Робота над помилками. Логічними

Поділитися
У грошах, як відомо, щастя нема. Але водночас із ними ніколи не буває так добре, як буває погано без них...

Нещодавно відзначене 200-річчя відомої гіпотези Ч.Дарвіна про походження видів (до яких заднім числом зараховано і не передбачену самим Дарвіном людину) дало привід ще раз посперечатися про доступні нашому розуму версії власного походження. Як відомо (але затято ігнорується прибічниками і бенефіціарами вчення), на наукову теорію воно не тягне, оскільки таке, за визначенням, передбачає можливість підтвердження основних положень на практиці. Причому будь-яким досить досвідченим експериментатором. До таких, утім, можна віднести абсолютну більшість дорослого населення планети, хоча воно якось обходиться без стадії мавп. (Ну, хіба що на деяких етапах самого процесу...)

До речі, про мавп. Сам факт появи людиноподібних мавп ще до появи людини ні про що не говорить: «після» не означає «внаслідок», зауважують противники гіпотези. Тут явна логічна помилка. Хоча логіка — річ суб’єктивна. Якщо за однією логікою «праця перетворила мавпу на людину», то за іншою — «неробство (в яке крок за кроком упадає людство) перетворює людину на мавпу». І хто доведе, що такого вже не було в нашій історії?

І це, до речі, не єдиний процес, логічне розуміння якого викликає серйозні суперечки. Візьмемо, наприклад, гроші. В яких, як відомо, щастя нема. Але водночас із якими ніколи не буває так добре, як буває погано без них. Що і відчуває зараз на собі «гучна меншість» людства, охопленого фінансовою кризою. («Мовчазній більшості», як правило, просто немає з чим порівнювати.) І це почуття наштовхує багатьох на думку якщо не про кінець світу, то, в будь-якому разі, про кінець сучасної валютно-фінансової системи.

Особливо загострилися такі апокаліпсичні настрої напередодні другого фінансового саміту в Лондоні, що відкрився саме 13 березня, в п’ятницю. Що ж, зачекаймо результатів. А то вже як тільки окремі... е...експерти не знущаються з Бреттон-Вудської системи (чи, якщо завгодно, «доларового стандарту»), що живе нині. Ну, прямо як у В.Ви­соцького: «Кто плевал мне в лицо, а кто водку лил в рот, А какой-то танцор бил ногами в живот. А молодая вдова...» Жаліти, втім, існуючий фінансовий порядок не треба. Необхідно просто зрозуміти логіку його розвитку.

Не будемо особливо заглиблюватися в ті часи, коли в золоті людину (чи все ж таки мавпу?) найбільше приваблював його блиск, що був у ті благословенні часи, по суті, єдиною споживною вартістю «жовтого металу». Візьмемо тільки останні років двісті. Після того, як Англія, котра перемогла Наполеона, запровадила у себе золотий стандарт, за нею вирішили піти й інші «передові країни». Що саме по собі було цілком логічно. Але забувши (чи не зрозумівши), що золото за своєю природою — не гроші, і повіривши твердженню (сформульованому К.Марксом постфактум) про те, що «гроші за своєю природою — золото», вони зібралися 1867 року в Парижі і зафіксували це в міжнародному договорі. А договори, як відомо ще з часів Древнього Риму, мають виконуватися. Його і намагалися виконувати, не зрозумівши своєї логічної помилки.

Як годиться, підправило всіх саме життя: із початком Першої світової війни золото було демонетизоване (вилучене з обігу). Але «передові країни» — знову-таки, не розуміючи логіки розвитку грошової системи і вважаючи, що коли вже золото демонетизоване «після» початку війни, то можна вважати, що це відбулося «внаслідок», — спробували реанімувати розвалену світову валютну систему за першої ж зручної нагоди.

Про цей випадок багато говорилося за радянських часів. «Москва—Генуя». Це не залізничний маршрут. Це відомий пропагандистський фільм про міжнародну Генуезьку конференцію 1922 року. Щоправда, у фільмі як основну подію конференції подано питання про «борги царської Росії», а правда життя свідчить, що її учасники більше були стурбовані глобальнішою проблемою — відновленням системи золотого стандарту.

А даремно. Краще б вони борги з більшовиків вибивали. Хоча французи і золотий стандарт ненадовго відновили, і борги з Горбачова таки одержали. А от решті після невдалих спроб періоду золотозливкового стандарту довелося знову впіймавши облизня сісти за стіл переговорів. Бреттон-Вудський.

І що з цього вийшло? Су­цільна еквівокація. Або омо­німія, як сказав би Аристотель: спочатку заявили, що «долар так само хороший, як і золото»; потім згадали, що «золото — це світові гроші», із чого і зробили висновок, що «долар — це світові гроші».

Однак через деякий час усе ж таки відчули в цьому твердженні певну натяжку і вирішили створити «справжні» світові гроші — SDR. Або, як у ті часи, пам’ятаємо, полюбляли говорити, «паперове золото». Ну, це вже повний оксюморон! Здавалося б, після стількох помилок у логіці слід було уважніше проаналізувати ситуацію. Без паніки, але й без зайвої патетики. Просто подивитися фактам в обличчя.

Ну, до чого, скажіть на милість, закликати до повернення до золотого стандарту, якщо, навіть не вдаючись у теоретичні розмірковування з приводу внутрішньої сутності грошей як політ­економічної категорії, можна цілком чітко побачити, що обсягів наявного в розпорядженні людства золота (а це якісь жалюгідні 150 тис. тонн, із яких у власності фінансових інституцій перебуває лише третина) просто фізично не вистачить для обслуговування глобального товарообороту. Вже не кажучи про фінансові операції з капіталом.

Причому для тих, хто забув, нагадаю, що востаннє це питання дуже досконально вивчалося усього двадцять із чимось років тому «Золотою комісією», створеною Р.Рейганом. У результаті, гора народила мишу: єдина практична рекомендація зводилася до можливості карбування золотих монет, які формально мають статус законного засобу платежу, щоб при продажу золота таким чином не сплачувати ПДВ. Дуже корисна порада. Наш Нацбанк саме так і чинить. Тож окреме спасибі Рональду нашому Рейгану. Нехай земля йому буде пухом. Золотим.

Що ж залишається запропонувати замість знахабнілого долара? Якусь світову валюту? Досвід із SDR показав: для цього мало навіть перетворення МВФ на світового кредитора останньої інстанції (що поки залишається недосяжною метою). Для цього необхідний мінімум світовий уряд. Світову республіку соціалістичних республік ми вже теж будували. Цей шлях, сподіваюся, поки що закритий хоча б для кількох поколінь.

Ага, є ще «світові лаштунки». У зв’язку з цим, звісно, можна із задоволенням порозмірковувати про «світовий тіньовий уряд». Оскільки я про такий нічого достовірного не знаю, то залишу цю тему для дорослих любителів дитячих книжок. (Яким рекомендую далі мою статтю не читати: ні про гоблінів, ні про інших гномів у ній нічого не буде сказано. Так само, як не варто в її кінці шукати чітких відповідей на запитання: «Що робити?» Це не конспект лекції для студентів другого курсу і не стаття для рефлексуючих інтелігентів.)

Дехто бачить прообраз такого уряду в організаціях на
кшталт Європейського Союзу. Особисто я не бачу. Європейський Союз, звісно, має тенденції до відтворення такої собі системи «обмеженого суверенітету» у сти­лі брежнєвської політики (про що недавно і заявив президент Чехії). Але, по-перше, це тільки тенденція (якій протистоїть контр­тенденція, чітко продемонстрована громадянами Фран­ції, Нідерландів та Ірландії), а по-друге, по-моєму, наміри євроопти­містів не виходять далеко за межі колишньої Римської імперії, тож навіть ми, споконвіку європейська нація, можемо опинитися в ролі подвійних лімітрофів. Що вже казати про інші мільярди населення нашої планети...

У будь-якому разі, процес кристалізації світової держави з регіональних інтеграцій буде таким тривалим, що ми можемо ігнорувати його при розгляді такого злободенного питання, як реформування сучасної валютної системи.

Є ще й інші національні валюти. Але яка може бути сьогодні альтернатива долару? О, альтернатива! Качки. Пекінські. Себто, юані. Російський прем’єр нещодавно так і пояснив: проблема полягає в тому, що світові гроші емітують у США, а нагромаджують — у Китаї. А оскільки всі інші виявляються ніби чужими на цьому святі життя, то нехай, мовляв, ці двоє між собою і розберуться, «хто кому Авраам Лінкольн» (у сенсі портрета на п’ятидоларових купюрах).

Китай, звісно, разом із Гонконгом і Тайванем нагромадив справді величезні валютні резерви. Але цього замало, щоб перетворити свій юань на світову валюту. Адже його світло — лише віддзеркалення долара, а його міць базується на резервах усе тієї ж американської валюти. Завалиться вона — і...

Сама по собі економіка Ки­таю (як і решти «тигрів») — це ж лише «франчайзинг» західних (передусім американських) технологій і менеджменту. (Хіба що Японії вдалося в цьому сенсі сказати щось нове.) Це, звісно, велике досягнення — винайти компас, порох і паперові гроші. Але, з економічної точки зору, важливо, що всі ці досягнення були пов­ною мірою використані європейцями. Якщо хтось пам’ятає, то дамські чоботи «козачок» теж винайшли в нас, а «шалені бабки» за них одержували в Парижі.

Окремі спостерігачі вважають, що, крім «качок», альтернативою може бути і «вовк». Тамбов­ський. Той, котрому «дай, Боже, техаське теля з’їсти». За відсутності техаського ковбоя. Це зараз, коли рубль почав катастрофічно падати (дехто віддає перевагу евфемізму: «долар почав стрімко зростати»), такі балачки трохи вщухли. А кілька місяців тому можна було зустріти цілком серйозні розмірковування про те, що рубль теж може і мусить стати світовою валютою. Особливо коли зажадати, щоб за російські газ і нафту сплачували російськими ж рублями. Цікаво, що Росія з ними робила б, отримавши майже всю експортну виручку (і не тільки з Вірменії) у рублях, які вона могла б і просто так надрукувати? Адже щоб створити на свою валюту попит, як на долари, треба... стати Америкою.

Втім, у мене таке відчуття, що саме в цьому і полягає «російська мрія». А тоді яка буде різниця для всіх нас — третіх країн? Ні, «краще вже змиритися зі знайомим злом, аніж втечею до незнайомого прагнути».

І потім, знову-таки, чинник часу. У цьому сенсі перед російським рублем стоїть завдання приєднатися до тих 15 валют (останніми у списку з’явилися років п’ять тому південноафриканський ренд і південнокорейська вона), в яких здійснюються розрахунки між центральними банками. Мета цілком реалістична, але над нею ще треба попрацювати. А от коли він опиниться в «елітарному списку»... «Ех, довгий шлях до погребів...»

І що ми маємо в сухому залишку? «За всього багатства вибору — іншої альтернативи нема»! Хіба що схрестити того самого їжака (ну, ви зрозуміли?) із вужем. Йдеться про горезвісне амеро. Згадалося, того вже далекого 2005 року деякі дотепники жартували з приводу хитрого «лиса Мартіна в кущах», котрий підкинув ідею створення нової регіональної валюти. Пожартували і забули. Але не дарма говориться, «жарти жартами, але можуть бути і...» пристрасті в Інтернеті. Це я з приводу затято поширюваних деким десь чуток про те, що от-от замість долара запровадять це горезвісне амеро і залишать усіх... Самі знаєте з чим.

Тобто, таки ми маємо справу з логічною помилкою. Petitio Principii. Тому що в основу твердження покладено припущення, котре ще слід було б довести. Втім, не для пострадянської людини. Нас стільки разів обманювали (обіцяючи навіть руку собі відрізати, якщо вона підніметься зробити те, що влада саме і збиралася зробити), що нам здається цілком логічним бажання влади США взяти і відмовитися від своїх фінансових зобов’язань (у вигляді доларових банкнот і казначейських білетів). А я, знову-таки, пам’ятаю, що ще кілька років тому в обігу перебували кілька різновидів доларових купюр — не лише довоєнного, а й, за нашими мірками, ще й дореволюційного зразка. І всі вони приймалися до оплати. А потім їх поступово замінили на нові. Один до одного. Неймовірно! Нелогічно! Непрактично! Але суто по-американськи!

Звісно, у світлі нових віянь на берегах Потомаку суто теоретично можна очікувати чогось такого... Але я не вірю. Не вірю! Інакше, виходить, «цей світ сьогодні став зовсім такий...», як співав Алі-Баба в старому радянському мюзиклі, чарівність якого спромоглися-таки передати наші «креативні» римейкери. Гадаю, і доларового римейку поки ні від кого очікувати не слід. А чого слід?

Швидше за все, зібравшись у Лондоні, світові лідери укотре закличуть до підвищення відповідальності міжнародних фінансових організацій (МФО) за боротьбу з кризовими явищами. Насамперед йтиметься про Міжнародний валютний фонд, котрий і так уже не перший рік намагається налагодити таку роботу. Проблема, втім, полягає в наявності відповідних інструментів впливу. Справді, проблема, оскільки поки що не дуже зрозуміла природа кризи, а отже, й можливі способи її пом’якшення, а тим більше запобігання.

«Ліками загальної дії», як уже згадувалося, могло б стати перетворення МВФ на кредитора останньої інстанції для центральних банків (урядів). Можливо, у цьому напрямі і буде спрямовано зусилля. Що потребуватиме спрощення і більшої стандартизації процедури «рефінансування від МВФ», тобто тих же кредитів типу «стенд-бай». Набір цих інструментів, як мені вже доводилося писати в «ДТ», останнім часом поповнився новими розробками, і, швидше за все, на цьому експерти фонду не зупиняться.

Представники країн, що розвиваються (перепрошую, «країн із новоствореними ринками»), без сумніву, наполягатимуть на більшій ролі (збільшенні кількості голосів) у керівних органах МВФ. У чому їх, природно, підтримає Росія. (Відносячи, ad hoc, і себе до згаданої категорії країн.) Це теж дуже стара тема: країнам-боржникам завжди хотілося мати більше прав для визначення умов отримання кредитів і, голов­не, їхнього повернення. Фонд же, котрий по суті являє собою глобальну «кредитну спілку», завжди наполягав на принципі: який внесок — стільки і голосів. У чому його підтримували й основні спонсори.

Звісно, можливий компроміс у вигляді збільшення квот ряду країн, із відповідним перерозподілом голосів. Але, за великим рахунком, це не те, за що йде торг. І найголовніше, якби претенденти на керівництво мали якісь конкретні пропозиції з порятунку світової економіки, тоді це мало б сенс. А так...

Має піти мова і про найстарішу МФО — Банк міжнародних розрахунків у Базелі. Так-так, про «Базель-2». Тобто про механізм нагляду за банками, котрий враховує різний ступінь ризикованості їхніх активів. От тільки в який бік цей механізм спробують розвернути — це ще питання. З одного боку, комерційні банки, які задихаються під пресом регуляторів і обмежені у видачі кредитів (у той час як усі навколо тільки й вимагають грошей), наполягають на пом’якшенні вимог (там, де їх уже запроваджено, що не стосується України). І центробанки з розумінням до цього ставляться. Що підтверджується також і повсюдним зниженням ставок рефінансування. З іншого боку, саме недостатня, м’яко кажучи, увага банків до ризик-менеджменту значною мірою стала причиною кризи.

Виступаючи пару місяців тому на одній інтернет-конференції, я звернув увагу на те, що добре знайома нам практика видачі споживчих кредитів «під слово честі» вигадана не нами і не для нас. Усе почалося в Бангладеш. З найбільш благими намірами, якими, як відомо, вистелено дорогу в місця не настільки приємні. Казав я і про те, що відчув небезпеку такого нововведення, коли побачив «розгул кредитування» у Південній Африці. Через кілька років «хвиля» докотилася і до нас. І накрила-таки.

Так от. Вже після цього виступу я зустрів на одному міжнародному форумі професора Вайсмана Нкулу, котрого знав ще як керівника НЕПАД (Нової економічної програми розвитку Африки) і радника президента ПАР. І, на моє здивування, він розповів, що в його країні таки встигли ухвалити закон, котрий робить жорсткішою процедуру індивідуального кредитування (споживчого й іпотечного), що дало можливість істотно пом’якшити наслідки кризи. Як казав один мій колега, «ну і хто з нас Африка?»

Тож, цілком можливо, почують і голоси тих, хто наполягає на повсюдному впровадженні принципів «Базеля-2». А то й на їхньому посиленні. У таких проти­річчях цілком можна очікувати компромісу: вимоги «Базеля-2» будуть то посилюватися, то пом’якшуватися, залежно від стану «пацієнта». Такий собі «гнучкий графік роботи».

Сподіваюся, що не залишать без уваги і проблеми уніфікації нагляду за фінансовими організаціями і передачі його в одні руки. Втім, основні гравці вже зробили це. А от в Україні, судячи з публічних виступів, необхідність цього розуміє лише міністр економіки. Чи я щось пропустив?

Нарешті, не обійдеться і без побажань збільшити значення Форуму фінансової стабільності — неформального клубу тих, хто на цю стабільність має можливість впливати. Років сім тому мені довелося відвідати одне з його засідань (присвячене країнам Східної Європи), із чого я виніс думку про те, які далекі ми від обговорюваних проблем. Настільки вони далекі нам, занепокоєним своїми... місцевими проблемами.

Але сім років — строк чималий. Сподіватимемося, що тепер і ми будемо «у темі». Хоча навряд чи Україна потрапить до складу розширеного форуму (чим, швидше за все, і обмежиться його реформування). А те, що тему ФФС буде порушено, можна й не сумніватися. «Все це так... Архітектура». Фінансова.

Та, знову-таки, форум — це всього лише форум, на якому обговорюють ідеї. А якщо їх нема? Тоді залишається тільки попрацювати над своїми помилками. У тому числі й Україні. Але це вже зовсім інша історія…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі