СЕМ КІСЛІН: «Я — РЕАНІМАТОР, А НЕ СТЕРВ’ЯТНИК»... - Економіка - dt.ua

СЕМ КІСЛІН: «Я — РЕАНІМАТОР, А НЕ СТЕРВ’ЯТНИК»...

20 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 20 вересня-27 вересня

Найяскравішою подією останніх місяців у вітчизняній металургії стала поява в Макіївці нового інвестора...

Найяскравішою подією останніх місяців у вітчизняній металургії стала поява в Макіївці нового інвестора. Вперше за останні роки на підприємство прийшов не хтось із традиційної обойми — ІСД, «Приват-Інтертрейдинг» або директорат, а західна фірма — американська Trans Commodities Inc.

Вже самого цього було досить, аби викликати інтерес до події. Тим паче що прийшла вона тоді, коли Макіївка потерпала від катастрофи — комбінат стояв уже місяць. Весь серпень ситуацію розгрібав уряд загалом й Олег Дубина зокрема. Відбувалися багатосторонні наради в Києві й Донецьку.

Зрештою, стало остаточно ясно, що, крім американців, реальних грошей не дасть ніхто. У результаті вони й стали реаніматорами заводу, що дозволило до приїзду Президента запустити устаткування і показувати Леоніду Кучмі не мертве підприємство, а працюючі цехи.

Проте Президент приїхав і поїхав собі — одержавши титул почесного директора та скомандувавши підготувати програму виходу з кризи. А виконувати її (якщо уряд виконає взяті перед інвестором зобов’язання) доведеться компанії TCI. Зовсім новим інвестором для Макіївського металургійного назвати її важко: колись компанія вже займалася поставками коксу на підприємство. На згадку про це комбінат досі винен їй 2,7 млн. дол.

Згодом TCI пропонувала створити на базі прокатних цехів заводу СП. Але тоді співробітництво не склалося. І ось нова спроба. І тепер це, здається, остання надія заводу.

Було б дивно, якби в Донбасі й у Києві не виникло безлічі запитань. Головне з них — із якої радості все це й чого вони хочуть. Друге за популярністю запитання — хто за ними стоїть. Оскільки таку інформацію найкраще брати з першоджерел, ми й звернулися до власника TCI Сема КІСЛІНА.

— Пане Кіслін, що спонукало вас прийти на Макіївку? Бракує гострих вражень, чи ви не бачите іншого шляху повернути гроші, які там зависли?

— Ні, з гострими враженнями в мене все гаразд, я їх не дуже полюбляю. Стосовно повернення грошей, то я, звісно, цього хочу. Скажу більше: хотів би навіть заробити на Макіївці. Але для цього мені потрібен працюючий комбінат. Мені здається, це потрібно й Україні. Сподіваюся, у цьому наші інтереси збігаються.

— І все-таки, ви прийшли передусім через борг?

— Знаєте, я не дуже романтична людина, але інколи хочеться зробити те, чого не змогли зробити інші. Я сказав собі: «Семе, якщо ти не піднімеш завод, то цього не зробить ніхто». А завдяки боргу ми чудово знаємо ситуацію на комбінаті, його плюси й мінуси. Негативу поки що, ясна річ, більше. Я чомусь не помітив перед прохідною натовпу охочих урятувати завод.

Щодо грошей, то на Макіївському меткомбінаті в нас зависло близько трьох мільйонів доларів. При більш як двохмільярдному обороті це неприємно, але не смертельно. Тож річ не в боргах. До того ж із кінця серпня ми вже вклали в завод понад 7 млн. доларів і готові довести цю суму до 20. Інша річ, що хотілося б чітких гарантій повернення.

— У вас їх немає?

— Поки що в нас є лише лист прем’єра, який гарантує повернення двох витрачених на запуск мільйонів. Решту вкладаємо на свій страх і ризик. Оскільки нам здається, що завод повинен запрацювати. Тоді гроші одержимо і ми, і решта кредиторів.

— Схоже, їм доведеться добряче почекати.

— А так вони загалом нічого не отримають. Тут усе просто. Борги заводу, що стоїть, — це мертві борги. Їх може бути 80 млн. дол. чи 250 млн. — це не має значення. Просто грошей немає, і ніхто їх не віддасть.

А ми пропонуємо: давайте візьмемо тайм-аут на рік. Потім сядемо з кредиторами й розберемося. Гадаю, років за п’ять можна буде поступово погасити всю заборгованість.

— Так, але тій-таки державі ви пропонуєте чекати п’ять років. Не думаю, що податкова буде від цього в захопленні.

— Але їй, здається, теж потрібні платники податків. Якщо заводу не буде, не буде й податків — ні зараз, ні через п’ять років. Зрештою, це державний завод, там понад 60% державної власності. Я не Бетмен, я не можу рятувати його самотужки. Якщо вони хочуть його врятувати, то мусять прийняти рішення на найвищому рівні. Тоді я зможу це зробити.

— Ви впевнені, що вийде? Адже до вас теж були спроби.

— Авжеж, упевнений, це ж не перший завод. Я працював на Магнітці, у «Тулачорметі», на Косогорському метзаводі. Тож досвід є. Коли ми прийшли в Тулу, тамтешній завод видавав на місяць 75 тис. тонн, і це був рекорд. Коли йшли звідти — уже 230 тис. Якщо нас не обдурять, ми піднімемо й Макіївку. Для початку треба вийти на виробництво 150—160 тис. тонн металу, для цього потрібні кошти. А держава могла б допомогти поверненням ПДВ, розумними тарифами на залізницю, на агломерат. Приміром, у мене хороші зв’язки в Росії, і я можу домовитися про поставки дешевих якісних котунів із Михайлівського ГЗК. Але я не хочу, щоб усю різницю з’їв тариф.

Буде прийнято рішення про реанімацію заводу — тоді можна говорити не тільки про санацію, а й про розвиток. Приміром, уже десять років лежить у ящиках прокатний стан «390». Це хороше устаткування німецької фірми SKET, на нього витрачено десятки мільйонів доларів. І воно лежить. Схоже, з цим усі змирилися.

До речі, після мого приходу на завод німці вже виходили на контакт. Вони готові поставити відсутню третину устаткування й забезпечити його пуск. Тоді через два-три роки це буде зовсім інше підприємство. Але для цього потрібно приблизно 30—40 млн. марок (23 млн. дол.). Вони готові дати їх під мої гарантії. У мене є ім’я в металургії, і вони мені довіряють. Але, природно, я не викидатиму грошей просто так. Я бізнесмен, а не філантроп. Коли я будую садок для дітей під Одесою — це одне, але я не спонсорую металургійних заводів. Це нормальний прибутковий бізнес, його просто треба вміти поставити.

Нові надходження слід чітко відмежувати від старих боргів...

— Ви маєте на увазі ЗАТ «МакМет» (із жовтня 2001 року володіє основними фондами ММК. — В.Д.) чи щось інше?

— Річ не в назвах. Я не дуже добре знаю українське корпоративне законодавство, на відміну від російського. Але в мене є в Україні високопрофесійна команда менеджерів на чолі з паном Плоткіним. Я їй довіряю. Головне, щоб усе було законно. І взагалі, наше представництво в Києві — це нормальний український резидент, тобто це українська фірма.

— Відставка директора заводу пана Жукова та призначення новим керівником Валерія Дудника, який свого часу працював головним інженером Макіївського меткомбінату, пов’язані з вашим приходом?

— Так. Природно, що ми хочемо нести повну відповідальність за те, що відбувається, і маємо намір створити свою команду, яка виводитиме підприємство з кризи. Це нормально. Завод падав у прірву десять років, і виводити його повинні нові люди. Це, ясна річ, не означає, що звільнятимуть усіх підряд. Але ті, хто залишиться, працюватимуть виключно на потреби заводу, це однозначно. Навколо нього за десять років накрутилося занадто багато різних інтересів. А наше завдання — створити систему, за якою можна буде завести на завод гроші. А без модернізації в нього немає майбутнього. Так, ми його запустили, якщо домовимося, то зробимо ремонти домен і мартенів. Але це все латання дірок. Потрібен якісний кінцевий продукт.

Приміром, один зі станів на заводі працює з кінця тридцятих років. Коли його почали монтувати, я ще не народився. Йому понад 60 років, і його двічі підривали — спочатку Червона Армія 1941-го, потім німці. Я не знаю, можливо, його варто подати на занесення в Книгу рекордів Гіннесса?

Певна річ, устаткування треба міняти, адже зараз його зношеність становить 80—90%. Про яку якість і продуктивність можна говорити? За такий завод, тим паче непрацюючий, я не дав би й долара.

— Ну, брухту там більше, ніж на долар.

— Так, більше. А ще там 12 тис. робітників, 2 тис. пенсіонерів, там величезний житловий фонд тощо. Та й немає в мене фірми з продажу брухту. Я — реаніматор, а не стерв’ятник. У таких гріхах мене, здається, ще ніхто не звинувачував.

— До речі, щодо звинувачень. За вами справді стоїть TWG й Михайло Чорний? І правда, що ви на обліку в ФБР?

— Знаєте, у мене є своє прізвище, воно мене цілком влаштовує. Я не Чорний і не Білий. Це, здається, теж шановане в Донецьку прізвище (Олексій Бєлий — директор «Азовсталі». — В.Д.). Я — Сем Кіслін.

А коли серйозно, то на початку 90-х у нас були спільні з Михайлом Чорним проекти. Але потім ми розлучилися. Він пішов в алюміній, нафтопродукти. Я вважав, що це занадто стратегічні для будь-якої держави галузі, і наші шляхи розійшлися. Це не означає, що ми стали ворогами. Михайло набагато краща людина, ніж його малює преса. Приміром, він фінансує благодійні фонди для дітей із СНД. А коли я читаю про нього — то це просто якийсь демон, ворог усього людства. Так, мабуть, не можна писати. Але це справа совісті журналістів...

З погляду бізнесу, з 1992 року в нас немає жодного спільного проекту. Та й взагалі нашій компанії вже незабаром 20 років, тобто набагато більше, ніж TWG... Стосовно ФБР, то до мене в офіс одного разу приходили два джентльмени, і ми з ними побалакали. Розмовляли дуже коректно, причому їх теж цікавив пан Чорний. Ніяких претензій до моєї діяльності в них не було. Та й відбувалося це, здається, 1994 року. Відтоді агентів ФБР бачу тільки по телевізору. Напевне, десь в архіві в них цей запис лежить. Тож можна говорити, що ФБР про мене знає. Гадаю, тепер про мене багато знає і ваша СБУ.

А щодо ставлення до мене американської влади, то я, здається, перший в історії виходець із СРСР — почесний громадянин Нью-Йорка. Якщо ви думаєте, що такі звання роздають кому попало, то помиляєтеся. До речі, набагато пізніше я став і почесним громадянином моєї рідної Одеси.

—Тоді вас можна поздоровити — ви тепер заслужений нью-йоркський одесит. І як для директора універмагу дуже добре розбираєтеся в металургії.

— Ви помиляєтеся. Я ніколи не був директором універмагу — я був директором гастроному на Привозі. Повірте, це велика різниця. До мене приходили отоварюватись і високі чиновники. Саме тоді я одержав перші уроки спілкування з ними.

Щодо моєї компетенції у металургії, то я ніколи не підміняю собою технічних фахівців. Але я добре розбираюся в економіці. Принаймні моїх знань вистачило, щоб створити фірму з оборотом більшим, ніж разом узяті бюджети Києва й Одеси.

Цього цілком досить, аби зрозуміти справедливість однієї мудрої американської приказки «Bat Money — Bad Money» («Дурні гроші — погані гроші»). Час дурних грошей в СНД давно скінчився. Щоб заробляти багато, треба багато й тяжко працювати. Мене цього в дитинстві моя бабуся навчала. І, мабуть, чогось та навчила...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво