Стратегія розкидання державних фінансових ресурсів

В одному з останніх чисел вийшла досить прагматична стаття «Кейнсіанство: хвороба «лівизни» у капіталізмі» (Володимир Дубровський, DT.UA, №37, 2012 р.). Нагадаємо у першому наближенні її зміст: «кейнсіанське» побажання стимулювати економіку грошовими ін’єкціями у період кризи (аж до радикально-західної пропозиції «розкидати гроші з вертольота») може розглядатися лише тимчасовим тактичним ходом у виправленні ситуації і може дати користь при чіткому порівнянні масштабу грошових вливань із реальним станом справ в економіці та змістом накопичених проблем. Оскільки і про те, і про інше у нас завжди є лише доволі загальні уявлення, то користуватися таким інструментом треба дуже обережно і виключно як засобом згладжування пікових неприємностей. При цьому справжньою стратегією подолання кризи залишається стародавній принцип «жити по кишені». А точніше - болісне виведення зі стану необґрунтованих бажань до життєвих реалій. Дехто схильний називати це лібералізмом.

Далі автор резонно зазначає, що стратегія «жити по кишені» у виконанні «сильної руки» - річ невдячна і найчастіше політично непопулярна. Тому більшість урядів не змовляючись вибирають м’якшу лінію поведінки: згладжувати накопичені економічні проблеми з допомогою емісії національної валюти (або простіше кажучи - інфляції). Причому користуються цим надміру і в період кризи, і в сезон економічного піднесення. У першому випадку - «для подолання», у другому - «для стимулювання». А по суті - для імітації бурхливої діяльності за межами своїх реальних можливостей.

Звідси й невідомого походження теза про «стимулюючу дію помірної інфляції». Вона, швидше, має під собою суто психологічне обґрунтування: поступове знецінення грошової маси згладжує амбіції і взяті на себе непомірні попередні зобов’язання. І тим сприяє миролюбству та взаєморозумінню. Можна навіть піти далі й на прикладі зовсім недавньої вітчизняної історії показати, що гіперінфляція - такий самий ефективний і безкровний спосіб згладжування більш серйозних (політичних) суперечностей. Природний метод досягнення суспільного компромісу, коли економічна політика зайшла у безвихідь. Ефективно втихомирює будь-які політичні амбіції й соціальні збурення. З часом маси згодні на все, аби тільки зупинити зростання цін. Як виховний захід постійно практикується у країнах Латинської Америки. На пострадянському просторі в 90-х гіперінфляція стала одним із основних чинників, котрі стримали подальший розвиток соціальних протестів. Наочно показавши, що далі вимагати ні від кого й нічого.

Але повернімося поки що до макроекономіки. Автор зазначеної вище статті цілком справедливо показав, що розкидатися такими поняттями, як «стимулювання економіки», «грошова емісія», «помірна інфляція», і підводити під них тези відомих макроекономічних теорій потрібно дуже й дуже обережно. І щоразу усвідомлювати, хто та якими інтересами насправді керується.

І якщо нинішній уряд рапортує про «стабільність обмінного курсу», то це всього лише підтверджує, що після економічного краху «папєрєдніків» він протидіяв природному відновленню вартості національної валюти і тим самим мобілізував у власних інтересах інфляційний (та емісійний) заділ попередніх «реформаторів». За обсягом цей заділ природно вичерпався до 2012 року. І тільки тепер, після парламентських виборів, ми зможемо оцінити, яка ж реально фінансова політика «уряду загальної стабілізації».

Однак хотілося б бачити перехід від макроекономічних теорій до реальної життєвої практики. А реальність наразі така: під шаблонну урядову політику нескінченного фінансового стимулювання сформувалися цілі галузі підприємницької діяльності, котрі успішно освоюють ці кошти, але вважають при цьому свою діяльність цілком комерційною й самодостатньою.

Почнемо згори - з емітента національної валюти, Національного банку. Свого часу ми так серйозно були налякані привидом гіперінфляції, що давно звели в ранг святої недоторканності міф про абсолютну незалежність цього «органу центральної влади». Комерційне обґрунтування зазначеної логіки таке: на емісії національної валюти Національний банк заробляє кошти для свого існування. Або, вибачте, більш чемно це звучить так: «Для підтримання системи розрахунків у національній валюті». Ще недавно суперечка взагалі точилася навколо того, а чи повинен хоча б прибуток від такої діяльності потрапляти в дохід держави? Нарешті відновлена «вертикаль влади» почала враховувати прибуток у дохідній частині державного бюджету. Тоді питання постало інакше: навіщо боротися за право розпоряджатися прибутком, якщо все бажане можна обґрунтувати у видатки? Точніше, це питання й раніше стояло, але тепер проявилося назовні через інформацію про тендерні закупівлі. Своя система додаткового пенсійного страхування, свої надбавки і премії за ненормований робочий день, свої квартири та «соціальні гарантії», свій телеканал і супутні дуже банківські ЗМІ, своя система оздоровлення після трудів праведних на благо рідної держави. Та чи мало всього можна обґрунтувати як необхідні видатки, коли ексклюзивні доходи дозволяють. При цьому обґрунтувальне порівняння «соціального пакета» проводиться з благополуччям підвідомчих комерційних банків. Хоча, як буде показано нижче, сидять ці структури багато в чому на одній державній жилі.

Цікаво, що навіть більша частина регулятивної фінансової діяльності Національного банку розглядається чомусь на межі з комерційною. І все це було б чистою правдою, якби діялося на вільному валютному ринку. Де рівноправно оберталися б усі можливі світові валюти. Тоді можна було б подивитися, хто б віддав перевагу вітчизняній гривні. А в нашому випадку «центральний орган державної влади» отримує у власне розпорядження ексклюзивний державний ресурс у вигляді суворої вимоги розрахунків у національній валюті на території України. А емісійний центр те й робить що отримує дохід, тільки встигай обґрунтовувати витрати.

Далі на шляху руху державних фінансових коштів «економічного стимулювання» перебуває розгалужена система міністерств та відомств, які освоюють «національні проекти». Адже одна річ - роками збирати кошти у підприємницькому або місцевому бюджеті на реалізацію бажаної ідеї. І зовсім інша - обґрунтувати потрібне гасло і розкласти витрати на його здійснення на всіх через загальний «інфляційний податок». Це вам не цільову надбавку до вартості електричної енергії перед Національною комісією обґрунтовувати. Тут усе простіше - тут велика політика, і тому все обґрунтовується одним махом. І так само освоюються кошти. Через наближені підприємства, які згодом стають досить далекими від підтримування ринкової ефективності своєї діяльності, зате впевнено виконують розподіл коштів.

Не можна окремо не згадати банківську систему. Останнім часом усі схильні дивуватися, як ми до такого докотилися, що фінансові інститути підім’яли під себе реальний виробничий сектор. Є підстави припустити, що на реальному конкурентному ринку цього б ніколи не сталося. Знаєте, там інколи задушать за зайву копійку. Так, трапляються часи буму в кредитуванні, але після цього відбуваються не менш радикальні періоди відкоту, коли порятунку немає від неплатежів та збитків. І зовсім інша стабільна річ - освоювати державні емісійні кошти (за технологією «рефінансування», через «державні цінні папери», «цільове кредитування», «поточне підтримування ліквідності», список мудрованих приводів можна продовжити, головне - отримати кошти ексклюзивно і якнайдешевше). А далі «доводити державні кошти до реальної економіки». Куди ж ви подінетеся, це ж «кровоносна система». Або «кровососна». Залежно від поточного стану боржника.

Але найцікавіше, що кожен із нас на цілком рядовому рівні не проти присмоктатися до цього клондайку фінансового стимулювання. Ви дуже далекі від доступу до державних ресурсів? А ось і ні, і ви теж непрямо сидите на цій монопольній жилі. Цінові бульки на ринках нерухомості, коштовних металів, енергоносіїв, продуктів харчування: «Купуй, бо завтра буде дорожче!» Усе це не стільки тому, що зростають потреби, а тому, що «фантиків» ще надрукують.

Той-таки ринок FOREX. Чомусь вважається, що це «гра з нульовою сумою». Тобто виграш грамотних переможців дорівнює програшу наївних простаків. Але щось підказує, що гра не стала б такою популярною, якби кількість, тих, хто виграв, корелювала з кількістю тих, хто програв. Тим часом у «грі з нульовою сумою» розбагатілих мало б бути навіть менше, бо частину коштів тих, хто програє, споживе сама інфраструктура на підтримання свого існування.

Щось підказує, що гра здебільшого ведеться не з «простаками», а з зовнішнім інфляційним середовищем. За стратегією: хто першим встигне вивести кошти з чергової валюти, котра потрапить під процедуру «обґрунтованої емісії». Встиг вискочити - виграв. Програв той, у кого на руках залишилися ці фантики під час чергового «стимулюючого державного втручання». Причому незалежно від того, чи мав цей суб’єкт якийсь стосунок до валютного ринку взагалі і ринку FOREX зокрема.

Відтак усе, що відбувається, скидається по суті на Нову економічну політику (НЕП) часів більшовиків, коли «вертикаль влади» дивиться на цю псевдокомерційну метушню й міркує, а чи не придушити мені все це одним махом. Бо найлояльніша точка зору державного чиновника на сьогодні звучить так: «Я не буду вам заважати, я можу просто не допомогти». Їй вторить колективна реакція бізнесу, який «не може бути нелояльним до чинної влади». І висока політика тут ні до чого. Економічне буття визначає свідомість.