Сім років, які змінили Європу

Уже минуло сім років з моменту історичного розширення Євросоюзу за рахунок посткомуністичних країн Центральної Європи. Сім років - не кругла дата, тож за нормальних обставин ніхто не звернув би на це особливої уваги. Однак саме цей момент є символічним завершенням перехідного періоду, після якого можна вважати, що і польська, і чеська, і словацька економіки стали повноцінними складовими єдиного ринку, в тому числі європейського ринку праці.

У травні поточного року зник останній значний бар’єр між старими та новими членами ЄС: відтепер громадяни східних країн, які ввійшли до Євросоюзу 2004 року, можуть вільно працювати в Німеччині, Австрії та Швейцарії (остання не належить до ЄС, але є членом EFTA та Шенгенської зони). Відкриття цих ринків праці можна порівняти хіба що з майбутнім скасуванням віз до ЄС для українців. Ще десять років тому поляки чи словаки вважали це нездійсненною мрією, бо і Німеччина, і Австрія видавалися таким собі казковим кращим світом, наче раєм на землі. Що цікаво, сьогодні ця мрія збувається, а більшість поляків, словаків і чехів цього навіть не помітили.

На відкриття німецького ринку праці з нетерпінням очікувало всього кілька тисяч поляків, які планують виїхати на роботу до більш заможного сусіда. Однак нинішня еміграція - лише слабке відлуння того, що відбувалося протягом перших двох років розширення ЄС. Тоді до Великобританії та Ірландії виїхало понад мільйон поляків, а також чимало жителів Словаччини і Чехії. Більшість - на рік-два, але тисяч 300-400 залишилися на островах та створили там сім’ї. Поляки обрали англомовні країни передусім тому, що їм було заборонено вільно працевлаштуватися в Німеччині, яка до 2004 року разом із США найбільше приваблювала тих, хто виїздив на заробітки.

Німецькомовна Австрія, одна з найбагатших країн Європи, була для незаможного словацького суспільства так само привабливою, як для поляків Німеччина. Тобто казковою країною добробуту, першого контакту із Заходом, основним місцем заробітків. Поляк на фізичній роботі у Берліні, а словак - у Відні заробляли 2000 року утричі-учетверо більше, ніж у Варшаві чи Братиславі міг заробити вчитель або лікар. Не дивно, що навіть люди з вищою освітою залишали на якийсь час свою престижну посаду та їхали до Німеччини чи Австрії прибирати або доглядати за людьми похилого віку. Здебільшого це була нелегальна праця, а оскільки для туристичних поїздок не потрібні були візи, то якось вдавалося приховувати все це перед державними органами.

Різниця у чотири рази в номінальних зарплатах могла вражати, однак і ціни в тих країнах були в середньому вдвічі вищими, ніж у посткомуністичній Центральній Європі. Німці масово їздили на дешевий шопінг до прикордонних містечок Польщі та Чехії, а польські туристи брали з собою на екскурсії до Відня їжу, напої, алкоголь і сигарети, лишень не ходити до дорогих австрійських ресторанів і пабів. Так було ще десять років тому, однак сьогодні ситуація кардинально інша.

Що змінилося протягом семи років перебування країн Вишеградської четвірки в ЄС? Передусім ціни. Стереотип «дорогої Австрії та дешевої Польщі» нині неактуальний, адже ціни не тільки зрівнялися, а й у багатьох випадках помінялися місцями. Тепер уже не німці з австрійцями їздять за покупками до Польщі та Словаччини. Сьогодні австрійське торгове містечко Парндорф у Бургенланді стало Меккою для любителів шопінгу з Польщі, Словаччини та навіть України, які проїжджають сотні кілометрів, щоб над Незидерським озером купити дешевий одяг та електроніку.

Зрівнювання цін найбільш відчутне в туристично-ресторанній сфері. Ніч у віденському готелі середнього класу коштує 50-70 євро на особу, тобто практично стільки ж, як у Кракові. Ціни готелів у Братиславі майже удвічі вищі, ніж у сусідніх австрійських містечках-сателітах, розташованих у районі Гайнбурга над Дунаєм. Пиво в пабі у центрі Відня коштує 2-3 євро, тобто стільки ж, як у центрі Кракова чи Гданська (8-12 злотих), те саме стосується кави та інших напоїв. Щодо цін у супермаркетах, то, хоч як парадоксально, але жителі Братислави нині їздять на щоденні закупівлі до Австрії, з якою словацька столиця межує, бо там трохи дешевше, а якість набагато вища.

Ідентична ситуація склалася на ринку нерухомості. Єдине, що відповідає давньому правилу «дорога Західна Європа - дешеві посткомуністичні країни», - це ціни на проїзд у міському транспорті (у Відні - 1,6 євро за поїздку, у Братиславі та польських містах - 0,5-0,7 євро) та деякі інші послуги. Однак уже на залізниці це правило не спрацьовує. Проїхати 60 км старим потягом зі Львова до Перемишля коштує 165 грн., тобто 16 євро, причому лише в один бік. Водночас за 14,30 євро можна подолати на комфортному поїзді ті ж 60 км відстані між Братиславою та Віднем і назад, причому в ціну квитка входить ще й цілодобове користування міським транспортом у двох метрополіях.

Що це означає для ринку праці та міграції? Оскільки ціни в ресторанах такі самі, то офіціант у Кракові заробляє стільки ж, як і його віденський колега. Те ж саме можна сказати про менеджерів готелю, екскурсоводів та багатьох інших представників туристичної галузі. А саме туризм традиційно працевлаштовував багатьох гастарбайтерів зі східних країн.

Ще один процес, який слід відзначити, - це те, що європейський вітер змін торкнувся передусім великих міст, а провінція залишилася в посткомунізмі. В Варшаві, Братиславі, Празі чи Будапешті працівники міжнародних корпорацій заробляють не менше, ніж їхні колеги з Західної Європи. Зрештою, те саме можна сказати також про Київ або Мінськ. Посткомуністичні метрополії стали такими собі потьомкінськими селами, натомість справжня відмінність німецькомовних і посткомуністичних країн виявляється сьогодні у рівні життя у провінції та соціальному забезпеченні осіб менш престижних професій.

Прикладом для таких порівнянь може бути східноавстрійська земля Бургенланд - найбідніша провінційна частина Австрії. Згідно зі статистикою, цей регіон набагато бідніший, ніж сусідній Братиславський самоврядний край або польська Мазовія чи Сілезія. Однак це тільки за статистикою, бо комфортність життя в глухій австрійській провінції, наприклад у селі Кітсі або Пама, набагато вища, ніж у теоретично удвічі заможнішій Братиславі. Хіба що в Кітсі у його жителів менше перспектив. Тут можна працювати хіба що в сільському господарстві, на фабриці шоколаду або в супермаркеті. Та й села в колишній Німецькій Демократичній Республіці цілком спорожніли - всі виїхали на Захід, життя завмерло. Однак у Кітсі навіть касир у супермаркеті заробляє свої 1000-1200 євро, працює із задоволенням, не боїться про своє майбутнє та живе доволі комфортно. Тим часом у братиславському гіпермаркеті, всього у трьох кілометрах від кордону, той самий касир заробляє 300 євро та працює в умовах постійного стресу.

Чим це пояснити? Річ зовсім не в фінансах і вартості праці. Австрія - це стабільна країна, де чиновники справді хочуть допомогти громадянам, не створюють штучних проблем та не беруть хабарів. Звісно, корупція існує, але не на повсякденному рівні, тільки радше при укладенні великих контрактів. Досить сказати, що всі формальності при купівлі земельної ділянки та отриманні дозволу на будівництво в Австрії можна владнати протягом одного дня (в Братиславі чи Кракові на це знадобиться мінімум півроку та потребуватиме «неформальної» плати). Крім цього, в Австрії набагато краща логістика та фінансова система. І що найважливіше - тут більша довіра між людьми, а підприємці не мусять остерігатися можливого обману, як їхні польські колеги. Про якість навколишнього середовища, інфраструктури, медицини та культурного життя можна навіть не згадувати.

Отже, перехідний період після першої хвилі розширення ЄС на країни Центрально-Східної Європи завершився. Відмінність у рівні та комфорті життя, щоправда, залишається та зберігатиметься ще досить довго, однак вона має здебільшого якісний, а не кількісний характер. У 2011 році нікого не дивує те, що в Кракові можна заплатити за каву більше, ніж у Відні, але й інколи заробити такі самі або більші гроші. Німеччина та Австрія - колись недосяжні ікони багатства (і високих цін) - сьогодні стали для поляків, словаків, чехів та угорців просто сусідніми країнами. А трудова міграція дедалі частіше змінює характер - до Австрії та Німеччини сьогодні виїжджають не лише тому, щоб заробити казкові гроші (вже не ті часи), а й просто для того, щоб вивчити мову, жити в більш комфортному середовищі, без повсякденної корупції, цинізму та стресів.