ПРОТИПРИРОДНІ МОНОПОЛІЇ - Економіка - dt.ua

ПРОТИПРИРОДНІ МОНОПОЛІЇ

17 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 17 травня-24 травня

Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно. Джон Актон Можна по-різному оцінювати результ...

Влада розбещує,
абсолютна влада
розбещує абсолютно.

Джон Актон

Можна по-різному оцінювати результати останніх виборів, але, здається, основний висновок однозначний: голосування за партії і блоки засвідчило, що за останні чотири роки і народ, і країна загалом дуже змінилися. Суспільство продемонструвало свою зрілість, розуміння ситуації, неприйняття фальшу, гостре бажання змін. Чи справдяться ці сподівання? Чи зможе певною мірою оновлена влада переломити ситуацію, домогтися підтримки своїх дій і заслужити повагу з боку народу? Поки що на це запитання відповісти складно. На мій погляд, сьогодні Україна найбільше потребує сильної незалежної, добре організованої влади, здорової конкурентоспроможної економіки, шанобливої системи відносин суспільства і влади. Зрозуміло, що домогтися цього непросто. Очевидно, на шляху до досягнення цих цілей лежать суб’єктивні й об’єктивні перешкоди, зумовлені низкою обставин, у тому числі — недооцінюванням економічних чинників. З досвіду праці у сфері законодавчої й виконавчої влади знаю, що один з таких чинників — монополізація економіки і слабка система контролю з боку держави за діяльністю природних монополій.

Беруся стверджувати, що без здійснення політики демонополізації економіки і побудови розвинутої системи контролю за діяльністю природних монополій:

а) влада відчуватиме себе дедалі невпевненіше і буде все менш послідовною через прямий і непрямий політичний тиск з боку монополій;

б) народ почуватиметься обмеженим у своїх правах, не особливо розбираючись, хто і де їх конкретно порушує, і накопичуватиме критичну масу роздратування щодо влади взагалі;

в) ринкові відносини залишаться переважно гаслами через відсутність конкуренції в ключових сферах життєдіяльності суспільства, і як наслідок економічні проблеми поглибляться.

Тим, кому здається, що я згущаю барви, пропоную розглядати цю статтю як дискусійну. Більше того, переконаний, що цю (та й інші) дискусії давно час вивести на привселюдні доступні майданчики в пошуках шляхів до довгоочікуваного громадського компромісу. А для того, щоб розмова була предметною, наведу деякі докази й аргументи на користь своїх тверджень.

Кожен із нас не раз і не двічі зіштовхувався з ситуацією, коли до болю прикро віддавати свої кревні за товар і послуги, які вочевидь не коштують заявленої суми. А тим часом подітися нікуди: за всього бажання, ми просто не можемо підключитися до іншої енергосистеми, скористатися послугами іншої телефонної компанії, обігріти квартиру власними силами, скип’ятити чайник на газі з альтернативного джерела, поїхати на роботу в альтернативному метро, а у відпустку — поїздом альтернативної залізничної фірми. Оскільки у кожному з випадків маємо справу з монополіями. Цим лиховісним атрибутом найвищої стадії капіталізму, який існує, як ще не так давно нас переконували, виключно в країнах «загниваючого Заходу». Хоча чого-чого, а монополізму за радянських часів було більш ніж достатньо. Розглядаючи твори радянських карикатуристів, які традиційно зображували монополістів у вигляді соціальних лиходіїв у смокінгах та циліндрах, переважна більшість жителів 1/6 земної кулі навіть не замислювалась над тим, що сама є об’єктом впливу з боку однієї з найбільших монополій, які колись існували у світі, — монополії соціалістичної пропаганди. Крім того, не чимось іншим, а саме монополією була вся командна економіка СРСР, заснована на всеосяжному директивному плануванні, державному ціноутворенні, централізованому розподілі матеріальних ресурсів, і тому не допускала щонайменшого прояву конкуренції в жодній зі своїх галузей.

Багато монополій, що існують сьогодні («Укрзалізниця», «Укрпошта» й ін.), створено й закріплено саме тоді. Але радянські монополії були «найкращими монополіями у світі», оскільки вони працювали на радянський народ і належали йому ж. Тому, як правило, обивателі не дуже цікавилися тим, що таке монополії і чи потрібні вони суспільству. У сенсі цінової політики для більшості населення такий стан справ був навіть зручним, оскільки ця політика грунтувалася на зовсім інших принципах, ніж економічні, насамперед орієнтуючись на принцип соціальної рівності. Такий підхід здебільшого влаштовував населення, проте призводив до розвалу системи, оскільки ігнорувалися економічні механізми. Монополізація тієї або тієї діяльності позначалася на якості й асортименті товарів, що вироблялися. Але, знову ж таки через монополізацію засобів масової інформації, народу важко було з чимось порівнювати і якість, і асортимент предметів свого невигадливого побуту.

При переході до ринкових відносин ситуація докорінно змінилася. Більшість державних штучно створених монополій радянського походження виявилися неефективними. Але водночас низка державних монополій, створених в ринкових умовах, спочатку заявили себе непогано. По-перше, їх створення сприяло консолідації управлінських та інвестиційних ресурсів в умовах їх дефіциту, по-друге, вони багато в чому підтримували державу, надаючи населенню, промисловості та сільському господарству неоплачені або не повністю оплачені товари й послуги. Можливо, у перехідний період це був і прийнятний вихід, оскільки певною мірою дозволяв уникати зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Тобто на початку ринкових перетворень влада і всесилля монополій якщо й зачіпали інтереси суспільства, то лише невеликої його частини. Сьогодні ситуація змінилася, з огляду на цілу низку причин. По-перше, усвідомлення представниками ділової еліти «переваг» монопольного господарювання призвело до створення цілого ряду нових монополій, кожна з яких більш або менш відчутно «вдарила» по споживачеві. (Монополія нині існує навіть у футболі, що не могло не позначитися на результатах розвитку цього виду спорту.) По-друге, низка монополій опинилася в приватних руках, які не завжди чітко ідентифікуються. По-третє, багато їх, причому не обов’язково приватних, створили (прикормили) біля себе величезну інфраструктуру, здатну кваліфіковано відстоювати їхні інтереси (юридичні і консалтингові компанії, засоби масової інформації, «співчуваючий» чиновницький апарат і політичні сили). Ну й, зрештою, був вичерпаний той резерв, з яким ми стали на шлях побудови ринкової економіки, і звиклим до спокійного життя та легких грошей монополіям довелося замислитися, яким чином зберегти колишній рівень доходів. Як наслідок пожорсткішала політика монополій з надання відповідних товарів та послуг, посилився їх тиск на владу з метою закріплення своїх позицій на монопольних ринках.

Жорстка позиція щодо споживача-населення призвела до зростання невдоволення курсом ринкових реформ, який обрала для себе Україна. Посилення вимог з оплати товарів та послуг, вироблених монополістами, і підвищення тарифів, на жаль, не було підкріплено відповідними діями з боку держави (збільшення бюджетного фінансування, субсидування, контроль за цінами та якістю товарів, розвиток конкуренції).

Зазначимо, що коли справа стосувалася державних монополій, влада мала можливість втрутитися в процеси і не доводила ситуацію до критичної позначки, тим самим дещо пом’якшуючи проблеми, які виникали в народу. З приходом приватників влада зіштовхнулася з тим, що фактично не може на них впливати. Більше того, у приватних монополій з’явилася можливість тиснути на владу, оскільки їхньою політикою щодо споживачів багато в чому визначався соціально-політичний клімат у країні і як наслідок підтримка населенням чинної влади.

Особливо чітко відносини «влада—монополії» виявляються в передвиборні періоди. Якщо ми озирнемося назад (не лише на недавні вибори, а й на попередні), то виявимо два поведінкових типи. Державні монополії, жорстко підпорядковані владі, в такі періоди змушені за будь-яку ціну ставати «друзями і братами» споживачів, що часто веде до значних збитків у їхній діяльності і як наслідок до зміни керівництва по закінченні виборів. Приватні монополії, маючи можливість підігравати владі лише «за власним бажанням», також ідуть на певне пом’якшення щодо споживача, правда, — в обмін на підтримку владою їхніх політичних устремлінь. У період між виборами монополії прагнуть покрити витрати, яких зазнали в період виборчої кампанії.

Чим же монополії можуть бути небезпечні для суспільства? І чому сьогодні поняття «монополія» стало загальним для обивателя? Монопольні структури володіють значними матеріальними, фінансовими й організаційними ресурсами, мають гарантований ринок збуту, позбавлені конкуренції і, відповідно, слабко мотивовані знижувати собівартість вироблених ними товарів та послуг. Споживач послуг монополій, у свою чергу, цілком безпорадний. Він не має вибору (в сенсі придбання аналогічного товару або послуги в когось іншого і на якихось інших умовах), не може розібратися в цінах і тарифах, які йому нав’язують, відтак змушений погоджуватися на будь-які умови, пропоновані монополіями. Тому в цивілізованому суспільстві між споживачем та природними монополіями існує якась ланка, що, з одного боку, захищає інтереси споживачів, обмежуючи свободу монополій у встановленні цін і тарифів, заодно не допускаючи зниження якості товарів та послуг, з другого — стежить, щоб монопольні структури могли нормально функціонувати й розвиватися. Як правило, цим займається регулююча комісія, покликана забезпечити баланс інтересів суспільства, монополій та держави.

Що стосується монополій, які не належать до природних, то економічно розвинуті економічні співтовариства роблять усе можливе, щоб запобігти їх створенню й реорганізувати вже наявні, демонополізувавши їх. Якщо держава поводиться інакше, вона приречена на політичну й соціальну нестабільність.

Власне кажучи, монопольна влада — це потенційно дуже небезпечне явище. Відсутність контролю за монополістами небезпечна не лише для населення, на яке в результаті не зважають, а й для існування держави взагалі, оскільки створює живильне середовище для корупції та маніпулювання політичною владою. Особливо якщо монополії належать приватним структурам. Це добре розуміють на Заході, декларуючи як першочергові завдання держави створення конкурентного середовища, демонополізацію економіки, забезпечення надійного контролю за діяльністю природних монополій. Оскільки, по суті, від цього залежить сила цієї влади, її стабільність, можливість ухвалювати незалежні й самостійні рішення, а не бути маріонеткою в руках усесильних «хазяїв життя». Не випадково такого великого значення розвитку антимонопольного законодавства надають у США (антитрестівське законодавство, основу якого закладено ще 1890 р.), Японії, Великобританії (першим кроком приходу до влади М.Тетчер стало проведення демонополізації економіки), Росії.

Проте варто враховувати, що в цих країнах монополії виникли тоді, коли ринкові відносини там уже існували, і держава стала запроваджувати обмежувальні норми, щоб перешкодити придушенню конкуренції. Українське ж антимонопольне законодавство почало формуватися при сильних монополіях і ринкових відносинах, які лише складаються. Тому створення конкурентного середовища неможливе без вияву політичної волі. При цьому правова база має сприяти надійному припиненню зловживань ринковою владою, спроб обмежити інтереси споживачів і дозволяти застосовувати штрафні санкції до юридичних та посадових осіб.

Що відбувається сьогодні в Україні у сфері діяльності монополій?

Природні монополії діють у сфері електроенергетики (високовольтні мережі, центральне диспетчерське управління, обленерго), у нафтогазовій галузі (газо- й нафтопроводи, термінали), у сфері транспорту (залізниці, порти, аеропорти), зв’язку (телефонні мережі), у житлово-комунальній сфері (водоканали, централізовані системи теплозабезпечення). Контролюючі функції над дотриманням антимонопольного законодавства в цих сферах здійснює Антимонопольний комітет України. Регулюючі функції в енергетиці (електроенергетика, нафта, газ) виконує Національна комісія регулювання електроенергетики. Що стосується сфери транспорту, зв’язку, житлово-комунальних послуг, то тут регулювання фактично немає, оскільки немає відповідних органів.

Досить багато в Україні монополій, створених штучно та економічно недоцільних для суспільства. Це й великі компанії у сфері нафти і газу, атомної енергетики, виробництва сільгосппродукції, поштового обслуговування. Це й менші структури, такі, наприклад, як ЖЕКи. Діяльність таких компаній практично не регулюється, що дозволяє їм ігнорувати інтереси споживача. Звісно ж, рано чи пізно ці компанії мають бути демонополізовані, але це процес нешвидкий і досить трудомісткий. Я вже не кажу про великі компанії, та навіть ЖЕКи затято боротимуться за збереження існуючої ситуації.

Чи можемо ми сподіватися на те, що влада активно включиться в процеси демонополізації економіки та вдосконалювання регулюючої системи для природних монополістів? І хто нині зацікавлений у цих процесах?

Щодо першого запитання, то відповісти на нього складно, хоча, звісно, надій облишати не варто. Якщо ж говорити про зацікавлені сторони цього процесу, то, по-перше, це сама влада. Якщо влада хоче бути сильною і стійкою, вона ініціюватиме ці процеси. По-друге, це населення (як фізичні особи, так і органи місцевого самоврядування). Спілкування з людьми засвідчило, що, так чи інакше, монополізація економіки торкається практично кожної конкретної людини. По-третє, промисловість і сільське господарство, які вже відчули себе в лещатах монополістів. І, нарешті, хоч як це парадоксально, самі монополії. Сьогодні існує ціла низка серйозних конфліктів між монополіями, які працюють у різних сферах: транспортниками, постачальниками електроенергії і газу, виробниками послуг зв’язку і т.ін. Отже, склалася сприятлива ситуація, коли навіть самі монополії зацікавлені в чітких і зрозумілих правилах гри, прозорості й можливості впливати на політику монополій (правда, інших, а не себе самих). Не скористатися цим, щонайменше, нерозумно.

P. S. На жаль, Верховна Рада нового скликання не підтримала ідеї створення профільного комітету з питань антимонопольної політики. «Необдуманим і недоцільним» вважає появу такого парламентського комітету і керівництво Антимонопольного комітету України. Що стосується ВР, то рішення про збереження старого складу парламентських комітетів, цілком імовірно, було політичним. Щодо АМК, то, чесно кажучи, його позиція просто здивувала. Переконаний, сьогодні комітет гостро потребує підтримки парламентаріїв — як у частині вдосконалення правового поля, так і в максимальній прозорості всіх процесів і процедур, пов’язаних з антимонопольним регулюванням. Якщо, звичайно, немає бажання «монополізувати» контроль над монополіями.

Адже можливості Антимонопольного комітету сьогодні досить обмежені. По-перше, він не є незалежною структурою, як це практикується в цивілізованих західних країнах. У нас Антимонопольний комітет — центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом і тому повинен іти у руслі позиції Кабміну з усіх питань, у тому числі тих, які стосуються діяльності природних державних монополій. По-друге, сьогодні Антимонопольний комітет поєднує контролюючі та регулюючі функції, що також нонсенс. По-третє, в умовах відсутності регулюючих органів у сфері транспорту, зв’язку, житлово-комунального господарства сфера регулювання АМК занадто широка для того, щоб «охопити її» наявними людськими ресурсами. Тому численні конфлікти, що існують у сфері діяльності монополій («Полтаваобленерго» — «Укратрансгаз», «Полтавська нафтогазова компанія», Полтавський ГЗК; «Запоріжжяобленерго» — Запорізький абразивний комбінат; «Київенерго» — НАК «Нафтогаз України»; «Укрзалізниця» — металурги; «Львівобленерго» — львівське телебачення, транспорт, водоканал; «Укртелеком» — приватні оператори зв’язку; «Кіровоградобленерго» — одеська залізниця; житлокомунгосп — 49 мільйонів жителів України і т.ін.), очевидно, надалі поглиблюватимуться.

Довідка "ДТ"

Олексій Юрійович Кучеренко — президент усеукраїнської громадської організації «Антимонопольна спілка», член Міжвідомчої ради з питань захисту прав споживачів при Кабінеті міністрів України. Депутат ВР третього скликання, лютий 2000 — березень 2002 рр. — перший заступник голови парламентського комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики і ядерної безпеки. Червень 2000 — березень 2001 рр. — голова Запорізької обласної державної адміністрації. Кандидат соціологічних наук.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво