ЩО ПОСІЯЛИ, ТЕ Й ПОЖИНАЮТЬ - Економіка - dt.ua

ЩО ПОСІЯЛИ, ТЕ Й ПОЖИНАЮТЬ

4 липня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 4 липня-11 липня

Інформаційні повідомлення останніх тижнів — ніби зведення військових дій. Ціни на борошно, макаронні вироби та гречку в деяких регіонах зросли удвічі...

 

Інформаційні повідомлення останніх тижнів — ніби зведення військових дій. Ціни на борошно, макаронні вироби та гречку в деяких регіонах зросли удвічі. Тільки за чотири дні (20 — 23 червня) ці продукти подорожчали на 30%. Десятиразове збільшення попиту на борошно, цукор, крупи та макаронні вироби зафіксоване у Києві. І вже зовсім воєнними звучать команди уряду: впіймати, конфіскувати, посадити…

Запаморочення від успіху

Події останніх тижнів принципово дисонують з переможними реляціями попереднього часу. Отримано рекордний урожай зернових. Україна вперше увійшла в п‘ятірку найбільших у світі експортерів зерна. Україна незадоволена поведінкою Заходу з приводу бар‘єрів для імпорту вітчизняної аграрної продукції, а ми ж збираємося стати житницею Європи.

Справді, останнім часом аграрний сектор мав непогану тенденцію розвитку. Валова додана вартість у 2000 році зросла на 12,2%, у 2001-му — на 10,2, у 2002 році — на 3,6%. 2001 року в країні отримано рекордний урожай зерна — 39,7 млн. т, торік — трохи (на 1 млн. т) менше, зате зроблено серйозний прорив на міжнародних ринках — експортовано майже 11 млн. т зерна. На цьому тлі простим смертним неможливо зрозуміти азбучну істину: як за таких урожаїв країну збурюють панічні настрої щодо нашого хлібного столу?

Суспільну свідомість зомбують масованими акціями мас-медіа, націлюючи на пошук відьом. Це ж кляті трейдери (торговці) позбавили нас хлібного короваю, сплавивши все за бугор. А трикляті спекулянти пробують зараз нажитися на ваших трудових мозолях. Та й ви, громадяни, хороші. Підіграєте махровим спекулянтам, створюєте паніку та ажіотажний попит…

Знайомі слова, чи не так? Хоча віє від них духом і суттю системи епохи доісторичного матеріалізму.

Усе в нас нормально, тільки люди чомусь не розуміють. Перестаньмо купувати, а ще краще, в дусі закликів чиновників, — перестаньмо їсти. Тоді все стане на свої місця. Ціни впадуть, бо нікому буде товпитися за крупами й борошном.

«Підіграла» чиновникам і погода. Мороз без снігу, посушлива весна не дають оптимізму при прогнозуванні врожаю. По зернових його очікують на рівні 23—27 млн. т, що на 11—12 млн. т менше торішнього. Та й якість колосся і структура зернових не ті. Але не забуваймо головного. Ажіотажний попит стосується ще торішнього, рекордного врожаю. І причини його треба шукати не в побутовій політиці населення і не в погоді. А в аграрній політиці, точніше — у її відсутності.

Бізнес по-українському

Важко говорити про якусь аграрну політику за відсутності базової цінності економічної системи, в якій зараз живе Україна, — стабільних, прогнозованих цін. І повну відповідальність за це несе уряд.

Сільське господарство досі не сприймається як комерційний сектор економіки, сектор, що має приносити прибуток. Самотужки селу цю проблему не здолати.

Нинішній підхід до сільського господарства нагадує анекдот про ведення нашого бізнесу: «Вкрали ящик горілки. Горілку продали, а гроші пропили». Не можна орієнтуватися на такий «горілковий бізнес», беручи за основу домашній сегмент сільського господарства. Бо для людей, що його ведуть, — це не бізнес, а спосіб виживання. Комерційна діяльність передбачає зіставлення доходів та витрат
й орієнтується на прибутковість.

Я не хочу радити, що і як робити на селі (що сіяти, коли, як збирати). Наші селяни в цій справі на голову вищі за мене. Але ключове питання села — доступ до грошей. Далі вони самі знають, що робити. А ось із грошима якраз і проблема. І вона за такої політики буде вічною.

Кошти в село можуть прийти або від приватних інвестицій, або як кредити комерційних банків. Перші натяки на такий прихід з‘явилися 2000 року, коли була започаткована досить ефективна бюджетна програма здешевлення кредитів. І кошти при цьому поверталися, й уряду користь, бо значно меншими бюджетними ресурсами в село залучалося на порядок більше грошей. «Пробу пера» зробили й приватники, інвестувавши в село перші мільйони. І чимало з них обпеклися. Обпеклося й село.

Жодна приватна інвестиція не здійснюється без зіставлення можливості повернення затрат та отримання прибутку. Село, до того ж, має тривалий цикл виробництва. 2000 року середня ціна реалізації зернових становила 443,8 грн. (84 дол.), у тому числі пшениці — 487, 0 (92), жита — 468,8 (88 дол.). У 2002 році ці показники становили відповідно 312,5 (впав на 30%), 309,9 (на 36%), 227,7 (на 51% менше). Інвестор закладав у розрахунок одну ціну, на виході отримав іншу. При зростанні виробництва в аграрному секторі виручка від реалізації у 2002 році зменшилася майже на 400 млн. грн. Основна частка цього зменшення (75%) припала на рослинництво.

Чи слід у цій ситуації дивуватися, що торік обсяги кредитування села впали, особливо по пільгових кредитах — на 21%. Неважко прогнозувати й подальшу поведінку приватних інвесторів. Ніхто не ризикуватиме вкладати гроші, коли неможливо оцінити, що тебе чекає на виході, який фінансовий результат отримаєш. Стабільного орієнтира поведінки (цін) в аграрному секторі як не було, так і немає.

При збереженні відносно стабільних роздрібних цін зниження закупівельних призвело до викачування ресурсів із села. Такому викачуванню коштів сприяла і система відшкодування ПДВ при експорті. В Україні він перетворився у податок на експорт, бо просто не повертається. Зрозуміло, що чималу частину цього податку знову ж таки перекладено на селян.

У нинішню посівну кампанію аграрний сектор увійшов із найстрашнішим дефіцитом — грошей. Багато фахівців стверджують, що наслідки непогоди можна було мінімізувати відповідними агротехнічними заходами. Не було за що.

Вже тоді, у 2001-му, коли почалося зниження цін на аграрну продукцію, уряд мав бити на сполох. Не вдарив. Крики окремих фахівців сприймалися як елемент політичного галасу. Не зчинили тривоги і 2002 року, коли зниження цін посилилося (див. графік 1). Олімпійський спокій виявили й навесні 2003 року, коли треба було дати правильні сигнали селу і підтвердити їх відповідними рішеннями. Натомість зчинили лемент щодо трейдерів, котрі експортували зерно, та організували їх тотальні перевірки.

Звинувачувати торговців зерном — це все одно що дивуватися з приводу заморозків в Україні. Поведінка трейдерів адекватна ситуації, яка склалася. І відповідальність за те, що країна залишилася без запасів зерна врожаю 2002 року, несуть не вони, а уряд.

Сьогодні в Україні суб‘єктам господарювання однаково, отримають вони виручку у твердій валюті чи в національній. Така проблема зникла в умовах поточної конвертованості гривні. Більше того, за інших рівних умов, гривня при продажу на внутрішньому ринку — більш привабливий інструмент, аніж, скажімо, долар. Однак хіба можна було очікувати від торговців іншої поведінки, коли експортні ціни (на кінець травня 2003 року) становили: на продовольчу пшеницю м‘яку, третій клас — 140—150 доларів за тонну, на пшеницю четвертого класу — 130—135, жито продовольче — 85—90. В Україні ж середня ціна продажу в січні—травні ц.р. була: на пшеницю — 80,5 дол., жито — 54,4. Й українське зерно масово потекло за кордон.

Та хіба це стало зрозуміло тільки тепер? Опам‘ятайтеся, панове чиновники. Ужинки відповідають засіву. Криза сьогодні проявилася, однак її підмурівки вміло зведено раніше.

Тільки дурні вчаться на чужих помилках

Беруся стверджувати, що криза може поглибитися. (Я не висвітлюю ще одного її аспекту, який може проявитися в Україні, — системної економічної кризи, бо проблеми, схожі на аграрні, накопичились і в інших сферах нашого життя, щодо яких ми спостерігаємо той самий олімпійський спокій.)

Назву кілька підстав для такого твердження:

1. Уряд так і не зрозумів ключової ролі стабільних, прогнозованих цін на аграрну продукцію для залучення головного ресурсу в село — грошей. І навіть сьогодні, в умовах кризи, не робить жодних потуг чи сигналів щодо їх формування (я не маю на увазі заставні ціни, бо не уряд споживає основну частину, скажімо, зерна).

2. Аби відбити бажання працювати на селі, годі було й вигадати щось краще, ніж оголошена публічно, розрекламована на всіх каналах кампанія перевірки зернотрейдерів. А чимала частина їх була одночасно й інвесторами.

3. Чудовий клімат «довіри» до політики створюється і шляхом оголошення війни тим, хто спекулює на ситуації. А чи відомо нашим доморощеним чиновникам, що таке просте відтворення? Що воно передбачає відтворення в натурі? А «натура» дорожчає. Вже з початку року ціни почали повзти вгору, тобто сигнали біди вже йшли, але на них не реагували. Внаслідок «турботливої» опіки наших контрольних органів чимало приватних підприємств у сфері переробки продукції вже зупинили свою діяльність. Це аж ніяк не сприяє стабілізації цін. Як і появі довіри до політики тих, хто закликає вкладати гроші в українську економіку.

Метр має бути стабільним

Нинішню ситуацію не загасити бравими кавалерійськими атаками. Потрібні чіткі, правильні сигнали й адекватні дії.

Основою основ аграрної політики має стати формування стабільних, передбачуваних цін.

Уявіть собі будівельника, якому для роботи щодня видають метр, і щоразу з різною кількістю сантиметрів. Нічого доброго з такого будівництва не вийде. Що ж ми хочемо від будівничих села, коли затрати їм дають вимірювати одним «метром», а доходи — іншим? Причому щодо останнього метра ніколи не відомо, на скільки сантиметрів можна розраховувати. За таких умов годі сподіватися на піднесення аграрного сектора, що потенційно має всі передумови, аби стати провідним у нашій економіці.

Велосипеда тут придумувати не треба. Інструмент формування стабільних, прогнозованих цін відомий. Це біржі (назва «аграрна» чи інша не має принципового значення, важливий сам інструмент). Я уважно переглянув статистику попереднього року. Виявляється, у нас є десятки аграрних бірж, є навіть біржова асоціація. Немає тільки одного — біржових торгів. За січень—травень 2003 року через біржі було продано аж нуль відсотків пшениці, жита, ячменю. Причому ті мізерні обсяги зерна, що криються за статистичним нулем, продавалися на 30% дешевше, ніж у середньому, ячменю — на 27%. Абсолютна ж більшість операцій проводиться з-під поли.

У 1996 році в Україні почав функціонувати прообраз ефективно працюючої аграрної біржі. Вона не тільки стала індикатором цін, про які потім повідомлялося в теленовинах (як це сьогодні ви бачите з обмінним курсом гривні), а й забезпечувала новий чудовий інструмент кредитування села — закупівлю майбутнього урожаю. Але щойно народжену дитину швидко задушили. Дехто не зміг змиритися із загрозою припинення підкилимових операцій.

Відновлення роботи або створення повноцінної біржі має бути першочерговим пріоритетом для виконавчої влади. Така біржа повинна стати не тільки публічним місцем індикації цін, а й місцем свідомого впливу на формування їх рівня. Інструмент такого впливу теж відомий — це інтервенції уряду на біржі. Знову ж таки, тут не треба йти по досвід за кордон. Треба зробити те, що робить Національний банк з обмінним курсом гривні. Щоденні обсяги попиту і пропозиції доларів надзвичайно рідко збігаються. Однак ми постійно чуємо в теленовинах про незмінність курсу. Просто в одному випадку НБУ купує надлишок доларів, в іншому — продає.

Все просто, як пісня. Напередодні кожного аграрного сезону слід декларувати верхню і нижню межу ціни. Цю вилку уряд має погоджувати з виробниками та трейдерами, з урахуванням прогнозів урожаю не тільки в Україні, а й у світі, та динаміки світових цін. Остання обставина важлива з точки зору впливу на обсяги експорту.

Функцію, яку сьогодні стосовно курсу гривні виконує в державі валютний резерв НБУ, може виконувати Держрезерв України. Це потребує зміни його структури та підпорядкованості. Не може МінАП бути провідником агрополітики, не маючи у своєму складі резервного фонду (Держрезерву чи іншої структури на його базі). Слід переглянути й номенклатуру продукції резерву.

Переконаний, що оптимізація резерву (продаж зайвого, непотрібного) дозволить започаткувати діяльність інтервенційного фонду без додаткових бюджетних вливань. Але навіть якщо такі кошти потрібні, то витрати виправдані. До того ж, вони значно менші за ті суми, які, я переконаний, зараз буде викинуто з бюджету на гасіння пожежі. Викинуто без пуття, без очікування позитивних наслідків.

Інформація про обсяги державних резервів має бути публічною, відкритою. Не потерпає ж безпека держави від того, що громадянам відома сума валютних резервів НБУ — понад 6 млрд. дол. США.

Немає потреби робити біржовим товаром усю продукцію села. Першочерговим є введення в біржовий оборот зерна. Ціни на нього відіграють базову ціноутворюючу роль в аграрному секторі. Таку ж, як для економіки в цілому відіграють ціни на енергоресурси.

Функціонування повноцінної біржі — інструмент не тільки прямого формування цін на зерно, а й непрямого впливу на вартість інших продуктів сільського господарства. Проте в Україні самого біржового впливу на ціни недостатньо.

Ціни без ножиць

Слова «ножиці цін» відомі, мабуть, усім. І всі розуміють, що йдеться про диспаритет цін на продукцію сільського господарства та продукцію галузей, яку воно споживає. Останніми роками склалася нібито позитивна динаміка цін на продовольчу і непродовольчу групу товарів (див. графік 2). За період з 1998 року перші подорожчали на 81,5%, другі — на 22,9 % (коефіцієнт випередження — 1,48).

Але це оманлива статистика. Вона фіксує роздрібні ціни. Ми ж з вами у 2001—2002 роках були свідками зниження закупівельних цін при незмінних роздрібних. Хоча важливо, яка сума потрапить не в касу магазинів, а до рук наших селян. А тут статистика невтішна, особливо щодо тваринництва. Рівень рентабельності продукції сільського господарства торік становив 4,9%, зокрема рослинництва — 22,3 %. Водночас кожна гривня, вкладена у тваринництво, принесла 19,8 коп. збитків.

Тенденції розвитку цінової ситуації на тваринницьку продукцію схожі на динаміку цін на зерно. Торік ціни на вовну та яйця знизились на 21,5 і 20,0%, на м’ясо-молочні продукти — на 10,4%. Середня ціна худоби і птиці (в живій вазі) становила в грудні 2002 року 3,2 тис. грн./т. Проти 4,5 тис. у липні того ж року (на 30% менше). Ситуація в галузі може загостритися у зв’язку з нинішніми прогнозами на врожай, що вже веде до вирізання поголів’я худоби.

Майже не сумніваюся в тому, які рішення шукатимуть у цій ситуації. Здавалося б, найпростіше і найочевидніше з них — дотування продукції селян. Нагадаю, що частково цей інструмент уже діє через систему податку на додану вартість, що не скеровується до бюджету, а залишається у розпорядженні виробників. Насмілюся стверджувати про неефективність (для села) та аморальність (для незаможних) такого роду рішень.

Завдання аграрної політики України — усунути диспаритет цін. При стабільному рівні інфляції у структурі індексу цін мають зрости складові, пов’язані з продуктами сільського господарства.

Дотації, на противагу ефективнішим інструментам, не збільшують фінансової бази села. Для прикладу, ми спрямовуємо селянам 2 млрд. грн. на м’ясо та молоко. Насправді ж ми дотуємо інші сектори економіки, переключаючи туди споживчий попит.

Ні для кого не секрет, хто сьогодні є основним споживачем м’ясних продуктів. Це багатші верстви населення (прошу не іронізувати з великої відносності цього поняття в Україні). Дотування цін для них не збільшує попиту на м’ясо (бо є фізіологічні обмеження), а дозволяє спрямовувати вивільнені кошти на інші потреби. Очевидна й аморальність цього рішення. Чимала частина громадян взагалі або майже взагалі не їсть м’яса. Саме вони мали б бути під опікою держави. Виходить із точністю до навпаки: турбуються якраз про тих, хто більше їсть, тобто краще живе, тих, хто б не повинен мати права в нинішній скрутній ситуації бути споживачем бюджетних коштів. Політика — як у відомій казці: битий небитого везе.

Ті ж 2 млрд. грн. дотацій могли б майже повністю піти у село, якби вони скеровувалися у вигляді адресної допомоги малозабезпеченим громадянам. У структурі споживання останніх (крім оплати житлово-комунальних послуг) домінують продукти харчування. І саме сюди, цілком очевидно, спрямовується основний приріст їхніх доходів. Крім того, село отримує в цьому випадку додатковий фінансовий ресурс у майже 2 млрд. грн. через недотовані ціни.

Здогадуюсь, як у зв‘язку з викладеною позицією дехто кивне на Європу — там же дотують аграрний сектор! Не заперечуватиму цього очевидного факту. Але Європа неминуче прийде до скасування такої політики. Світ дедалі більше відчуває загострення продовольчої проблеми. А дотовані європейські продукти роблять неконкурентним залучення в господарський оборот земель, гірших за якістю, та тих, що перебувають у не зовсім сприятливих природно-кліматичних умовах. Зрозуміло, що світова спільнота прагне змінити існуючу ситуацію. Й останніми тижнями ми стали свідками перших кроків у цьому напрямі: зменшення Європою обсягів дотацій та зниження вимог до генетично модифікованих продуктів.

Хочу ще раз наголосити на важливості переходу від розмитої системи соціальної допомоги до адресної. Це потрібно не тільки в соціальному, гуманітарному плані. Це істотний чинник підтримки села, вирівнювання диспаритету цін (оскільки відбувається приріст споживчого попиту на вузькому сегменті ринку).

Ще одним чинником вирівнювання є політичний курс на зростання реальних доходів населення. Відразу вчуваю голос скептика. Справді, в нас останніми роками була позитивна динаміка у цьому напрямі. А цінова динаміка для селян мала протилежну тенденцію.

Причина цього алогічного явища в іншому. Багато хто з вас, дивлячись на цінники магазинів чи базарів, може сказати: та при таких роздрібних цінах наше село здатне не просто вижити, а й піднятися на ноги. Однак ми вже переконалися, що динаміка роздрібних і динаміка закупівельних цін в Україні різняться між собою, як небо і земля. В ланцюгу «заготівля — переробка — продаж» є серйозні збої. Спробуйте, навіть не в глибинці, продати худобу чи молоко. Вам нав’яжуть ціну, від якої хоч стій хоч падай. Не кращі результати спроб прорватися на ринки великих міст. І в першому, і в другому випадку ми маємо справу з явищем, яке називається монополізацією ринків.

До вирішення цієї проблеми теж повинні б долучитися уряд та місцева влада. Ланцюг від заготівлі до продажу має працювати в інтересах усіх. Треба надати серйозні імпульси розвиткові мережі закупівлі та невеликої переробки аграрної продукції, тобто знищити монопольного закупівельника і допомогти тим, хто не може продати вирощене. Такий імпульс може і повинен надати уряд. Ідеться про започаткування політики субсидованих (за низькими відсотковими ставками) банківських кредитів тим, хто започаткує діяльність у сфері переробки та заготівлі.

Вже зараз, під час формування бюджету наступного року, виконавча влада мала б задекларувати свої наміри: скільки коштів на такі цілі передбачено, який обсяг кредитів буде залучено. Як, до речі, мала б бути задекларованою позиція стосовно того, яка сума передбачається на здешевлення кредитів АПК, який обсяг кредитів у результаті цього буде надано селянам.

Я, економіст, не можу второпати, яку цінову політику в АПК має намір проводити уряд. Це неприпустимо. За нинішньої критичної ситуації такі сигнали вкрай необхідні.

Стабільність потребує довіри

Ви ніколи не замислювалися над тим, чому ростуть ціни або чому вони не ростуть? Друга частина запитання в нашому контексті доречніша. На чималу кількість товарів ціни впродовж років залишаються стабільними. Зауважте, йдеться про вільні ринкові ціни, яких ніхто не встановлює. Спробує хтось загнати ціни вгору — товар не куплять.

Коли ж ціни ростуть — є на те причини.

Продовольча криза, що лихоманить Україну, породжена недовірою. Це не кон’юнктурна, а структурна проблема. Хіба можна було чекати іншого, коли діяльність в аграрному секторі — це рівняння з багатьма невідомими. Замість чітких сигналів уряд збільшує число невідомих у рівнянні, продовжує сіяти паніку.

Мені не вдалося почути серйозних аргументів, крім того, що причин для ажіотажу немає. Хіба заспокоять заяви про недостатні запаси зерна, коли не називаються ці запаси? Невже цю цифру неможливо озвучити? Важко зрозуміти, чому громадськість не ознайомлять із прогнозами врожаю та його структурою, включно зі структурою зернових. Якщо ж виникає дефіцит продовольчого зерна, чому не назвати його обсяг, визначити масштаби імпорту, обсяги прямої (закупівля Держрезервом) та непрямої участі держави у закупівлі зернових, обсяги інтервенції (продажу з резервів) зерна для стабілізації цін та прогноз тих самих цін, обсяги бюджетної підтримки села, що опинилося нинішнього року в критичній ситуації.

Запитань більше, ніж відповідей. Хоча відповіді повинні бути. Бо тільки прогнозованість, передбачуваність ситуації робить її стабільною.

P.S. Спершу я мав намір завершити статтю переліком кроків, які необхідно зробити зараз, у нинішній ситуації: перше, друге, третє, десяте… Однак передумав. Я сказав про найбільш принципові речі. Той же, хто не вміє читати, все одно жодних кроків не робитиме.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво