Сеанс зворотного зв’язку

Близько другої години дня 20 грудня у Києві відбулася дуже примітна, або, як зараз модно говорити, знакова подія. Вийшовши з Українського дому після прес-конференції до півтори тисячі робітників Нікопольського заводу феросплавів, які на нього чекали, Віктор Ющенко запросив представників заводу — начальника юридичної служби Валерія Верченка і голову профкому Юрія Логвинова — у свій автомобіль і повіз до себе на Банкову розмовляти.

На тлі газових проблем, бюджетної епопеї та напруженого очікування політичної кризи у зв’язку з набранням сили політреформи те, що трапилося, може здатися рядовим епізодом. Насправді його значення виходить за межі проблеми НЗФ як такої. І справа не тільки в тому, що чи не вперше в українській історії голова профкому нехай великого, але усе-таки лише одного заводу удостоївся особистої зустрічі з главою держави, та ще й проїхався на персональному президентському «мерседесі».

Сам факт виходу Ющенка до робітників НЗФ гідний окремої уваги. Глава держави досі не виявляв захоплення стосовно розмов з досить великими колективами людей — за винятком, звісно, тих випадків, коли люди тримають помаранчеві прапори з підковами і написом «Так!».

Робітники НЗФ не були налаштовані стосовно президента ні агресивно, ні навіть вороже, у чому по черзі переконалися спочатку представники охорони Єханурова, потім Матвієнко і Рибачук, а під кінець — президентська охорона. Але це були саме ті робітники, яких у вересні Ющенко обізвав «антимайданом» і проти котрих трохи раніше кинули три сотні омонівців, за що жоден виконавець не отримав навіть догани. А отже, розмова з ними президенту далася нелегко. Та усе-таки вона відбулася.

Як видно, до грудневої акції президент не визнавав за робітниками НЗФ права на власну думку, вважаючи їхні акції виключно «піарівськими зусиллями Пінчука». Напевно, тому два десятки звернень трудового колективу заводу до гаранта Конституції з приводу ситуації навколо заводу залишилися не просто без відповіді, а навіть без стандартної відписки — безпрецедентний випадок навіть в історії української бюрократії!

Не прагнув президент і до особистої зустрічі з представниками заводу, і вже тим більше — до поїздки в Нікополь. І лише після того, як робітники замість листів вирішили «пред’явити себе самі», стало зрозуміло: влада більше не буде (чи принаймні не зможе) ігнорувати цей надміру неспокійний трудовий колектив. В остаточному підсумку, тільки це допомогло запобігти насуванню кризи, котра могла вибухнути на НЗФ наприкінці грудня — на початку січня.

І справді, до моменту початку акції ситуація нагадувала суміш юридичного трилера і крутого бойовика. Держава, яка намагалася повернути акції НЗФ у власність, стала заручником суперечливих рішень судів, за котрими акції в принципі не можна було передати в рамках правового поля. Водночас держава вустами Ющенка заявила про намір продати НЗФ наступного року, хоча попереду ще маячів розгляд справи як мінімум Вищим адміністративним і Верховним судами.

А тим часом 12 грудня у Дніпропетровську група «Приват» отримала рішення обласного господарського суду, яким НЗФ зобов’язувався виконувати рішення сумнозвісних зборів акціонерів 30 серпня. За всієї очевидної неправосудності, це рішення уже зовсім було відкрило «Привату» дорогу до повторення спроби силового захоплення, тому що тотальний контроль над заводом, наданий цій групі зборами 30 серпня, цілком її влаштовував.

Затримка була лише за Дніпропетровським господарським апеляційним судом, з яким сьогодні, за непідтвердженими даними, посилено «працюють» «невпізнані» рейдер-менеджери з метою підтвердження рішення 12 грудня.

Захоплення ідеально було б провести безпосередньо перед Новим роком або відразу після нього. Ющенко збирався у відпустку з протокольними прогулянками на лижах, для Єханурова найбільшим головним болем були газ і бюджет, а позиція Валентини Семенюк за умови отримання постанови про виконавче провадження за рішенням 12 грудня «Привату» була б нецікава і непотрібна.

Робітники, котрим перспектива опинитися в руках «Привату» посміхалася дуже слабко, закидали всі інстанції, аж до президентського секретаріату, листами й зверненнями. Вони цілком серйозно підозрювали, що нагорі вже прийнято рішення віддати їх «Привату» і що їх не хочуть чути саме з цієї причини. На носі — підписання колективного договору, а хто його виконуватиме у 2006 році — невідомо. Загалом, ситуація була критичною.

Відразу після Нового року завод цілком реально міг втратити нинішні ринки збуту, а робітники — соціальні гарантії. Більш того, підприємство могло залишитися і без сировини: коли кажуть про близькість приватівських марганцевих ГЗК до заводу, забувають згадати, що їхні обсяги вже розписано і НЗФ там немає, та й щодо якості виникнуть запитання...

Що ж змінилося після 20 грудня? На перший погляд, нічого нового не пролунало. Президент вкотре заявив про необхідність якнайшвидшої передачі акцій державі і намір продати завод наступного року. Він ще раз наполіг на «законності» чинного рішення суду про визнання приватизації НЗФ незаконною, усупереч своїм-таки заявам про завершення реприватизації в країні.

Президент визнав наявність юридичної колізії, яка не дає змоги сьогодні повернути акції НЗФ державі, але зазначив, що це — колізія з реєстратором акцій, а «Карфаген має бути зруйнований». У будь-якому разі, Ющенко дав досить ясно зрозуміти, що на мирову угоду з Пінчуком він йти не має наміру.

Чи означає це, що зусилля робітників НЗФ були марними? Хоч як парадоксально, ні. Річ у тім, що в сьогоднішній політичній ситуації президент не міг за визначенням зробити якоїсь іншої заяви з приводу НЗФ.

Ющенко, котрий досі залишається «веденим» порівняно з Юлією Тимошенко, не міг протистояти загрозі того цунамі критики, яка впала б на нього з боку лідера БЮТ у випадку лише спроби початку переговорів з Пінчуком про мирову угоду.

Звичайно, мирова угода була б найкращим варіантом вирішення ситуації, але вибори — зовсім не той час, коли можуть прийматися здорові і прагматичні рішення.

Найцікавіше, що робітники зовсім не сподівалися на розкриті обійми Віктора Андрійовича і підписання мирової угоди прямо на сходах Українського дому. Для них набагато важливішим було інше. А саме — припинення свавілля і недопущення силового приходу «Привату» на завод. І, завдяки своїй п’ятигодинній акції на Європейській площі, їм удалося почути від президента публічне визнання своєї правоти з питання, яке хвилювало і хвилює їх набагато більше, ніж законність чи незаконність приватизації заводу. А саме — з питання передачі підприємства «Привату» за допомогою сумнівних судових рішень при розгубленому мовчанні держави.

Президент був категоричним: «Кожна ревізія, котра відбуватиметься поза правовим полем, з мого боку отримуватиме тільки відсіч. Торгувати, як кілька місяців тому пробували, торгувати цим заводом через систему закулісних домовленостей від імені українського уряду з якимись там партнерами — я цього не дозволю. За це відповідатиме кожен, хто візьметься за цю «човникову» політику».

Ця фраза (мабуть, найбільш зрозуміла, однозначна й категорична з усього, що Ющенко того дня сказав про НЗФ) завдає неабиякого удару по намірах «Привату». Президент дав зрозуміти, що не вірить і ніколи не вірив у шляхетні наміри групи Коломойського «допомогти державі в поверненні акцій НЗФ». Він також відрізав будь-яким чиновникам можливість закулісних домовленостей, хоч у яку привабливу обгортку їх загортатимуть.

Нарешті, усіх чиновників попереджено про відповідальність за будь-яку допомогу в організації нової спроби силового захвату НЗФ. Стосується це не лише міліції, котру, втім, багато чого навчили уроки 1 вересня.

Стосується це, мабуть, і виконавчої служби, котра у справі НЗФ уже показала спроможність на юридично невимовні фортелі на кшталт видачі виконавчого наказу щодо судового рішення, визнаного незаконним кілька років тому.

Стосується це і суддів. Зрозуміло, президент усунувся від будь-якого впливу на суди. Але і винесення неправосудних рішень він теж терпіти не має наміру. Про це певним чином свідчать результати зустрічі представників НЗФ із генпрокурором, на котру ті вирушили відразу ж після аудієнції в Ющенка.

Зокрема начальник юридичного відділу НЗФ Валерій Верченко в інтерв’ю телеканалу «Ера» сказав: «Генеральний прокурор заявив нам, що суддів, які приймають неправосудні рішення, притягнуть до кримінальної відповідальності».

Очевидно, що якби не прагнув президент нарешті дати лад судовим рішенням, такої реакції генпрокурора не було б. Тобто можна з певною часткою упевненості стверджувати, що кримінальну справу проти судді Ленінського райсуду Полтави, котрий виніс ухвалу, яка стала приводом для захвату НЗФ у вересні, все-таки доведуть до суду.

Чи будуть обачнішими судді при прийнятті рішень навіть у разі «смачного» і щедро приправленого юридичною казуїстикою замовлення? Найближчий час покаже. Проте є підстави відповісти на це запитання позитивно. Принаймні якщо наміри президента в нашій країні ще чогось варті. І в цьому сенсі акція нікопольчан під стінами Українського дому уже виходить за межі спору про приватизацію підприємства.

Якщо абстрагуватися від НЗФ як конкретного об’єкта, головним результатом акції 20 грудня є поява нового суб’єкта в конфліктах нинішньої влади з бізнесом. Ім’я йому — трудові колективи підприємств.

Від самого початку реприватизаційної кампанії їх наперед викреслювали з числа сторін конфлікту. Є держава, є «винний» власник і «перемичка» між ними у вигляді судових органів. У влади була ілюзія, що за допомогою цих трьох фігурантів можна вирішити всі реприватизаційні питання. Трудовий колектив у її свідомості намертво прив’язувався до власника, а його думку оголошували «піаром власника» і через це до уваги не брали.

Заодно з процесу викидалися і профспілки, котрі, як передбачалося, слухатимуться державу і того власника, на якого вона вкаже. А урочистих обіцянок, що «трудовий колектив не постраждає», вважалося, буде достатньо для заспокоєння робітників.

Приклад «Криворіжсталі» у цьому значенні показовий. Не встигла ще держава витратити гроші від її повторного продажу, як виник конфлікт між робітниками і новим власником з приводу підвищення заробітної платні.

Робітники НЗФ показали, що така стратегія, м’яко кажучи, потребує коригування. І що їм, як і профспілкам, небайдуже, хто буде власником підприємства. Ця банальна і нібито «піарівська» ідея має дуже просте і зрозуміле пояснення. Влада за останній рік устигла дати стільки обіцянок і стільки разів їх порушити, що фраза «трудовий колектив не постраждає» викликає не більше віри, ніж камлання над бензиновими цінами.

Зараз ситуація з власником для трудового колективу більш-менш прийнятна. Нехай поганий чи одіозний, нехай мільярдер чи — у минулому — президентський зять. Але він підвищує зарплату і ставить підпис під колективним договором, який поліпшує умови праці. З власником є хоч якась визначеність, із владою — жодної. Тому зміна власника означає втрату визначеності. І держава не зможе цю визначеність забезпечити. І не зможе у разі перепродажу за великі гроші захистити робітників від таких власників — як на сусідньому Марганці, де шахтарі щодня воюють за тормозки з пацюками, а лампочки для освітлення штреків приносять з дому.

Без цієї простої істини всі «піарівські зусилля» Пінчука зазнали б краху, і вже принаймні без неї не вдалося б йому втримати півтори тисячі робітників у холодний грудневий день на Європейській площі. Є надія, що це зрозумів і Віктор Ющенко. Якби не зрозумів — навряд чи вийшов би на площу і навряд чи підвіз би профспілкового лідера заводу на своєму автомобілі...