Сопілочка Щуролова - Економіка - dt.ua

Сопілочка Щуролова

5 червня, 2009, 14:16 Роздрукувати Випуск №20, 5 червня-12 червня

Нинішні потрясіння вже встигли охрестити Великою рецесією, яка загрожує перевершити катаклізми 70...

На щастя, масштаби світової кризи поки що не дозволяють порівнювати її з Великою депресією. Тоді обсяги міжнародної торгівлі стиснулися на 66%. У 1929—1932/33 роках реальний ВВП у Штатах упав на 30%, а промислове виробництво — на 50%. При цьому безробітним став кожен четвертий дорослий американець, що хотів знайти хоч якесь застосування своїм силам, не кажучи вже про професійні навички.

Водночас нинішні потрясіння вже встигли охрестити Великою рецесією, яка загрожує перевершити катаклізми 70-х років минулого століття, коли сплеск інфляції в індустріальних економіках супроводжувався їхнім абсолютним стисканням. Так, у 1974 році падіння ВВП США становило 0,5%, Японії — 1,2, Великобританії — 1,4%. У наступному, 1975 році свого дна досягли Франція (-0,3%), Німеччина (-1%) та Італія (-2%).

За оцінками МВФ, у четвертому кварталі 2008 року скорочення виробництва в цих країнах не тільки досягло зазначених темпів, а, схоже, почало їх перевищувати: у США обсяги ВВП скоротилися щодо показників річної давнини на 0,8%, у Франції — на 1, Німеччині — на 1,7, Італії та Великобританії — на 2, Японії — на 4,3%.

При цьому немає жодних стійких ознак наближення перелому в загальних ринкових очікуваннях, інвестиційних оцінках і динаміці світової економіки, а експерти переважно розходяться лише в прогнозах глибини її спаду. МВФ очікує скорочення світового ВВП у поточному році на 1,3, а в індустріальних країнах — на 3,8%. За оцінками Світового банку, ВВП країн із високим рівнем доходу знизиться на 2,9%.

З огляду на вже окреслені контури економічної рецесії, а також поглиблення та розширення її вирви, яка втягує у свій коловорот не тільки все нові індустріальні країни, а також економіки з ринками, що формуються, складно не погодитися з похмурими прогнозами про наростання наймасштабнішої за повоєнну історію світової кризи. За розрахунками Світового банку, у 2007—2010 роках обсяг вимушених списань тільки у фінансовому секторі США, Японії, країн зони євро та Велико­британії сягне майже 8 трлн. дол., що становить 14—15% світового ВВП. Очевидно, що лише для компенсації зазначених втрат буде потрібно кілька років відновлювального зростання.

Подолання стагфляції та її нас­лідків свідчить, що навіть у про­відних економіках усунення структурних дисбалансів може розтягтися на добрий десяток років. Тим часом, на відміну від подій тридцятирічної давнини, причини сьогоднішньої кризи пов’язані не тільки з прорахунками державного регулювання, а й із провалами ринкової організації. При цьому йдеться не про локальні її збої, а саме про провали глобального масштабу, що тягарем лягають на всі хоч трохи інтегровані у світову господарську систему країни.

На початку 70-х економічний спад був безпосередньо пов’язаний як із чотириразовим підвищенням цін на нафту (1973—1974 роки), так і з розвалом Брет­тон-Вудської валютної системи. Перше стало стратегічною зброєю арабських країн — експортерів наф­ти в їх найгострішому політичному протистоянні зі Сполученими Штатами. Друга була підір­вана нерівномірністю повоєнного розвитку, відповідним перерозпо­ділом світових запасів золота, його відпливом із резервів США та недостатністю останніх для забезпечення безперебійного обміну американської валюти за фіксованим курсом 35 дол. за одну тройську унцію. При цьому війна у В’єтнамі, надмірні дер­жавні витрати і супутні їм чотирьохвід­сот­кові бюджетні дефіцити США лише поглиблювали проблему.

Не дивно, що вихід з економічного тупика був пов’язаний із переглядом державних функцій, скороченням бюджетних витрат та їх фінансового навантаження, а також вивільненням приватної ініціативи, покликаної забезпечити технологічне переозброєння виробництва та зниження його енергоємності. При цьому неспроможність кейнсіанських підходів самостійно вирішити зазначені завдання швидко призвела до падіння їхньої колиш­ньої популярності з подальшим витісненням на периферію економічного аналізу. Його ж авансценою на наступні 30 років заволоділа неоліберальна доктрина, яка одночасно заявила про себе на початку 80-х у Велико­британії та США.

Цілком здорова думка про необхідність масового підвищення особистої відповідальності за власний добробут опинилася в центрі економічних реформ М.Тетчер та Р.Рейгана. Позбавлення від зайвого державного патерналізму дало очевидні плоди. До кінця 80-х індустріальним економікам удалося подолати інфляційні проблеми попереднього десятиліття, відновилося стійке зростання виробництва, істотно знизився рівень безробіття.

Проте абсолютизація ефектів «державного дерегулювання» сприяла його поступовому переродженню на концепцію «активного державного невтручання». Остання могла б мати сенс в ідеальному світі досконалої конкуренції. Та оскільки такої у природі не існує, на практиці кабінетна гіпотеза про мудрість ринку виявилася ненабагато продуктивнішою за припущення про досконалість централізованої економіки.

Небезпека романтизації ринкової стихії, а тим паче її насильницького культивування рельєфно проявилася під час фінансової кризи 1997—1999 років. Вона прокотилася від Східно-Азіатського регіону, Росії та України до Бразилії, виявивши підвищену уразливість незрілих фінансових систем до хаотичного руху транснаціонального капіталу. Тоді ж у працях Дж.Стігліца було узагальнено і піддано найжорсткішій критиці «Вашингтонський консенсус», у рамках якого систему неоліберальних цінностей було зведено до набору догматичних постулатів, оголошених єдиним вектором ефективного розвитку. Останні передбачали повне розкріпачення ринкових сил з допомогою масової приватизації, свободи міжнародної торгівлі та руху капіталу, згортання державного регулювання, стискання бюджетних витрат і дефіцитів, мінімальної інфляції.

Проте дискусії, що спалахували з цього приводу, досить швидко згасли. Оскільки наприкінці 90-х від кризи в основному постраждали країни зі слабкими фінансовими ринками, провали їхнього «державного дерегулювання» серйозно не вплинули на індустріальні економіки. А разом із їх добробутом встояли й неоліберальні ідоли.

Тим часом сьогоднішні катаклізми обіцяють виявитися набагато глибшими не тільки в економіч­ному й соціальному сенсі, а також у світоглядному. Річ у тім, що їхнім епіцентром виступає країна, яка належить до найбільш ревних проповідників ринкового фундаменталізму. При цьому не менш показовою є пряма залежність між його глибиною та рівнем національної рецесії. Та­кож характерно, що найбільшу фінансову стабільність демонст­рують економіки, не зациклені «на кольорі кішки, яка ловить мишей».

Ще недавно правилом «гарного неоліберального тону» була критика Китаю за його економічну «зарегульованість», «повільну лібералізацію», зважену валютну та курсову політику, пильну увагу до зростання інвестицій і національних заощаджень. Те­пер учорашні критики розміркову­ють, чи спроможна китайська економіка відіграти рятівну роль світового стабілізатора. При цьому з особливою виразністю проступає лицемірство колишніх порад щодо зниження темпів її зростання «в ім’я низької інфляції», обмеження міжнародних резервів і припливу іноземної валюти, охолодження інвестицій та стимулювання особистого споживання.

Сьогодні навряд чи хтось насмілиться заперечити, що економічна політика має орієнтуватися на високе стійке зростання та максимальну зайнятість. При тому, що їх не гарантують ні масова приватизація, ні низька інфляція, ні гнучкий валютний курс, ні нульовий бюджетний дефіцит. Світова криза свідчить, що економічна теорія не готова запропонувати універсальні правила їхнього оптимального поєднання. Вона ще тільки намацує ефективні підходи в боротьбі зі злиднями та бідністю. Окреслено лише найзагальніші контури технологічних стрибків. Нечіткими є уявлення про оптимальні межі практичної глобалізації, національного суверенітету та протекціонізму. Незрозумілий процес подолання сировинної спеціалізації та її кінцевої ефективності. Гранично спірною залишається практика податкових гаваней та офшорних зон.

За цих умов досвід Китаю не ідеальний, але повчальний. Відмо­вившись від загального державного адміністрування, країна намагається самостійно заповнити прогалини економічної теорії, вміло уникаючи іншої нав’язуваної їй крайності — ринкового екстремізму. Що дуже складно, бо провали ринку сьогодні безпосередньо пов’язані з помилками дер­жавного управління.

Попри це, економічні лідери не поспішають звертатися до власних порад, які десятиліттями пропонувалися іншим країнам. Породивши світову кризу, вони уникають масового банкрутства своїх неплатоспроможних компаній, докладаючи титанічних зусиль до їхнього порятунку. У цілому ряді випадків відбувається мовчазна відмова від ринкових свобод на користь державного контролю. Збиткові монстри не стільки дробляться на дрібніші конкуруючі фірми, скільки отримують фінансову під­тримку держави. Санація неспроможних підприємств передбачає їхню активну націоналізацію.

При цьому практично в усіх індустріальних країнах майже найважливішими антикризовими ліками виступають масовані державні вливання. У вересні 2008 року уряди Бельгії, Нідерландів та Люксембургу оголосили про інвестування 11,2 млрд. євро в найбільшу фінансову групу Бельгії — Fortis Group. Тоді ж про надання 6,4 млрд. євро бельгійському банку Dexia SA заявили Бельгія, Франція та Люксембург. У жовтні уряд Швейцарії викупив за 6 млрд. франків (близько 4 млрд. євро) додаткову емісію акцій провідного банку UBS AG. Під його ж неліквідні папери центральний банк Швейцарії надав гарантії на суму в 54 млрд. дол.

У листопаді британський уряд узяв під контроль 57,9% акцій одного з найбільших банків країни Royal Bank of Scotland, надавши йому 20 млрд. фунтів стерлінгів (22,68 млрд. євро). Фінансову допомогу держави також отримали два інші фінансові гіганти Британії — HBOS і Lloyds TSB.

У січні 2009-го було оголошено про придбання державою 25% плюс одна акція другого за розміром банку Німеччини Commerzbank з одночасним наданням йому 10 млрд. євро.

На початку квітня уряд Німеччини виступив з ініціативою щодо купівлі акцій провідного оператора ринку нерухомості Hypo Real Estate Holding AG.

Цей список зовсім не свідчить про помилковість тих зусиль, що докладаються. Швидше спостерігається стихійний перегляд неоліберальних постулатів, які грубо позначили межі своїх можливостей. Однак якщо в економічній політиці й збережеться тенденція до посилення контрольних функцій держави, вона не означатиме механічного повернення до класичних кейнсіанських ідей, не кажучи вже про соціалістичні. Очевидно, має йтися про поглиблення структурної політики держави.

Хоч би як далеко просунулися за останні 150 років виробничі технології та хоч би як розвину­лися за цей час ринкові інститути, паралелі між нинішніми світовими потрясіннями і кризами надвиробництва XIX століття видно неозброєним оком. В обох випадках спостерігалися масові «ірраціональні очікування», системне порушення цінових пропорцій, надлишкове інвестування в переоцінені активи, а також кризове відновлення їхніх відносних цін та обсягів виробництва. При цьому, як і двісті років тому, формально бездоганна логіка максимізації особистих доходів і прибутку виявляється часом не менш згубною, ніж сопілочка Щуролова.

Стрімке зростання цін на нерухомість ввело в гіпно­тичний транс не лише іпотечні компанії США, які почали не просто активно видавати своїм клієнтам кредити, а й нав’язувати їх. В окремих випадках ішлося не про курйозні, а про шокуючі ситуації, коли скромні іммігранти, котрі заробляють на хліб насущний прибиранням квартир, купували в кредит до трьох, чотирьох і п’яти будинків у Нью-Йорку. У м. Бейкерсфілд (Каліфорнія) збиральник полуниць із Мексики з річним доходом 14 тис. дол., який навіть не знав англійської мови, одержав кредит на купівлю будинку за 750 тис. дол.

Іпотека розрослася до масштабів загальнонаціональної піраміди, у будівництві якої, крім дрібних компаній, брали участь також найбільші оператори іпотечного ринку Fannie Mae і Freddie Mac, що контролюють не менш як
40 його відсотків. При цьому надання кредитів і гарантій супроводжувалося активним залученням сторонніх запозичень.

Особливу роль у їхньому генеруванні відіграли фінансові посередники та рейтингові агентст­ва. Перші залучали грошові ресур­си в обмін на свої цінні папери. При цьому що далі від кінцевої угоди з кредитування нерухомос­ті стояв посередник, то вищий рей­тинг мали його папери. Нерідко було досить двох-трьох проміжних ланок, щоб сміттєві іпотечні облігації перетворювалися на першокласні папери респектабельних емітентів. Останні працювали як гігантські насоси з перекидання фінансових потоків на американський ринок нерухомості.

У 2000 році було надано 130 млрд. дол. низькоякісних іпотечних кредитів, з яких 42% були профінансовані за рахунок випуску облігацій (55 млрд. дол.). У 2005-му обсяг зазначених кредитів зріс у 4,8 разу — до 625 млрд., а частка їх покриття іпотечними облігаціями сягнула 81% (507 млрд. дол.).

Було налагоджене створення трастів зі скуповування негодящих іпотечних облігацій, питома вага яких на ринку іпотеки досяг­ла 14%. Під їхню суміш із більш пристойними інструментами випускалися зовсім нові цінні папери, які нерідко отримували найвищі інвестиційні рейтинги рівня ААА. Наявність останніх була необхідною умовою для залучення коштів пенсійних фондів та страхових компаній.

Іпотечна лихоманка, таким чином, охопила практично всіх найбільших гравців та представників фінансового ринку США: іпотечні компанії (Fannie Mae, Freddie Mac), інвестиційні банки (Goldman Sachs, Morgan Stanley, Lehman Brothers, Bear Stearns, Merrill Lynch), страховиків (AIG), пенсійні фонди, комерційні банки (Wachovia, Citigroup), рейтингові агентства (Moody’s, Standard&Poor’s, Fitch).

Уявлення, що іпотечна кри­за була спровокована м’якою монетарною політикою Фе­деральної резервної системи (ФРС), яка утримувала в 2003—2004 роках відсоткову ставку на рівні 1%, дуже однобоке. Якби її під­няли, то в США пішов би додатковий потік капіталу, приваблений вищою дохідністю його розміщення. Йдеться при цьому не тільки про резерви Китаю, Японії чи Росії. На міжнародних ринках є чимала кількість гравців з іще більшими фінансовими активами. Якщо в другій половині 2007 року обсяг міжнародних резервів Ки­таю наближався до 1,5 трлн. дол., Японії — до 0,95, а Росії — до 0,45, то в управлінні найбільших дер­жавних інвестиційних фондів перебувало, за оцінками Morgan Stanley, 2,3 трлн. дол.

Крім цього, активи низки приватних інвестиційних компаній становили: Barclays Global Investors — 1,7 трлн. дол., State Street Global Advisors — 1,6 трлн., Allianz Global Investors, Vanguard, Legg Mason Capital Management — по 1,1 трлн. у кожного, JP Morgan Fleming AM — близько 0,9 трлн., Mellon Global Investment — 0,8 трлн. дол.

Зазначені ресурси були не тільки порівнянні з грошовою масою, що оберталася в США (близь­ко 11 трлн. дол.), а й перевершували її. За безперешкодної міграції капіталу та його значної концентрації за межами американської економіки її фінансове підживлення вже не визначається однією монетарною політикою ФРС. Титанічні, але поки що мар­ні зусилля з реанімації кредитної активності США — найбільш наочне підтвердження цього.

У 2002—2006 роках річні темпи зростання грошової маси в США були в діапазоні 4,5—9,4%, не перевищуючи показників попереднього десятиріччя. Тому сама по собі динаміка грошової пропозиції навряд чи могла породити фінансову, а згодом — й економічну кризу, якби не помилкова система цінових координат і стимулів. Саме вони відіграли ключову роль у надмірній локалізації грошового попиту на ринку особистого споживання та в його іпотечному сегменті.

Нерухомість перетворилася на об’єкт інвестування тому, що стрімко дорожчала, а дорожчала вона через масовість залучених вкладень. Американсь­кий ринок обдурив сам себе, породивши ілюзію нескінченного зростання цін на нерухомість. При цьому його поводирями стали не просто найбільші корпорації світу. Серед них були й ті, кому ринок довірив контроль над власними ризиками: рейтингові агентст­ва, страхові компанії, аудиторські фірми. Всі вони виявилися неспроможними не тільки попередити кризу, а й передбачити її.

Особлива роль у дезорієнтації світової економіки належала головним рейтинговим агентст­вам Moody’s, Standard&Poor’s і Fitch, на частку яких припадають до 95% міжнародного ринку рейтингових послуг: 39, 40 і 16%, від­повідно. Саме вони відвертали увагу інвесторів, які довіряли їм, присвоюючи першокласні рейтинги паперам із сумнівним забезпеченням. Саме вони не зуміли передбачити жодної знакової катастрофи на фінансовому ринку США, виставляючи інвестиційні рейтинги Bear Stearns, Merrill Lynch і Lehman Brothers аж до їх публічного визнання своєї неспроможності.

Учасники ринку свідчать, що аналітики Standard&Poor’s не мали моделей, які передбачали зниження цін на нерухомість, а керівництво Moody’s, компанії, 20% якої володіє фінансовий гуру Уоррен Баффетт, ще влітку 2007 року не бачило жодних симптомів майбутньої кризи.

Найбільша страхова компа­нія США AIG, яка за самим родом своєї діяльності покликана мінімізувати ризики, не тільки не зуміла розпізнати найважливіші з них, а й грала на їхнє під­вищення, підтримуючи папери, що роздували іпотечну бульбашку. Сьогодні її порятунок обходиться в 143 млрд. дол. державі, яка змушена націоналізувати ком­панію, викупивши 79,9% її акцій. Чи буде цього достатньо — поки що невідомо.

Примітно, що жодна міжнародна аудиторська фірма не змогла зареєструвати жодних системних фінансових загроз. Попри те, що ще в 2003 році голова Феде­рального резервного банку в Сент-Луїсі оприлюднив серйозні порушення бухгалтерського обліку в Fannie Mae і Freddie Mac. Якби не сталася криза, невідомо, скільки б залишалася не розкритою аудиторами й п’ятдесятимільярдна фінансова піраміда колишнього керівника NASDAQ Б.Медофф.

Очевидні проблеми з іденти­фікацією глобальних фінансових ризиків призвели до зникнення в США незалежних інвестиційних банків: Lehman Brothers збанкрутував, Bear Stearns і Merrill Lynch були викуплені, відпо­відно, JP Morgan Chase та Bank of America, а Goldman Sachs і Morgan Stanley змушені змінити профіль своєї діяльності. При тому що їхня спеціалізація обмежувалася фондовим ринком, і всі вони за своїм досвідом та аналітичною потужністю конкурували з провідними дослідними центрами.

Виступаючи в жовтні минулого року на слуханнях у Конгре­сі США, колишній глава ФРС А.Грінспен визнав, що те, що сталося, перевернуло його уявлення про функціонування ринку. Його відвертість про переоцінку ефективності банків і фінансових інститутів свідчить не тільки про дефіцит дер­жавного контролю над ними й прита­ман­ними їм ризиками. Вона також показова в контексті новітнього пси­хозу з масового насадження «ін­фляцій­ного таргетування». Ос­таннє не виходить за рамки нео­ліберальних утопій про бездо­ган­ний фінансовий ринок, який ідеально розподіляє грошові потоки між усіма його учасниками. Вихо­дячи з цієї рафінованої гіпотези, усю відповідальність за зростання цін пропонують покласти на центральні банки, обмежив­ши їхні завдання граничним стисканням інфляції.

«Продуктивність» таких ідей півроку тому продемонструвала Ісландія, опинившись у стані загального національного дефолту: свої боргові зобов’язання не можуть виконувати ні держава, ні приватні позичальники. Найбільші європейські «таргетери інфляції» сьогодні також перебувають у депресії. При цьому за бажану цінову стабільність вони платять економічним спадом і зростанням безробіття. За оцінками МВФ, рекордне зниження інфляції в зоні євро до 0,4—0,6% супроводжуватиметься падінням ВВП на 4,2% (2009 рік) і 0,4% (2010 рік). При цьому очікується підвищення рівня безробіття з 7,6% торік до 10,1 — у поточному і 11,5% — у наступному роках.

Світова рецесія наочно свідчить, що структурна та фінансова стабільність важливіша за нульову інфляцію. Динамічна стабільність виробництва пов’язана не з нею, а з системою рівноважних цін. Відновлення останньої нині неможливе без відносного знецінення нерухомості та пов’язаних із нею фінансових активів. Тому економічний спад досягне дна не раніше, ніж ринок відшукає нові цінові пропорції. Сигналом цього стане загальне підвищення цін, тобто інфляція. Ку­р­йоз полягає в тому, що остан­ньої сьогодні, як Божої милості, чекають найзатятіші адепти її тотального придушення.

Нинішня криза є системною як за своєю географією та глибиною, так і за масштабами поставлених завдань. Рішення багатьох із них залишаються невідомими. Їх сьогодні шукають методом спроб і помилок. При цьому свою обмеженість демонструють і класичні кейнсіанські приписи, і монетаризм: їхня структурна нейтральність виправдана за збалансованого ринку, подолання ж його деформацій потребує точко­вого регулювання. Не дивно, що ниніш­ній спад в індустріальних економіках ще не подолано, хоча торішні бюджетні дефіцити в деяких із них уже перевищили 5—6% ВВП (Японія, Великобританія, США), а відсоткові ставки провідних центральних банків упритул на-б­лизилися до нульових оцінок: Європейський центральний банк — 1%, Банк Англії — 0,5, ФРС — 0,25, Банк Японії — 0,1%.

Сліпа віра в безпомилковість ринку знову зіграла злий жарт із його паствою. Її знову захоплено зненацька, і так само, як десять років тому, під час азіатської кризи, вона не готова відповісти на ключове запитання: куди мають спрямовуватися фінансові/грошові потоки. Річ у тім, що у разі їхнього рівномірного розподілу допомога надається не тільки життєздатним підприємствам, а й банкрутам, які спровокували кризу, що суперечить економічній логіці, принципам конкуренції та суспільної моралі. А колапс системних компаній може призвести до посиленням національних потрясінь. Тому критичною сьогодні є інституційна політика дер­жави, яка відображає її уявлення про національні інтереси, структурні пріоритети та механізми їхнього досягнення.

Україна в цьому сенсі накопичила багатющий негативний дос­від. За час її неоліберальних екс­периментів в економіці утвердило­ся панування підгодованих монополій. Їхньому процвітанню активно потурає державний популізм, не обтяжений турботами про майбутнє країни. Відверта бай­дужість до всіх питань, не пов’язаних з особистою управлін­ською та політичною рентою, виправдовується вимогами «дерегулювання» та «свободи ринку». У результаті його вітчизняні обрії рід­ко виходять за межі роздрібної торгівлі імпортними товарами.

Розпочавши з нехтування технологіями та інвестиціями, Україна перетворилася на експортера некваліфікованої робочої сили. Ро­зоривши тисячі підприємств, держава виштовхнула з країни мільйони своїх співгромадян, перетворивши їх на нелегальних трудових мігрантів. Політичний інте­рес до них виникає лише напередодні чергових виборів. А цього року до нього додався ще й еконо­мічний: через свою неспроможність і порожню скарбницю уряд вирішив поповнити її, покопирсавшись у доходах заробітчан.

А.Грінспена сьогодні критикують не стільки за утримання низьких відсоткових ставок ФРС, скільки за відсутність належного контролю за ринком деривативів і спроби компенсувати його пом’якшенням монетарної політики. Тому, якщо в індуст­ріальних країнах гостро стоїть питання про посилення наглядових і контрольних функцій дер­жави, то в Україні очевидна необхідність повної ревізії її ролі та зав­дань у суспільному житті. Ко­ли, звичайно, не йдеться про структурну консервацію вітчизняної економіки, ВВП якої до початку кризи залишався на чверть меншим за показники 1990 року.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво