Разом біля телевізора, або Про що ми не почули в промові президента - Економіка - dt.ua

Разом біля телевізора, або Про що ми не почули в промові президента

26 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 26 серпня-2 вересня

Однією з подій святкування Дня незалежності мав стати виступ президента країни. Більшість співгромадян чекали його з нетерпінням...

Однією з подій святкування Дня незалежності мав стати виступ президента країни. Більшість співгромадян чекали його з нетерпінням. Пам’ятаючи про нереалізовані (але анонсовані) щомісячні виступи, хотілося сподіватися, що вже раз на півроку президент знайде можливість донести до українців, котрі з кожним днем дедалі більше розчаровуються, своє бачення реалістичного образу найближчого та віддаленішого майбутнього країни.

Інтерес також підігрівався запитанням — чи почуємо ми бодай фрагментарний аналіз діяльності влади, зокрема помилок і недоліків, чи нам укотре запропонують порцію звеличення діючого Кабміну? Чи поставить, нарешті, президент стратегічні цілі й тактичні пріоритетні завдання, чи знову буде окреслено примарні наміри й малозрозумілі проекти? Яка сфера залишиться «за кадром», стане гідною, у найкращому разі, лише згадки? На чому президент волітиме «не загострювати» увагу?

Як і прогнозувалося, значна частина виступу присвячувалася демократичним цінностям, викохуваним нині в Україні, особливо підкреслювалася соціальна спрямованість, згадувався новий імідж на міжнародній арені, труднощі в подоланні корупційних бар’єрів. Проте очікування тих, хто сподівався почути бодай елементи конкретики стосовно економічної складової політики, яка, власне, і покликана формувати базис сталого довгострокового розвитку, укотре виявилися марними. Що ж ми НЕ почули з вуст президента?

Безкризові перспективи?

Зауважимо, значущість економічної складової за жодних умов не повинна недооцінюватися. Сьогодні в нашому політикумі обговорюються можливості короткострокових, ситуаційних союзів, основним сенсом формування котрих є завоювання максимальної кількості голосів на парламентських виборах. І всі варіанти стратегії й тактики зумовлюються лише необхідністю досягнення зазначеної мети виключно до необхідної дати. Економіці ж у таких короткострокових часових рамках просто не залишається місця. До того ж у суспільстві справедливо побоюються нових витків шокових проявів (уряд не любить, коли говорять про «кризи», тому називатимемо їх шоками) унаслідок відсутності спільного політичного бачення навіть у найближчих союзників. Отже, кому, як не президентові, слід було чітко розставити акценти?

Витіснення на другий план економічної проблематики більш ніж не випадкове. По-перше, нинішні економічні досягнення аж ніяк не очевидні, а за низкою позицій і вельми сумнівні (скажімо, навряд чи хтось в Україні, крім перших осіб, вірить у нинішні 6,7% інфляції). По-друге (що істотніше), сьогодні ми є свідками формування довгострокової владної вертикалі Ющенко—Тимошенко, котра через кілька років зможе легко трансформуватися у вертикаль Тимошенко—Ющенко. Парламентська перемога 2006 року — лише один, нехай і важливий, крок. Тому не можу погодитися з тими, хто передрікає швидкий розпад згаданого дуету: завдання створення економічної підмоги вертикалі влади скоріше його цементуватимуть, хоч би які «публічні» протистояння виникали. Перефразуючи «як зустрінеш перше півріччя, так і весь період пройде», одержуємо натяк на те, яка економічна доля нам уготована років, скажімо, на 10—15. Зовсім не райдужні перспективи, коли відкинути популістський аспект, що вкрай швидко вичерпається.

Адже йдеться не лише про різке гальмування економічної динаміки чи зростаючий інфляційний тиск. Зниження ділової активності, у тому числі малого й середнього бізнесу, відчутне скорочення припливу прямих іноземних інвестицій і навіть відмова великих інвесторів від входження в Україну, фактична консервація процесу приватизації логічно поєднуються з розкручуванням нових конфліктів. У таких умовах дуже важко відповісти на запитання, за рахунок яких джерел може статися повернення до високої позитивної динаміки.

Різке зниження темпів економічного зростання саме по собі не є істотною загрозою для розвитку, якщо супроводжується структурними змінами. Однаковою мірою, зростання дефіцитів державних фінансів — не проблема, якщо видно надійні джерела їх (дефіцитів) покриття. Адміністрування на валютних ринках може виявитися ефективним інструментом збалансування зовнішніх рахунків, коли бере до уваги макроекономічні реалії, а не спрямоване виключно на фіскальні потреби держави. Із прикрістю слід констатувати: за останні півроку в економічній сфері владі так і не вдалося продемонструвати послідовність і раціоналізм. Скоріше, ми стали свідками стількох безсистемних «трансформацій», що можна лише дивуватися живучості та стійкості національного бізнесу, терпінню й поблажливості українців.

Але, зазначимо, жоден із шоків не було проаналізовано. Інші їхні джерела, крім «змови», навіть не згадувалися (хоча, ясна річ, природа, скажімо, весняного й нинішнього бензинових цінових шоків різна). Усі перипетії або ж обіцянки (наведення порядку) невдовзі «забувалися», оскільки на підході виявлявся черговий шок. Більше того, жоден із шоків так і не дістав належної оцінки президента. Точніше, узагалі жодної оцінки, начебто нічого особливого й не відбувалося...

Наразі в Україні спостерігалися лише локальні шоки на окремих ринках: бензиновому, м’ясному, цукровому, транспортному. На підході — нові підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, новий рух продовольчих цін. Проте якщо шокові проблеми на окремих ринках різною мірою вдавалося контролювати й локалізувати, не допускаючи нескінченного розкручування кризової спіралі, то бажання не помітити чи проігнорувати наближення системних криз (тепер уже криз!) створить необоротні дисбаланси в економічному організмі країни.

Передусім мову слід вести про інвестиційну, до якої ми вже, поза сумнівом, наблизилися впритул. Із макроекономічного погляду впадає в око гнітюче низький рівень інвестицій. Так, у першому кварталі нинішнього року інвестиції в структурі ВВП за категоріями кінцевого використання впали до 12-відсоткового рівня, а прямі іноземні інвестиції на одиницю ВВП у першому півріччі скоротилися більш як удвічі порівняно з тим самим торішнім періодом. Очевидно, у наступні місяці, з огляду на подальше фіскальне розширення й масові соціальні виплати, ситуація тільки погіршуватиметься. І буде великим успіхом, якщо під кінець року ми вийдемо бодай на 15—17-відсотковий рівень.

Частка інвестицій у ВВП у 12—15% — багато це чи мало? Катастрофічно мало! Досвід країн, котрі розвиваються та трансформуються, засвідчує: лише 22—23-відсотковий рівень може підтримувати відносно високий рівень розвитку (а в азіатських «тигрів», нагадаю, інвестиції в період зростання перевищували 30% ВВП). Для згаданих країн мінімально прийнятним може вважатися рівень у 18—19% (до якого наша країна підійшла останніми роками), проте ж він означає лише можливість підтримки основних виробничих та інфраструктурних фондів, але ніяк не може стати основою швидкого зростання, відновлення й розвитку.

На мікроекономічному рівні ми є свідками припинення чи консервації дуже багатьох інвестиційних проектів. За твердженням бізнесменів, триває фінансування тільки тих із них, чиє припинення утруднене технологічними особливостями або необхідністю виконання діючих контрактів із постачальниками. Безсумнівно, найважливішим і найістотнішим чинником інвестиційної руйнації став реприватизаційний переділ.

Пригадаймо, під час підписання червневого меморандуму про гарантії прав власності президент запевнив: по-перше, закон про приватизацію не матиме зворотної сили й реприватизації в Україні не буде, по-друге, зміна прав власності відбуватиметься виключно за рішенням суду, по-третє, керівництво держави сприятиме вирішенню спорів шляхом підписання мирових угод. Прикро, але жодне з положень на сьогодні не виконується, і кожен день нам приносить нові спростування положень меморандуму.

Влада готова зруйнувати мало не будь-яке успішне підприємство, що належить «колишнім наближеним». Політизація судових рішень у питаннях власності набирає обертів: вимога прем’єра до прокуратури «розібратися» з суддею, котрий наважився ухвалити рішення стосовно НЗФ «не на користь держави», безпрецедентна, але, мабуть, це лише перша «ластівка».

Як у таких умовах очікувати приходу міцного стратегічного інвестора навіть на потенційно «ласі» підприємства на кшталт «Криворіжсталі»? Утім, запропоновані конкурсні умови, із немислимими (і, мабуть, повною мірою нездійсненними) інвестиційними зобов’язаннями, зокрема щодо соціальної сфери, структури та прибутковості виробництва, обсягів і напрямів ринків збуту, викликають сумніви в щирості й готовності утверджувати в Україні інститут власності. Скоріше, це свідчить про бажання влади зберегти за собою можливість й інструменти нових перерозподілів успішних «дійних корів»...

Нагадаємо лише два висновки, які випливають із емпіричного аналізу розвитку в 90-х роках східноєвропейських країн—кандидатів на вступ до ЄС:

— активна приватизаційна політика сприяє залученню прямих іноземних інвестицій, збільшує експорт і створює умови для розширення виробництв із високою доданою вартістю;

— політична невизначеність змушує інвесторів відкладати прийняття стратегічних рішень, що істотно стримує розвиток.

З огляду на ці постулати, зниження нашого зовнішньоторговельного сальдо, зросла невизначеність валютної динаміки, різке падіння обсягів валютних торгів на міжбанківській біржі є наслідком не лише погіршення зовнішньоекономічної кон’юнктури (про що, до речі, повністю забувають «письменники» тендерних умов для «Криворіжсталі»), а й приватизаційно-інвестиційного гальмування в цілому. Якщо ми не розчистимо інвестиційне поле, відкинувши всі політикантські настрої, то не буде в нас ані таких бажаних владою інвестицій, ані зростання, ані інтеграції, ані розвитку.

Також зауважимо: затягування нинішньої передкризової ситуації ще на місяць-другий означає, що інвестор не прийматиме позитивних рішень до парламентських виборів і далі, аж до формування нового уряду, оцінки перших кроків його діяльності. Тобто міжнародний інвестор справді оцінююче подивиться на Україну не раніше ніж у вересні наступного 2006 року. Про який розвиток, яку європейську інтеграцію ми в такому разі взагалі можемо вести мову?

Почет робить короля?

Іншою кризовою сферою, а отже, сферою першочергової уваги президента, є наша система прийняття державних рішень. На щастя, першу сторінку — адміністративно-територіальні нововведення — нам вдалося досить безболісно перегорнути (просто припинивши «експеримент»). Але оскільки цим проблематика не вичерпується, тим паче важливі президентські висновки про уроки й перспективи.

Криза в системі ухвалення рішень виявляється передусім у тому, що легітимних демократичних рішень сьогодні стає дедалі менше. Влада дедалі більше тяжіє до цілковитої централізації й «ручних» методів управління. Це красномовно засвідчує як протистояння між Кабміном і ВР, скажімо, із питань СОТ, так і недавні конфлікти навколо імпорту цукру-сирцю або ж спеціальних преференцій державним компаніям на зерновому ринку (до речі, останні демонструють правдиву ціну «переживань» уряду за вступ України до СОТ).

«Ручне» управління «розв’язує руки». Так, не встигло висохнути чорнило на підписаному президентом законі про приватизацію «Укртелекому», що припиняє цей процес до прийняття нової державної програми приватизації, як Кабмін своєю постановою включив компанію в перелік об’єктів для першочергової підготовки до приватизації...

Безперспективність централізованого підходу непогано продемонстрував провал нинішнього етапу адміністративно-територіальної реформи. Власний винахід теперішньої влади (тут уже важко відсилати до спадщини) зазнав цілковитої поразки після першої ж спроби реалізації, що є підтвердженням непродуманості й непідготовленості як в ідеологічному, так і організаційному плані. Підкреслимо, однією з причин провалу адмінреформи є те, що вона знов-таки була спрямована на перерозподіл владних повноважень, але позбавлена економічної основи.

Нововведенням, причому безпрецедентним, є хіба що різке підвищення заробітних плат вищим державним управлінцям (у рази, тоді як іншим, у тому числі пенсіонерам, — на відсотки). Безумовно, влада не повинна бути дешевою. Проте відчутне підвищення зарплат доцільне лише в тому разі, коли це пов’язано з істотним підвищенням рівня та якості державних послуг. Чи є в кого факти, що поточного року чи за минулі два місяці (після зазначеного підвищення) влада стала зрозумілішою, демократичнішою й публічнішою?

Слід визнати, конструктивна лінія державного управління у влади ніяк не вимальовується (і вельми сумнівно, що це станеться до весняних виборів). Та й як вона може вималюватися, коли й рік-два тому тодішня опозиція (а нині владні сили) обговорювала, сперечалася, комбінувала з партійними списками, злиттями й поглинаннями, політичними лобіюваннями й зобов’язаннями? Місця для дискусії про облаштування суспільства як не було, так і немає. Як немає і сміливих, продискутованих, вивірених ідей і механізмів їхньої реалізації.

Не можу не послатися на польський досвід, до якого ми часто вдаємося. У вересні 1976 року ініціативною групою дисидентів було створено КОР (Komitet Obrony Robotnikow) — Комітет захисту трудящих. Вважається, без нього була б неможлива поява «Солідарності», «Круглий стіл», демократія в Польщі. Організація вела публічну діяльність, її члени підготували й опублікували низку ідеологічно-програмних документів, причому основні питання стосувалися не владних повноважень, а саме облаштування суспільства. Тому немає нічого дивовижного в тому, що організатори і найактивніші учасники КОР успішно ввійшли в післяреволюційну владу.

На жаль, жоден представник нинішньої владної верхівки в Україні, перебуваючи у владі, потім в опозиції та знову у владі, так і не знайшов можливості публічно викласти, подібно до поляків, своє бачення найактуальніших питань сучасності. Чи нам це не потрібно для створення плідної системи ухвалення державних рішень? Чи не тому ані секретаріат, ані Кабмін так і не змогли за півроку підготувати для президента більш-менш чіткий стратегічний документ. Або сформувати вищі управлінські команди з дбайливо збережених кваліфікованих фахівців.

На жаль, в умовах жорсткого кадрового голоду влада не знаходить нічого кращого, ніж продовжувати дотримуватися принципу «революційної доцільності» або ж «політичної відданості», що, особливо в регіонах, посилює розчарування й озлобленість як колишніх «синіх», так і «помаранчевих». Трагедія більшовицького періоду — «країною може управляти й куховарка» — уже починає повторюватися як фарс. І, погоджуючись із тим, що «почет робить короля», змушений нагадати: король від самого початку відповідальний за свій почет. Тут не може бути місця незнанню, недопоінформованості, ігноруванню інакомислення, емоційним сплескам, окрикам, вказівкам за день-два скасувати й доповісти. Відповідальність за владу й відповідність владі — сторони однієї медалі.

Будучи розчарованими діями наших керівників, ми часто дорікаємо їм у відході від ідеалів і принципів, проголошених на Майдані. Так, розлучатися з утопіями важко й сумно. І, можливо, має право на існування прагматична теза про те, що громадянам країни доцільно якомога швидше позбутися ілюзій і міфів, навіяних революцією. І чим раніше це станеться, тим ширші стануть можливості для економічного відродження. Проте хочеться вірити, що в нас ще залишається можливість уплинути на верховну владу — звертаючись до ідеалів Майдану, вимагаючи відповідності їм у політиці й економіці, не допустити девальвації тих цінностей, від яких люди не відмовилися навіть під загрозою застосування сили, у яких громадяни побачили перспективи реалізації своєї людської гідності.

Очікувалося, президент зможе нас переконати, що Майдан не був лише інструментом завоювання влади. І сам президент залишається вірним ідеалам Майдану, готовим відстоювати їхню цінність. І все-таки у відповіді на запитання, кого після святкової промови стало більше — «прагматиків» чи «ідеалістів» Майдану, боюся, чаша вагів схиляється на користь перших.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво