Рецепти проти слабкості

Нинішнє «самопочуття» української економіки так і хочеться назвати напівнепритомним. Її динаміка минулого місяця уперше за останні п’ять років виявилася негативною. Темпи зростання ВВП за січень–серпень порівняно з аналогічним періодом минулого року уповільнилися майже вп’ятеро (із 13,6 до 2,8%), а промислового виробництва — у 4,5 разу (із 15,6 до 3,5%). Темпи нарощування інвестицій в основний капітал знизилися майже вчетверо (з 32,2 до 8,5%), при цьому частка держбюджету в них також скоротилася в чотири рази.

Економіка впритул наблизилася до небезпечної межі, за якою вже не значне уповільнення зростання, а повноцінний і тривалий спад. Особливо непокоїть та обставина, що відбувається цей процес на тлі прискорення інфляції. Офіційний індекс споживчих цін за перші вісім місяців поки що випереджає торішнє своє значення більш як у півтора разу (6,75% проти 4,35%). Тому багато хто, у тому числі й дуже авторитетні експерти, всерйоз заговорили про загрозу повномасштабної кризи. Якщо так, то від сповнених благими намірами розмов про «кардинальне підвищення життєвих стандартів» влади невдовзі доведеться перейти до риторики про захист соціальних завоювань, які вкотре можуть виявитися фікцією.

Тішить хіба що те, що затвердження нового прем’єр-міністра не занадто затяглося, і незабаром буде створено уряд. Тож до втрати керованості економічного розвитку країни справа все-таки не дійде.

На наше глибоке переконання, реальне зростання економіки — єдине надійне джерело поліпшення добробуту нації. І пріоритет будь-якої влади не повинен ставати заручником поточної політичної кон’юнктури і будь-яких, навіть найкращих, політичних цілей. Тому «ДТ» вирішило спробувати зазирнути в завтрашній день країни і попросило відомих експертів поділитися своїми рецептами боротьби з інфляцією і пожвавлення ділової активності в країні.

Ми попросили відповісти на такі три запитання:

1. Які першочергові кроки ви б запропонували створюваному уряду для максимально швидкої й ефективної ліквідації загроз подальшого економічного спаду і прискорення інфляції? Подоланню якої з цих загроз слід надати пріоритет?

2. Проведення яких стратегічних структурних (регулятивних, фіскальних) реформ ви вважаєте найбільш актуальним?

3. У якому форматі має відбуватися співробітництво між Кабміном і Нацбанком, щоб, з одного боку, бути максимально ефективним, а з іншого — не створювати загрози реальної функціональної незалежності НБУ?

Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, екс-глава Ради НБУ, професор, Інститут стратегічних оцінок:

1. Головне для нового уряду — повернути довіру суспільства, яка дуже серйозно похитнулася, до держави та нової влади. Для цього необхідні як мінімум три речі:

— перше — перестати обіцяти більше, ніж може зробити держава. На мій погляд, уряд Ю.Тимошенко став заручником популістських обіцянок, які в принципі не можна реалізувати на нинішньому рівні економічного розвитку країни і які було дано із трибуни Майдану;

— друге — продемонструвати політичну готовність відмовитися від ряду нереальних соціальних програм, програм, виконання яких сьогодні непосильне для української економіки. Про це новопризначений прем’єр-міністр має не тільки відкрито сказати суспільству, а й звернутися до парламенту з конкретними пропозиціями стосовно їх заморожування, із відстрочкою реалізації на три-чотири роки. Тільки на цій основі можна подолати загрозу штучно розкручуваної інфляційної спіралі і небезпечної бюджетної кризи, в яку втягується фінансова система країни;

— третє — пообіцяти суспільству, що «розбухлий» розмір державного споживання, вимірюваний як частка бюджету у ВВП, не тільки не збільшуватиметься (як це відбувається цього року), а й у найближчі три-чотири роки, починаючи з 2006-го, буде поетапно скорочуватися. Бюджет-06 має враховувати важливість такого підходу. Без цього забезпечити перехід до інвестиційної економіки, подолати стагнацію і повернутися на траєкторію економічного зростання в 7—8% нереально. Чудес в економіці не буває.

2. У соціальній сфері найважливіше забезпечити реальний перехід до адресної соціальної допомоги і монетизації соціальних виплат, одержуваних різними верствами населення.

В економічній сфері ключовим завданням є вирішення усього комплексу інституціональних проблем, які забезпечують формування ринку землі сільськогосподарського призначення, її капіталізацію, врахування її вартості в механізмах ціноутворення. Ці питання не можна залишати «на потім». Їх необхідно вирішувати у невідкладному порядку. Від цього значною мірою залежить інвестиційна привабливість аграрного сектора, можливості його більш інтенсивного інноваційного відновлення.

3. Конструктивне співробітництво між Кабміном і НБУ можливе в межах створення системи інфляційного таргетування (target — ціль), яка має органічно поєднати в собі монетарні і немонетарні інструменти цінової стабілізації. Важливо підняти авторитет Ради НБУ, відмовитися від її політизації. Рада не повинна комплектуватися за принципом галузевого чи партійного представництва. До її складу повинні увійти фахівці-грошовики, люди, котрі принаймні знають, чим відрізняються грошові агрегати М1 і М2.

Ігор ЮШКО,
екс-міністр фінансів,
член Ради НБУ,
віце-президент корпорації «Інтерпайп»:

1. Необхідно терміново відшукати немонетарні методи впливу і збільшити попит на гроші з боку економіки. І реальних можливостей, які можна реалізувати найближчим часом, досить багато. Наприклад, у 2002-му одним із використаних нами методів було істотне обмеження можливості розрахунку векселями при імпорті. Це моментально підвищило попит на гроші, бо коли не можна розрахуватися векселем, то потрібні гроші для розрахунків з бюджетом. Зараз можливість розраховуватися векселями знову працює у повному обсязі, і це вивільнило значну частину грошової маси, котра вийшла із сектора обслуговування економічного обороту в сектор споживання.

Якщо цього виявиться недостатньо, можна звернути увагу на толінгові схеми, куди значною мірою після його заборони пішов бартер. Сьогодні майже половина вітчизняних промислових виробників працюють за давальницькими схемами. Що це означає? На підприємствах залишається мінімальний прибуток, необхідний, аби жити і виплачувати зарплату. Податку з прибутку ви не побачите. І найголовніше, розрахунки відбуваються за межами України, тобто працюють долар чи євро, а не гривня. Законодавчо знижуючи обсяги толінгу, ми можемо поступово відновити оборотні кошти підприємств. Звичайно, це необхідно робити поступово, запроваджуючи спочатку 10%, потім 20% тощо грошових розрахунків. Уявіть, скільки мільярдів гривень буде задіяно у грошових розрахунках. А НБУ не доведеться нічого вигадувати, закручуючи банкам «гайки» і впроваджуючи окремі резервні рахунки. Існують також інші можливості в середньостроковій перспективі.

2. Зараз дуже багато говорять про засоби і методи залучення іноземних інвестицій. У зв’язку з цим хочу нагадати, що в будь-якій країні найбільшим є національний інвестор, тобто населення. Коли йшлося про підготовку іпотечного проекту, я наполягав на тому, що ми не можемо нескінченно залучати ресурси з-за кордону на цілі рефінансування. Якщо ми сьогодні негайно не запустимо фінансові накопичувальні системи і не залучимо головного інвестора — населення, то всі зусилля можуть виявитися марними, бо не можна підтримувати іпотечні відносини в країні, сподіваючись на зовнішні інвестиції. Ми ніколи не забезпечимо ні строковості, ні керованості цінової політики. Йдеться про другий рівень пенсійного забезпечення, про накопичувальні страхові системи (життя, здоров’я).

Звичайно, це невдячна праця, ефект можна буде побачити через три-п’ять років, і хтось інший може одержати політичні дивіденди. Але над цим необхідно працювати сьогодні, оскільки йдеться про загальнодержавні інтереси та стратегії.

3. Представникам Національного банку й уряду необхідно повернутися до нормального діалогу і головне — на практиці розпочати ефективну взаємодію. Основна проблема уряду, який пішов у відставку, полягала в тому, що не було конструктивної дискусії в трикутнику між Мінекономіки, Нацбанком і Мінфіном. Тобто всередині економічного блоку, який мав приймати єдине рішення, враховуючи проблеми та інтереси кожного з партнерів, тому що у підсумку всі три регулятори мають спільний інтерес і працюють на стабільність і розвиток.

Будь-який міністр чи інший державний високопосадовець повинен мати певну політичну культуру. Коли він приходить у владу, то повинен уявляти собі, як поєднати в одне ціле триєдине завдання: інтереси економіки, інтереси суспільства і власну політичну мотивацію. При цьому інтереси суспільства мають стояти на першому місці.

Сергій КОРАБЛІН,
доктор економічних наук, Інститут економічного
прогнозування НАН України:

1. Що стосується зростання цін і виробництва, то підтримувати нульову інфляцію зовсім нескладно. З урахуванням економічної інерції Нацбанк міг би забезпечити її досягнення за місяць-два. Для цього достатньо було б лише знизити темпи грошової пропозиції. А якщо буде потрібно — і абсолютний її рівень. Проблема, однак, полягає в тому, що економіка на такі дії відреагує спадом ділової активності, скороченням бюджетних надходжень, зростанням неплатежів і боргових зобов’язань.

З цієї причини одвічну дилему «інфляція — економічне зростання» варто було б формулювати в контексті не нульової, а оптимальної інфляції. Одночасно враховуючи, що її зниження пов’язане не з рівнем грошової пропозиції, а з розвитком ринкових інститутів. Спроби ж монетарного придушення цінової динаміки призводять, у кращому разі, до нуліфікації економічного зростання. Наочним прикладом щодо цього може слугувати незавидна ситуація, в якій опинилися наприкінці минулого десятиліття Японія та Аргентина. А також сьогоднішня Німеччина, де відсутність зростання цін і виробництва супроводжується рекордним безробіттям.

Україна вийшла із зони інфляційного придушення виробництва більш як п’ять років тому. При цьому максимальні темпи зростання ВВП спостерігалися при значеннях інфляції, близьких до 10%. (Що загалом відповідає залежності, яка спостерігалася в 90-х роках між рівнем економічного розвитку різних країн і показниками інфляції в них.) За цих умов цілком очевидною є необхідність чітко визначити межі відповідальності уряду за подальше зниження цінової динаміки.

У цьому сенсі показово, що «вибух» цін на споживчому ринку в 2004—2005 роках спричинила не стільки динаміка грошової пропозиції, скільки прорахунки в бюджетній та інвестиційній політиці. При зниженні темпів зростання грошової бази (27,3% за вісім місяців ц.р. проти 31,8% за аналогічний період року минулого) зростання споживчих цін в Україні збільшилося з 4,3 до 6,7%. Що й не дивно, коли врахувати темпи нарощування заробітної плати і «соціалізації» бюджету, у результаті яких доходи населення в січні—червні ц.р. зросли на 44% проти 23% за аналогічний період 2004-го.

Тим часом переорієнтовані на споживчий ринок грошові потоки не знаходять адекватної підтримки інвестицій і товарної пропозиції.

2. «Мораль» сьогоднішніх інфляційних процесів цілком очевидна:

— протиставлення цінової та економічної динамік дуже умовне: усунення немонетарних чинників зростання цін дає змогу знижувати інфляцію, водночас збільшуючи темпи виробництва;

— цінова динаміка залежить не тільки від грошової маси, а й від структури сукупних витрат. При цьому інвестиційний попит — на відміну від споживчого — розширює виробничий потенціал, стимулюючи товарну пропозицію і зниження цін;

— постійне нехтування чинним законодавством (пригадаймо, наприклад, характер березневих змін до бюджету-05) пригнічує підприємницьке середовище, негативно позначаючись на інвестиціях і динаміці цін;

— масштаб соціальної справедливості має природні фінансові межі. Їхнє звуження — внаслідок уповільнення економічного зростання — скорочує підтримку наших найменш захищених співгромадян: дітей, пенсіонерів, людей з обмеженими можливостями, молоді;

— регулярна публічна критика Міністерством економіки валютно-курсової політики не тільки свідчить про серйозні проблеми в комунікації між урядом і НБУ, а й розхитує валютний ринок, провокуючи на ньому виникнення ажіотажних настроїв.

3. Сьогодні треба обговорювати не співробітництво Кабміну і НБУ, а загальну економічну стратегію уряду, його цільові установки, методи їх досягнення і самі «досягнення». Не забуваючи при цьому і про правовий нігілізм, який щедро демонструють усі гілки вітчизняної влади. Якщо ж залишатися у його сформованих рамках, жодна реформа не буде застрахована від провалу. Що ж до взаємодії парламенту, уряду і центрального банку, то сьогоднішнє законодавче поле не перешкоджає наповненню її ефективним змістом. І річ тут явно не у відсутності «Закону про виконання законів»...

Ігор ШУМИЛО,
виконавчий директор Нацбанку України з економічних питань:

1. На жаль, траєкторію й інфляції, і ВВП на найближчі місяці значною мірою визначено. Підхльостування зростання шляхом значного збільшення попиту населення не дало і не дасть бажаного результату ні в короткостроковій, ні в довгостроковій перспективі. Для цього немає і відповідних фінансових ресурсів. Водночас жорстке придушення інфляції монетарними методами не буде ефективним і тільки негативно вплине на економічну активність.

Накопичений інфляційний потенціал, сезонне підвищення цін на низку продовольчих товарів говорять про те, що без серйозної школи для економічної активності рівень інфляції на останні чотири місяці цього року може бути обмежений 5%. У сумі з вже наявними 6,7% виходить близько 12% у цілому за 2005 рік. Але це за умови, що уряд не перевищить установлений на 2005 рік дефіцит бюджету та обсяг бюджетних витрат, унеможливить залпові їх викиди.

Ключовою умовою ліквідації загрози прискорення інфляції, як, утім, і подальшого економічного спаду, є кардинальна зміна пріоритетів влади, і уряду в тому числі.

На перше місце я ставлю завдання повернути довіру бізнесу й інвесторів. Це неможливо без термінового врегулювання питань, пов’язаних з правами власності, і без реального відділення бізнесу від влади. Уряд має негайно оприлюднити список тих підприємств, щодо яких він у судовому порядку оспорюватиме законність приватизації, і взяти зобов’язання, підтверджене президентом, що цей список остаточний. При цьому, що меншим буде сам список, то краще для відновлення активності та інвестиційних намірів. Водночас потрібно запропонувати прозору процедуру мирових угод із їхніми нинішніми власниками.

Усі члени уряду, утім, як і інші керівники, повинні зробити публічними свої декларації про доходи і власність, а також передати в довірче управління свої активи. Останнє поширюється також на членів їхніх сімей.

Довіра до влади і передбачуваність її дій зараз є найважливішими.

Другий пріоритет — реальна оцінка виконання бюджету-05, підготовка і прийняття бюджету на 2006 рік, який не провокуватиме прискорення інфляції і не перешкоджатиме економічному зростанню. Потрібно відверто визнати: зовнішнє благополуччя із наповненням бюджету цього року значною мірою грунтується на вилученні коштів у суб’єктів господарювання, (авансові платежі і неповернення ПДВ становлять близько 5% ВВП).

Разом з виникненням невизначеності відносно прав власності, такі фіскальні дії влади і призвели до скорочення інвестиційної активності.

Така практика порочна, та вже й вичерпала свій потенціал. Подальше нагромадження заборгованості неможливе. Більш того, необхідно вирішувати питання її повернення підприємствам. А це — зменшення дохідної частини бюджету, щодо перспектив наповнення якої до кінця цього року необхідна максимально достовірна і чесна оцінка. Бюджет 2006 року може будуватися тільки на такій основі, а не на популістських обіцянках і соціальному підкупі виборців. Потрібно відверто визнати: подальші високі темпи підвищення номінальних соціальних стандартів призведуть лише до зростання інфляції, економічної стагнації і падіння реальних доходів людей.

2. Треба дивитися правді в очі. Наша економіка низькопродуктивна (критерій — ВВП на душу населення) і витратомістка (відношення проміжних матеріальних витрат до доданої вартості за останні роки навіть погіршилося і становить приблизно 60% до 40%). Основні експортні товари мають низький ступінь обробки і найчутливіші до зміни світової кон’юнктури. Імпорт — це значною мірою енергоносії, а перехід на світові ціни далекий від завершення.

Законодавчо закріплені за останні 15 років соціальні зобов’язання не відповідають рівню економічного розвитку країни. Це не дає змоги забезпечити необхідну підтримку тим, хто її справді потребує. Разом зі збереженням нереформованої бюджетної сфери, витратної і низькоефективної за якістю надання послуг, це призвело до того, що бюджет не перестав бути інструментом економічної політики уряду.

Але найголовніше, по-моєму, в тому, що суспільство не готове до здійснення глибоких структурних реформ навіть більше, ніж влада. Тому я розумію, як складно буде зараз тим політикам, котрі зможуть говорити про це відверто і правдиво. Але якщо ми хочемо, а я вірю, що хочемо, жити в багатій і успішній країні, потрібно колись починати і непопулярні дії.

І першим кроком з проведення структурних реформ мають стати підготовка так званих зелених і білих книг (бюджетна реформа, приведення соціальних зобов’язань держави до реальних її можливостей, фінансове оздоровлення енергетики і житлово-комунального комплексу, створення умов для розвитку фондового ринку).

Такий підхід дає можливість окреслити реальні проблеми, а не їхні симптоми, розглянути плюси і мінуси можливих варіантів їх розв’язання. Провести публічні дискусії та заручитися підтримкою суспільства, без якої глибокі структурні реформи неможливі.

3. Одним із засобів, які дозволяють підвищити ефективність співробітництва між Національним банком і урядом, одночасно забезпечуючи додаткові гарантії незалежності НБУ, міг би стати запропонований нами меморандум із питань узгодження цільових орієнтирів, заходів для їхнього досягнення і форм співробітництва. Такий досвід уже є, наприклад, у Канаді і Новій Зеландії.

Кінцевою метою будь-якого уряду є якісне і стійке довгострокове економічне зростання. Цінова стабільність, тобто низька інфляція, саме і є умовою і найкращим способом забезпечення такого зростання. Середньострокові орієнтири цінової стабільності уряду і НБУ — утримання інфляції в межах до 10% у 2006—2007 роках, а з 2008-го — не більше 5—6%.

Ці цілі ми й пропонуємо записати як спільні стратегічні орієнтири для уряду та НБУ в меморандумі.

При цьому Кабмін визнає повну політичну й операційну незалежність НБУ у використанні монетарних інструментів для досягнення коротко- і середньострокових інфляційних цілей.