Садівники грон гніву - Економіка - dt.ua

Садівники грон гніву

20 березня, 2009, 16:16 Роздрукувати Випуск №10, 20 березня-27 березня

Нинішній економічний спад порівнюють із Великою депресією 20—30-х років минулого століття, яка зач...

Нинішній економічний спад порівнюють із Великою депресією 20—30-х років минулого століття, яка зачепила промислово-розвинений і аграрно-відсталий світ і спричинила в США 25% безробіття, падіння промислового виробництва більш як удвічі та обвал цін на нерухомість. Пророкують соціальні лиха, подібні до картин із роману Дж.Стейнбека «Грона гніву». Методи оздоровлення економіки перекроюють на сучасний лад, не завжди враховуючи, що нова депресія має низку відмінностей.

По-перше, Велика депресія була першим найбільшим розчаруванням у «невидимій руці» та послужила полігоном випробування методів утручання держави в ринок. Зараз навіть крайні ліберали перестали бачити в державі лише «нічного сторожа» і чекають від урядів ще рішучіших дій.

По-друге, Велика депресія була руйнівною для багатих економік. Тепер з’явилися «нові чемпіони» — країни, що відкололися від світу бідності та стали на шлях наздоганяючого розвитку: Індія, Китай, якоюсь мірою Росія. Криза впіймала їх на злеті. Економіки, які швидко зростають, ще не вирішили питання стабільності, соціальної захищеності, фінансової безпеки. Не завершили інституціональної трансформації. Стиснення провідних економік означає для них втрату ринків за відсутності будь-яких компенсаторів. Тому їм доведеться адсорбувати най­трагічніші наслідки світової депре­сії. З іншого боку, на виході з кризи для них відкриються нові обрії.

По-третє, після Великої депресії стала безпрецедентною мобільність капіталів. Перенесення трудо- і ресурсомістких виробництв у «третій світ» забезпечувало транснаціональним корпораціям (ТНК) зростання конкурентоспроможності виробництв навіть без технологічних інновацій. Це зумовило конвергенцію економічного розвитку. Бідні, але відкриті економіки отримали приплив інвестицій та прискорили зростання. Безумовний плюс. Проте ТНК, які дотуються дешевою і безправною робочою силою третього світу, допустили надвиробництво, яке видавали за марш «високогірним плато процвітання».

Крім того, з’явилася нова група ризику — малі відкриті економіки. Відхід зовнішніх інвесторів приводить їх у глибокий нокдаун. Через глобалізацію поширення кризи тепер подібне до епідемії. Проте знайти золоту середину між ізоляцією та відкритістю ринків не може жодна країна.

По-четверте, конвеєрну економіку періоду Великої депресії змінила хвиля інновацій. Її наслідок — поява постіндустріального світу, який сповідує інші цінності: ресурсозбереження, пріоритет інформації над матеріальними благами, самообмеження потреб. Що мало стати захистом від криз.

Однак на ранньому етапі постіндустріалізації відбулося інше. Зрос­тання «нової» економіки стартувало у галузях «хай-тек» і викликало ще бурхливіше піднесення у сфері послуг, кредитування і фінансового посередництва. Економіка деривативів, бірж і хедж-фондів поставила в повну залежність реальний сектор. Викликала спотворення (часто усвідомлене) інформації: у цінах, рейтингах, звітах. Виник не просто спекулятивний бум, а глибокі структурні диспропорції — непотрібні потужності та зайві робочі місця.

Гіперактивність «нової» економіки призвела до небувалого надування бульбашок. Коли навіть маленька їх частина луснула, вже це послужило детонатором рекордної кризи. Лопання решти бульбашок, на думку окремих експертів, призведе до руйнації світової фінансової системи.

По-п’яте, нинішню кризову ситуацію часто інтерпретують як таку, що грунтуэться не тільки на помилках, а й на зловмисному розрахунку. Вважають, що А.Грінспен розумів, що до чого, коли він, виправдовуючись підтримкою конкурентоспроможності фінансових інститутів, упродовж 18 років на посаді голови ФРС здійснював політику дерегулювання банків. У результаті було усунено «штучні» бар’єри між банківським капіталом і фондово-брокерським бізнесом. Відкрився потік кредитування і спекуляцій у сфері іпотеки, хедж-фондів, маржинальної торгівлі (коли брокери, маючи лише 10% від суми угоди, укладають багатомільйонні контракти). За «розумного», як казав А.Грінспен, зростання ризиків.

Ринок інструментів сек’юритизації досяг глобальних масштабів. Ці токсичні активи перестали бути проблемою балансів нью-йоркських банків. Упаковані в пули, вони багаторазово продавалися в глобальній фінансовій мережі. Фінансовий сектор США зробив із глобальної економіки свого заручника. І тепер за принципом to big to fail (надто великий для банкрутства) увесь світ має відпрацьовувати його збитки.

Такі особливості нової депресії фор­мують карту стратегічних альтернатив, на якій уряди та міжнародні організації намагаються відшукати маршрут виходу з кризи. У дискусіях про ситуацію, зокрема у виступах на економічному форумі в Давосі, лунали заклики знайти розумні компроміси — між посиленням державних інститутів і регуляторів, з одного боку, і свободою рин­ку — з іншого. Між ізоляціонізмом і відкритістю, глобалізацією та регіоналізацією, розвитком постіндустріального світу і поверненням інвесторів до економіки «фундаментальних цінностей».

Російська фундаментальність

Росія послідовна у відтворенні сильної держави. Вчені та уряд (Є.Ясін, О.Кудрін, О.Жуков) обгрунтовують стратегію Росії. Це — мобілізація ресурсів на подолання відсталості та модернізація інфраструктури. Посилення зростання ВВП і швидке досягнення межі передових технологій, за якою перебуває вже постіндустріальний уклад. Прорив базується на ролі держави як старшого партнера бізнесу. Розвиток демократичних інститутів і конкурентного середовища можливі після модернізації економіки та досягнення високих доходів на душу населення.

У цій логіці криза нічого не змінює. «Це не привід, щоб переглядати наші стратегічні плани», — заявив В.Путін. Запропонований ним антикризовий план передбачає подальше проникнення держави в економіку. Для боротьби з кризою резервується приблизно 300 млрд. дол. Цифра, що практично дорівнює бюджету Росії. Валютні резерви РФ, які становили наприкінці 2008 року 450 млрд. дол., зменшилися до 380 млрд. дол. (на 6 березня ц.р.) і продовжують танути.

Суть антикризового плану свідчить про такі наміри.

По-перше, на тлі падіння ринків акцій захистити стратегічні об’єк­ти від недружніх поглинань. Не допустити збільшення іноземного банківського капіталу, здійснивши рекапіталізацію національних банків.

По-друге, забезпечити «цілями і завданнями» російські банки, що їх рятують. Отримавши ресурси (ста­білізаційні кредити або депозити держкомпаній), банки кредитуватимуть указані чиновниками проекти.

По-третє, недопущення дефолтів компаній, які мають зарубіжні кредити. Суму в 50 млрд. дол. виділено для рефінансування бізнесу через Зовнішекономбанк. Серед претендентів на рефінансування багато привабливих компаній. Контроль держави над ними істотно зросте (через Зовніш­економбанк, голова спостережної ради в якому — сам В.Путін).

Крім того, запропоновано захистити машинобудування та сільське господарство шляхом протекціоністських заходів, забезпечити ці галузі держзакупівлями. Знизити податко­ве навантаження на економіку, зокре­ма за рахунок скорочення податку на прибуток (із 24 до 20%) на 35 млрд. дол. Надати нафтовикам податкові пільги на 2009 рік — сумарно на 14 млрд. дол. Обмежити зростання тарифів природних монополій.

В ідеології антикризових заходів, заявлених урядом Росії, — підтримка реальної, фундаментальної економіки. Намічаються також точкові інвестиції в пріоритетні об’єкти та галузі (доручено створити список 300 таких об’єктів), великі соціальні програми.

Однак деталі плану Путіна свідчать про дещо іншу пропорцію розподілу. Разом із зазначеними 50 млрд. дол, виданими ЗЕБ, фінансовий сектор «випив» і перевів за кордон не менш як 200 млрд. дол. — більше половини антикризового бюджету. А що ж для фундаментальної економіки? 2 млрд. дол. на додаткові держзакупівлі, 2 млрд. дол. на іпотеку, 1,5 млрд. дол. для ВПК і ще по дрібницях.

Критики заявляють: говорячи про підтримку фундаментальної економіки, влада передусім латає діри винуватців кризи — банківського сектору, підтримує вивезення капіталів і спекуляції. Виправдуються такі дії порятунком вкладників. Видний російський економіст М.Хазін вважає, що напоумити уряд складно, тому що його мислення зашорене західною ліберально-фінансовою моделлю. З огляду на глибину кризи та втрату бюджетів при ціні на нафту, що впала нижче за 50 дол. за барель, резерви і бюджет можуть не дотягти до галузей і соціальних програм, яким потрібні кошти (ЄБРР вважає, що резерви закінчаться в 2009 році). Включивши друкарський верстат і послабивши рубль, можна давати економіці певні ресурси зростання. Та це суперечить завданню перетворення рубля на міцну регіональну валюту.

Американська щедрість

У країні, схильній до гігантома­нії, бюджет антикризових заходів теж найбільший у світі — 700 млрд. дол., передбачених торішнім планом Г.Полсона для скуповування державою проблемних активів. Із них
350 млрд. дол. із 2008 року вже роздають банкам.

Як і в Росії, надання допомоги фінансовому сектору відбувається в першу чергу. Проте в США воно підкріплене передаванням у державну власність привілейованих акцій фінансових інститутів. Передбачається зростання дивідендів за ними із 5 до 9% (за шість років), що має стимулювати зворотний викуп акцій емітентами.

Б.Обама представив сенату власні заходи стимулювання економіки ціною в 787 млрд. дол. Це — виконання передвиборних обіцянок: підтримка емігрантів і пенсіонерів, зниження податків для середнього класу, кредитування домогосподарств, альтернативна енергетика, зростання страхування здоров’я і підвищення безпеки в портах. Тобто заходи в основному популістські.

Новий американський президент розраховує компенсувати бюджетні діри, збільшивши оподаткування наддоходів великого бізнесу, зокрема нафтового. Щоправда, через кризу можливість компенсації невисока.

У реальному секторі лише 15 млрд. дол. субсидій одержать автомобілебудівники. Рахунок, як і в Росії, 10:1 на користь банків. Однак, на відміну від Росії, економіка США має саме таку структуру: її реальний сектор не перевищує 10%.

Джерело щедрості — борги перед світом. Мільярди Г.Полсона плюс втрати бюджету від спаду ВВП і зниження податків, плюс амбіційні плани Б.Обами загалом збільшать державний борг США на 2—3 трлн. дол. (нині — 11 трлн. дол., що перевищує 77% від ВВП 2008 року).

За власною ініціативою США, як і Росія, змінювати стратегію не збираються. Для монополії на емісію світової валюти важливо за будь-яку ціну захистити стабільність долара, врятувати обсяги віртуальної економіки, зберегти оцінку капіталів нью-йоркських банків, страхових компаній і пенсійних фондів, вкладених у сумнівні активи. Ця стратегія США не конфліктує, а, навпаки, підтримується грою інших світових держав. Китай, Японія, Росія та ОАЕ (власники основних доларових резервів) не готові до падіння гіганта (принцип безкарності найбільшого гравця). Солідарна і Європа, пов’язана експортом зі США.

Американська монетарна влада намагається управляти розвитком подій. Проте чи надовго керована криза? Окремі експерти (М.Хазін, «Неокон») вважають, що ні.

Між інфляційним і дефляційним сценаріями правляча еліта США зробила вибір на користь першого. Цей вибір потребує для подолання спаду накачувати економіку доларами. У геометричній прогресії зростаючий розрив між грошовою масою і товарним наповненням не виливається в падіння курсу долара лише через згаданий світовий консенсус.

Попри водоспад доларів, забезпечений нинішнім главою ФРС Б.Бернанке, відновити ліквідність економіки не вдається. Криза довіри призводить до вимирання цілих популяцій фінансових інструментів (CDS, CDO, CMO) і найглибшого падіння ринків (дефіцит ліквідності спричиняє виставляння на продаж активів за заниженими цінами, а падіння цін на активи — до подальшого зниження ліквідності ринків, коло замикається). Самовільно розвивається дефляційний сценарій: сукупний попит, виробництво і зайнятість падають. Проте ФРС продовжує курс, покриваючи збитки одних фінансових пірамід за рахунок побудови нових.

У лютому 2009 року міністр фінансів Т.Гейтнер анонсував новий план порятунку банків і економіки ціною в 1,5 трлн. дол. Усе це попросту відтягує дефолти. Тоді як адекватність дефляційному сценарію потребує зупинки друкарського верстата, фіксації збитків у безлічі компаній і проведення банкрутств, а також переходу до жорсткої грошової політики для утримання рубежів долара. Що неминуче викличе «перезавантаження» світової фінансової системи й втрату до 40% сукупного попиту в США, отже, і в країнах-експортерах. Світова економіка опиниться в «м’ясорубці» найглибшої кризи, більш жорстокої, ніж у 1929 році. Такі події можуть статися, готується влада США до них чи ні.

Китай і Європа: із гравців другого плану в головні герої

Те, що Росія і США сприймаються як головні борці з кризою, не зовсім справедливо стосовно, зокрема, Китаю з його 4,5 трлн. дол. ВВП і найбільшими золотовалютними резервами — близько 2 трлн. дол. Утім, тривала та драматична криза може розвернути ситуацію. Та поки що до цього далеко.

Нині, зосередившись на подоланні карми «світової дешевої складальної фабрики», Пекін зайнявся проблемами внутрішнього ринку, інфраструктури та індустріалізації. Тут прагнуть уникнути соціальних драм, які вже назрівають у регіонах-експортерах, де локальне безробіття сягне 60—80%.

Китай уже оприлюднив антикризовий план до 2010 року. Ціна питання — 586 млрд. дол. (80% держбюджету). Цифра не вражає. Можливо, не меншу суму КНР планує (не публічно) вкласти в придбання по світу активів, які дешевшають під час кризи, зокрема земельних ресурсів.

Антикризові заходи нагадують рузвельтівські починання: прокладання доріг, залізничних магістралей, будівництво аеропортів, створення міських територій, реконструкція електромереж. Включаючи підтримку базових галузей економіки, зокрема, будівництва, металургії, вуглевидобування. Комуніс­тична партія не забула про будівництво шкіл, лікарень і субсидії бідним. Джерелами фінансування служать бюджети (державний і місцеві) — 40%, державні та приватні інвестиційні фонди — приблизно 60%.

Отже, стратегія Китаю — у відповідь на скорочення зовнішніх ринків переключитися на внутрішні завдання. Не вперше в історії Сходу вимушений ізоляціонізм дасть змогу мобілізувати резерви для зростання, і тоді за п’ять-сім років Китай перейде від наздоганяючого розвитку, що грунтується на запозиченні технологій, до їхнього створення, ймовірно, обігнавши Росію.

При цьому Китай не обтяжений проблемами фінансистів. Банків, помічених у спекуляціях, тут небагато, фінансовий сектор суворо регулюється. Частка державного капіталу в банківському бізнесі висока. Послаблюючи грошову політику (швидше для експортерів, ніж для фінансового сектору), китайці плавно знижують курс юаня (на 3% із грудня 2008 року). Народний банк Китаю заохочує банки не тільки кре­дитувати держпрограми, а й поповнювати обігові кошти підприємств.

Крім валютних резервів заощаджень, не менш важливий ресурс Китаю — планомірність. Індикативне планування — те, що потрібно для подолання криз, і те, чого Європа домагається роками. Тут винаходити велосипед не доводиться: планомірність є частиною адміністрування китайської економіки. Тому Китай стратегічно підходить до забезпечення зростання економіки сировиною та енергоресурсами. Тепер він оголосив про новий пріоритет — забезпечення продовольством.

Об’єднана Європа теж має потужний економічний потенціал. ВВП — близько 9 трлн. євро. Сукупний зовнішній борг — не більш як 60% ВВП. Віртуальна економіка та відкладені банкрутства дещо менші, ніж у США (є, втім, мотивована особистим інтересом думка Д.Сороса, що через «токсичні» активи банків Старого Світу євро не переживе кризи).

Утім, ніхто не заперечить існування причин для занепокоєння. Звичайно, концентрація «токсичних» паперів у зоні євро не більша, ніж у США та Англії. Однак європейські банки стали заручниками іншої проблеми — швидко зростаючих ринків, куди вклали близько 5 трлн. євро. Відповідні збитки будуть у разі дефолтів у країнах-позичальниках, таких, як Греція, Португалія, країни Східної Європи, у тому числі Україна.

Є в Європи і ще один біль — прихований сепаратизм. Заяви Н.Саркозі, що «Європа єдина і виступає як одна особа» у боротьбі з кризою, сприймаються з гіркою іронією. Європа надто різна. Різна питома вага банків, експортерів, сільського господарства. Частина Старого Світу розуміє, що ослаблення євро необхідне. І що «кредитне вікно» для країн Східної Європи слід залишити відкритим, інакше всій європейській банківській системі загрожує катастрофа (міністр фінансів Австрії Й.Прьолл). А дехто з особистих міркувань виступає проти цього. Розходяться і в оцінках підтримки національних економік. Жалюгідною подобою компромісу є мінімальний (порівняно із зазначеними вище) антикризовий бюджет Євросоюзу — 150 млрд. євро, або 1,5% від ВВП.

На тлі кризи європейці намагаються розвивати геополітичні амбіції. У листопаді 2008 року на саміті «великої двадцятки» це виражалося у вимогах перебудувати роботу фінансових систем і світових фінансових організацій, зробити їх більш прозорими, змістити пріоритети МВФ і СБ з інтересів США на інші країни. Учасники засідання «двадцятки» домовилися про «підтримку грошової політики відповідно до внутрішньоекономічних умов». Що для європейців означає — не залишатися білою вороною і не нехтувати емісійним накачуванням економік.

Усе перелічене свідчить лише про прагнення найбільших гравців обійтися косметичним ремонтом глобальної фінансової системи, уникнувши глибоких структурних реформ світових інститутів і власних господарств. Тобто на озброєння беруться старі методи часів Великої депресії, але в новій обгортці. При цьому антикризова риторика лідерів, яка зачіпає проблеми глобалізації та «нової» економіки, розходиться зі справами. Що підтверджується на прикладах більшості розглянутих планів. І сприяє похмурим прогнозам експертів, які вже стали традиційними.

Окремі висновки для України

1. Усі найбільші економіки більше розраховують на власні сили, ніж на зовнішню допомогу. Тим паче на критиковані глобальні фонди. Країни з доларовими резервами нещадно їх витрачають.

2. Провідні гравці посилюють протекціонізм і закритість національних економік, зокрема від зовнішніх інвесторів. Хоча і заявляють зворотне.

3. У борців із кризою існує загальне правило — розподіляти допомогу між фінансовим і реальним секторами економіки в пропорції 10:1.

4. На тлі астрономічної емісії доларів інші (не США) країни не відстають, активно використовуючи емісію (Росія з початку кризи «додрукувала» 35% готівки, Євросоюз — близько 20%) для стимулювання попиту та підтримки ліквідності, а девальвацію — для утримання конкурентоспроможності експорту.

5. Усі без винятку знижують податковий тягар для населення і почасти — для корпоративного сектору.

6. Згадані держави посилюють регуляторну політику та втручання в справи приватного бізнесу, не покладаючись на «невидиму руку». Регулюють ціноутворення, щоб гальмувати інфляцію. Намагаються спрямовувати емісійні потоки на пріоритети економічної політики.

7. Світові лідери визнають, що корупція є навіть у них. Проте, стверджуючи, що в період кризи державний сектор ефективніший за приватний, розширюють його шляхом націоналізації.

8. Практично з усіх перелічених напрямів Україна, схоже, діє навпаки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво