Словаки та поляки хочуть приїжджати за покупками в Україну, але...

Продовжують зростати обмінні курси словацької крони та польського злотого. Ще на початку 2006 року за один долар треба було заплатити 32 крони або 3,20 злотого. Сьогодні ці цифри набагато менші — 26 крон і 2,85 злотого. Лише впродовж останніх двох місяців словацька валюта зміцнилася до долара на 12, а польська — на 5%. На думку аналітиків, ці тенденції збережуться, причому швидше зміцнюватиметься валюта Словаччини — країни, економіка якої розвивається зі швидкістю 10% на рік.

Водночас більш як півтора року практично незмінним залишається курс гривні відносно долара. Що це означає? Більшість споживчих товарів коштують в Україні на третину дешевше, ніж у сусідів. Щоправда, висока інфляція в Україні нівелює ефект здешевлення вироблених тут товарів для польського споживача. Цього року споживчі ціни в Україні зросли десь на 12%, тоді як у Польщі — на 1,5, а в Словаччині — на 4%. Беручи до уваги всі наведені вище показники, впродовж останнього року українські товари відносно подешевшали на 11% для словаків та на 1% для поляків. А це дуже важлива інформація для західних районів України: на покупках туристів з-за близького кордону можна непогано заробляти. Особливо в Закарпатті.

Звісно, наведені цифри мають загальний характер. І мало що говорять про те, наскільки вигідно словакам чи полякам їздити в Україну за конкретною групою товарів. Та й далеко не всі вироби у нас дешевші. М’ясо, цибуля, побутова техніка, будівельні матеріали — ці товари масово везуть у протилежному напрямку, себто з країн Євросоюзу в Україну. Водночас в Україні дешевші більшість продовольчих продуктів, алкоголь, цигарки, пальне, а також послуги: транспортні, перукарські, медичні, освітні, туристичні, всілякі ремонти.

Різниця в цінах багатьох груп товарів і послуг по обидва боки українського кордону дуже значна. Звідки вона береться? Різні ціни алкогольних і тютюнових виробів виникають майже виключно через податкову політику держави, а дешевше пальне — результат окресленої закордонної політики Києва. Однак різниця в цінах на інші товари та послуги має суто ринковий характер. Причому в переважній більшості — це наслідок зубожіння українського суспільства, а відтак — дешевої робочої сили й відносно низького попиту.

З одного боку, продукти в Україні можна виробляти дешевше, ніж у сусідів, а з іншого — збереження низької ціни є ринковою необхідністю, бо дорожчого товару клієнт не купить. Останнє зауваження стосується передусім послуг, зокрема тих, що надаються малими (одноосібними та сімейними) підприємствами. Якщо кава в будці на вулиці Гданська в перерахунку на українську валюту коштує п’ять гривень, а така ж сама у Львові — лише 1,2, то це передусім тому що львівський підприємець має набагато меншу маржу, ніж його гданський колега. Велику роль відіграють також ціни на нерухомість і ставки оренди, які в тих же Гданську чи Братиславі значно вищі, ніж в Ужгороді чи Ковелі.

Що більша частка робочої сили, енергії та вартості оренди в ціні виробу чи послуги, то дешевшими загалом будуть українські товари порівняно з їх європейськими відповідниками. Натомість у нас дорожчі ті продукти, у ціні яких велику роль відіграє ноу-хау, ефективність логістичних систем та управління. Те саме стосується капіталомістких продуктів (наприклад, люксові туристичні послуги): капітал у нас дорожчий, фінансовий ринок гірше розвинений, діяти на ринку складніше й ризикованіше. Тож оператор дорогого готелю або власник популярного всесвітнього бренда (наприклад, одягу), якщо йому вдасться пробитися на непростий український ринок, отримує за свої послуги та товари надприбутки. Це — премія за ризик і можливість використовувати монопольне чи олігопольне становище, а інколи й придушувати конкуренцію за допомогою нечесної практики.

Звісно, на цьому перелік причин розбіжностей у цінах не закінчується. Податковий тиск в Україні таки значно слабший, ніж у Польщі, та трохи менший, ніж у Словаччині. Дуже важлива й структура ринку. Прикордонний експорт на Закарпатті, Галичині та Волині здійснюють передусім невеликі фірми, щоб не сказати — окремі особи, які торгують у маленьких кіосках, на базарах чи просто на вулиці. Завдяки спрощеній формі оподаткування (а часто й праці в «сірій» зоні), вони можуть зменшити ціни виробів і послуг до дуже низького рівня. Водночас у Польщі та Словаччині торгівля та сектор послуг більш консолідовані, й тут дуже складно щось продати, не сплачуючи дуже високих податків.

Натомість продавці послуг (стоматологічні клініки, перукарні) налаштовані на дуже великі прибутки. Тож їх працівники не задовольняться зарплатами, за які з іншого боку кордону працюють їхні колеги за спеціальністю. Особливо зараз, коли польські та словацькі спеціалісти масово емігрують на Захід у пошуках іще вищої зарплати.

Водночас слід зауважити, що слабший податковий тиск в Україні нівелює значно більша корупція. Причому її «розподіл» нерівномірний. Наприклад, у Львівській області людина з капіталом і підприємницькими здібностями, яка хотіла б інвестувати у щось перспективне поблизу польського кордону (супермаркет, ресторан, стоматологічну клініку, аквапарк тощо), матиме серйозні проблеми з реалізацією своєї ідеї. Результат очевидний: ціни в Галичині значно вищі, ніж на Волині та Закарпатті (іноді й удвічі), сервіс — дуже поганий, а асортимент послуг і товарів, що продаються тим же полякам, фактично обмежується алкоголем, цигарками та пальним. І це при тому, що на ринку є безліч інших продуктів, які вигідно продавати сусідам...

Та не лише ціна ставить українські вироби в привілейовану позицію порівняно із польськими та словацькими. Поляки, котрі хоч раз спробують український кетчуп, майонез, аджику чи пиво, при нагоді привозитимуть ці продукти до себе після кожного наступного візиту до України. Наші сусіди дуже доброї думки про українські продовольчі товари та національні страви, вважають їх смачними, природними та безпечними з санітарної точки зору (мова йде про товари з крамниці). Великою популярністю в Польщі користується біле нефільтроване пиво (такого там не продають), а також українська халва, цукерки «Корівка» та київські торти. Однак найбільші любителі українських солодощів — словаки. Разом з горілкою — це найпопулярніший товар, за яким наші сусіди їздять на Закарпаття.

Деякі українські продукти, як-от хліб, приправи, кетчуп, майонез, кава, чай, мінеральна вода, навіть удвічі-втричі дешевші, ніж у Польщі та Словаччині. Інші, наприклад цукор, макарони, каша, чай, консерви, джеми, мед, дешевші «лише» на кільканадцять-кількадесят відсотків. Та інколи в Україні вони бувають дорожчі — якщо порівнювати ціни у звичайній українській крамниці та в польському дисконтному гіпермаркеті, що придбав товар у великій кількості прямо від виробника та пропонує безліч акцій і знижок.

Наведені вище приклади стосуються товарів, що продаються у магазинах. Натомість з непереробленими сільськогосподарськими продуктами справа зовсім інша. Із настанням весни й літа ціни на українських базарах здаються нашим сусідам до смішного низькими. Помідори, капуста, огірки — усе це в три-чотири рази дешевше, ніж над Сяном й Латорицею. А ось взимку — навпаки, на кільканадцять-кількадесят відсотків дешевше в Польщі та Словаччині. Причина очевидна: наші сусіди мають розвинені логістичні системи та зовсім іншу структуру сільського господарства. Навесні й улітку українські базари «заливає» продукція з присадибних ділянок і нерозвинених селянських господарств, а прибуток селян є жалюгідно низьким. Адже коли цих продуктів не продати, вони згниють. Бо в Україні бракує складів з сучасним обладнанням, не створено мережі фірм, що закуповували б продукти від селян.

Великі невикористані можливості лежать у приватному експорті деяких непродовольчих товарів. Польські колекціонери лише випадково дізнаються, що у Львові можна придбати надзвичайно дешеву мисливську зброю. Меломани зі здивуванням переглядають ціни дисків у львівських чи київських музичних магазинах. Адже замість 70 злотих їх можна купити лише за 20—30 гривень.

Цікава ситуація і з ціною одягу. В Україні у фірмових салонах Adidas, Reebok чи польського Reserved ціни значно вищі, ніж у Польщі або Словаччині. Але водночас польські та європейські швейні фірми масово переводять виробництво на Волинь та в центральні області. Те саме, зрештою, роблять і виробники меблів та деяких інших товарів, а причини, як уже говорилося, очевидні: менша собівартість праці, енергоресурсів, землі та нижчі податки.

Є ще один сегмент ринку, на якому можна заробити великі гроші завдяки приватному експорту. Це — морепродукти. Ікра, креветки, крабові палички, деякі рибні консерви — всі вони в Україні, порівняно з Польщею та Словаччиною, дешевші в середньому на кількадесят відсотків. Проте найбільший прибуток дає продаж ікри західним європейцям: французам, голландцям, бельгійцям. Є також багато продуктів, досить популярних в Україні, однак зовсім не відомих тим же полякам чи словакам. Наприклад, сушених кальмарів, морської капусти чи сушеної риби в наших сусідів не купиш. А туристам із цих країн вони подобаються.

Отже, ціни в нас привабливі, а якість — задовільна. Тож, здавалося б, Волинь, Закарпаття та Галичина мають бути чи не найбагатшими українськими регіонами. Достатньо відкрити крамницю, перукарню, клініку, ресторан — і гроші самі налетять. Якщо подивитися на прикордонну з Польщею смугу Словаччини та західні повіти Польщі, стає очевидним, що з транскордонної торгівлі можна цілком непогано жити. Роботи в цих місцевостях вистачає для всіх, а прикордонні села й містечка належать до найбагатших у всій країні. Чому ж в Україні зовсім інакше?

Тут є кілька причин. Одна з головних — згадана вже корупція та наявність кримінальних структур, які не дають визріти найбільш цікавим бізнесам. Істотним чинником є менталітет самих підприємців: вони обмежуються тим видом діяльності, який здається їм єдино очевидним. Тобто продають цигарки й алкоголь. Дуже мало власників крамниць і супермаркетів свідомо проводять маркетингову діяльність. Тобто шукають товари (наприклад, перелічені вище), на які потенційно може бути великий попит, і рекламують їх.

Немає зацікавленості у «прикордонному маркетингу» й у виробників того ж кетчупу, мінеральної води та кави. Логічно було б, якби вони хоч якось рекламували свої дешеві товари в прикордонній смузі Польщі та Словаччини або об’єдналися в асоціацію й разом провели піар-кампанію з метою заохотити сусідів до покупок в Україні. Або ж наполягли на вирішенні проблеми черг на кордоні, через які їх прибутки є значно меншими. Та нічого подібного!

Відтак — черги. Саме тут слід шукати відповіді на запитання, чому найперспективніші регіони України є водночас найбіднішими. Адже на перетин кордону автомобілем треба чекати кільканадцять годин, а автобусом — чотири-п’ять. На Закарпатті можна перейти кордон пішки, і це займає лише 20 хвилин. Завдяки цьому прикордонна торгівля розвинулася тут краще, ніж на Львівщині та Волині, де існує абсурдна заборона пішого перетину кордону. Пішоходів у Закарпатті митники відправляють швидко, причому кожен має із собою повний багаж покупок.

На українсько-польському кордоні немає можливості перейти кордон так само швидко. Поляки заборонили перетинати кордон тим, у кого найлегше виявити випадкову контрабанду і хто найшвидше може пройти митні та паспортні процедури, — пішоходам. Вони мусять сідати в автобус або автомобіль. А потім митники розбирають цю машину на частини та довго її перевіряють. Перевірка транспортного засобу, якої можна уникнути, дозволивши перетин кордону пішоходам, — саме той чинник, який найбільшою мірою спричиняє пробки.

Іншим абсурдом є розподіл пунктів пропуску на дві окремі частини: польську (словацьку) та українську. Тут уже винні не поляки, а українці. Польська сторона безрезультатно пропонує об’єднати пункти перетину кордону в єдине ціле, аби не дублювати перевірки. Ці пропозиції лежать десь у шухлядах київських чиновників.

Недосконалою є також польська візова політика, деякі правові акти Польщі та України. На початку 2006 року з ініціативи «Львівської газети» та незалежного культурологічного журналу «Ї» було опрацьовано збірник пропозицій змін, завдяки яким можна позбутися проблеми багатогодинних черг. 23 лютого їх оприлюднили під час проведеного у Львові семінару, на якому були присутні представники місцевої влади, Генерального консульства Республіки Польща, Міністерства закордонних справ України. Ці пропозиції передали у відповідні урядові установи двох країн. На жаль, віз і нині там.