Розорити й... очолити. Кому вигідна війна за збагачувальну фабрику - Економіка - dt.ua

Розорити й... очолити. Кому вигідна війна за збагачувальну фабрику

27 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 27 серпня-3 вересня

Не посвячені в гірничорудні тонкощі обивателі, яким до написання цього матеріалу був і його автор, переконані: вугілля прямо з шахти надходить до споживача...

Не посвячені в гірничорудні тонкощі обивателі, яким до написання цього матеріалу був і його автор, переконані: вугілля прямо з шахти надходить до споживача. Проте перш ніж потрапити на склади електростанції, шахтне вугілля має пройти процес збагачення. На спеціальних фабриках видобуте з-під землі вугілля, що його професіонали називають рядовим, відокремлюється від породи, яка подається на рукотворні гори — терикони. При цьому утворюється ще один «продукт» — дрібна фракція (до одного міліметра) вугілля і породи. Через технологічні особливості вітчизняної вугільної переробної промисловості ця речовина трубопроводами зливалася у величезні спеціальні ємності — мулонакопичувачі.

Еталон екстенсивного господарювання

Навколо центральної збагачувальної фабрики (ЦЗФ) «Червоноградська» у Львівській області на кінець 90-х років зібралося 10 млн. тонн мулу! На відміну від териконів, які ще можна було нарощувати, наповнення мулонакопичувачів сягнуло своєї критичної межі. Під будівництво нових потрібні десятки тисяч гектарів землі і десятки мільйонів гривень (за підрахунками фахівців, на спорудження одного такого об’єкта тоді було потрібно приблизно двадцять мільйонів гривень).

Навіть якби на той час на підтримку зазначеного екстенсивного способу ведення вугільного господарства в держави знайшлися гроші, вільних територій в околицях збагачувальної фабрики вже не було. Земля вже відійшла у підпорядкування органів місцевого самоврядування або селян. У густонаселеній Галичині ні перші, ні другі не палали прагненням дарувати дефіцитні площі будь-кому, тим паче шахтарям під таке неефективне використання.

Переповнювати ємності зі шламами було неприпустимо: фабрику смілива рука радянського проектанта розмістила в межиріччі Західного Бугу й Рати. А через якихось півсотні кілометрів Західний Буг перетинає кордон із Польщею...

Подальша експлуатація фабрики загрожувала б не лише екологічною катастрофою, а й міжнародним скандалом. Єдиний вихід, доступний тоді вугільному відомству, — це припинення роботи всього об’єднання «Укрзахідвугілля» (так раніше називалося держпідприємство «Львіввугілля»). Про ймовірні наслідки, економічні й соціальні, такого кроку, гадаю, можна й не говорити.

Корисне з приємним

Розв’язання, здавалося б, нездоланної проблеми прийшло з боку приватного капіталу. У підприємницькому середовищі виникла ідея перетворити екологічні мінуси на економічні плюси. За підтримки угорської компанії «Систем-консалтинг», українські бізнесмени ризикнули розпочати переробку вмісту шламових відстійників. Спільне підприємство, створене 1998 року з ініціативи зазначених сторін, — ЗАТ «Львівсистеменерго» — доручило спеціалістам розробку технології, що дозволила б вилучати вугілля з відходів вуглезбагачення. І таку технологію було створено.

Унікальну установку з переробки вмісту мулонакопичувачів змонтували на території ЦЗФ «Червоноградська». Інвестиції іноземного партнера становили понад 3 млн. дол.

Керівництво фабрики і вугільного відомства, а також місцева влада пішли назустріч цьому починові, оскільки вигоди були очевидні. По-перше, відпала потреба у відведенні дефіцитної землі й виділенні мільйонів гривень на створення нових відстійників. По-друге, створено 300 нових робочих місць. По-третє, збережено наявні робочі місця на шахтах регіону, бо зникла необхідність закривати переробку вугілля з екологічних міркувань. По-четверте, додаткова, ліквідна продукція вироблялася практично «з нічого» — з відходів. По-п’яте, пішли додаткові платежі до бюджету. По-шосте, поліпшився соціальний клімат у регіоні. Про реакцію влади й керівництва відомства свідчить той факт, що проект двічі визнавали кращою іноземною інвестицією у паливно-енергетичний комплекс.

Правда, атмосферу загальної радості затьмарювала одна «дрібничка». Основне устаткування нового технологічного процесу розміщувалося в головному виробничому корпусі ЦЗФ, яка, відповідно до угоди, своєю інфраструктурою надавала ЗАТ «Львівсистеменерго» відповідні послуги. Послуги ці, м’яко кажучи, були не дуже якісні. Річ ось у чому: державна холдингова компанія «Львіввугілля», до складу якої входила ЦЗФ, не виділяла фабриці кошти на підтримання належного технічного стану. Більше того, «Львіввугілля» розцінювало збагачувальну фабрику як баласт, якого непогано було б позбутися. У державному холдингу й Мінпаливенерго неодноразово обговорювалося питання про ліквідацію фабрики чи виведення її зі складу компанії як збиткового підприємства. Той факт, що без роботи могла залишитися тисяча осіб, із яких 780 — жінки, до уваги, схоже, не брався.

Показники фабрики у складі держпідприємства і справді були невтішні. Обсяг переробки рядового вугілля на кінець 2000 року знизився до 30 тис. тонн на місяць. Останніми місяцями рубіжного 2000-го фабрика фактично переробляла лише 10% вугілля, видобутого компанією «Львіввугілля». Почасти така ситуація пояснювалася процесом створення при кожній із шахт збагачувальних міні-фабрик. Зокрема — відсутністю на електростанціях належної уваги якісному спалюванню вугілля.

Загалом, технічний стан центральної збагачувальної фабрики погіршувався. Із чотирьох виробничих підсекцій працювала лише одна, та й та погано. Трубопроводи позношувалися і часто виходили з ладу. Все це ускладнювало роботу нової установки, створеної ЗАТ «Львівсистеменерго». На той час ЦЗФ мала 21 млн. грн. збитку, п’ятимісячну заборгованість із заробітної плати. За рік у бюджети різних рівнів фабрика перерахувала лише 40,3 тис. грн.

На відміну від державної холдингової компанії, спільне підприємство «Львівсистеменерго» бачило потенціал для рентабельної роботи збагачувальної фабрики. Його керівництво вийшло на облдержадміністрацію, Львівське відділення Фонду держмайна та Мінпаливенерго з пропозицією взяти доведену до ручки фабрику в оренду. Як повідомив «ДТ» голова правління ЗАТ «Львівсистеменерго» Олександр Францишко, і «Львіввугілля», і Мінпаливенерго сприйняли пропозицію із задоволенням. 15 грудня 2000 року між обласним відділенням ФДМ і ЗАТ «Львівсистеменерго» було укладено орендний договір на 15 років. (Забігаючи наперед, скажемо, що в квітні 2001-го Мінпаливенерго своїм наказом окреме ДП ЦЗФ «Червоноградська» ліквідувало.)

Цього разу українські співзасновники «Львівсистеменерго» внесли майже 25 млн. грн. інвестицій. На ці кошти було введено в дію дві виробничі підсекції, відремонтовано два сушильних агрегати, замінено магістральні трубопроводи. Справи відразу пішли на лад. 2001 року на фабриці вже переробили 2083,8 тис. тонн вугілля, порівняно з попереднім роком, приріст сягав 70%. Було збагачено не лише все вугілля, поставлене з шахт «Львіввугілля», а й значний обсяг вугілля з ДХК «Павлоградвугілля».

«Львіввугілля» за надані послуги зі збагачення справно перераховувало кошти, які акціонери «Львівсистеменерго» реінвестували в подальше технічне переоснащення орендованої фабрики. Заборгованість із зарплат повністю ліквідували. Середньомісячна зарплата, яка до передачі в оренду становила 236 гривень, зросла до 297. І 2001 рік фабрика завершила з прибутком у 6,9 млн. гривень, перерахувавши до держбюджету, включно з орендною платою, 4,5 млн. грн. До того ж орендар ЦЗФ підписав угоду з податковою адміністрацією, відповідно до якої взяв на себе зобов’язання не тільки сплачувати поточні податки, а й погасити двохмільйонну заборгованість за попередні роки.

«Найкраща дівка — засватана»

Усіх усе влаштовувало... до виборів 2002 року. Невдовзі після формування нової парламентської більшості відбулася зміна керівництва в Мінпаливенерго. Було замінено й керівництво «Львіввугілля». До зданої в оренду фабрики раптом з’явилися претензії. Орендарів обвинувачували в крадіжках вугілля (занижених виходах), у завищених цінах за збагачення, у поганому технічному стані підприємства.

«Львівсистеменерго» запропонували достроково розірвати договір оренди й повернути фабрику в розпорядження держави.

ЗАТ відмовилося. Тоді у «Львіввугілля» чомусь «погіршилася виробничо-господарська діяльність», і воно почало недоплачувати фабриці за збагачуване вугілля, 2003 року звівши розрахунки до мінімуму. Сьогоднішні борги держпідприємства перед «Червоноградською» сягають майже 30 млн. грн. На фабриці, прислухаючись до побажань облдержадміністрації і розраховуючи, що «непорозуміння невдовзі буде подолано», на шкоду собі продовжували збагачувати привезене вугілля.

Одночасно з’явилися претензії до «Львівсистеменерго» й у податкової адміністрації. За словами народного депутата Петра Олійника, який був причетний до створення спільного підприємства, за два роки (2002—2004) не минуло ані дня, щоб на підприємстві не працювали податківці: «Штрафи призначалися фантастичні: чотири мільйони, п’ять мільйонів! Але жодного разу фабрика штрафу не заплатила. Бо через суди фактично все це відсуджувалося — нічого живого під тими обвинуваченнями не було». Потім, запевняє нардеп, у своєму прагненні «викрити» фабрику до податківців приєдналися УБОЗ та інші правоохоронні структури. Була спроба відібрати фабрику й через суд. 27 березня 2003 року засідав Господарський суд Львівської області, який відмовив Мінпаливенерго в «задоволенні позову про розірвання договору оренди цілісного майнового комплексу фабрики».

Усі ці форми тиску, очевидно, повинні були переконати акціонерів «Львівсистеменерго» в необхідності відступитися. Проте ті не здавалися. Десь за рахунок своїх внутрішніх резервів, десь завдяки підтримці дружніх підприємств — «Індекс-Банку» та ЗАТ «Львівське облпаливо» — колективу збагачувальної фабрики вдавалося принаймні утримувати виробництво на плаву.

На зло кондуктору...

У сформованій ситуації добувачі вугілля здійснили масштабний маневр. Як кажуть у «Львівсистеменерго», Мінпаливенерго «ухвалило просто безпрецедентне рішення», суть якого полягала ось у чому. Хоча максимальна відстань від найдальшої шахти червоноградського вугільного басейну до ЦЗФ — 10 кілометрів, «Львіввугілля» заходилося возити через одну донецьку бізнес-структуру свою сировину на збагачення в... Луганську область, за 1400 кілометрів! Перевезення однієї тонни коштувало 47 гривень. Утім, перевезти назад ту ж саму тонну коштувало ті ж таки 47 гривень (а назад транспортується лише збагачене вугілля, тобто приблизно половина обсягу).

Якщо врахувати, що ціна середньостатистичної тонни рядового вугілля — 100 гривень, а вартість збагачення що у Львівській області, що в Луганській на порядок нижча вартості сировини, то 70 гривень за перевезення дуже помітно вплинули б на кінцеву ціну переробленого вугілля.

Проте холдинговій компанії не довелося викладати грабіжницькі 70 гривень зі своєї кишені. Держслужбовці з Мінпаливенерго придумали спосіб полегшити долю «Львіввугілля». Вартість перевезення у вантажному вагоні під умовною назвою «Львів—Луганськ» сховали за так званим усередненим залізничним тарифом. Незалежно від того, як далеко вугілля, видобуте на тій чи іншій шахті України, мало перевозитися, цей усереднений тариф за одну тонну становив 25 гривень.

Усією цією «благодійністю» формально займалося створене Мінпаливенерго ДП «Вугілля України». А фактично збитки «Львіввугілля» із транспортування перекривалися за рахунок інших вугільних компаній.

Тепер кілька слів про ціни на переробку однієї тонни рядового вугілля. Є частка правди в тому, що вартість збагачення, порівняно з 2000 роком, підвищилася. Проте не можна не враховувати зростання у країні цін на електроенергію, метал, комплектуючі, зростання заробітної плати. Якщо бути послідовним, то зростання вартості переробки вугілля на «Червоноградській» відставало від зростання інфляції і цін на ресурси, необхідні для підтримання працездатності фабрики.

Далі. 2002 року, коли «Львівсистеменерго» обвинувачувалося у завищених тарифах на збагачення, переробка тонни рядового вугілля на «Червоноградській» коштувала 8,37 грн. За аналогічний період, за даними, наданими керівництвом ЦЗФ, ціни на збагачувальних фабриках Донбасу були не набагато привабливіші. Тільки на двох донецьких фабриках переробка коштувала дешевше, ніж у Червонограді, та й то на копійки: на «Комендантській» — 8,28 грн., а на «Дзержинській» — 8,05 грн. На «Пролетарській» вартість на копійку перевищувала червоноградську — 8,38 грн. У всіх інших випадках ціна переробки вугілля-сировини на збагачувальних фабриках Донбасу була вищою на кілька гривень: на «Шахтарській» — 12,73 грн., «Горлівській» — 10,14, «Партизанській» — 14,61, «Свердловській» — 12,81, «Дуванній» — 13,71 грн. І це при тому, що після встановлення нового обладнання за якістю збагачення ЦЗФ «Червоноградська» не має рівних у країні.

Позаяк ідеться про «зловживання» «Львівсистеменерго», то не зайве зупинитися й на інших камінчиках у його город. Одна з претензій «Львіввугілля» полягає в тому, що збагачувачі-орендарі на виходах недодавали концентрату на 8%. У зв’язку з цим інститут «УкрНДІвуглезбагачення» наприкінці 2003 року проводив спеціальну перевірку. За результатами зроблено такий висновок: «Коефіцієнти відповідності (...) перебувають у припустимих межах, що свідчить про хорошу збіжність теоретичних і практичних результатів розрахунку виходу товарної продукції». При цьому слід було б врахувати, що дослідження проводилося з ініціативи Мінпаливенерго, а сам інститут входить до структури цього міністерства.

І це ще не все. Кафедра збагачення корисних копалин Національної гірничої академії (м.Дніпропетровськ) проаналізувала взаємовідносини між шахтами ДП «Львіввугілля» і ЦЗФ. У висновку вчених відзначаються коректність і правильність ведення розрахунків виходу вугілля із сировини.

На фабриці щотижня здійснюється вибірковий контроль складу рядового вугілля, яке надходить із шахт «Львіввугілля». Причому керівництво підприємства обов’язково попередньо повідомляє про це ВТК контрольованої шахти. Цей момент документально підтверджує директор «УкрНДІвуглезбагачення» І.Курченко.

Скринька з вугіллям відкривалася просто

Запитується, якщо орендарі працюють без порушень, то чим мотивується прагнення повернути фабрику під крило держави? Варіантів може бути кілька.

Перший. На думку голови правління ЗАТ «Львівсистеменерго», керівництву ДП «Львіввугілля» зручно пояснювати власні прорахунки в організації виробництва (і в питанні використання коштів, що спрямовуються на технічне переоснащення), прикриваючись нібито поганою роботою ЦЗФ. Одним із таких прорахунків Олександр Францишко називає той факт, що шахти «Львіввугілля» дають на збагачення вугілля занадто високої зольності. У підготовленому «УкрНДІвуглезбагачення» звіті знаходимо підтвердження такої думки: «Зольність рядового вугілля всіх шахт у день випробування перевищувала експлуатаційну норму, а по шахті «Великомостівська» й по шахті «Лісова» — граничну». У цьому самому документі знаходимо й цифри, якими вимірюється висока зольність: 55,0; 55,1; 48,5; 53,2 і (навіть) 61,8%. Фахівці знають: це дуже багато. На думку О.Францишка, така висока зольність вугілля пояснюється тим, що шахти працюють на неправильно вибраному устаткуванні — на півтораметрових комбайнах, тоді як потужність пластів вугілля не перевищує одного метра.

Другий. Як вважає народний депутат Петро Олійник, «наїзди» на «Львівсистеменерго» чиняться на замовлення бізнес-структур, близьких до департаменту вугільної промисловості Мінпаливенерго: «Видобуток вугілля на шахтах «Львіввугілля» вони вже взяли під контроль, менеджмент на «Західенерго» також «приватизували». Тепер, аби замкнути на собі весь вугільний цикл, їм бракує лише збагачувального виробництва. «Львівсистеменерго» заважає їм домогтися повного контролю над червоноградським вугіллям. Ці структури банально хочуть відібрати державну власність і вкладені приватні інвестиції. Цим, на мою думку, і пояснюється «шляхетне» бажання повернути державі фабрику».

На цій вугільній війні, як і на будь-якій іншій, передусім страждає мирне населення. У «Львівсистеменерго» через несплату за збагачене вугілля накопичилися борги із зарплат робітникам, перед бюджетом. Акціонери «Львівсистеменерго» сподіваються вийти переможцями з цієї війни. Очевидно, вони розраховують, що на найближчих президентських виборах переможе колишній прем’єр-міністр.

Проте сьогодні влада робить усе, аби переміг прем’єр нинішній.

Петро Олійник про це добре знає: «Мені директори шахт скаржаться, що їх примушують робити підписні листи за кандидата Віктора Федоровича Януковича. І цю роботу певною мірою вже виконано. Людям підписні листи розносили начальники дільниць за вказівкою директора шахти. А директору вказівку дав генеральний директор. А йому — хтось із департаменту вугільної промисловості. Директори шахт, до слова, самі незадоволені. У них навіть виникла думка: «Підписали люди за Януковича — дайте нам ще підписні листи, ми підпишемо й за Ющенка. Ми можемо так за двох, за трьох підписати».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво