Смугастий ринок. Якщо в Україні не залишиться сала, їстимемо мед - Економіка - dt.ua

Смугастий ринок. Якщо в Україні не залишиться сала, їстимемо мед

18 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 18 серпня-25 серпня

Мед цілком може претендувати на звання «національного продукту» України нарівні із салом. Ми вхо...

 

Мед цілком може претендувати на звання «національного продукту» України нарівні із салом. Ми входимо в п’ятірку провідних «медових держав» як за валовим обсягом виробництва, так і за споживанням цього продукту на душу населення. Нашу країну очолює заядлий пасічник, який став родоначальником моди на бджільництво серед вищого державного чиновництва. Усього людей, які займаються розведенням бджіл і виробництвом меду, близько 700 тис. — півтора відсотка від населення країни! До того ж винахідник рамкового вулика та всієї сучасної системи бджільництва Петро Прокопович жив і творив у XIX столітті на території нинішньої Чернігівської області.

І Прокопович, і багато пасічників до й після нього зазначили, що устрій бджолиної сім’ї аналогічний ідеальному устрою держави: кожний із повною самовіддачею займається своєю справою, у вулику панує порядок і збільшується багатство — мед. Бджіл називають мудрими від природи, тож вважають, що пасічники набираються мудрості від своїх підопічних. Здавалося б, за таких умов нашу країну очікує медово-солодка доля...

Насправді індустрія бджільництва та ринок меду пущені в нашій країні на цілковитий самоплив, і, вочевидь, лише мудрість бджіл рятує їх від повного розвалу.

Коротка історія бджільництва

Спочатку люди полювали за медом, як ведмеді. Знаходили дупло з дикими бджолами, викурювали їх, розоряли гніздо, набирали меду та йшли шукати наступне.

Потім почали примічати «медові дерева» — борті, в які бджоли поверталися після розорення, мітити їх особистими знаками й навіть спеціально робити поблизу від них дупла, де могли б оселитися нові рої. Так виникла бортьова система бджільництва. Борті переходили в спадщину від батька до сина, у середньовічних державах бортні угіддя цінувалися нарівні з золотим запасом: мед був універсальним обмінним товаром.

З розвитком промисловості та сільського господарства ліс став використовуватися в будівництві, як паливо, та й під нові ріллі було потрібно місце. У результаті вирубування лісів медові угіддя стали скорочуватися...

Зі зростанням населення виникла й проблема охорони бортей: «зайшлі люди» могли тихо (чи не дуже) забрати більшу частину меду, залишивши бджолярів без засобів до існування. Спочатку бортники намагалися освоювати лісову глухомань, однак згодом стали просто вирубувати шматки дерев із дуплами всередині й встановлювати поблизу житла. Так з’явилися нерозбірні вулики. Саме слово «пасіка», за деякими даними, походить від «посіка», вирубка.

Однак, щоб витягти мед із такого вулика, бджолиний рій потрібно було все одно вигнати. І знищити його житло — систему стільників. Бджолам доводилося відновлювати її наново, і не завжди вдало. Проблему було розв’язано лише через сотні років.

Перші лінійкові вулики із дощечками, що дають бджолам напрямок при будівництві стільників, були відомі ще в давні часи. У XVII столітті з’явився «книжковий» вулик Гюбера, в якому стільники будували в ящичках на петлях — на кшталт книжки. У 1815 році Петро Прокопович винайшов втулковий рамковий вулик, конструкція якого стала сьогодні загальноприйнятою. До речі, Прокоповича, відставного поручика Російської армії та учасника походів Суворова, у Росії небезпідставно вважають «своїм ученим»: Української держави у ті часи ще не було...

Прокопович відпрацював технологію роботи з вуликом, організації розмноження та зимівлі бджіл у ньому. У 1851 році американець Лангсторт запатентував вулик із рамками, що виймаються зверху, а також встановив оптимальні відстані між рамками й корпусом; у багатьох країнах винахідником вулика вважають саме його. У 1857-му було винайдено штучну вощину для рамкових вуликів. А в 1865 році майор австрійської армії Грушка винайшов ротаційну медогонку. Так завершилося формування сучасного технологічного процесу виробництва меду.

Слід зазначити, що нерозбірні вулики та рієбійна (зі знищенням стільників) система бджільництва превалювала на пасіках Російської імперії аж до 20-х років ХХ століття. Попри те, що школа Прокоповича в селі Мітченки Чернігівської губернії працювала з 1828 року впродовж понад півстоліття, і в ній навчалися сотні бджолярів.

Маємо те, що маємо

За часів СРСР на території України було близько 5 млн. бджолиних сімей, які давали майже 60 тис. тонн валового меду на рік. Виходить, одна бджолина сім’я виробляла майже 12 кілограмів меду на рік при потенціалі до 100 кг (хороша ілюстрація малоефективності державного сільського господарства!).

Після здобуття Україною незалежності кількість бджолиних сімей скорочувалася та коливалася. Так, у результаті масової загибелі бджіл взимку-навесні 2002—2003 років бджолосімей залишилося трохи більше за два мільйони. Нині їх близько трьох мільйонів. Валове виробництво меду оцінюється в 50 тис. тонн. (оцінки коливаються від 40 до 60 тис. тонн). Тобто ефективність середньої бджолиної сім’ї зросла більш як у півтора разу — до 20 кг на рік.

На прокорм самих бджіл прийнято витрачати 20—25% виробленого меду (зазвичай це останній, серпневий мед, «четверта качка»). Решту меду продають. Щоправда, багато пасічників продають весь мед, підгодовуючи бджіл цукровим сиропом. У бджіл від цього знижується імунітет.

Крім меду, продається безліч інших продуктів бджільництва. Наприклад, воску в Україні виробляється 1,2—1,4 тис. тонн на рік. Обсяги виробництва прополісу, квіткового пилку, маточного молока, трутневого гомогенату, бджолиної отрути невідомі. Відомо тільки, що ці продукти виробляють в основному кустарними методами, у невеликих кількостях. І програють за ціною, наприклад, китайському імпорту.

Якась кількість українського меду — за різними оцінками, від 1 до 5 тис. тонн — йде на експорт.

Загалом обсяг виробництва у бджільництві оцінюється в півмільярда гривень, що відповідає середній ціні меду 8,3 грн. за кілограм.

Більшість із 700-тисячної армії пасічників — це любителі, які мають кілька вуликів і качають мед для себе та своїх близьких. Вважають, що вони виробляють близько 40% меду в країні. Їхній продукт, як правило, не потрапляє на ринок чи потрапляє туди в мізерних кількостях. Третина від загального виробництва меду припадає на невеликі приватні комерційні пасіки. Великі сільгосппідприємства виробляють близько 5% меду; стільки ж припадає і на лісгоспи, більшість із яких мають свої пасіки.

Україна в медовому світі

Найбільшим світовим виробником є Китай: там виробляють близько 255 тис. тонн меду на рік. Правда, споживання цього продукту на душу населення в країні невелике — лише сто грамів на рік. Зате Китай — провідний експортер — понад 100 тис. тонн на рік. Китайський мед, так само, як і вся супутня продукція бджільництва (пилок, маточне молочко тощо), — найдешевші у світі: навіть в Україні його продають по долару за кілограм. Якість його українські пасічники оцінюють як низьку, однак на те вона й конкуренція. Китайський мед імпортується в основному як технічний — для потреб кондитерської, парфумерної і фармацевтичної промисловості.

Другим за розміром виробником меду у світі є США: 84 тис. тонн. Країна до того ж імпортує близько 66 тис. тонн, тому споживання на душу населення становить півкілограму на рік — як і у Великобританії з Францією.

А найбільше меду на душу населення споживають в Австралії — 1,6 кг на рік, Греції — 1,4 і Німеччині — 1,1 кг. При цьому Німеччина, як і інші європейські країни, мед в основному імпортує — до 83% від обсягу споживання. Власне виробництво там малопотужне: дається взнаки недостатність медоносної бази внаслідок високої індустріалізації. Японія ж імпортує 93% меду...

Що ж до України, то з урахуванням валового меду ми споживаємо по 1,2 кг на людину на рік, займаючи за цим показником одне з перших місць.

Наші бджоли — найсмугастіші у світі

Якось під час візиту до Японії Віктор Ющенко зазначив, що велика українська бджола приносить меду вп’ятеро більше, ніж маленька японська. Не знаємо, як у Японії, а в Україні живуть три породи бджіл: карпатська, поліська й степова. Була ще кримська гірська, але вимерла. Та й степову, кажуть, може спіткати та сама доля, якщо селекціонери терміново не займуться поліпшенням породи. Поліська — різновид середньоросійської бджоли, вона морозостійка та агресивна. А ось карпатська й медоносна, і добре переносить зиму, і мало їсть — загалом, надія вітчизняного бджільництва.

Вважають, що бджолина сім’я може виробити 20—80 (а за деякими даними, до 100) кілограмів меду на рік. Як бачимо, реальні цифри лежать біля нижньої межі цього діапазону.

Усі ми любимо липовий чи акацієвий мед. Проте більшу частину нектару бджоли збирають на сільськогосподарських культурах: соняшнику, гречці, люцерні тощо. І лише в Карпатах і Поліссі бджоли «пасуться» в основному на диких травах.

Загальновідомо, що бджоли не тільки збирають нектар, а й запилюють рослини. Для сільськогосподарських культур це надзвичайно важливо. За даними Національної програми розвитку бджільництва до 2011 року, за рахунок правильного запилення бджолами врожайність соняшнику або гречки можна підвищити на 40%, баштанних культур — на 60, плодових дерев — на 65%.

Таким чином, крім прямого доходу від продажу продуктів бджільництва, пасіки можуть претендувати на частину доходу від виробництва перелічених вище сільськогосподарських культур. У США, наприклад, законодавчо передбачено орендну плату фермерів бджолярам «за запилення». І доходи пасічників за цією статтею становлять до 90% загальних доходів, сягаючи сотень мільйонів доларів! Продаж меду для американських бджолярів — як приємне доповнення.

В Україні вважають, що рослинники чи тваринники (котрі вирощують кормові трави, яким також потрібне бджолозапилення) із бджолярами ділитися не зобов’язані. Мовляв, ті візьмуть своє медом. А запилення відбувається «само собою». У результаті бджолярі недоотримують чимало коштів, необхідних їм для розвитку.

А агрономи ніяк не враховують потреби бджолярів при плануванні чергування посівів: бджоли все «схавають». Іноді прибутковий соняшник сіють на одному полі кілька років поспіль, не дотримуючись сівозміни. Це, природно, «вбиває» землю, наступний врожай стає меншим. А бджоли «знімають» із нього менше меду...

Бджолярі вважають, що необхідність бджолозапилення, а також механізми рефінансування пасік за рахунок частини прибутку від збільшення врожаю в результаті запилення, потрібно закріпити законодавчо. А також зобов’язати агрономів планувати посіви з урахуванням їхньої медоносності. Тільки тоді в «смугастій» галузі з’явиться можливість справді збільшувати кількість бджолосімей.

Є свої проблеми й у регіонах, які виробляють найякісніший мед, — Карпатах і Поліссі. Там вирубують ліси, отже, нектароносні угіддя скорочуються. Вже сьогодні спостерігається повна «викачка» нектару та зниження збору меду на багатьох пасіках, а лісовим господарствам доводиться досівати медоноси.

Програма-максимум

Національною програмою розвитку бджільництва до 2011 року, опублікованою наприкінці минулого року, передбачалося збільшення за цей час кількості бджолиних сімей в Україні до 6 млн., виробництва меду — до 120 тис. тонн, а його експорту — до 20 тис. тонн. Більшість дрібних і середніх пасічників ставляться до таких рубежів більш ніж скептично. Причина проста: вони працюють в основному на внутрішній ринок, а на ньому спостерігаються ознаки насичення. Знижуються закупівельні ціни на мед, зростають ціни на бензин (потрібний для перевезення вуликів між зонами цвітіння медоносів і перевезення самого меду), на цукор (потрібний для підгодівлі бджіл), на деревину (отже, на вулики та бджолярський інвентар)... Падає рентабельність пасік, деякі з них змушені згортати виробництво. Де вже тут до дворазового зростання!

Проте, як вважають чимало пасічників, наприклад, голова «Братства бджолярів України» Сергій Уласик, внутрішньому ринку меду є куди зростати. Не кажучи вже про великий експортний потенціал українського бджільництва: світовий попит на мед теж зростає, а разом із ним — імпорт меду розвиненими країнами... Здавалося б, виробляй солодкий продукт на благо власної країни та всієї Європи!

Однак це все теорія.

Проблема в тому, що внутрішній ринок меду в Україні неорганізований. Бджолярі або продають свою продукцію самі, за допомогою друзів і знайомих, або в них її скуповують оптовики.

Закупівельна ціна на мед становить сьогодні 5—10 грн. за кілограм. Її нижня межа майже зрівнялася з роздрібною ціною цукру. Крім цього, оптовики часто балуються з бджолярами відстрочкою платежу. Бувають і відверті «кидки». Навар оптовиків можна оцінити, виходячи з того, що закупівельна й роздрібна ціни меду відрізняються втроє. Таким чином, у пасічника є вибір: або продати мед швидко, без турбот й одержати хоча б якісь гроші, такі необхідні влітку, або притримати мед до зими та зайнятися його продажем самостійно, уже за роздрібними цінами, через друзів і знайомих.

Проте багато меду так не продаси. На деяких пасіках є нереалізовані запаси з минулих років, котрі оптовики іноді скуповують ще дешевше. Старий мед перемішують з новим для здешевлення кінцевого продукту. На шкоду якості.

Висновок: внутрішній ринок меду насичений саме в тому стані, у якому він перебуває. Щось змінити в ньому дрібні виробники не в змозі. Дати поштовх для змін може лише держава.

Залишається сподіватися на збільшення експорту. Для порівняння: роздрібна ціна на мед у країнах Європи сягає кількох євро за кілограм, тобто, у 2,5—3 рази вища, ніж у нас. Золоте дно, та не про нас.

У більшості розвинених країн діють надзвичайно жорсткі норми та стандарти якості щодо меду. Для здійснення поставок у ці країни необхідно надати пакет документів, які підтверджують якість. І тут виникає відразу кілька проблем.

По-перше, невеликі виробники не витрачатимуться на експертизи та одержання різноманітних сертифікатів на партії меду в кілька сотень кілограмів і навіть у кілька тонн. По-друге, лабораторій, які можуть видати такий сертифікат, в Україні поки що аж дві — у Києві та Львові. До того ж позитивні результати експертизи, проведеної в них, зовсім не обов’язково буде підтверджено в європейських лабораторіях. Конкуренція.

По-третє, в Україні тривалий час були відсутні самі стандарти якості на продукцію бджільництва — діяв ГОСТ 1987 року. Нові стандарти розроблені тільки в поточному році, проте ще не до кінця пройшли процес затвердження в бюрократичних інстанціях.

По-четверте, попри те, що український мед досить високої якості, він «кульгає» на високий вміст антибіотиків та інших лікарських речовин, які бджолярам рекомендують застосовувати для «оздоровлення» і лікування бджіл. Це, звичайно, загальносвітова проблема: епідемії в останні роки вражали бджіл в Іспанії, Німеччині та інших країнах, і світ із ними бореться (наприклад, виводять породи бджіл із розвиненою гігієнічною поведінкою, які відчувають меншу потребу в лікарській профілактиці захворювань). Тож, чим не привід забракувати якусь партію українського меду, коли він уже перетне кордон?

В Європі продукт у таких випадках належить утилізувати. Розповідають, були випадки, коли така утилізація виявлялася фіктивною, а український мед спокійно продавали під виглядом чеського чи швейцарського — благо, смакові та ароматні якості продукту цілком на рівні.

Таким чином, навіть великому оптовику продати вигідно український мед за кордоном досить важко. Можна продати дешево. Наприклад, у Польщу. Де український продукт змішують із дорогим ЄС-івським чеським медом (який вважають одним із найкращих у Європі). Отриманий мед із високими характеристиками, але нижчою ціною продають до Німеччини, Британії та Франції під виглядом чеського та польського...

Отже, для того щоб можна було казати про істотне зростання експорту українського меду, його просування на світовому ринку має також підтримати держава. Передусім створенням ефективної сертифікаційної бази. Інакше зі вступом України до СОТ наша медова промисловість буде приречена на вічний кустарний рівень.

Держава — це мед

Здавалося б, бджоляру Ющенку в цьому питанні й карти в руки. Що йому варто взяти й створити, наприклад, Міністерство медової промисловості? Хоча, як ми вже зазначили, головне, що потрібно бджолярам від держави, — доступні та дешеві регіональні лабораторії сертифікації. Не кажучи вже про районні та обласні ветеринарні клініки (чи просто про лікарів), які спеціалізуються на хворобах бджіл.

Державну підтримку бджолярам почали надавати після мору 2002 року. У 2003-му з держбюджету виділили 3 млн. грн., у 2004-му — 7 млн., у 2005-му — 8 млн. грн. На 2006 рік заплановано 16 млн. грн. Проте ці кошти йдуть в основному в господарства держсектора, зокрема на племінну та селекційну роботу, наукову діяльність. Тоді як 90% бджолиних сімей утримуються в приватному секторі.

Самі бджолярі вважають, що обсяг підтримки має становити щонайменше 20 млн. грн. щороку впродовж п’яти років. І кошти мають розподілятися адресно, виходячи з кількості бджолосімей. Не завадило б пасічникам і пільгове кредитування.

В Україні у лютому 2000 року був прийнятий Закон «Про бджільництво». У ньому законодавчо закріплено, що трутень — самець бджолиної матки, а робоча бджола — самка з нерозвиненими статевими органами. Більшість положень цього закону має настільки загальний і декларативний характер, а також посилання до інших нормативних актів, що незрозуміла сама мета появи на світ цього документа.

Вищезгаданою національною програмою пропонують узаконити орендну плату за бджолозапилення. Сума її має визначатися за домовленістю сторін або за кожний гектар культури, що запилюється, в розмірі 1% від реалізаційної ціни отриманого насіння. Проте механізм такого перерозподілу прибутку слід прописувати в законодавстві докладно та окремо. Мотивувати до співробітництва з пасічниками потрібно й агрономів.

Ще один потенційний спосіб державної підтримки — укрупнення виробництва, створення потужних бджолярських підприємств, у яких базуватимуться тисячі бджолиних сімей. Таким компаніям, звичайно, буде набагато легше продавати свою продукцію як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, вони могли б мати власні торговельні марки, фасувальні лінії, магазини. І... вибили б із ринку невеликих бджолярів.

Підприємства, які здійснюють глибоку переробку продуктів бджільництва, виробляють дороге маточне молочко, пилок, бджолину отруту тощо, могли б запропонувати бджолярам вищі закупівельні ціни, залишаючись рентабельними.

Пасічники пропонували встановити державне регулювання оптових і роздрібних цін на мед, запровадити державні закупівлі меду (наприклад, для потреб установ охорони здоров’я та освіти). Це, правда, відгонить поверненням до соціалізму та планової економіки.

А наразі на одному з останніх з’їздів пасічників Віктор Ющенко, обраний почесним президентом «Братерства бджолярів України», казав про необхідність створення «Будинку меду» та реєстрації торговельної марки «Мед України». А також про книжки й телепередачі про мед, покликані популяризувати цей продукт на внутрішньому ринку. Що ще нашепчуть йому мудрі бджоли?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво