СТЕПОВЕ ГОРЕ

Поділитися
Скоріш за все, у пересе- ленців далекого 1918 року із села Янчекрак Мелітопольського повіту постали проблеми з водою, ось вони й назвали нове місце проживання Сухоіванівським...

Скоріш за все, у пересе- ленців далекого 1918 року із села Янчекрак Мелітопольського повіту постали проблеми з водою, ось вони й назвали нове місце проживання Сухоіванівським. Але складно сказати, чому через кілька десятиліть селище, що виросло із села, вирішили назвати Степногірськом? Мабуть, час був такий, коли проекти повороту назад течій річок нікого не шокували, а згадка про гори в таврійському степу — і поготів. Та життя розпорядилося по-своєму, і вийшло, що ім’я степового селища з приголомшуючою точністю стало характеристикою його сумної долі. Хоча з самого початку перспективи видавалися вельми привабливими...

За оцінками фахівців, балансові запаси марганцевих руд у країні «розвиненого соціалізму» до початку 80-х становили порядку 5,6 млрд. тонн. Українська частка обчислювалася в них 42 відсотками, включаючи найбільше Великотокмацьке родовище з 1,5 млрд. тонн. На нього і зробили ставку щодо реалізації планів партії та уряду, які передбачали до кінця 1999 року довести союзне добування руди до 9 млн. тонн. Місцем будівництва нового гірничо-збагачувального комбінату, названого Таврійським, визначили Сухоіванівське. Про масштаби розмаху свідчило хоча б те, що тільки перша черга ГЗК передбачала спорудження п’яти чи шести шахт. Проте з розпадом Союзу та припиненням централізованого фінансування плани так і залишилися на папері, а справа обмежилася пуском лише однієї шахти.

Проте Таврійський ГЗК продовжував працювати і, як і раніше, привертав до себе увагу з-за кордону. І ця зацікавленість була далеко не марною. Адже нарощування обсягів добування руди (нехай навіть і не в запланованій спочатку кількості) тягнуло за собою збільшення виробництва феросплавів, що неминуче знизило б їхню вартість на світовому ринку. З урахуванням наявних в Україні металур- гійних потужностей така перспектива видавалася зовсім не надуманою і вельми насторожувала іноземних конкурентів. Залишалося тільки уточнити ступінь її реальності. Тож не випадково в середині 90-х до Степногірська почали вчащати зарубіжні фахівці, котрих спочатку вважали потенційними інвесторами шахти, що вже дихала на ладан.

Враження, які везли з собою візитери, їх безсумнівно надихали. По-перше, було очевидно, що без сторонньої допомоги Таврійський ГЗК з колін не зведеться. А по-друге, визначене до комбінату ставлення свідчило, що на чиюсь допомогу йому годі сподіватися: йшлося вже не про реанімацію, а про його ліквідацію.

Причиною для припинення роботи степногірської шахти стала її збитковість. Мовляв, ціна добутої руди набагато вища, ніж по сусідству в Марганці й Орджонікідзе, а якість — нижча. Здавалося б, уже цього цілком досить для однозначно негативного висновку про долю Таврійського ГЗК. Проте були й інші обставини, на які при об’єктивному підході не можна було не зважати. Приміром, те, що недобудований комбінат, як, утім, і будь-яке інше підприємство, спочатку не може бути прибутковим. Особливо враховуючи, що в його витратній частині солідно важать видатки на розвиток і утримання соціальної інфраструктури гірничого селища.

Ясна річ, із погляду економічного прагматизму цей аргумент малозначущий. Але ж на момент закриття степногірської шахти було очевидно, що запаси руди в Марганці й Орджонікідзе майже вичерпані. Отже, років через десять це неминуче призведе до серйозних сировинних проблем у вітчизняному виробництві феросплавів. Попри це, у березні 1995 року Мінпромполітики видало наказ про консервацію нерентабельної шахти в Степногірську у світлі кабмінівської постанови про ліквідацію промислово-експериментального Таврійського ГЗК. І вже 1999-го ГЗК зник з держреєстру промислових підприємств. Устаткування шахти демонтували й передали на діючі виробництва, а консервацію провели найпростішим способом, що межує з варварством: шахту затопили.

І від комбінату залишилися тільки спогади, невеличке держпідприємство «Стептехсервіс», наділене функціями його могильника, та ще селище, у якого відразу з’явилася безліч нерозв’язних проблем. Адже своїм виникненням воно зобов’язане шахті, яка була фактично єдиною годувальницею і Степногірська, і майже шести тисяч його жителів. Заповнити втрату було просто нічим, тож три чверті працездатного населення селища стали безробітними, у будинках зникли гаряча вода й газ, завмерли ліфти.

Якби Таврійський ГЗК був єдиним у країні збитковим підприємством, його ліквідація була б цілком логічною. Але ж виробництв з аналогічним рівнем рентабельності — як у середині 90-х, так і тепер — навіть не сотні, а тисячі. Проте навіть натяк на необхідність їх закриття миттєво розсипається в прах, наштовхнувшись на залізобетонний аргумент: а що накажете робити з людьми, котрі втратять роботу? Чому ж тоді знехтували цим аргументом, вирішуючи долю комбінату? У пошуках відповіді на це запитання, здається, є сенс звернути увагу на версію, яка, на думку багатьох у Запоріжжі, є справжнім поясненням причини того, що сталося.

Років через два після закриття Таврійського ГЗК в Запорізького феросплавного заводу (ЗФЗ), який має високу рентабельність і сталий попит на свою продукцію, почалися проблеми, які загрожують повним припиненням виробництва. У їх основі досить серйозні фінансові претензії, пред’явлені підприємству «Приватбанком». Кажуть, дійшло до того, що заводу запропонували перехід на толінгову схему роботи. Іншими словами, банк приймав на себе зобов’язання забезпечення сировиною за право повного розпорядження виготовленими на ЗФЗ феросплавами. Враховуючи, що для «Приватбанку», який контролює діяльність Марганецького й Орджонікідзевського ГЗКів, поставки руди не були проблемою, таке припущення цілком має право на життя. Тоді й затоплення степногірської шахти було вельми вчасним. Оскільки ЗФЗ фактично виявлявся притиснутим до стінки: і коштів на придбання руди за кордоном немає, і взяти її буквально під ногами, лише за 30 кілометрів, також неможливо.

Чи розраховувало тодішнє керівництво області на можливість такого розвитку подій, достеменно невідомо. Про це можна лише здогадуватися. Усе звелося до того, що місцева влада покірно взяла під козирок, не сміючи заперечити вищестоящому начальству. Позиція, нічого не скажеш, вигідна, адже не загрожує псуванням стосунків і немилістю. Правда, при цьому додавалися зайві клопоти в формі загострення соціальних проблем гірничого селища, але, мабуть, вони здавалися малоістотними. Зрештою, обуренню жителів можна протиставити те, що проблему створило не Запоріжжя, а Київ, і паралельно імітувати заклопотаність пошуком виходу. Що, власне, і робили. Для розв’язання проблеми опалення селища почали було газопровід вести, але чи згодом грошей не вистачило, чи бажання — прокладені труби так і згнили. І з безробіттям намагалися боротися. Почали носитися з проектом спорудження в Степногірську маслоекстракційного заводу. Та чи самі додумалися, чи хтось із розумних людей підказав, що два аналогічних підприємства в області й так мають хронічні проблеми з сировиною. Тож від наміру довелося відмовитися. Зате час виграли, й імідж дбайливих керівників не зіпсовано.

І все-таки, попри явну безглуздість ситуації, у якій випало опинитися гірничому селищу, ці події мали принаймні один позитив. Те, що з часом і зацікавлені, і причетні до долі Степногірська сторони збагнули, нарешті, елементарну істину: проблеми так і залишаться нерозв’язаними доти, поки не відновиться робота шахти. Справа, як то кажуть, залишалася за малим — знайти охочого реалізувати цю ідею на практиці.

Судячи з повідомлення, що промайнуло в місцевій пресі, бажання відновити добування руди в Степногірську несподівано виявили аж шість претендентів. Проте на офіційному рівні цю інформацію підтвердили частково. У тому сенсі, що затоплена шахта привернула увагу тільки двох фірм. Ну що ж, два претенденти — це, звісно, гірше, ніж шість, але значно краще, ніж загалом нікого. Проте, на жаль, і цього разу поки що не доводиться говорити про те, що для багатостраждального селища нарешті зазоріло світло в кінці тунелю.

До початку нинішнього року намір відродити затоплену шахту першим задекларувало ЗАТ «Візаві». Плани цієї фірми, яка входить в «Індустріальний союз Донбасу», зводилися до того, щоб через рік після відновлення виробництва видавати на-гора 200 тонн руди, а до 2004-го потроїти добування. Деякі фахівці поставилися до цих заяв вельми скептично, стверджуючи, що на поновлення роботи степногірської шахти знадобиться близько п’яти років. Яка зі сторін помилялася — визначити практично неможливо доти, поки зі штолень і штреків не відкачають воду й не визначать їх технічний стан. Проте райдержадміністрація Василівського району, на території якого розташовано Степногірськ, абсолютно не сумнівалася в компетентності претендента, навіть попри те, що профіль роботи фірми не передбачав гірничодобувну діяльність.

З боку районної влади «Візаві» одержала повну підтримку. Як, утім, і від обласної, яка дала добро на створення ЗАТ. Крім «Візаві» (з 59-відсотковою часткою статутного фонду) його засновником виступила держава, чиїм внеском стали основні фонди ліквідованого Таврійського ГЗК. До 9 червня всі визначені за законом формальності було залагоджено, і закрите акціонерне товариство одержало свідоцтво про держреєстрацію. У цьому не було нічого незвичайного, за винятком хіба що невеличкої деталі — ім’я нової фірми повторювало назву вже існуючого держпідприємства «Стептехсервіс», яке спеціалізується на утриманні майна колишнього ГЗК. І, мабуть, нескладно здогадатися, що відносини між тезками не склалися з самого початку.

Проте місцеві власті не надали цьому значення. Вони, як і раніше, не обходили новачків увагою і навіть відвели їм кілька десятків гектарів землі. Хоча, у принципі, це суперечить Кодексу про надра, який вказує, що «земельні ділянки для користування надрами... надаються користувачам надр після одержання ними спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами або гірничих відводів». Але спроба ЗАТ «Стептехсервіс» одержати ліцензію обернулася негативним відгуком регіональних підрозділів Мінекології та Держнагляду з охорони праці.

Черговий виток непорозумінь стався після того, як в області змінилося керівництво. Спочатку нова команда, як і попередники, поставилася до намірів донеччан вельми прихильно. За словами першого заступника голови облдержадміністрації Сергія Сазонова, пропозиції «Візаві» привабливі тим, що передбачають введення в дію шахти в найкоротші терміни й істотне збільшення кількості робочих місць. Але річ у тому, що на той час претендентом на відродження Таврійського ГЗК уже виступив Запорізький феросплавний завод. У якого, до речі, на відміну від конкурента, у статуті було передбачено гірничодобувну діяльність.

Його намір знайшов підтримку Мінекології, Держкомпромполітики, Міністерства праці й соціальної політики, і в першій половині вересня завод одержав дві ліцензії — на користування надрами й експлуатацію родовища. А однією з підстав для цього став лист за підписом першого заступника голови Запорізької облради Євгена Кабанова з посиланням на відсутність заперечень проти надання ЗФЗ ліцензії на право розробки Північної ділянки Великотокмацького родовища марганцевих руд. Формально в цьому випадку вимоги закону було пунктуально дотримано, позаяк узгодження клопотань про надання надр у користування з метою розробки корисних копалин загальнодержавного значення справді належить до компетенції обласної ради. А фактично принаймні здивувала одна обставина. Зокрема те, що лише зо два місяці тому перший заступник голови облради обіймав аналогічну посаду в обласній держадміністрації, отже, не міг не знати ні про степногірську ситуацію, ні про наслідки, до яких неминуче призведе спроба вирішити її одним розчерком пера. Нехай навіть із найкращих міркувань.

Таким чином, степногірське питання дедалі виразніше набирало рис не конструктивного рішення, а банального скандалу. Феросплавний завод розгорнув пропагандистську кампанію, доводячи свої переваги, зосередивши увагу на звинуваченні конкурента в некомпетентності, а властей — в упередженості. Його позицію розділила й частина степногірців, якій припало до душі те, що ЗФЗ працює в області, на відміну від «варягів»-донеччан. Звісно, протилежна сторона теж не залишилася в боргу. Проте сама фірма «Візаві» у публічну дискусію не вплутувалася. Та, власне, у цьому й потреби не було, оскільки функції агітаторів за них узяли на себе місцеві керівники. Скажімо, голову Степногірської селради Миколу Тельчарова насторожує, за його словами, те, що ВАТ «Запорізький феросплавний завод» не має державної частки й 90 відсотків його акцій належать нерезидентам України. А голова Василівської райдержадміністрації Микола Єрьоменко не лише покритикував запропонований ЗФЗ метод добування, а навіть дійшов висновку, що руда заводу не підходить...

Кажуть, у села степногірців почали вчащати спритники з роз’ясненнями про те, наскільки поганим і невигідним компаньйоном є феросплавний завод. Чи було так насправді, чи це не більше ніж дозвільна вигадка — достеменно невідомо. Але в одній із місцевих газет усе-таки з’явився обурений лист від 138 жителів селища, зміст якого явно не на користь ЗФЗ. Що ж, період виборів керівників підприємств ми вже пройшли, тепер, виходить, настав час розв’язувати технологічні проблеми на зборах громадян...

До честі обласних властей, їхня позиція не така категорична, більше того, допускає досягнення розумного компромісу. Суть його в тому, щоб добуванням руди в Степногірську зайнялися обидві фірми — адже родовище багате, його запасів і на інших претендентів вистачить. Якщо, звісно, такі з’являться. Але поки що їх двоє. І на компроміси вони явно не налаштовані. Тож і ситуація склалася відверто абсурдна: шахтою володіють одні, а ліцензію на право добування руди мають інші. А справа, у результаті, як стояла, так і стоїть. Лише пристрасті розпалюються, але їхню енергію, на жаль, неможливо використати в мирних цілях. Хоча б для того, щоб температура в квартирах степногірців не зупинялася на позначці 14 градусів. Як було минулої зими...

Так степногірці зустрічали Президента 1996 року. Відтоді їхнє бажання залишилося незмінним...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі