Рада Європи: як облаштувати Росію

У 2004 році, коли фінський депутат у ПАРЄ Кімо Сассі виступив із ініціативою вивчити інтереси Європи в економічному розвитку Росії, ціни на енергоносії ще тільки починали свій стрімкий злет, а побоювання з приводу здатності Росії здійснювати прозору й передбачувану політику в торгівлі з іншими країнами не були підкріплені реальними фактами. Щоправда, вже тоді семивідсоткове зростання ВВП найбільшої європейської держави, що базувалося в основному на експлуатації природних багатств і супроводжувалося серйозними дисбалансами, викликало серйозну стурбованість.

На початку жовтня 2006-го, коли підготовлену доповідь було заслухано на осінній сесії ПАРЄ, напруженість енергетичного діалогу між Росією та Євросоюзом ще не досягла своєї нинішньої кульмінації. Проте співдоповідачам (а до члена парламентського комітету з питань економіки та розвитку приєдналася зі своєю окремою думкою та численними поправками представниця комітету з правових питань Сабіне Лойтхойзер-Шнарренбергер) удалося намацати ключові аспекти порушеної теми. І зайняти ту позицію, що її не можуть собі дозволити ні США, ні ЄС, котрі шарахаються від обіцяння поступок до спроб демонстрації сили.

Хочеш полаяти — спочатку похвали

Звісно, російські представники не прогавили можливості зайвий раз вказати страсбурзьким парламентаріям на «політичну упередженість» щодо їхньої країни. Однак навіть найзатятіші критики з представників Кремля в ПАРЄ зазначили, що більш професійного аналізу російської економіки вони останнім часом не зустрічали. Одним із найголовніших достоїнств цієї доповіді є вибір порівнянних показників: за точку відліку взято не анекдотичний вже 1913 рік, і навіть не 1989-й, а 1999-й — з урахуванням початку відбудовного періоду після фінансової кризи 1998 року, а також часу підготовки попередньої доповіді (до речі, доповідь ПАРЄ 1999 року називалася «Економічна ситуація в Росії та Україні»).

Шлях, який за цей час пройшла Росія, гідний високої оцінки. Сім років тому мало хто вірив, що економіка нашої північної сусідки зможе так швидко оговтатися від такого нищівного фінансового удару. Однак девальвація рубля, посилення бюджетної дисципліни, реструктуризація зовнішнього боргу і підвищення контролю над банківським сектором привели до позитивних результатів: середні темпи зростання російської економіки за останні сім років становлять 6,7%, попри те, що 1998-го був зафіксований негативний показник у -5,3%.

Тепер у Європі готові повірити навіть у досяжність мети подвоєння ВВП за період із 2003 по 2010 рік. І річ тут не лише в сприятливій зовнішній кон’юнктурі на енергоносії, хоча й цей чинник поки що рано скидати з рахунків. Антикризова програма, розроблена російським урядом і російським Центробанком із підказками МВФ, дала можливість насамперед узяти під контроль інфляцію, що підскочила з 3,7% у серпні 1998 року до 38% у вересні того ж року. Втім, у цьому пункті пан Сассі не утримався від глибших історичних паралелей: 2500% 1992 року, 11 — 1997-го і нинішні 6,2% інфляції, на досягнення яких знадобилося п’ять років.

Не менших похвал заслуговують й інші макроекономічні показники. Профіцит федерального бюджету реєструється протягом шести років поспіль; за станом на серпень 2006 року золотовалютні резерви сягнули 277 млрд. дол. (третій показник у світі); зовнішній борг скоротився з 93% ВВП 1999 року до 9%. Більше того, зріс також обсяг ВВП на душу населення — із 2116 дол. 2001 року до 5126 2005-го. Реальна заробітна плата збільшилася на 82%. У результаті частка російського населення, що ідентифікує себе як «бідні», на 2004 рік скоротилася на третину і становила 18% від загальної кількості росіян. А Світовий банк недавно зарахував Росію до групи країн із доходом вище від середнього рівня. Не менш переконливим доказом фінансових проривів Росії стала і повна конвертація рубля, запроваджена з липня 2006 року.

Окремих хвалебних реляцій удостоївся Стабілізаційний фонд, створений російським урядом 2004 року. Він призначений для акумуляції надприбутків від експорту нафти в тому разі, коли її ціна перевищує 20 дол. за барель. До цього ж фонду надходять і невитрачені залишки бюджетного профіціту 2003—2004 років. Витрачати кошти фонду передбачається на виплату зовнішнього боргу (у такий спосіб достроково погасили зобов’язання перед МВФ і Паризьким клубом кредиторів), на покриття дефіциту Пенсійного фонду, що утворився після скорочення соціального податку, а також на фінансування проектів, які мають статус національного пріоритету. Але найголовніша функція фонду, на думку страсбурзьких експертів, полягає в абсорбції «зайвих» нафтодоларів, що допомагає приборкати галопуючу інфляцію і дає певний імунітет проти «голландської» хвороби (негативного впливу на національну економіку доходів від нераціонального споживання природних ресурсів).

Ложки дьогтю
в бочках нафти

Якщо коротенько, то «сировинне прокляття» (ще один синонім «голландської» хвороби) зводиться до виникнення дисбалансу в нерозвиненій економіці, на яку несподівано звалюється (вірніше, найчастіше вибивається з-під землі) фонтан грошей, виручених без особливих економічних зусиль. Ці гроші, замість того, щоб стимулювати економіку, можуть довести її мало не до повного колапсу, знецінивши як самих себе, так і працю, і «задавивши» решту галузей промисловості, окрім видобувної. Підстав для того, щоб підозрювати наявність у Росії цієї економічної недуги, чимало, причому вони не обмежуються констатацією того факту, що в російському експорті частка сировини становить 75%. Росія володіє 13—16% світових запасів нафти, 32 — вугілля, 28 — газу, від 10 до 36% — свинцю, цинку, кобальту, нікелю, платини, паладію, заліза, срібла та діамантів. На частку енергоносіїв припадає 64% експорту. За запасами нафти Росія посідає друге (після Саудівської Аравії) місце у світі, за запасами газу — перше.

Попри те, що останнім часом найбільше розмов ведеться про російський газ, саме на частку нафти припадає 40% російського експорту, 45% приросту промислового виробництва, трохи менше половини російського ВВП, а також чверть його (ВВП) приросту за останні роки. А в консолідованому російському бюджеті «нафтова» складова з 1998-го по 2004-й подвоїлася — із 20 до 40%.

«Сектор газу» поки що займає значно скромніші позиції: за даними за 2004 рік, на нього припадало лише 12% російського експорту. З іншого боку, на «Газпром» припадає 20% світового виробництва блакитного золота, а також чверть європейського газового імпорту (у тому числі, за прогнозами на 2010 рік, 40% німецького газового імпорту, 10% — британського і майже повна залежність від російської труби країн Східної Європи). Однак в останні роки «Газпром» відзначився зростанням фінансових показників свого експорту за одночасного зниження його абсолютних фізичних обсягів.

Зате зміни в структурі імпорту мають значно стрімкіший характер. З одного боку, експорт за своїми фінансовими показниками поки що вдвічі перевищує обсяги імпорту, однак відставання за темпами зростання наростає лавиноподібно. Більше того, в імпорті домінує саме готова продукція, у тому числі устаткування, електротехніка та транспортні засоби (42%), а також продукція хімічної й металургійної промисловості (25), фармацевтика і продукти харчування (20%). З 1999 року імпорт побутових пральних машин збільшився в 33 рази (половина поставляється Італією), автомобілів — у вісім (домінує Німеччина), мобільних телефонів — у сім (завдяки Фінляндії). Збереження цих тенденцій, із урахуванням зареєстрованих у Росії темпів відпливу капіталу (348 млрд. дол. із 1996 по 2006 рік) неминуче призведе країну до найважчої форми «голландської хвороби».

Перекоси
та дисбаланси

Та все ж найбільшу стурбованість страсбурзьких доповідачів викликало переважання в національних доходах Росії частки видобувних галузей народного господарства. Стривожила нерівномірність розподілу доходів від них. 75% російських бідняків живуть у так званих депресивних районах, у тому числі в 50 тис. умираючих сіл. Більша їхня частина розташована в регіонах, які багаті на природні ресурси, але нічого не отримують від їхнього (ресурсів) освоєння. Три чверті російської території, на які припадають майже 100% природних багатств, отримують майже нуль інвестицій. Одне з можливих рішень проблеми — розвиток туризму. Примітно, що доповідач у ході підготовки свого матеріалу не обмежився традиційним відвіданням Москви, а добрався навіть до Байкалу.

Наступна проблема, котра дуже непокоїть ПАРЄ, — майнове розшарування російського суспільства. 2005 року журнал Forbes нарахував у Росії 26 доларових мільярдерів, зрівнявши за їхнім «поголів’ям» Москву та Нью-Йорк. Російські податківці виявили у своїй країні 80 тис. доларових мільйонерів, до яких потрапив кожен 1800-й російський громадянин. Щоправда, альтернативні системи підрахунку доводять кількість мільйонерів до 300—400 тис. чоловік, і в цьому разі до «мільйонерського призову» потрапляє кожен 475-й або 350-й громадянин країни.

При цьому фінансовий портрет середньостатистичного росіянина виглядає для європейського обивателя незвично: жителі величезної й усе ще загадкової країни нехтують накопиченнями, віддаючи перевагу власному житлу, причому за комунальні послуги сплачують за європейськими поняттями смішні гроші, але при цьому не шкодують коштів на придбання предметів розкоші. Той факт, що 70% росіян не мають банківських рахунків, узагалі не вкладається в європейських головах. Особливо з урахуванням того нюансу, що 30% жителів країни зберігають свої заощадження під матрацами, а наступна за кількістю категорія росіян, стурбованих проблемою вигідного інвестування, віддає перевагу купівлі нерухомості, коштовностей та антикваріату. І це при тому, що Росія вкрай потребує інвестицій. Як в енергетичну сферу (не лише в розробку нових родовищ і розвиток інфраструктури, а й в енергозберігаючі технології та розвиток альтернативної енергетики), так і поза нею.

Причини недорозвиненості в Росії сфери обслуговування, транспорту, ресторанного бізнесу та багато чого іншого (з урахуванням схильності росіян до витрачання грошей) європейці узагалі не можуть збагнути. А рівень іноземних інвестицій, котрий загалом по Росії істотно відстає від показників східноєвропейських країн, обмежується саме енергетикою. І тільки 1% припадає на інші галузі російської економіки.

Посилення «вертикалі влади», конфлікт інтересів, коли чиновники найвищого рівня засідають у радах директорів найбільших компаній, засилля бюрократії і повсюдної корумпованості демонструють в останні роки тенденцію до зростання. Армія російських чиновників порівняно з радянським періодом подвоїлася, зате зростання малого та середнього бізнесу залишається недостатнім. Наприклад, на малих підприємствах трудиться усього 25% російської робочої сили, що в кілька разів нижче від показників розвинених країн.

Демографічна криза

Ситуацію, що склалася в Росії, в доповіді названо «демографічною безоднею». Вимирання російського населення, котре почалося після розпаду Радянського Союзу, відбувається страшними темпами й оцінюється в 4 млн. чоловік (близько 3% від загальної кількості населення). На 100 народжень у країні припадає 170 смертей, при цьому відсоток абортів є найвищим у світі. Дуже низький рівень охорони здоров’я в поєднанні з нездоровим способом життя спричиняє подальше погіршення ситуації.

За російськими оцінками, скорочення населення країни з 2000 по 2025 рік сягне 19 млн. осіб, а за даними ООН — 21. І навіть ця цифра може виявитися заниженою, з огляду на небувалий розмах епідемії СНІДу. Офіційна статистика вказує на 30-разове зростання кількості інфікованих за останні сім років, неофіційна — стверджує, що цей показник як мінімум уп’ятеро вищий. Носієм вірусу зараз є практично кожен сотий росіянин, причому 80% із них належать до вікової групи до 30 років.

За прогнозами експертів, уже з 2008 року почнеться різке скорочення робочої сили, у результаті чого Росія може цілком утратити свою конкурентоспроможність. Армія нелегальних мігрантів, яких зараз у країні налічується від 5 до 15 млн. чоловік (3—10% усього населення), проблему не вирішить. Зате створить безліч інших. Визнавши навесні цього року демографічний спад головною загрозою майбутньому країни, російський уряд поки що не дуже просунувся в боротьбі з нею.

ЄС, СОТ і всі-всі-всі

Вступ Росії до СОТ розглядається доповідачами як украй необхідний і корисний захід. Переговорний процес із цього приводу було розпочато ще 1993 року, і Кремлю досі не вдалося підписати протокол зі США. І без розв’язання основної проблеми — забезпечення захисту прав на інтелектуальну власність — зробити останні кроки не вдасться.

За оцінками експертів, вступ Росії до СОТ дасть новий поштовх до здійснення масштабних економічних реформ, поліпшить інвестиційний клімат. Безпосередній економічний ефект оцінюється в 19 млрд. дол., крім того, істотно зміцняться позиції Росії при проведенні антидемпінгових розслідувань (зараз їхня кількість сягає 60, а загальний обсяг завданих ними збитків становить 4—5 млрд. дол. на рік).

З іншого боку, російському уряду доведеться передбачити заходи, щоб пом’якшити певні негативні наслідки для найбільш уразливих галузей економіки. Тому що безпосередньо після вступу до СОТ можливе зростання безробіття, особливо в м’ясній, молочній, хімічній, фармацевтичній промисловості, машинобудуванні. На адаптацію до нових умов цим галузям знадобиться від трьох до семи років, і саме такий перехідний період експерти радять закласти в договірні угоди.

Ще одне болюче для Росії питання в цьому плані — необхідність вирівняти внутрішні та зовнішні ціни на енергоносії. Фахівці Світового банку вважають, що внутрішні ціни на газ досить близькі до раціонального рівня, тому що дозволяють покрити всі витрати, включаючи навіть рентабельність капіталовкладень. А от ціни, за якими російський газ іде за кордон, підпорядковуються геть іншій арифметиці...

Енергетичний діалог між Росією та ЄС у своїй нинішній формі почався 2000 року. Проте поки що до жодних конкретних результатів він не призвів. Європейську енергетичну хартію, котра забезпечує захист інвестицій в енергетичній сфері, стимулює ефективне енергоспоживання і гарантує надійність поставок енергоносіїв через кордони 51 європейської й азіатської країни, Росія підписала, але ратифікувати відмовляється. Змусити її це зробити досить складно, хоча періодично Кремль дає зрозуміти, що певні поступки (передусім у плані скасування найскладніших для виконання умов щодо вступу до СОТ) могли б зробити його більш поступливим. Однак своєю поведінкою російські силові енергетичні структури дедалі частіше показують, що правила встановлюють для того, щоб їх порушувати, а на що схожий закон, досить красномовно говорить відоме російське прислів’я.

Звісно, без російського газу Європі обійтися буде складно. Але й Росія має потребу не лише в європейських покупцях, а й у європейських технологіях і інвестиціях. І щоб нинішнє енергетичне протистояння закінчилося не перемогою однієї зі сторін, котра все одно стане спільним програшем, а спільним консенсусом, ПАРЄ виписала черговий рецепт. Перемогти корупцію, запобігти подальшому посиленню вертикалі влади, сприяти диверсифікації економіки за рахунок зростання інвестування за межами енергетичного сектора, надавати Росії західні ноу-хау та технології, доступ російських товарів на європейські ринки...

Український інтерес

Окремі положення щодо правових аспектів енергетичного діалогу між Росією та Європою Сабіне Лойтхойзер-Шнарренбергер вважала за необхідне винести на особливий розгляд. В Україні пані Лойтхойзер відома як доповідачка з розслідування убивства Георгія Гонгадзе, а в Росії — у справі «Юкосу». За її ініціативою в тексті резолюції ПАРЄ з’явилися поправки, що підкреслюють необхідність боротьби з корупцією, неприпустимість фабрикації обвинувачень вчених у шпигунстві і порушенні державної таємниці, вимогу провести розслідування обставин арешту та судового переслідування керівництва «Юкосу». Але найголовніше — заява про те, що енергопостачання не може бути використане як засіб політичного тиску, укладені контракти мають виконуватися, а правила не повинні змінюватися по ходу гри.

Страсбурзькі парламентарії вже не вперше висловлюють свою стурбованість ситуацією, що склалася між Росією й Україною на початку цього року. На січневій сесії, у розпал газового протистояння, пропонувалося винести це питання на обговорення в порядку термінових дебатів. Українські депутати продемонстрували тоді разючу пасивність. На літній сесії було прийнято резолюцію «Економічний розвиток України: тест для європейської солідарності». Україна на цій сесії взагалі не була представлена. Не брали участь українські представники і в обговоренні нинішньої доповіді; про наші проблеми згадували знову ж таки парламентарії з інших країн.

Зрозуміти, чому наші делегати так демонстративно нехтують можливість використати трибуну Страсбурга для обговорення цієї теми і ніяк не реагують на запропоновану нам підтримку, складно. Непрозорість, неринковість, непередбачуваність російсько-українських домовленостей зовсім не відповідає рекомендаціям і резолюціям ПАРЄ. І той факт, що Україна не тільки сама не порушує цього питання, а й ухиляється від його обговорення, дуже показове.