Силіконова торба

Розпорядженням Кабміну від 16 січня ц.р. було затверджено переліки підприємств, державні пакети акцій (частки) яких мають бути продані в першу чергу, а також держпідприємств і ВАТ, що насамперед мають бути підготовлені до продажу цього року. Серед останніх значиться і запорізьке ДП «Кремнійполімер». Примітно, що аналогічним документом від 26 квітня 2007 року заводу вже приписувалася першочергова передприватизаційна підготовка. На початку жовтня Фонд держмайна навіть видав наказ про його продаж, але до прийняття остаточного рішення справа так і не дійшла...

З якою метою новий уряд вирішив розпочати процедуру з чистого аркуша, можна лишень здогадуватися. Зате результат закономірний. З 24 січня виробництво на «Кремнійполімері» зупинено…

Виділений у 1963 році зі складу Запорізького титаномагнієвого комбінату, «Кремній­полімер» є найбільшим у СНД і єдиним в Україні виробником кремнійорганічних продуктів (силіконів). Їхній перелік включає понад 200 найменувань. Що саме виробляє завод, неспеціалісту важко зрозуміти, за винятком хіба що розхожих нагадувань про випуск лаків, фарб, відбілювачів і шампунів.

За радянських часів така характеристика підприємство цілком влаштовувала, даючи змогу уникати небажаного інтересу до основної номенклатури. Її питома вага досягала 90% валового виробітку й визначалася основним замовником — військово-промисловим комплексом. Тоді в складі союзного хімпрому був виділений спеціальний головком, який неофіційно називали головкомом оборонної хімії. Йому й підпорядковувався «Кремнійполімер» разом із двома російськими підприємствами, які теж мали повномасштабний силіконовий цикл — від мономерної сировини до полімерних матеріалів.

З метою дотримання секретності виробництво було розосереджено по всій країні. У Запоріжжі випускали так звані матричні матеріали. Ореол таємничості породжував різноманітні чутки й домисли, але, до речі, система діяла бездоганно, поки підприємство не розсекретили. Самі заводчани з подивом довідалися, що вироблений ними ортохлорбензальдегід придатний не тільки для створення бойового газу, а й як фармацевтична сировина.

З розвалом Союзу багаторічні зв’язки із суміжниками виявилися втраченими, що перед­віщало «Кремнійполімеру» серйозні труднощі. Проте спочатку завод їх не відчував, скориставшись можливостями, наданими перехідною економікою. Простіше кажучи — бартерними схемами.

— У розумних межах, обмежених сировинними та енергетичними потребами підприємства, бартер не завдає шкоди, — переконаний колишній гендиректор «Кремнійполімеру» Анатолій Холодков. — Якщо сировина та енергоносії становлять левову частку в структурі собівартості, немає значення, куплені вони чи виміняні на інші товари. Навпаки, бартер дає виробництву очевидну вигоду у вигляді кредиту комерційних структур. Причому безвідсоткового, що, погодьтеся, не найбільший гріх.

Утім, бартер давав можливість лише втриматися на плаву, і досягнення заводу, за великим рахунком, вичерпувалися відсутністю боргів по зарплаті, перед бюджетом і Пенсійним фондом. Та й то за рахунок упровадження режиму жорсткої економії.

Протягом двох років споживання природного газу та електро­енергії на підприємстві знизили вп’ятеро. Кількість працюючих зменшили майже наполовину. На щастя, процесом скорочення персоналу адміністрація зайнялася своєчасно, і відбувся він відносно безболісно, за рахунок природної плинності кадрів.

У 1999 році уряд зажадав переходу винятково на грошову форму розрахунків, бартер стали забороняти. Це загрожувало підприємству проблемами з постачанням природним газом, без якого силіконове виробництво неможливе. Холодков виявився одним із небагатьох директорів, хто відкрито виступив проти кампанійщини. І його норовливість не забули...

На заводі змушені були закрити виробництво полікристалічного кремнію, гідравлічної рідини для висотної авіації, відмовитися від розробок по вуглецевих матеріалах. Орієнтуючись на запити ринку, освоїли випуск каучуку і герметика, спеціальних видів лакофарбової продукції: ряду емалей, композицій для холодної оцинковки металевих поверхонь. За рахунок цього обсяг товарної продукції в
2000-му збільшився майже в 1,3 разу, а випуск товарів народного споживання — більш як у 1,7 разу.

Розширювати виробничий асортимент заводчани планували й надалі. Зрозуміло, кардинального прориву це не гарантувало, зате давало змогу виграти час, необхідний для створення більш глибокої переробки по силіконових матеріалах у розрахунку на майбутній попит вітчизняного машинобудування. На жаль, ці надії не справдилися. За 2001 рік «Кремнійполімер» відзвітував про збиток у сумі
1,3 млн. грн.

Власник заводу, тобто дер­жава, ситуацію, що склалася, сприймала, м’яко кажучи, байдуже. У кращому випадку, «допомога» вичерпувалася обіцянками посприяти. Наприклад, у погашенні мільйонного боргу перед Запорізькою АЕС чи поверненні 2,3 млн. грн. ПДВ. Та зрештою сказане так і не ставало зробленим.

Настільки ж індиферент­ним виявилося ставлення до планів створення на базі «Кремній­полімеру» консорціуму з випуску трихлорсилану і полікристалічного кремнію. Переговори про це з двома німецькими фірмами велися ще з 1985 року, але далі видачі Антимонопольним комітетом дозволу в серпні 2006-го справа не зрушилася. Хоча саме цей рік видався для підприємства, мабуть, найбільш несприятливим.

Ініційована урядом зміна валютного курсу для заводу з 70-відсотковою орієнтацією на експорт, здавалося б, передвіщала неминучий фінансовий крах. І все ж таки за підсумками роботи за травень підприємство спрацювало беззбитково, а в червні — навіть із невеликим прибутком. Та наприкінці місяця Мінпромполітики видає наказ про звільнення Анатолія Холодкова з посади генерального директора. Керівника, який беззмінно очолював завод упродовж 26 років, обвинуватили в створенні дискримінаційних умов дистриб’юторам. Нібито з метою надання одній комерційній структурі виключних прав придбання продукції не тільки зі значними знижками, а й із відстрочкою платежів.

А все було так.

— У 2002 році до нас звернулася компанія з ініціативою організувати реалізацію продукції, яка має низький попит, — розказує Анатолій Тимофійович. — Ми їм запропонували емалеві фарби, випуск яких доводилося скорочувати. Спроба виявилася вдалою: уже під кінець року виробництво емалей стабілізувалося. Партнери попросили поповнити асортимент електроізоляційними та термостійкими лаками. У 2002 році нам вдалося продати їх майже 10 тонн, маючи виробничі потужності в 1000 тонн. Керівництво компанії гарантувало за рік дворазове зростання обсягу продажів, але фактично збільшило його вдев’ятеро, відродивши роботу одного з цехів. Причому наша продукція не просто витримала конкуренцію на російському ринку, а й зайняла там лідируюче становище. До речі, інші дистриб’ютори тоді з великою ретельністю імпортували російський лак...

Питається, чого це ми мали дискримінувати партнерів, які понад рік працювали собі на збиток, допомагаючи підприємству у важкий час? Утім, щоб не було підстав для шкідливого почуття заздрощів, ми запропонували потенційним дистриб’юторам проявити свої здібності в реалізації трьох груп товарів із перспективою отримання певних преференцій. Та, бажаючи все й одразу, вони вважали такий варіант неприйнятним.

Гендиректором «Кремнійпо­лімеру» міністерство призначило Юрія Тараса, який колись очолював столичне ТОВ «Юридичні технології».

Результат кадрового рішення не змусив на себе довго чекати. Найбільш показовим став намір відмовитися від послуг холдингу Petro Carbo Chem GmbН, що експортує продукцію «Кремнійполімеру» у далеке зарубіжжя. Концернам Bayer та General Electric було спрямоване повідомлення про зміну практики продажів із пропозицією взяти участь у запланованому заводом тендері. Неважко уявити, як поставилися до цього гіганти світової індустрії з оборотами, що перевищують обсяг українського ВВП...

Не менш своєрідними виявилися й ініціативи в сфері внутрішньозаводської політики. Новий генеральний директор пообіцяв до кінця року підвищити середню заробітну плату мінімум у півтора разу. Повідомлення, що й казати, приємне. І цілком заслуговує на схвалення. Та, по-перше, підвищувати зарплату на підприємстві за наявності збитків заборонено законом. А по-друге, із жовтня 2006 року зарплату на заводі перестали видавати зовсім.

Загалом же про невтішні результати нового керівництва красномовно свідчать дві цифри. Ю.Тарас прийняв завод із додатним сальдо в сумі 2,8 млн. грн., а через півроку цей показник перевищив 7 млн. — тільки зі знаком мінус. Власне, за це його й звільнили.

Виконувачем обов’язків гендиректора Мінпромполітики призначило Володимира Болото­ва, який раніше очолював відділ постачання, а фактично керував комерційною службою.

Протягом першого кварталу минулого року заводу більш-менш вдалося позбутися наламаних дров. Проте закриття цеху з виробництва кремнію (основного виду сировини для силіконового комплексу) на сусідньому алюмінієвому комбінаті зов­сім позбавило можливості вивести «Кремнійполімер» із прориву. Кремній, який поставляли з Росії, виявився дорожчим, але менш якісним. Досить сказати, що коефіцієнт виходу готової продукції з тонни вітчизняної сировини становив 0,8, а з імпортного — не більш як 0,65. У результаті вартість заводських товарів зросла на 20%.

Перебої в роботі заводу й навіть його зупинка серйозно не вплинули на силіконовий ринок. «Кремнійполімер» хоча й називають найбільшим і єдиним, але, на жаль, ці титули — лише для внутрішнього використання. Тому перспектива реанімації підприємства, по суті, зводиться до одного — приватизації, яка дасть можливість залучити інвестиції для профільного розвитку. Таким, найвірогідніше, є орієнтація на виробництво полікристалічного кремнію для сонячних батарей.

Можливість перетворення сонячного світла на екологічно чисту електроенергію з допомогою кремнієвих пластин наука обгрунтувала ще в середині минулого століття. Та лише кілька років тому різке подорожчання традиційних енергоносіїв дало поштовх до активного використання цього відкриття на практиці. Наприклад, у Штатах уже п’ятий рік покупцям сонячних батарей компенсують від 50 до 70% вартості. Подібні програми впроваджені урядами Японії, Німеччини та ряду європейських країн.

Ринок сонячної енергії в Європі щороку зростає на 20%, підігріваючи ажіотажний попит на полікристалічний кремній. З 2005 року його ціна збільшилася більш як уп’ятеро, а нестача на світовому ринку становить близько 10 тис. тонн.

У ситуації, що склалася, відновлення і розвиток наявних потужностей з випуску полікремнію є набагато кращим, ніж будівництво нових. Оскільки потрібно набагато менше матеріальних і часових витрат. Питається, чим не перспектива для «Кремнійполімеру»? Тим паче що не один рік німецька Sunways AG, яка спеціалізується на виготовленні сонячних генераторів, підтверджує свою зацікавленість у розвитку силіконового виробництва в Запоріжжі. Є навіть інвестиційний проект розвитку потужностей з випуску трихлорсилану, розрахований на довгострокову перспективу. Поки він ще актуальний, але рівно настільки, наскільки злободенний дефіцит товару. Варто лише йому зникнути — і навряд чи хто зважатиме на те, що «Кремнійполімер» включений до переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави.

На жаль, підстав для такого припущення тільки на Запоріжжі не бракує. Досить порівняти списки, затверджені урядовими постановами 2000 і 2004 років. Заводи скловолокна, сільськогосподарських машин, ВАТ «Дормаш», ВО «Гама» уже не значаться не тільки в переліку стратегічно значущих, а й працюючих. Не виключено, що подібна доля спіткає і завод «Вуглекомпозит», орієнтований на випуск комплектуючих для ракето-, літако- і суднобудування, замкнутого циклу переробки ядерного палива. Справа дійсно не хитра — варто лише внести корективи до списку. Немає підприємства — начебто і проблему розв’язано. Начебто писана торба краща за силіконову...