірні структури рекапіталізувати і залишатися тут.

Звісно, вони звертатимуться до уряду за грошима, бо дешевше рекапіталізувати свій банк із допомогою чужих грошей. Але уряд в жодному разі не повинен говорити, що це добре. Вони мають це зробити самостійно, і в більшості випадків вони здатні на це.

Тому я не бачу значних проблем з іноземними банками в Україні. Існує велика ймовірність того, що ці банки будуть рекапіталізовані материнськими структурами. Однак уряд повинен мати чіткі критерії та правила роботи, розуміти, яку стратегію слід застосовувати щодо цих банків. Якщо він ставитиметься до банків по-різному, це зашкодить Україні.

— Чи повинні ми підтримувати дочірні банки так само, як і місцеві?

— Не повинні.

— Цього року Україна має погасити по валютних кредитах близько 30 млрд. дол., причому значна частина цього боргу належить комерційним банкам. Однак населення зараз не в змозі розраховуватися за своїми кредитами, тож постане питання про пролонгацію цих банківських запозичень. Наскільки це буде складно, і чи може ця ідея знайти підтримку в західних кредиторів?

— Оптимістичної відповіді не буде. Найважливішим питанням є стабілізація обмінного курсу гривні: якщо він погіршуватиметься, то ситуацію не врятує жодна пролонгація. Банки мають бути зацікавлені у тому, щоб допомогти своїм клієнтам обслуговувати борги. Мені здається, що в Україні ситуація розвиватиметься за сценарієм, схожим до американського.

Це досить делікатне і тонке питання. В США відбулося багато протестів проти того, щоб підтримати тих домовласників, які опинилися у складній ситуації і не змогли сплатити свої борги. Ті, хто сплачували свої позики добре, протестували проти допомоги іншим фактично за їхній рахунок.

Слід розрізняти хороших і поганих боржників. Є такі, хто згодні і бажають платити, але протягом короткого часу не в змозі це робити з об’єктивних причин, а є і такі, хто просто уникають платити. У кризовій ситуації їх непросто розрізнити. Тож уряд може надати допомогу.

Така проблема існує і в Угорщині. Уряд запевнив, що гарантуватиме борги тих людей, які втратили роботу і не зможуть платити протягом півроку або року, але не зможе надати гарантії тим, хто перебуває справді в безнадійному становищі, проте не хоче перекваліфіковуватися, щоб отримати нову роботу. Це один зі способів пом’якшити банківську кризу. Тут слід застосовувати індивідуальний підхід, і для банків це дуже складна робота.

— Протягом останніх двох років майже вся сума грошової емісії в Україні спрямовувалася на викуп валюти, і лише 5—10% використовувалося для рефінансування банків. Цього року очікується вдвічі нижчий приріст грошової маси, ніж у 2007-му, і у півтора разу нижчий, ніж у 2008-му. У зв’язку зі зменшенням припливу іноземної валюти Україна зможе спрямувати в економіку через рефінансування 25—30 млрд. грн. Питання у тому, чи повинна держава повністю довірити процес рефінансування НБУ, або ж краще мобілізувати ці гроші через облігації і розподіляти самостійно. Чи повинен уряд узагалі випускати облігації для покриття дефіциту бюджету, і чи може НБУ викуповувати ці облігації, якщо для них нема нормального вторинного ринку?

— Уряд зобов’язаний підтримувати економіку. Він завжди може розпочати випуск облігацій, зібрати кошти і допомагати підприємствам, але це слизький шлях. Звісно, можна критикувати не лише центральний банк, а й уряд. Якщо той прийматиме рішення про порятунок будь-якого підприємства, то про нього говоритимуть так само, як і про центральний банк.

Я не радив би українському уряду займатися субсидуванням та підтримкою. Значно важливіше рекапіталізувати надійні банки, а не погані, щоб не уряд, а банки могли фінансувати підприємства.

— В Україні більш як 180 банків, серед них відносно великих — близько 20. Яким чином підтримувати — всіх чи лише ці 20?

— Я вважаю, що уряд і НБУ повинні відіграти кожен свою особливу роль, і ніколи не погоджуся з твердженням, що ніколи не слід довіряти центральному банку. Якщо центральний банк не заслуговує на довіру, то слід змінити його керівництво. З інституційної точки зору ми не можемо обійти центральний банк через недовіру до його керівництва, це було б абсурдом.

Уряд має відігравати зовсім іншу роль. Перебирати на себе функції центрального банку — для уряду це погана ідея. Я не коментуватиму політичні питання, це не моя функція. Вважаю, що перше і найголовніше завдання центрального банку — відповідати за ліквідність банківської системи і не надавати переваг жодному з існуючих банків. Коли центральний банк надає кредити для фінансування банківському сектору — це має бути абсолютно прозоро.

Один із варіантів — проведення аукціонів. Щодня центральний банк міг би організовувати аукціон, на якому банківські ставки без назв банку опрацьовувалися б так, щоб той, хто пропонує більше, отримував кредит. Тоді це буде гарний приклад прозорості.

Рефінансування — це також дуже важливий механізм, з допомогою якого можна оживити міжбанківський ринок. Це загальна проблема в усьому світі. Банки не довіряють один одному. Якщо вони навіть мають кошти оvernight, то не надають їх іншим банкам, радше покладуть їх до центрального банку.

Є такий вислів: у нормальній економіці центральний банк — це те, до чого вдаються у крайньому випадку. Тобто фінансові установи звертаються до нього за позиками тільки в дуже скрутній ситуації. Ми живемо у складні часи. Останнім часом центральний банк перетворився на єдиного кредитора, і це дуже підвищило його відповідальність. Через кризу центральні банки стали могутнішими, ніж раніше. Це також посилює і їхню політичну відповідальність — вони мають бути більш прозорими, ніж раніше.

180 банків — це забагато. Значна частина з них, можливо, лише називаються банками. Я не кажу, що потрібно допомагати тільки великим банкам, я вважаю, що допомогу мають отримати ті банки, які змогли накопичити значну кількість депозитів населення. На жаль, система страхування депозитів в Україні дуже слабка. Якби вона була сильною, то ви могли б виплатити депозити і ліквідувати нежиттєздатні банки, але, на жаль, ви не можете цього зробити. Подобається це комусь чи ні, уряд не має вибору. Єдиний вихід — це значною мірою підтримувати всі банки, де є велика кількість депозитів населення.

— Угорщину брали за приклад не лише тому, що вона першою стала на шлях ринкової економіки, а й тому, що це країна, яка має найбільший обсяг іноземних капіталовкладень на душу населення — понад 1000 дол. США. Як могло статися, що Угорщина опинилася в іще складнішій ситуації, ніж Україна? Ніхто не хоче купувати угорські урядові папери, існує проблема девальвації, інфляції, спаду, соціальних протестів. Ми просимо 16 млрд. дол. у Світового банку на 46 млн. чоловік, а ви на 10 млн. чоловік — 25 млрд. дол. У чому принципова помилка?

— Починаючи з 2001 року всі уряди Угорщини здійснювали недосконалу макроекономічну політику. До мене жоден уряд не дослухався.

Насамперед був значний фіскальний дефіцит. У 2002—2006 роках, що були роками тотальних виборів, він перевищував 10% ВВП. Через ці вибори уряд спрямував справжній грошовий «душ» на населення. На жаль, це стало можливим через те, що Угорщина є частиною ЄС, і уряд мав змогу позичати гроші.

Нині Угорщина має найбільший борг на душу населення серед країн, які щойно стали членами ЄС, він становить 70% ВВП. Відомо, що за одним із маастріхтських критеріїв він не повинен перевищувати 60% ВВП. Інші країни регіону, такі як Словаччина, Польща, Чехія, виконують цей критерій.

Чому так сталося? У 2001 році уряд збільшив на 50% заробітну плату державним службовцям, але, незважаючи на це, програв вибори. А новий уряд пообіцяв збільшити всі зарплати в державному секторі. І не лише пообіцяв, а й зробив. Окрім того, пообіцяли тринадцяту зарплату й пенсію, а на наступних виборах уже йшлося про чотирнадцяту зарплату…

Одне слово, це повна фіскальна безвідповідальність, коли внутрішнє споживання повністю фінансується за рахунок зовнішніх запозичень. Врешті-решт, це повинно було скінчитися, і це сталося.

— Чи будуть банки й ринки капіталів загалом фінансувати безвідповідальність і в майбутньому?

— Складно сказати. Питання в тому, чи будемо ми вчитися на власних помилках. В Угорщині це простіше, адже вона невелика. Проте це не означає, що вона маленька за розміром ВВП. За ВВП Угорщина — майже як Україна.

Кажуть, є разюча схожість між США та Угорщиною. В обох країнах існують так звані дефіцити-близнюки: це — дефіцит поточного рахунку та дефіцит бюджету, який свідчить, що фіскальний сектор багато запозичує через ринок капіталу, банківську систему з-за кордону. Наприклад, Китай має 2 трлн. дол. у золотовалютних резервах. Інший бік монети — США, які живуть у борг. Більшість американських політичних діячів стверджують, що межі запозиченням не існує. І це так, бо відсоткові ставки були дуже низькими, а світова ліквідність — високою.

Навіть у ЄС країни необмежено займалися запозиченнями. Наприклад, державний борг Греції сягнув 100% ВВП, Італії — понад 100%. Чому Угорщина повинна бути більшим католиком, ніж Папа Римський? Запозичувати було дуже легко. Питання в тому, чи ми це повторюватимемо в майбутньому.

Б.Обама сказав, що протягом строку його правління США мають удвічі зменшити свій державний борг. Можливо, він інтуїтивно відчуває, що період легких грошей скінчився.

— На світових самітах багато аналітиків говорять про те, що світову фінансову систему потрібно реконструювати і що повинні з’явитися кілька нових центрів резервної валюти. Чи вірите ви в те, що це станеться, і якщо так, то якими мають бути строки та технологія переходу?

— Мабуть, жоден із нас не знає, що відбудеться. Можемо лише здогадуватися. Сподіваюся, що швидше раніше, ніж запізно буде створений такий механізм глобальної координації принаймні у двох сферах — макроекономічної політики та банківського контролю.

Глобальні банки, глобальні підприємства, глобальна економіка… Це перший випадок в історії, коли жодна з країн не може ізолювати себе. Водночас не існує нічого схожого на глобальний уряд. У нас є досить слабкі національні уряди, які борються одне з одним, багато з них воюють також і у власних країнах. Дуже легко виникають різні зловживання, діють шахрайські схеми. Шахрайські оборудки сягають майже 50 млрд. дол., але ніхто не розуміє, яким чином це відбувається.

Немає системи раннього попередження. Наприклад, банки Ісландії — це дуже наочний приклад, коли щось відбулось абсолютно не так. Коли ісландські банки прагнули зростання, їм довелося виходити за межі країни, бо Ісландія виявилася для них замалою. Вони рушили до Швейцарії, почали відкривати там свої відділення та пропонувати відсоткову ставку вдвічі більшу за ту, що її пропонували швейцарські банки. Національний банк Швейцарії розташований за 200 метрів на тій же вулиці, але там ніколи не замислювалися над відсотковою ставкою, яку пропонують ісландські банки.

Не можна стверджувати, що ісландські банки шахраювали, бо закону вони не порушували. Але все одно тут є серйозна помилка. Усе це — ганьба для Швейцарії і трагедія для Ісландії. Я згоден, що має бути орган, який координував би політику в глобальному вимірі та регулював банківську справу.

— Зараз багато пишуть про природу кризи. Називають її фінансовою, економічною, глобальною, циклічною. Але всі погоджуються з тим, що ця криза незвичайна. Як ви оцінюєте її природу?

— Зараз я працюю в Центрально-Європейському університеті, приватному американському університеті в Угорщині, який підтримує пан Дж. Сорос. Він є одним із небагатьох, хто навіть зараз, в умовах кризи, знаходить для себе прибуток. Згоден з вами, що ця криза унікальна, адже ніколи не траплялося так, щоб стільки подій відбувалося одночасно й повсюдно. Це криза макроекономічної політики, криза глобальних банків, криза регуляції та нагляду і насамперед криза світової економіки, яка відтепер не має шансів розвиватися такими темпами, як раніше.

Давайте розглянемо одне питання, яке має багато аспектів. Коли Ден Сяопін 30 років тому започаткував політику відкритості в Китаї, там була маленька й закрита економіка. Протягом останніх 30 років ми спостерігали появу досить сильної економіки у цій країні. Це був значний крок, який відбувся вперше у світовій історії. Китай сильно розвинувся завдяки своєму експорту, наводнивши весь світ дешевими товарами. Там штучно підтримували обмінний курс юаня, заробітну плату на низькому рівні, у результаті сталося те, що рідко буває в нових ринкових економіках, — у них виник подвійний профіцит.

В інших країнах із перехідною економікою відбувається все навпаки: імпортується дуже багато машин, здійснюються значні витрати державних коштів на інфраструктуру. Виникає подвійний дефіцит. Можна сказати, що перехідні процеси й зростання фінансуються за рахунок іноземних заощаджень.

Китайці мають значну норму внутрішніх заощаджень — 30—40%. В інших перехідних економіках вона близька до 10—20%. Це говорить про те, що Китай не імпортує заощаджень, він їх експортує. Це дало можливість таким країнам, як США, Великобританія, Австралія, робити запозичення під низькі відсотки.

Я не вважаю, що це може тривати довго. Китай став відкритою державою, але навіть він не може постійно фінансувати весь світ і не хоче цього робити. Чому Китай повинен зберігати 2 трлн. дол. США в резерві, коли долар падає? На цьому вони щороку втрачали 300 млрд. дол., і тому вирішили перейти від долара до євро. Це призвело до того, що фінансування американського дефіциту стало значно дорожчим.

— Як ви оцінюєте політику Угорщини у 2009 році і макроекономічні індикатори, закладені в її державний бюджет? Як планує Угорщина розпорядитися міжнародною допомогою?

— Угорщина взагалі не матиме зростання у 2009 році. Питання в тому, яким буде спад — 3—5—10%? Я не вважаю, що це буде значний спад, адже останнім часом країна і не зростала швидкими темпами. Фіскальний сектор перебуває у тяжкому стані, інфляція швидко не зростатиме через низький попит.

Цього року держава не може запозичити дуже багато, і замість зростаючого уряд матиме низький дефіцит, нижчий, ніж торік і позаторік. Це може викликати подив, адже завжди під час кризи уряд починає багато витрачати. Але Угорщина не має іншої альтернативи, ніж скороти дефіцит іще більше.

Якщо ніхто не купуватиме облігацій, які держава випустить, щоб фінансувати борг, держава змушена буде викупити власні папери за рахунок цього боргу. Це не додаткове фінансування, а швидше реструктурування боргу — кожного тижня певна кількість державних облігацій «визріває», а уряд вимушений випускати нові. У листопаді ніхто не виявив бажання їх викуповувати, тому уряд змушений був звернутися до МВФ за новою позикою. Розмір позики визначався з урахуванням того, як будуть «визрівати» облігації протягом року. Ось де взялися 25 млрд. дол. від МВФ та ЄС. Ці кошти можуть бути витрачені лише на погашення боргу, і ні на що інше.

— Україна має велику проблему з бюджетом, що є однією з причин відмови у наданні чергового траншу кредиту МВФ. Це — питання дефіциту. У першому меморандумі між урядом, НБУ та МВФ стоїть нуль. Проте реально, щоб вийти зі складного становища з точки зору доходів і видатків, дефіцит бюджету має бути значно більшим. Звідси три запитання. Чи можна обгрунтувати збільшення дефіциту до 8%? Оскільки цих грошей все одно не вистачатиме, які витрати слід скоротити в першу чергу, маючи на увазі, що 90% з них пов’язані насамперед із соціальними проблемами і частково з управлінням? Чи можемо ми розраховувати, що за дефіциту 8% отримаємо фінансування міжнародних організацій?

— Я не працюю з кредитом стенд-бай і не хочу цього коментувати. Однак тут є три важливі моменти. Мені здається, що структура та розмір бюджету важливіші, ніж дефіцит. По-перше, обсяг бюджету. Тобто який відсоток ВВП розподіляється через бюджет. Очевидно, що порівняно з рівнем розвитку обсяг бюджету надто великий.

По-друге, структура. Ви самі відповіли на своє запитання. Якщо держава більше витрачатиме на інфраструктуру, то це буде дещо інше, ніж, приміром, збільшення зарплат у державному секторі.

Третє. Чи може уряд собі дозволити запозичення? Це дуже важливе запитання. Адже зараз найважливіший товар — це довіра. Хто купуватиме державні облігації і за якою ціною?

— Під час кризи всі закликають економити. Насправді, з макроекономічних позицій, заклик до економії — це заклик до скорочення попиту і, відповідно, пропозиції. А якщо навпаки — не знижуючи споживання, витрачати гроші?

— Це слизьке питання. Адже уряд, який не має довіри, не може дозволити собі значні витрати, бо ніхто не хоче позичати йому гроші.

Якщо уряд може запозичувати кошти для того, щоб уникнути втрат, тоді потрібно витрачати кошти так, щоб отримати більший зиск, наприклад, на інфраструктуру, яка може допомогти економіці зростати. А підтримувати підприємства, що втратили свої експортні ринки, не варто. Уряд не може створювати ринки збуту для підприємств.

— Чи не здається вам, що бажання заробити на дуже інтенсивному кредитуванні, як це було в минулі роки, невдовзі відродиться, і це буде продиктовано природним бажанням заробити прибуток завдяки винайденим фінансовим інструментам? А спроби макроекономічного, банківського контролю виявляться безуспішними…

— Побачимо. Це ще одне запитання, на яке складно відповісти. Зрозуміло одне: ми не повернемося до неринкової системи. Я вважаю, що нам потрібне не просто більше регулювання, а краще регулювання, потрібен не більший за кількістю уряд, а більш ефективний і прозорий уряд. І, звісно, набагато більша координація між гілками влади.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво