Суєта навколо вугілля - Економіка - dt.ua

Суєта навколо вугілля

3 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 3 листопада-10 листопада

Вугільну галузь без перебільшення можна назвати рекордсменом за кількістю реформ. Її оптимальну ...

Вугільну галузь без перебільшення можна назвати рекордсменом за кількістю реформ. Її оптимальну структуру шукають уже ціле десятиліття — достатньо пригадати президентський указ «Про структурну перебудову вугільної промисловості», виданий у лютому 1996 року. З початку 2000-го структурних реорганізацій було, як мінімум, три. Вугільній галузі присвячено кілька концепцій і програм розвитку. Ліквідовувалося і знову створювалося вугільне міністерство. Однак якщо судити за результатами, на розвиток немає й натяку.

Звичайно, порівняно з тим, що було десять років тому, ситуація змінилася. Вже немає мільярдної заборгованості із зарплати шахтарям — благо, у передвиборний 2004-й для її погашення знайшлися бюджетні кошти. Точно так само, із бюджету, погашалися залишки боргів із зарплати і 2005 року. Сплачують за вугілля сьогодні досить справно, тоді як у 1990-х грошові розрахунки були швидше винятком, ніж правилом. Однак це не результати спеціальних «вугільних» реформ, а наслідок загальноекономічних процесів.

Торік видобуто усього 78 млн. тонн вугілля. Для порівняння: 1991-го видобули 135,6 млн. тонн, вкрай неблагополучного 1994 року — 94,4 млн. тонн. Боротьба із збитками галузі теж не приносить результатів: 2004-го вони становили 1,2 млрд. грн., 2005 року — 1,710 млрд., а за дев’ять місяців цього року (за оперативними даними) — уже 1,8 млрд. грн. Очікується, що 2006-го збитки сягнуть 2,4 млрд. грн. І це при тому, що всі ці роки у галузь щороку вкладали мільярди бюджетних коштів.

І от у вугільній галузі знову назрівають реформи. Черговий проект чергової концепції розвитку вугільної промисловості розміщений для обговорення на офіційному сайті Міністерства вугільної промисловості.

Читати цей проект цікаво вже хоча б тому, що в ньому на цифрах доводиться, що попередні програми розвитку галузі, зокрема «Українське вугілля», затверджена урядом у вересні 2001 року (а роботу над нею починала ще Юлія Тимошенко за часів свого віце-прем’єрства у 2000-му) були апріорі нездійсненні — через ставку на великі обсяги бюджетного фінансування. До речі, саме 2000 року під час роботи над програмою «Українське вугілля» почали активно обговорювати питання про приватизацію вугільних підприємств.

У цьому зв’язку слід нагадати, що в липні 2005 року, тобто не так уже й давно, урядом Ю.Тимошенко вже була затверджена Концепція розвитку вугільної промисловості, а урядом Ю.Єханурова — Енергетична стратегія України на період до 2030 року, один із розділів якої присвячено розвитку вугільної промисловості. Звичайно, було зрозуміло, що до 2030 року уряд Ю.Єханурова не дотягне, але що так різко змінилося в економіці за півроку? Для чого потрібна була чергова концепція?

Стосовно ж структурних реорганізацій, то з 2003-го їх здійснювали щороку (!), причому жодна з них не була логічним продовженням попередньої. Реорганізація, яку 2003 року провело Мінпаливенерго (тоді його очолював Сергій Єрмілов), звелася до укрупнення виробництва і перетворення тодішніх державних холдингових компаній (їх відкрито почали називати «дутими», оскільки ні організаційно, ні за суттю своєю холдинговими компаніями вони не були) на державні підприємства. Шахти, які увійшли до складу цих ДП, статус юридичних осіб втратили. Таким чином було створене 21 державне підприємство. Надалі передбачалася їхня корпоратизація, а згодом і приватизація цілісними майновими комплексами. До речі, тоді дуже популярною була ідея приватизації вугільних підприємств шляхом додаткової емісії. Парламент навіть прийняв відповідний закон, але його ветував президент.

Ці перетворення були зумовлені кількома причинами. Більшість шахт, які, починаючи із середини 1990-х, були самостійними юридичними особами, що здійснюють свою діяльність практично автономно, не мали доходів для забезпечення навіть простого відтворення. А отже, навіть утримувати видобування вугілля було проблематично. Тому укрупнення проводилося з метою створити підприємства, спроможні виробляти масу товарної продукції, яка дозволяє їм, з урахуванням коштів держпідтримки, готувати нові лави, тобто розвиватися.

Ще однією причиною була відсутність жорсткої вертикалі управління. Зрозуміло, що проконтролювати виконання сотень контрактів із галузевими підприємствами міністру палива й енергетики просто неможливо.

Була ця реорганізація корисною чи шкідливою — судити складно, оскільки вже наприкінці 2003-го — на початку 2004-го віце-прем’єр із питань ПЕК Віталій Гайдук і міністр палива й енергетики Сергій Єрмілов були відправлені у відставку. Реорганізація у вугільній галузі змінила напрям.

Навесні 2004 року майже одночасно з призначенням міністром палива й енергетики Сергія Тулуба уряд Віктора Януковича оголосив про намір створити НАК «Вугілля України». За задумом, її основою мали стати три мегавеликі компанії: дві, які об’єднують підприємства з видобутку енергетичного вугілля з донецькою і луганською пропискою, і одна зі штаб-квартирою в Донецьку, до якої мали увійти підприємства, що видобувають коксівне вугілля. Причому ніхто не приховував, що надалі активи НАК можуть бути приватизовані. Особливо це стосувалося підприємств, які видобувають коксівне вугілля.

Президентський указ «Про заходи з підвищення ефективності управління вугільною галуззю і її розвитку», котрий передбачає створення вугільної НАК, було видано у липні 2004 року. У ньому було записано, що в компанію повинні ввійти прибуткові і потенційно прибуткові підприємства вугільної галузі, які доцільно зберегти в держвласності для забезпечення енергетичної безпеки держави. Наприкінці року з’явилася і сама вугільна НАК. Правда, її склад не міг не дивувати. Поряд із флагманами вітчизняної «кочегарні» до неї чомусь потрапили ДП «Донбасантрацит», яке ще навесні 2004 року вважалося безнадійно збитковим, дуже проблемні «Сніжнеантрацит», «Торезантрацит» та подібні до них.

Зате цілий ряд дуже привабливих об’єктів — 60-відсотковий пакет «Краснодонвугілля», великі, понад 30%, пакети вже роздержавлених ВАТ «Шахта «Комсомолець Донбасу» і «Вугільна компанія «Шахта «Червоноармійська — Західна №1» були благополучно продані того ж 2004-го, уже після виходу президентського указу. Чому їх було недоцільно зберігати у держвласності, незрозуміло й досі. Того ж року було продано і 92-відсотковий пакет ДХК «Павлоградвугілля». Щоправда, про плани його приватизації було оголошено набагато раніше, ніж про створення вугільної НАК. Більш того, цьому був присвячений окремий указ президента Л.Кучми.

Однак і на цьому реорганізація не закінчилася. Наприкінці весни 2005 року, коли президентом був уже Віктор Ющенко, вугільну НАК, яка проіснувала близько півроку, вирішили ліквідувати. (Таким чином, НАК «Вугілля України» повторила долю своєї попередниці — ДАК «Вугілля України», створеної урядом 1998 року і ліквідованої через два роки.) Також було вирішено знову створити Міністерство вугільної промисловості, яке існувало самостійно, а не в структурі Мінпаливенерго, до 1999 року. Відновлене міністерство очолив Віктор Тополов.

Необхідність ліквідації НАК «Вугілля України» обгрунтовувалася цілою низкою міркувань. По-перше, вона була створена штучно, без належної юридичної бази і фактично була відкритим акціонерним товариством, до якого входило безліч підприємств державної форми власності. По-друге, НАК створювала можливість тіньової приватизації. А відновлення вертикалі «міністерство — держпідприємства — шахти» давало змогу повернутися в правове поле і створити юридичні передумови для підготовки вугільних підприємств до приватизації. Іншими словами — сформувати майнові комплекси, привабливі для інвесторів.

Ще одна тема — структура виробництва. Керівництво галузі говорило про те, що приватизація збагачувальних фабрик розірвала технологічний ланцюжок, і називало своїм найближчим завданням формування і закріплення в держвласності підприємств, які забезпечують життєдіяльність вугільного комплексу (наприклад, транспорт, зв’язок, матеріально-технічне забезпечення, збут). І лише після цього воно вважало за можливе розпочати інтенсивний процес приватизації самих вугільних підприємств.

Цікаво було й те, що Міністерство вугільної промисловості, очолюване Віктором Тополовим, не збиралося починати (а точніше, продовжувати) приватизацію виключно з привабливих для приватного капіталу об’єктів. Усі вугільні підприємства, приватизовані 2004 року, керівництво міністерства характеризувало як потужні або принаймні потенційно потужні, цікаві для інвесторів. Завдання наступної приватизації воно бачило інакше: у галузь має прийти кваліфікований менеджмент і додаткові інвестиції, що дасть змогу розвантажити бюджет. І справді, у переліку із 12 об’єктів, які міністерство планувало приватизувати, не було жодного суперцікавого. Звичайно, можливість продати їх оцінювалася невисоко. Проте переконатися в цьому не вдалося. Законопроект про особливості приватизації вугільних підприємств, без якого Міністерство вугільної промисловості не хотіло продовжувати роздержавлення (адже у вугільній галузі чимало проблемних питань, наприклад, вугільні підприємства потребують серйозних фінансових витрат навіть після закриття; зрозуміло, що у разі приватизації все це потрібно врегулювати), не дійшов навіть до профільного комітету ВР. Тож, і ці плани залишилися нереалізованими.

У серпні 2006-го було сформовано новий уряд. Посаду міністра вугільної промисловості обійняв Сергій Тулуб, котрий уже очолював вугільне міністерство у 1998—1999 роках, а потім — 2000-го і 2004-го — Мінпаливенерго. Чи варто дивуватися, що з’явилися чергові плани реформування галузі.

У новому проекті чергової концепції зазначається, що у 2002—2004 роках обсяг видобутку вугілля стабілізувався, його рівень становив загалом по Україні близько 80 млн. тонн на рік. Очікується, що цього року в Україні буде видобуто 80,2 млн. тонн, у тому числі шахтами, підпорядкованими профільному міністерству, — 47,8 млн. У проекті також йдеться про те, що важливим чинником у стабілізації видобутку вугілля стала приватизація шахт. Видобуток вугілля на приватизованих і орендних шахтах зріс із 4 млн. тонн у 1991 році до 32 млн. тонн у 2005-му. Результати аналізу показали, що за останні три роки темпи зростання видобутку вугілля на приватизованих шахтах на 5% вищі, ніж на державних, темпи зростання зарплати вищі на 7%, капітальних вкладень — на 50%. При цьому темпи зростання собівартості товарного вугілля залишалися приблизно однаковими.

Ще один аргумент на користь приватизації — це теза про те, що «відповідно до програми «Українське вугілля» 2005 року передбачалося добути загалом по Україні 100 млн. тонн вугілля, фактично було видобуто 78 млн. тонн і в найближчій перспективі передумов для зростання видобутку за рахунок шахт, які перебувають у державній власності, немає».

Правда, слід зазначити, що в 1991 році приватних шахт у класичному розумінні цього слова в Україні не було, а майже усі пізніше приватизовані видобувні підприємства і до приватизації вважалися, як мінімум, перспективними: одні завдяки своєму технічному стану, інші — через цінність марок вугілля, яке видобувалося.

Що ж пропонується зараз? У розділі «Проблеми, які підлягають вирішенню. Основні напрями реформування галузі» йдеться про необхідність підготувати концепцію реформування структури управління вугільною галуззю. Пропонується створити... Державну акціонерну компанію холдингового типу (ДАК) — на базі одного або кількох діючих держпідприємств з видобутку вугілля. При цьому можуть створюватися шахтоуправління на базі потужних шахт із наданням їм прав юридичних осіб. Входження шахт, підпорядкованих зараз вугільному міністерству, до складу холдингів дасть можливість підвищити рівень їхнього управління з боку ДАК. Це стосується і шахт третьої групи (майже «мертвих») — ДАК ефективніше проводитиме їх підготовку до планомірного відпрацювання запасів або передачі до закриття. А з урахуванням досвіду високоефективної роботи окремих недержавних шахт пропонується розширити практику роздержавлення. При цьому доцільно вартість майна збиткових шахт знижувати без обмежень аж до безоплатної передачі їх у власність під зобов’язання покупця з розвитку підприємства і його фінансового оздоровлення.

Уже 2007 року на базі пілотних проектів планується відпрацювати нормативно-правову базу з урегулювання взаємовідносин держави і приватного бізнесу; приватизацію на конкурсах привабливих для інвестування шахт, а також малопривабливих на пільговій основі з проведенням конкурсів програм їхнього розвитку. Ще одне питання для опрацювання — створення вертикально інтегрованих об’єднань «шахта — ТЕС», «шахта — коксохімзавод — металургійний завод».

Звичайно, сприймати без іронії чергову ідею створення чергової ДАК у вугільній галузі неможливо. Проте загалом теоретично запропонована структура галузі цілком має право на існування: нехай усе, що можна, продається і купується, а держава керуватиме тим, що з якихось причин продати не вдасться (закриватиме підприємства, які своє відпрацювали, «консервуватиме» ті, де є незатребувані сьогодні запаси вугілля, тощо). З цього погляду улюблене запитання ЗМІ, «під яку ФПГ затівається приватизація», абсолютно недоречне, не має значення, хто позбавить державу головного болю. Нехай собі купують і дбайливо господарюють!

Правда, не зовсім зрозуміло, як може бути реалізована ідея вертикальної інтеграції з підприємствами, які видобувають енергетичне вугілля, адже чотири з п’яти теплових генеруючих компаній і досі державні. Однак, може, заодно продадуть і їх. Адже якщо буде прийнято закон про орган держрегулювання в енергетиці, і НКРЕ, сьогодні цілком підпорядкована уряду, нарешті здобуде реальну самостійність, то нічого страшного не станеться. Принаймні це буде анітрохи не гірше, ніж держмонополія у вигляді НАК «Енергетична компанія України», яку зараз контролює «донецька» команда, а перед цим контролювала «київська».

Насторожує інше: у проекті концепції йдеться про необхідність до кінця 2006 року розробити «ефективну систему державної підтримки вугільних підприємств усіх форм власності». От тобі й маєш! Виявляється, віддаючи контроль над підприємством приватнику, іноді навіть не за гроші, а за обіцянки, держава (а точніше — платники податків) ще й повинні його фінансово підтримувати. У цьому разі не хочеться навіть цікавитися зарубіжним досвідом, оскільки наша країна має свій: власниками вугледобувних підприємств в Україні є дуже потужні структури. (Наприклад, і «Краснодонвугілля», і «Павлоградвугілля», і «Комсомолець Донбасу» сьогодні контролює СКМ Ріната Ахметова). Їм цілком до снаги оцінити всі ризики і самостійно впоратися з будь-якими труднощами, пов’язаними з видобуванням вугілля. Не кажучи вже про те, що державі (про платників податків тут узагалі говорити недоречно) буде надзвичайно складно проконтролювати ефективність використання приватником бюджетних асигнувань. Їй хоча б проконтролювати використання коштів державними підприємствами...

До речі, попереднє керівництво Міністерства вугільної промисловості було категорично проти надання держдотацій недержавним підприємствам, і, наскільки відомо, йому вдавалося витримувати цю лінію.

Нині це міністерство теж працює над проектом закону «Про розвиток вугільної промисловості й особливості приватизації підприємств галузі». За словами міністра вугільної промисловості С.Тулуба, за нинішнього стану вугільної галузі без прийняття окремого закону ніякої приватизації не відбудеться. Сьогодні необхідно створити такі умови, такі правила гри, за яких шахти були б інвестиційно привабливими.

Однак доти, доки у вугільній галузі вирішуватимуть концептуальні питання, залишатиметься ризик, що реальна ситуація розвиватиметься інакше.

На нещодавній колегії вугільного міністерства лідер Незалежної профспілки гірняків Донбасу Микола Волинко негативно оцінив приватизацію збагачувальних фабрик. За його словами, у ланцюжку «метал — кокс — збагачувальна фабрика — вугілля» «бідними залишаються лише шахтарі». Як приклад він навів ситуацію з цінами на коксівне вугілля, що їх, на його думку, було збито узгоджено. (Влітку минулого року вуглярі вперше зіштовхнулися з неможливістю продати зазвичай дефіцитне коксівне вугілля. Довелося знижувати ціни: із серпня 2005-го вони були знижені на 18%, а на початку 2006 року — ще на 8%. Починаючи з серпня вже цього року ціни підвищуються, проте близько року виручка від продажу вугілля була меншою, ніж могла бути. — Авт.) Зараз хочуть зробити приватними ще й вантажно-транспортні управління (ВТУ), що погіршить становище державних вугледобувних підприємств.

До речі, у цьому разі приватизація вугільних підприємств стає ще менш реальною. Адже приватизація інфраструктури, без якої не можуть існувати видобувні підприємства, дає змогу впливати на їхню діяльність, і цього може бути цілком достатньо для одержання контролю над підприємством.

Правда, за словами С.Тулуба, кожне ВТУ стало юридичною особою, підпорядкованою безпосередньо Міністерству вугільної промисловості, саме для того, щоб не втратити контролю над реалізацією вугілля — адже йому відвантажують продукцію і державні вугледобувні підприємства, і недержавні збагачувальні фабрики. Що ж стосується взаємовідносин державних шахт і недержавних збагачувальних фабрик (справа ускладнюється тим, що шахти можуть працювати лише з якоюсь конкретною ЗФ — з технологічних причин свободи вибору у них немає), то над цим питанням міністерство зараз працює.

Можливо, це конкретне питання і вдасться вирішити. Але загалом пошук ефективної структури управління галуззю помітно затягнувся. Повірити в те, що її не можна було знайти за десять років, важко. Що ж стосується приватизації, то якщо це справді панацея для галузі, то в чому проблема? Жодна ідея не може обговорюватися роками і десятиліттями, у цьому разі вона просто втрачає актуальність! І дійсно, галузь підтримується на плаву бюджетом, так-сяк забезпечує споживачів вугіллям. Можна лише подивуватися її живучості — пережити таку кількість реорганізацій і продовжувати хоч щось робити...

На колегії Міністерства вугільної промисловості 20 жовтня пролунала геніальна фраза: від реорганізацій галузь втратила більше, ніж від недофінансування. Словом, надзвичайне зволікання з процесами перетворення свідчить лише про те, що при всіх ринкових деклараціях фактично незмінний статус-кво вугільної галузі насправді багатьох улаштовує.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво