Страховики — проти дискримінації у недержавному пенсійному забезпеченні - Економіка - dt.ua

Страховики — проти дискримінації у недержавному пенсійному забезпеченні

16 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 16 вересня-23 вересня

Компанії зі страхування життя вважають себе обійденими. Дискримінаційною щодо себе вони вважають...

Компанії зі страхування життя вважають себе обійденими. Дискримінаційною щодо себе вони вважають існуючу концепцію недержавного пенсійного забезпечення (НПЗ), яка не дає змоги страховику повноцінно виконувати свої звичайні функції на одній з недержавними пенсійними фондами (НПФ) пільговій базі. Йдеться про звуження їх діяльності до страхування довічної пенсії (виплати довічного ануїтету) виключно за рахунок коштів, що роками накопичуються в НПФ, та страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника НПФ.

На думку страховиків, такий «розподіл»:

• ставить їх у нерівні конкурентні умови з НПФ, надаючи останнім за рахунок податкових преференцій односторонні переваги на ринку корпоративного клієнта;

• порушує права споживача пенсійної послуги, що надається на пільговій основі, на вільний вибір альтернативної послуги, що в рівній мірі стимулюється податковими преференціями;

• належно не враховує ступінь готовності фінансових посередників — інституційних суб’єктів НПЗ (надавачів послуг) до участі в цій системі;

• невиправдано звужує пропозицію на ринку пенсійних послуг.

До чого може призвести консервація існуючого становища, за якого гроші до системи недержавного пенсійного забезпечення мають змогу залучати фактично лише НПФ, схема діяльності і нормативна база яких, судячи з численних публікацій, викликає багато запитань і які тільки-но починають формуватися, не мають ані достатнього досвіду роботи на ринку, ні відпрацьованих технологій?

Є небезпека, що через оцю неготовність, а також через погіршення становища компаній зі страхування життя і, як наслідок, — збитки їхніх клієнтів, у кінцевому підсумку може бути не тільки втрачено довіру населення до інституту недержавного пенсійного забезпечення, а й загальмовано розвиток важливих секторів фінансового ринку, вирішення проблеми зниження пенсійного тягаря на бюджет.

Аби зрозуміти суть дискусій, які точаться нині між різними небанківськими фінансовими інституціями, слід повернутись у 2003 рік, коли в Україні було прийнято Закон «Про недержавне пенсійне забезпечення». На наш погляд, це не є закон, яким встановлюються цілі, принципи, характеристики послуг, спільні для всіх фінансових посередників — інституційних суб’єктів НПЗ; у ньому не йдеться про реальну можливість вільного вибору чи заміни надавача послуг або продукту. Натомість 90% статей присвячено діяльності недержавних пенсійних фондів, а інших суб’єктів НПЗ несправедливо забуто, можливостями їхньої повноцінної участі в пенсійному забезпеченні, по суті, знехтувано.

Мабуть, ніхто не ризикне заперечувати, що діяльність інституційних суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення є ринковою. Відповідно, й НПЗ має розглядатися як конкурентний ринок, на якому всі надавачі послуг вільно пропонують споживачам (фізичним особам та їхнім роботодавцям) широкий спектр пенсійних продуктів, а ті, керуючись потребами у створенні додаткового фінансового захисту на старість та власними оцінками й уподобаннями, вільно вибирають і продукт, і його продавця.

Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання загалом, а отже, і в сфері НПЗ, передбачені статтею 18 Господарського кодексу України. Це, зокрема, означає, що всі інституційні суб’єкти недержавного пенсійного забезпечення повинні мати рівні можливості щодо накопичення пенсійних внесків та їхнього інвестування. І лише споживач пенсійних послуг, зважуючи на шальках терезів зміст, прибутковість, ризикованість послуги, має визначати, кому і на яких умовах доручати свої пенсійні заощадження.

А як же на ділі? На ділі компанії зі страхування життя (або, як їх іще називають, «лайфові» компанії) не мають змоги здійснювати пенсійне страхування за повним циклом — тобто від укладення договорів з клієнтами через розміщення коштів з метою одержання інвестиційного доходу, аж до виплати довгострокових та довічних пенсій. На заваді стають прописані в українському законодавстві, на наш погляд, далеко не беззаперечні норми податкового стимулювання суб’єктів недержавного пенсійного страхування.

Аби спонукати робити внески за добровільними цільовими накопичувальними програмами, держава надає роботодавцям податкові пільги у вигляді права відносити в певних межах зазначені платежі до валових витрат. Це світова практика.

З огляду на низьку платоспроможність населення, в Україні податкове стимулювання є другим (після довіри громадян і підприємців до держави та надавачів фінансових послуг) за важливістю рушієм розвитку НПЗ та основною конкурентною перевагою фінансових посередників на ринку корпоративного клієнта (юридичних осіб-платників). Отже, для створення рівних умов необхідно, аби згаданий принцип мотивації стосувався всіх послуг, що містять пенсійну складову, безвідносно до виду надавача таких послуг.

Має діяти принцип — «однакові пільги за однаково суспільно корисні послуги», який надасть платникові можливість реалізувати його право на вільний вибір. Проте норми законів України «Про недержавне пенсійне забезпечення» та «Про оподаткування прибутку підприємств», по суті, «виштовхують» страховиків із прозорих, соціально привабливих схем накопичення на визначений термін, що спираються на законодавчо вивірені та соціально виправдані пільги.

Справді, підприємець, який за договором довгострокового страхування життя сплачує внески до «лайфової» компанії для накопичення ресурсу виключно на користь своїх працівників, виявляється «покараним», адже наражається на ретроспективне оподаткування зі штрафними санкціями внаслідок порушення умов довгостроковості, яке є неминучим з огляду на природну плинність кадрів. Тоді як підприємець, що платить внески до НПФ протягом такого ж терміну і в тих же обсягах, отримує пільгу, не обтяжену жодними умовами.

Звісно, цих проблем можна уникнути, вдаючись до схем страхування, що унеможливлюють до кінця дії договору страхування будь-які виплати, не пов’язані зі смертю чи інвалідністю застрахованої особи. Проте деякі з таких схем стають об’єктом жорсткої критики з боку НПФ, що намагаються увічнити нинішній порядок «половинчастої» участі страховиків у системі, який би надавав їм односторонні переваги на ринку корпоративного клієнта — найперспективнішому, з огляду на бідність переважної більшості нашого населення.

Страхування ж довічних пенсій у межах чинного законодавства про НПЗ, серед іншого, утруднює для страховиків формування збалансованого портфеля договорів. Очевидно, що актуарні розрахунки для клієнтів цієї категорії потребують спеціалізованої статистики, яку вдасться напрацювати лише у віддаленому майбутньому. А не маючи таких розрахунків, страховики будуть змушені піднімати тарифи.

І, нарешті, «лайфові» страховики взагалі позбавлені можливості на пільговій основі здійснювати повноцінне пенсійне страхування працівників, котрим до пенсії залишилось менше десяти років.

Усе це видається вельми нелогічним, адже упродовж останніх семи років «лайфові» страхові компанії отримали достатній досвід роботи із страхування додаткової пенсії, мають власну законодавчу базу, кваліфіковані кадри, ефективну систему державного нагляду та значну кількість клієнтів — як фізичних, так і юридичних осіб. Цілий ряд особливостей страхової послуги, механізмів забезпечення її належного виконання дозволяють стверджувати, що пенсійні страхові програми є надійними, високоефективними, конкурентоспроможними і соціально значущими фінансовими інструментами, а компанії зі страхування життя — незамінними інституційними суб’єктами в системі НПЗ. До зазначених особливостей насамперед належать такі:

• максимальна жорсткість нормативних вимог щодо забезпечення поточної платоспроможності, ліквідності, надійності (безпечності і диверсифікованості) інвестицій та наявність механізмів з їх дотримання;

• законодавча вимога до страховиків життя виплатити кожній застрахованій особі інвестиційний дохід на суму, накопичену нею на особистому рахунку, тоді як до НПФ законодавець таких вимог не висуває;

• цілісність, гнучкість, технологічність управління процесом пенсійного забезпечення;

• одноосібна (на відміну від НПФ) відповідальність страхової компанії перед клієнтом;

• можливість відкладати на пенсію у твердій валюті, тоді як НПФ акумулюють лише гривневі вклади;

Хочемо привернути увагу й до такої обставини. Особливість страхових накопичувальних програм — і тих, що за механізмами забезпечення цільового призначення є суто пенсійними (тобто повністю відповідають принципам і логіці системи НПЗ), і тих, що формально задовольняють не всі вимоги системи, але протягом тривалого періоду накопичення гарантовано створюють людині персоніфікований фінансовий ресурс на старість, — полягає в тому, що вони також надають родині фінансовий захист на випадок смерті чи інвалідності (стійкої втрати працездатності), тобто несуть подвійне соціальне навантаження. Додаткова пенсія по смерті чи інвалідності, що її отримує родина, є не менш соціально значущою, ніж додаткова пенсія по старості. Тому з позицій соціальної справедливості, рівних можливостей платники за такими страховими програмами безумовно повинні мати податкові пільги, не менші за розміром від тих, якими, приміром, користуються платники до НПФ.

Недержавне пенсійне страхування (НПС) як складова системи НПЗ має розбудовуватись з урахуванням досвіду розвинених країн світу. Вироблені світовою практикою загальні принципи пенсійного страхування передбачають:

• гарантоване забезпечення застрахованій особі регулярного доходу (довічного або на визначений термін) після закінчення нею трудової діяльності;

• накопичення необхідної суми пенсійного резерву за рахунок періодичної сплати страхових внесків протягом трудової діяльності;

• наперед визначений обсяг страхової гарантії (сума страхових виплат);

• сплату страхових внесків особисто застрахованою особою або за рахунок коштів страхувальника-роботодавця;

• заборону викупу суми накопиченого пенсійного резерву страхувальником — роботодавцем;

• забезпечення безперервності переходу прав страхувальника від одного роботодавця до іншого;

• неможливість дострокового виходу з системи недержавного пенсійного забезпечення (за винятком зміни країни проживання або настання критичного стану здоров’я цієї застрахованої особи);

• виплату ануїтету (довічного або на строк), що відповідає сумі пенсійного резерву, після закінчення трудової діяльності за будь-яких обставин;

• виплату разової суми при виході на пенсію як одноразової допомоги;

• обов’язкове страхування життя і, за згодою застрахованої особи, її здоров’я таабо працездатності протягом терміну сплати внесків або довічно;

• можливість успадкування частини накопиченого пенсійного резерву застрахованої особи у випадку її смерті протягом трудової діяльності (у період сплати внесків) спадкоємцями цієї особи.

Ці принципи, що в основному збігаються з концептуальними засадами Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення», «бронюють» за страховиками право на здійснення пенсійних накопичень.

Право страхових компаній самостійно здійснювати недержавне пенсійне забезпечення по повному циклу страхування життя підтверджується традиціями і станом розвитку цього ринку у світі, а також нормами Цивільного кодексу України та Закону «Про страхування», згідно з якими пенсійне забезпечення (додаткова пенсія фізичної особи) визначене відповідно як предмет і об’єкт страхових правовідносин. Так, ст. 980 Цивільного кодексу безумовно закріплює за страховиками право здійснювати пенсійне забезпечення, відносячи його до предмета договору страховика, а ст. 4 Закону «Про страхування» визначає об’єкт особистого страхування як «майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи».

Мабуть, наведених вище аргументів більш ніж досить, аби ні в кого не виникало сумніву, що «лайфові» компанії вправі брати участь у недержавному пенсійному забезпеченні не тільки в частині продажу ануїтету, а й шляхом укладення договорів недержавного пенсійного страхування.

Таке страхування має бути запроваджене змінами до українського законодавства про недержавне пенсійне забезпечення та страхування з урахуванням світового досвіду як окремий ліцензований вид особистого страхування, що включає фази залучення і тривалого накопичення пенсійних внесків, їх інвестування, виплати по дожиттю та в зв’язку зі смертю чи інвалідністю застрахованої особи. Його мета — забезпечити застраховану особу додатковою пенсією (довічною чи на строк від десяти років) по досягненню нею пенсійного віку відповідно до принципів системи НПЗ, а також надати родині такої особи страховий захист на випадок смерті чи інвалідності годувальника.

Виплати за договорами мають здійснюватися:

• лише по досягненні застрахованою особою пенсійного віку (який може відрізнятися від «офіційного» пенсійного, але не більш як на десять років);

• у формі строкового (понад десять років) чи довічного ануїтету з можливістю виплати певної суми одноразової допомоги. У договорі слід обов’язково передбачати ризик смерті застрахованої особи впродовж періоду між початком дії договору та досягненням нею пенсійного віку.

Страхувальник повинен мати можливість вільного вибору та заміни фінансового посередника — суб’єкта НПЗ (банк, страхова компанія, недержавний пенсійний фонд). На відміну від діючих норм закону, зміна страхувальника-роботодавця при звільненні застрахованої особи не повинна тягти за собою штрафні санкції до страховика і страхувальників. Викупна сума за договорами недержавного пенсійного страхування повинна стати майновим правом застрахованої особи (пенсіонера). Наголосимо: право власності застрахованої особи на кошти, що накопичуються за договорами недержавного пенсійного страхування, настає з моменту їх фіксації у системі персоніфікованого обліку (тобто з моменту сплати внесків на користь такої особи), а накопичення за договорами з недержавного пенсійного страхування, що передбачають довічну виплату пенсій, в обов’язковому порядку успадковуються лише в період накопичення. Ефект «квазіуспадкування» на етапі виплати пенсії (право на пенсію згідно зі ст.1219 ЦК не входить до складу спадщини) за потреби може створюватись за рахунок ануїтетів з різними формами страхової виплати по смерті застрахованої особи.

Аби страховики, з урахуванням специфіки їхньої діяльності, могли брати повноцінну участь у системі недержавного пенсійного страхування, необхідно внести ряд змін до українського законодавства.

Зокрема у Законі «Про страхування» ми пропонуємо передбачити:

a) в умовах ліцензування — наявність у компаній-претендентів на здійснення недержавного пенсійного страхування:

• сертифікованих актуаріїв або укладених договорів з такими актуаріями;

• сертифікованих фахівців, що виконують операції з управління активами, або договорів, укладених з компаніями з управління активами;

• інформаційної системи персоніфікованого обліку застрахованих осіб (а не тільки договорів), щодо яких укладено договори недержавного пенсійного забезпечення;

б) норму, за якою пенсійні активи (активи, що покривають страхові резерви за договорами недержавного пенсійного страхування) розміщуються за правилами, встановленими Держфінпослуг (так само, як і для страхових резервів із страхування життя);

в) відокремлене зберігання пенсійних коштів, а також окремі облік та контроль щодо операцій, пов’язаних з формуванням та розміщенням страхових резервів за недержавним пенсійним страхуванням.

Підсумовуючи, скажемо, що пенсійні накопичення, які є власністю фізичної особи, можуть і мають бути предметом діяльності страхової організації в рамках НПЗ. Головне, аби договір страхування забезпечував цільовий характер накопичення, надійно захищав майнові права як застрахованої особи, так і страхувальника.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво