Що гірше, то краще?

Державні мужі Стародавньої Греції не мали сумнівів: якщо не користуватися чіткими критеріями, то полеміка перетворюється на безкінечний театр абсурду. Вони розуміли і причину виникнення таких ситуацій: розмови «про все і про ніщо» дають можливість переключити увагу зі своєї бездіяльності на хибні мішені — уявні недоліки опонентів.

Окрім того, що така політтехнологія аморальна, вона руйнує довіру народу до влади і дискредитує демократію як знаходження істини в процесі вільного обміну думками. Що цілком актуально і для українського сьогодення.

На жаль, ми перебуваємо у значно гіршій ситуації, ніж сучасники Платона і Сократа, бо в ту епоху поняття відповідальності було настільки очевидним, що навіть пересічні громадяни без тіні сумніву йшли на неймовірні самопожертви, аби ні в кого не склалося враження, що вони зробили менше, ніж могли. Натомість у нас не лише окремі високопосадовці, а й владні інституції настільки загіпнотизовані політичним протистоянням, що роблять заручником своєї нерозважливості долю України, її перспективи як суверенної і повноцінної держави. Чи не занадто високу ціну народ сплачує за таку безвідповідальність?

Коли президент та його оточення обрали для себе тактику радикальної опозиції, критикуючи кожен крок уряду (хоч би яким той був!), то це викликало подив і розчарування. Подив — бо йдеться все-таки про найвищу посадову особу держави, яка не може на власний розсуд змінювати свої рольові функції. Розчарування ж пов’язані з тим, що невдачі та зневіра можуть зламати кого завгодно — навіть президента.

Однак у цивілізованому світі опозиція усвідомлює, що народ очікує від неї не лише голої критики уряду, а й ефективних пропозицій. У нас же президент, якому до вподоби опозиційна тактика, не обтяжує себе «дрібничками» у вигляді інтенсивної праці та переконливих обгрунтувань чергових кроків влади. Для прикладу: спочатку він упродовж півроку обстоює тезу про «необхідність економічної ціни на газ», бо, мовляв, «політична ціна робить Україну залежною», а це не годиться ні з точки зору самоповаги, ні з огляду на перспективи європейської інтеграції; потім Ющенко з легкістю змінює свою позицію і з дитячою істеричністю вимагає ціну 100 дол. за 1000 кубометрів.

Добре, що ми вже звикли до таких дивних вибриків, а от бідні іноземці ніяк не можуть визначитися — як ставитися до такої особистісної роздвоєності. Що характерно — ніхто ж не стає Ющенку на заваді реалізації його проектів. Але в тім то й річ, що сам він не довів до пуття жодної ініціативи, щоразу перекладаючи цю почесну місію на уряд, парламент, Європу тощо.

Найбільш компліментарний коментар, який пролунав з вуст співробітників секретаріату президента на адресу укладеного договору на поставки газу, полягав у тому, що «в Тимошенко здали нер­ви». Мовляв, Росія через відсутність транзиту втрачала значно більше, ніж Україна, тому варто було зачекати ще кілька тижнів — і Кремль віддав би нам газ безплатно. На жаль, пани з най­ближчого оточення президента ніяк не візьмуть до тями, що метою нинішнього уряду є добробут українців, а не влаштування гарячих чи холодних воєн, та ще й із непередбачуваними наслідками.

Безперечно, в України вистачає власного газу для задоволення потреб комунальної сфери, але значну частину промисловості довелося б зупинити. Вини­кає очевидне запитання: хто взяв би на себе відповідальність за наслідки такого перебігу подій? Можу побитися об заклад: на Банковій ніхто на це не зважився б.

Зрештою, справа навіть не в Банковій, а в тому, що уряд може отримати мандат на такий екстраординарний крок лише від народу. А народ не бажає бути заручником міждержавного протистояння. Це настільки очевидно, що проводити з цього приводу соціологічні опитування рівнозначно викиданню грошей на вітер.

Чи могла б ціна на російський газ бути нижчою? Суто гіпотетично — могла. Але якщо врахувати демарші Ющенка і жорстку обіцянку Медведєва «влупити» 450 дол. за 1000 кубометрів, то середньозважена річна ціна у 228,8 дол. — це нечуваний успіх.

Між іншим, справа з підприємствами потребує окремого «розбору польотів». Адже, з одного боку, 80% майна вже не належить державі, а з іншого — на цих заводах і фабриках працюють громадяни України, й уряд не може допустити, щоб люди опинилися на вулиці. Власники багатьох підприємств тільки й шукають слушну нагоду для звільнень, тому якщо держава дасть хоча б формальний привід у вигляді перекриття газу на кілька тижнів, то можна не сумніватися: власники не лише скористаються нагодою, а ще й переведуть усі «стрілки» на уряд.

Якби процес великої приватизації був прозорим і справедливим, то сьогодні Україна не мала б справи з такими проблемами: власники своєчасно усвідомили б необхідність модернізації підприємств і запровадження енергозберігаючих технологій.

У нас же все з точністю до навпаки: спочатку підприємства передаються у власність за суто символічну ціну, потім з них інтенсивно витискають усі можливі прибутки, згодом власники волають «пробі», почувши ціну близько 300 дол. за 1000 кубометрів (в Європі аналогічні виробництва є рентабельними і при ціні 500 дол. за 1000 кубометрів); нарешті, коли обсяги поставок зменшуються вдвічі, то наші підприємст­ва взагалі припиняють роботу.

Тимошенко неодноразово порушувала питання про неприпустимість такого стану речей, але з боку Ющенка не було ні слова підтримки. Більше того, переважно лунали звинувачення у «спробах переглянути результати приватизації», «намаганнях здійснювати адміністративний тиск» тощо. Якщо у президента існує надлишок кипучої енергії, то це — саме той сегмент, до якого не лише можна, а й треба докласти максимум зусиль. Уряд не буде ні відсиджуватися в окопах, ні безпідставно критикувати, а надасть усю необхідну підтримку.

Безперечно, президент має право на власну думку, і якщо йому вдасться переглянути контракт у бік зниження ціни на російський газ, то ми всі це вітатимемо і визнаємо його високий фаховий рівень. А доти — як рекомендував рекламний ролик, варто помовчати…

Втім, будьмо реалістами: справа зовсім не в ціні, бо навіть якби Тимошенко привезла безплатний газ, то і в цьому разі оточення президента знайшло б що сказати — щось на кшталт «авансів Кремля під здачу в майбутньому українських інтересів». За таких обставин полеміка щодо деталей ціноутворення і конкретних поквартальних параметрів втрачає будь-який сенс.

Між іншим, якби президент поводив себе як інфантильна опозиція, котра послуговується принципом з мультфільму «а Баба Яга проти», то з цим можна було б іще якось змиритися. Але біда в тім, що деякі «спецоперації» Банкової за своїми наслідками є класичними фінансово-економічними диверсіями проти України. Я маю на увазі злочинну курсову політику і безпрецедентну тенденційність процесів рефінансування.

У даному разі доводиться боротися із сум’яттям почуттів, оскільки відразу й не збагнеш, що вражає більше — мільярди збитків чи нахабні спроби зробити вигляд, ніби нічого не сталося. Коли Стельмах, не моргнувши оком, намагається переконати країну, що «курс віддзеркалює стан в економіці», то йому варто переглянути жовтневі інтерв’ю, в яких він пояснював, що, згідно з індексом БігМака, співвідношення має становити 2,32 грн. за євро. То невже наша економіка за кілька місяців обвалилася на 400%?

Безперечно, аргумент «економіки» абсолютно недоречний, бо він не може пояснити принцип дії справжніх чинників нинішнього курсоутворення: ні спекуляції, ні хабарництво, ні здирництво, ні незаконні доларові конвертації гривневого рефінансування. Ці фактори, разом узяті, можуть узагалі знищити національну грошову одиницю — навіть за умов, що в країні буде бездоганна, найкраща в світі економіка.

Однак президент продовжує вдавати, що цього не розуміє. Він відверто зловживає своїм правом знімати голову Нацбанку, не усвідомлюючи чи не бажаючи усвідомити, що за умов неадекватної і злочинної діяльності провідного фінансового регулятора це право автоматично перетворюється на обов’язок, а кожен день нерозуміння такої прописної істини лише зміцнює підозри про невипадковість і узгодженість дій Нацбанку та президента.

Абсурдність ситуації вже набула гротескних форм. З одного боку, президент ніби й визнає неадекватність дій Нацбанку, а з іншого — не робить висновків, чим істотно посилює фінансово-економічні загрози для країни. Свою бездіяльність він пояснює двома аргументами. Перший полягає в тому, що будь-яке переформатування Нацбанку нібито лише поглибить панічні настрої на валютному ринку. Цей аргумент настільки наївний або розрахований на наївних, що взагалі не потребує коментарів.

Друга теза Ющенка — зміна керівництва Нацбанку «дасть можливість Тимошенко включити друкарський верстат». З цього приводу варто зробити принаймні два зауваження. По-перше, подання кандидатури голови Нацбанку є прерогативою не Тимошенко, а Ющенка як поки ще президента. По-друге, демонізований Банковою «друкарський верстат» насправді ніколи й не припиняв своєї роботи. Тому вся інтрига полягає лише в тому, на що спрямовуються надруковані гроші: якщо Ющенко вважає оптимальним застосуванням для них конвертацію в долари і в такий спосіб обвалювання курсу гривні, то це — його право. А наше право — зважити такий вчинок на терезах громадянської відповідальності та посадової відповідності.

Не здивуюсь, якщо президент уже вичерпав усі ресурси переконання шляхом чіткої аргументації. В такому разі розблокувати абсурдну ситуацію можна буде лише за умов законодавчого перегляду способу формування керівного складу Нацбанку. Безперечно, у цьому випадку Банкова вдасться до чергової істерики. Але хіба це має хоч якесь значення порівняно з тими небезпеками, які чатують на фінансово-економічну сферу України у разі збереження на посадах «диверсантів зі стажем»?!