Скільки жити до пенсії, скільки жити на пенсії? Чим і в чому може нам допомогти пенсійна реформа

Необхідність пенсійної реформи в Україні політики, економісти, журналісти та МВФ обговорюють давно. Економісти кажуть, що потрібно щось робити, бо грошей немає, — і кажуть правду. Журналісти проводять на собі експерименти, намагаючись прожити місяць на суму середньої пенсії, кажуть, що це неможливо, — і це правда. МВФ вимагає щось зробити, підвищити хоча б неєвропейськи низький пенсійний вік для жінок, і погрожує більше країну не кредитувати, — і це може стати правдою.

Політики говорять найбільше, але не всю правду і не завжди правду. У середу, 3 листопада, віце-прем’єр-міністр України заявив, що уряд остаточно відмовився від обіцяного раніше МВФ підвищення пенсійного віку для жінок. Він, мовляв, знайшов якісь «компенсатори» тих доходів до Пенсійного фонду, які планувалося отримати завдяки зазначеному підвищенню. Які компенсатори — віце-прем’єр не повідомив.

Із заяв і всієї новітньої історії країни випливає одне: парламентські вибори в березні наступного року, найімовірніше, будуть. Лише напередодні виборів політики роблять те, що подобається електорату, а головне — особисто їм нічого не коштує. А коштує держбюджету, в якому тільки й можна знайти «компенсатори», але в який можна покласти лише те, що вийнято з кишень платників податків. І якщо одній частині електорату щось обіцяно, то виймуть його із зарплат і доходів іншої його частини.

Тому особливо радіти не слід, хоча б до знаходження «компенсаторів». Пригадується, вже раділи з приводу відкладеного підвищення цін на газ для населення.

Відкладати розв’язання проблеми — завжди погано. Однак деякі відкладені проблеми мають властивість набувати незворотного характеру. Проблема браку коштів на виплату пенсій, достойних наших громадян, — саме з таких. Бо її коріння — не у вадах солідарної системи, тіньових зарплатах і навіть не в низькій вартості праці в країні (хоча всі ці недоліки, природно, слід усунути, і якомога швидше). Її коріння — в іншій, набагато складнішій і важкій для вирішення проблемі — у вкрай несприятливій віковій структурі нашого суспільства, простіше кажучи, в його стрімко наростаючому старінні.

Саме ця проблема може набути незворотного характеру, і його перша ознака — депопуляція — вже очевидна. Тому, говорячи про пенсійну реформу і таку її складову, як віковий поріг виходу на пенсію, слід тримати в полі зору саме цю стратегічну проблему. І, визначаючи мету реформ, зокрема пенсійної, мати на увазі, що головною, невідкладною та стратегічною метою нашого суспільства наразі є відновлення простого природного відтворення поколінь. Інакше післязавтра може скластися ситуація, в якій про пенсійний вік розмірковувати буде просто нікому.

Річ у тому, що наповнення Пенсійного фонду залежить не тільки від сум відрахувань, а й від їх кількості, інакше кажучи — від кількості працівників. А тут у нас тенденція, як відомо, незавидна і в найближчому майбутньому тільки погіршуватиметься. Тому (поки що) без підвищення пенсійного віку зокрема і насамперед для жінок — не обійтися.

Однак передусім доцільно нагадати, коли й чому виникли наші нинішні доволі низькі пенсійні пороги: для чоловіків — 60 років, для жінок — 55.

Як це було

«Широко развернувшийся в промышленности на пороге первой пятилетки процесс модернизации производства и внедрения нового оборудования связан с необходимостью массового привлечения на фабрики и заводы молодых кадров и высвобождения более пожилых слоев рабочих…»

Гинцбург Л.Я. Трудовой стаж рабочих и служащих. Москва, 1958, с. 46.

Державне пенсійне забезпечення в СРСР було запроваджене в 1928—1932 роках. До того пенсії виплачувалися робітникам у разі втрати ними працездатності, зокрема й через «старечу дряхлість».

Нова пенсійна система передбачала вихід на пенсію і без урахування рівня працездатності, а лише у зв’язку з досягненням встановленого віку: 60 років для чоловіків і 55 — для жінок. Пенсія «за віком» набула значення такої собі нагороди за певну міру праці на суспільство, що у поєднанні з низьким пенсійним порогом створювало враження турботи влади про благо трудящих.

Смію стверджувати, що «благо трудящих» аж ніяк не було для влади пріоритетним. Справжні причини дуже м’яких пенсійних порогів були інші та дуже прагматичні. У країні, з одного боку, наростала маса безробітних, значну частину якої становили люди, що втікали із сіл від розкуркулювання і колективізації, і яка створювала дуже напружене середовище, потенційно небезпечне для влади. Щойно розпочата індустріалізація не могла забезпечити їх роботою. Армія, хоч як інтенсивно вона розросталася в країні, націленій на «світову революцію», не мала достатньо коштів, аби поглинути масу молодих і, з огляду на вік та життєві обставин, схильних до радикалізму незайнятих чоловіків. Залишалося одне — звільнити робочі місця від літніх працівників.

Тому влада й запропонувала багатьом літнім чоловікам і жінкам — промисловим робітникам, незалежно від їхньої працездатності, терміново піти «на заслужену» пенсію-нагороду.

З іншого боку, основну масу трудових кадрів, яких треба було позбутися, становили жінки, — внаслідок величезних втрат чоловічого населення у війнах і революційних подіях початку століття саме вони зайняли робочі місця в багатьох галузях промисловості, насамперед текстильній. До того ж складно було адаптувати літніх (здебільшого малограмотних і некваліфікованих) жінок-робітниць до майбутньої модернізації промисловості.

Тому було встановлено такий низький пенсійний поріг для жінок — 55 років, а в текстильній промисловості — навіть 50, щоправда, як тимчасовий захід.

Таким чином, справжні причини, які визначили параметри радянської пенсійної системи, далекі від турботи про трудящих узагалі і про трудящу жінку зокрема. Офіційні промови про особливу турботу про жінку-трудівницю і матір почали звучати тільки з кінця 30-х, коли держава, опинившись у ситуації величезних втрат населення, викликаних масовими репресіями та Голодомором, спробувала впоратися із стрімким падінням народжуваності. Але міф «про турботу» виявився, як бачимо, живучим.

Скільки кому жити і, зокрема, на пенсії

«Ми все зробимо, щоб не піднімати поки що вік. І я можу сказати, чому: тому що середній вік чоловіків — 61 рік. Зараз підвищувати пенсійний вік жінкам — це останнє, що потрібно робити…»

С.Тігіпко, березень
2010 року

Теза про низьку тривалість життя громадян України стала вже загальним місцем, усі знають, що становить вона округлено 62 роки для чоловіків і 74 — для жінок. Ці показники закономірно викликають негативні емоції, бо вони істотно нижчі, ніж у розвинених країнах (років на 12—18 для чоловіків і на 4—8 — для жінок). Можливо, у розрахунку на таку емоційну реакцію цими показниками і лякають громадян противники підвищення пенсійного віку. Відповідно, політики, які зуміють такому підвищенню запобігти, можуть розраховувати на протилежну реакцію — народну любов і підтримку на виборах.

Для початку слід розібратися, про що йдеться, і коректно використовувати показники.

У демографічній статистиці, яка розраховує показник тривалості життя, згаданий в епіграфі і страшний для громадян, його назва звучить так: «середня очікувана тривалість майбутнього життя покоління». Він розраховується лише для нового, народженого в цей самий момент у конкретній країні покоління — шляхом екстраполяції на показники його чисельності реальних на час розрахунків вікових показників смертності (вони показують, яка частина цих поколінь помирає на першому, другому, третьому і так далі роках їхнього життя) старших поколінь, що живуть у цій країні. Таким чином, демографи отримують лише гіпотетичний прогноз середньої майбутньої тривалості життя покоління новонароджених, який може підтвердитися тільки за умови збереження протягом усього їхнього життя режиму вимирання попередніх поколінь — що має відносно невисоку ймовірність. Використовуються отримані показники майже виключно для виявлення змін динаміки прогнозованої середньої тривалості життя населення та міжнародних зіставлень. І тільки.

Тому показник середньої тривалості життя чоловіків-українців — 62 роки — зовсім не означає, що чоловіки, які нині досягають 60-річного віку, зможуть відпочити на пенсії лише два роки. І те, що середня тривалість життя українок — 74 роки, теж не означає, що сьогоднішні
55-річні жінки зможуть отримувати пенсію всього 19 років (хоча слово «всього» тут навряд чи доречне).

До слова, 1927 року, напередодні запровадження нинішньої пенсійної системи, показник середньої тривалості життя чоловіків становив приблизно 42 роки, жінок — 47 років. Як слід було б реагувати тоді на встановлені пенсійні пороги?

І ще. Слово «середня» у назві показника вказує на абсолютну неправомірність припущення, що кожна людина цього покоління, у разі збереження показників повікової смертності, обов’язково доживе до віку, зафіксованого у показнику. Адже сам цей показник обчислено, як сказано, з урахуванням постійного процесу вимирання покоління, що починається уже в момент його зародження. Хтось помирає навіть у перший день життя, досить значна частина — на першому його році, найскладнішому для виживання немовлят. Помирають, звісно, і на другому, і в усі наступні роки життя покоління. Але та частина людей, яка доживе до віку, що збігається з проведеною для їхнього покоління розрахунковою віковою межею, начебто отримує можливість прожити всю «недобрану» їхніми померлими однолітками суму років життя цього покоління.

Таким чином, показник середньої тривалості життя покоління не дає інформації про середню тривалість життя на пенсії тієї його частини, яка перейде пенсійну межу. Цю інформацію надає показник середньої тривалості майбутнього життя тієї частини покоління, що досягла пенсійного віку.

Він розраховується так само, як і попередній, — шляхом перенесення реальних даних про повікові показники смертності живих старших поколінь на покоління, яке щойно досягло пенсійного віку. І такі розрахунки, як і в попередньому випадку, дають змогу одержати всього лише прогноз середньої тривалості життя на пенсії. Та оскільки розрахунок робиться щодо меншого і порівняно невеликого періоду, протягом якого помітні зміни повікових показників смертності відносно малоймовірні (якщо, звісно, не виникне якогось форс-мажору), то такий прогноз є більш реалістичним.

І залишається тільки жалкувати, що наша демографічна статистика практично не інформує громадськість про ці прогнози.

До речі, вони можуть узагалі не залежати від динаміки першого показника. Так, показник середньої загальної тривалості життя для жінок із 1927 року по сьогодні виріс із 47 до 74 років (на 27 років, або на 57%). Однак це не означає, що в такій самій пропорції збільшився середній період майбутнього життя для жінок, які досягли пенсійного віку. Насправді він зріс із 21 року до 24 років (на три роки, або на 14%). Ці цифри свідчать, що зростання середньої тривалості життя жінок відбувалося переважно в допенсійному віці (велика частина якого, до речі, припадає на трудовий період, що, на думку декого, вкорочує життя!).

Проте зростання загальної середньої тривалості життя покоління може поєднуватися і з відсутністю зростання середнього періоду тривалості життя на пенсії або навіть із його зниженням. Саме така ситуація склалася нині в Україні з чоловічим населенням. Із 1927 року по теперішній час середній показник загальної тривалості майбутнього життя чоловіків зріс із 42 до 62 років (на 20 років, або на 47%), але середній показник майбутнього життя тих, хто досяг 60-річного віку, становить нині 14 років, приблизно на рік менше від показника 1927 року.

Праця скорочує життя?

«Ні підвищенню пенсійного віку!

Не дозволимо поставити пенсіонерів на межу вимирання!»

З політичних закликів
партії «Батьківщина»,
вересень 2010 року

Судячи із заклику, політична сила, яка його озвучила, впевнена: подовження трудового періоду поставить жінок на межу вимирання — очевидно, внаслідок більш тривалих трудових навантажень.

Я звернувся по консультацію до геронтолога. Відповідь була цілком очікуваною: регулярна трудова активність у літньому віці, якщо тільки вона не пов’язана з надмірними навантаженнями (наприклад, роботою вночі, у стані загострення тяжкого захворювання, з підняттям важких предметів, тривалим перебуванням у небі або під водою тощо), зазвичай не скорочує, а навпаки, подовжує життя людей. Усі довгожителі — люди, які довго працювали.

Мені невідомі якісь об’єктивні аргументи на користь твердження, що період майбутнього життя на пенсії після підвищення пенсійного віку для жінок на п’ять років скоротиться більш як на ті ж таки п’ять років. Відповідно до знайдених мною даних, навіть продовжуючи працювати до 60 років, здорові жінки в середньому зберігають більшу працездатність, ніж їхні ровесники — здорові чоловіки: жінки в зазначеному віці зберігають 90% працездатності 20-річних, чоловіки — тільки 60%.

Правомірне запитання: а наскільки здоровими є жінки, які після реформи муситимуть іще п’ять років працювати?

Дослідження свідчать, що, за об’єктивними показниками, здоров’я літніх жінок краще, ніж здоров’я їхніх однолітків-чоловіків (хоча суб’єктивні оцінки здоров’я в жінок гірші, ніж у чоловіків).

Про стан здоров’я різних вікових і статевих груп можна було б судити за показниками очікуваної середньої тривалості здорового життя населення у продуктивний період життя. Але, на жаль, мені не відомо про розрахунки таких показників для України.

Однак такі розрахунки є для Росії. Оскільки характер демографічного розвитку, умови життя та багато інших параметрів, які визначають тривалість здорового життя населення, в Україні й Росії досить близькі, правомірно їх використовувати і для України.

Отже, очікувана середня тривалість здорового життя для росіянок, які досягли 20-річчя, — 40,6 року, а для їхніх однолітків — усього 36,7 року (от кому в середньому не вистачить здоров’я на те, щоб нормально допрацювати до 60). Для 45-річних росіянок — 18,5 року, а для їхніх ровесників — 17,3.

Ці дані фактично «знімають питання» про потенціал здоров’я, необхідний українкам для роботи до 60 років. Виходячи ж із показника середньої тривалості майбутнього життя, яке в Україні трохи вище, ніж у Росії, ризикну припустити, що й показники періоду здорового життя в нас мають бути вищими. Наголошу, йдеться про здорових, працездатних людей. У разі втрати працездатності і жінкам, і чоловікам призначається відповідна пенсія на період до досягнення пенсійного віку.

Що з цього випливає?

Із цього випливає, по-перше, що аргументи на користь неможливості підвищення пенсійного віку жінок через низьку тривалість життя і/або рівень здоров’я або базуються на емоціях, а не на коректних показниках і достовірній інформації, або політично заангажовані.

По-друге, що неправильно сприймати нинішні межі пенсійного віку як науково обгрунтовані. Медико-біологічних обгрунтувань не було тоді, немає їх і нині.

Політичні, ідеологічні, економічні та соціальні їх обгрунтування справді були, але вони були дійсні лише в період виникнення цих меж. А в наші дні перед суспільством не стоїть і не може стояти завдання «витіснення» жінок старших поколінь на пенсію. Зате є більш ніж достатньо під-став переглянути нинішній пенсійний вік для жінок і, як мінімум, зрівняти його з віком виходу на пенсію чоловіків. І зробити це треба не тільки для того, щоб поліпшити на певний період ситуацію на ринку праці та пригальмувати (так, «за рахунок жінок», хоч це і обурює багатьох) зростання дефіциту Пенсійного фонду. Важливо — і не лише для суспільства загалом, а й для самих жінок, — що це підвищення дасть можливість подовжити їхній продуктивний період.

Підрахуємо. І жінкам, і чоловікам закон встановлює єдиний віковий поріг початку трудової діяльності — 16 років. Таким чином, тривалість продуктивного періоду жінок становить 39 років (55-16=39); непродуктивного, що має дві складові — до досягнення трудового віку і після виходу на пенсію, — 40 років (16+24=40). У чоловіків продуктивний період — 44 роки (60-16=44), непродуктивний — 30 років (16+14=30).

Інакше кажучи, у жінок продуктивний період у 1,12 разу менший, ніж у чоловіків, а непродуктивний — у 1,33 разу більший.

Зрозуміло, що реальна тривалість продуктивного періоду в обох статей майже завжди менша (внаслідок, наприклад, подовження навчання в школі до 17—18 років, здобуття вищої освіти, тимчасової непрацездатності тощо), а періоди непродуктивні з тих самих причин триваліші. Певною мірою на збільшення продуктивних періодів впливає продовження роботи під час перебування на пенсії, та оскільки працюють аж ніяк не всі пенсіонери, збільшення загального показника продуктивних періодів, мабуть, не таке значне, аби компенсувати втрати.

Зрозуміло й інше. За менший продуктивний період жіноче покоління створює в середньому істотно менші порівняно з чоловічим поколінням обсяги ресурсів для розвитку суспільства. Якщо врахувати також, що середній період перебування на пенсії чоловіків на 10 років (у 1,71 разу) коротший, ніж у жінок, то є підстави сумніватися в достатній обгрунтованості частих нарікань на гендерну й економічну несправедливість стосовно низького порівняно з чоловічим середнього розміру пенсії в жінок.

Очевидно, що подовження продуктивного періоду жінок дозволить збільшити як «солідарну», так і накопичувальну частину їхніх майбутніх пенсій. А це — незаперечний стимул для такого подовження для самих жінок.

І останнє. Відносно швидко змінити сформовану, вкрай несприятливу структуру населення, яка зумовлює зменшення кількості працездатних, можна за рахунок масової імміграції в Україну. Але — ментальна, культурна, релігійна та інші характеристики мігрантів неминуче будуть такими, що, розв’язавши одну проблему, яка загрожує його існуванню, наше суспільство отримає кілька інших, які нестимуть аналогічні загрози.

Інший шлях вирішення проблеми непорівнянно триваліший і важчий. Він не заперечує використання імміграції — тільки в обмежених масштабах, які дадуть змогу належним чином адаптувати й асимілювати іммігрантів. Він не зводиться до такого непопулярного, але необхідного нині заходу, як подовження продуктивного періоду для жінок. Суть його — у відновленні простого природного відтворення поколінь.

Пенсія і діти

Події, які зумовили нинішню демографічну ситуацію, сталися ще чотири десятиліття тому, коли нетто-коефіцієнт відтворення поколінь населення України впав нижче від 1,0. Інакше кажучи, у батьківського покоління почала народжуватися така кількість дітей, яка не могла це покоління кількісно замістити. Чорнобиль, розпад пострадянської економіки і втеча частини населення від усього цього з країни тільки наблизили депопуляцію, яка й розпочалася 1993 року, коли показники смертності населення України вперше перевищили показники народжуваності.

Не вдаючись у подробиці обчислення коефіцієнтів, скажу тільки, що для забезпечення простого відтворення поколінь (і вповільнення депопуляції) середня кількість народжень, що припадають на кожну жінку, яка народжувала, має бути на рівні приблизно 2,45 (маємо ж — 1,45). Тобто в кожної тисячі матерів у середньому повинно народитися приблизно 2450 дітей.

Нині, як свідчать соціологічні опитування останніх десятиліть, більшість молодих людей не хочуть мати більше одного-двох дітей (що, зокрема, свідчить про низьку ефективність більшості діючих нині заходів для підвищення народжуваності). Спрощуючи, можна сказати, що нам потрібно домогтися загальної дво-тридітності. Тобто треба, щоб у середньому на кожну жінку народжувалося всього на одну дитину більше.

Як можна сприяти цьому засобами пенсійної реформи?

Очевидно, що зміна пенсійного віку жінок має позначитися і на пенсійному порозі для жінок-матерів.

Потрібно передбачити таке коригування віку, щоб воно сприяло формуванню таких орієнтирів репродуктивної поведінки, що були б бажаними для суспільства і не суперечили б інтересам жінок та їхніх сімей.

Вважаю, немає підстав знижувати вік виходу на пенсію і період обов’язкового страхового стажу для жінок, які народили й виховали одну дитину. Від її народження майже ніхто не відмовляється, і тому додаткові стимули тут непотрібні.

Народження і виховання двох дітей можна відзначити зниженням на один рік пенсійного порогу і необхідного для одержання пенсії страхового стажу (тобто 59 замість 60 і 29 замість 30). А також — якогось бонусного варіанта періоду виплати страхових внесків, які мають вноситися за жінку протягом її перебування у відпустці у зв’язку з доглядом за дитиною, незалежно від того, перша вона, друга чи четверта. Наприклад, збільшити накопичений страховий стаж на 0,5 року. (При цьому в умовах дворівневої обов’язкової пенсійної системи державі треба забезпечити і внесення накопичувальних внесків за весь період відпустки у зв’язку з доглядом за дитиною будь-якої черговості.)

Проте особливо має бути відзначене народження третьої, «вирішальної» дитини. По її народженні загальний пенсійний вік і необхідний страховий стаж матері можуть бути знижені, наприклад, на три роки.

Багатодітні матері — особлива стаття. Для матерів п’яти і більше дітей слід, очевидно, зберегти діючу нині норму скорочення пенсійного віку на п’ять років, але страховий стаж зменшити у меншій пропорції.

Зрозуміло, що це тільки невелика частина всіх заходів, на які треба піти суспільству загалом і державі зокрема для того, аби жінки (ну, і чоловіки теж) хотіли і могли мати, ростити й виховувати двох-трьох (і більше) дітей. Потрібні умови, як мінімум — якісні робочі місця, доступне житло і безпечне в усіх сенсах середовище мешкання людини. А про жінку слід потурбуватися особливо, для початку зробивши так, щоб жінки рейок не вкладали, тракторів не водили, у третю зміну біля верстата не стояли. І все.

А зниження пенсійного віку порівняно з чоловіками має залежати від кількості дітей саме тому, що жінка — не тільки працівник, а й мати.

«Першого сина народжують для Бога, другого — для царя, а третього — для власного прокорму», — так звучало старовинне російське прислів’я, яке нині зовсім забуте і начебто повністю втратило сенс. Запровадження пенсій за віком посприяло істотному зниженню потреби в дітях як майбутніх годувальниках. А оскільки «прогодувати» покоління непрацездатних літніх людей можуть тільки працездатні покоління їхніх дітей, то треба скрізь, де тільки можна, — і в пенсійній сфері теж, робити все, аби ці діти не перевелися.