Прорив помер. Хай живе прорив! - Економіка - dt.ua

Прорив помер. Хай живе прорив!

8 лютого, 2008, 16:10 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

Безпрецедентно високою напругою обіцянок й інтенсивністю прив’язаної до них піар-кампанії вирізнялися дострокові вибори-2007...

Логіка виборчої боротьби однакова в усіх країнах. Тут головне — якнайбільше та якнайяскравіше пообіцяти виборцеві, знайти безпомилковий ключ до його серця.

Безпрецедентно високою напругою обіцянок й інтенсивністю прив’язаної до них піар-кампанії вирізнялися дострокові вибори-2007. Однак, попри песимістичні прогнози, ці вибори відбулися. Вони дали несподіваний як для колишньої, так і для нинішньої влади результат — призвели до мирної, демократичної зміни уряду в країні. Сформовано правлячу коаліцію, на її основі створено новий уряд, який поставив перед собою амбіційні цілі.

Настав час виконувати обіцянки, реалізовувати анонсовані стратегії. Час збирати каміння й починати будувати країну.

Деякі висновки з недавнього минулого

Висновок перший. Виборцеві практично в усіх куточках нашої країни дедалі більше потрібні не тільки й не стільки обіцянки конкретних благ (подачок) або «добробуту вже сьогодні», скільки чітке розуміння, куди в довгостроковій перспективі рухається країна та яке місце в глобальному світі вона може посісти. Це особливо важливо для молоді, яка робитиме історію в цій країні, коли відійдуть у минуле посткомуністичні покоління.

Висновок другий. Для широкого кола науковців і експертів уже сьогодні очевидно, що при збереженні існуючої ресурсно-витратної моделі розвитку, при домінуючих економічних, демографічних й екологічних тенденціях «органічний» розвиток, навіть темпи зростання у 5—6% на рік не дозволять Україні наздогнати за показниками конкурентоспроможності не тільки розвинені країни Європи, а й Казахстан із Росією. Отже, якщо нічого істотно не зміниться, житимемо ми все ж таки краще порівняно з нинішнім днем, але значно бідніше й набагато сіріше порівняно з реш­тою Європи й Азією, що розвивається. Можна з великим ступенем ймовірності стверджувати, що без економічного дива на Україну чекає доля околиці Європи — з усіма наслідками, що звідси випливають.

Тобто Україні справді потрібен прорив, великий стрибок або горезвісне «диво», якщо ми, як молода держава, хоча б трохи прагнемо посісти гідне місце в світовій економіці. Україні справді потрібен прорив, якщо ми хочемо, щоб єдиний поновлюваний і найцінніший актив країни — людський (інтелектуальний) капітал — створював додаткову вартість і багатство для України, а не втікав за кордон.

Висновок третій. Ідея про створення стратегії, що базується на концепції прориву й конкурентоспроможності, тобто на консолідації політичної волі, ресурсів, інвестицій і інтелекту для досягнення нової якості суспільства, витала в повітрі задовго до виборів-2007. Про неї в тій чи іншій формі згадували лідери держави, говорили в кулуарах політики, сперечалися вчені.

Цю ідею послідовно обгрунтовувала й пропагувала Рада конкурентоспроможності України (РКУ). Про економічний прорив у кількох виступах говорив під час свого перебування прем’єр-міністром і Віктор Янукович. Ідея конкурентоспроможності країни звучала потужним лейтмотивом у промовах президента й, напевне, знову зазвучить у посланні до Верховної Ради.

Заслуга Юлії Тимошенко в тому, що вона першою з політиків вищої ліги вихопила цю ідею з ноосфери, щоб зробити її стрижнем спочатку передвиборної програми, а потім і програми діяльності очолюваного нею уряду.

Вдалий передвиборний піар-хід чи нова «українська мрія»?

І те, й інше.

Смію стверджувати: піднята Юлією Тимошенко на прапор ідея «Українського прориву» така амбіційно важка й небезпечно необоротна, що можливий поступовий «з’їзд із теми», відхід від обіцяних непопулярних структурних та інституціональних реформ може поховати своїх прапороносців. І Тимошенко, сподіваюся, це розуміє.

«Український прорив» (або називайте його, як хочете, — стрибок, диво, ривок) — це джин, якого випустили з пляшки. Це накопичені за всі роки незалежності очікування українців того, що в країни з’являться чітка перспектива та сильні духом й інтелектом лідери. Ці очікування вихлюпнулися назовні додатковими голосами: люди ковтнули свіжого повітря й побачили переконливого у своїй рішучості лідера.

Якщо Юлія Тимошенко забуде про прорив або «розмиє» його суть непослідовністю, половинчастими заходами, засиллям сірості в своїй «команді прориву», ідею — у тій чи іншій формі — підхоплять ті, хто сьогодні з глузуванням називає його «проривом каналізації» або чимось подібним.

Політикам прощають сірість. Лідерам не прощають зради мрії.

Що таке «Український прорив»?

Це запитання найчастіше ставлять на всіляких ток-шоу та в телепередачах політикам усіх партій і експертам усіх мастей. Реакція найрізноманітніша — від крикливого огульного заперечення «а-ля Інна» до цілком резонної конструктивної критики опонентів.

Однак системних відповідей, що дають змогу зрозуміти суть феномену, який має всі шанси стати ще одним усесвітньо відомим українським брендом (на додаток до Чорнобиля, футболіста й боксерів, «співаючого ректора» й сала), не так уже й багато.

Тому спробую відповісти.

По-перше, «Український прорив» — це пряма аналогія з «Новим курсом» (New Deal) Франкліна Делано Рузвельта. 1933 року, коли США охопили найбільш руйнівна системна криза, масове зубожіння населення й безпрецедентне падіння довіри людей до влади, великий президент, приймаючи офіс, сказав: «Економічну систему, за якої гонитва за прибутком призводить до руйнації добробуту народу, слід або повністю відкинути, або фундаментально змінити».

Для своєї нової економічної політики він визначив чотири стовпи: 1) посилення ролі держави як регулятора ринків, арбітра, який стежить за дотриманням чесних правил гри, й надійного постачальника публічних послуг; 2) підвищення ролі державних витрат як важеля перерозподілу доходів на користь малозабезпечених; 3) заохочення платоспроможного попиту населення для стимулювання економічного зростання; 4) жорстке антимонопольне регулювання. Всі ці кроки мали базуватися на соціальному партнерстві (багаті не можуть бути по-справжньому багатими, якщо в суспільстві є по-справжньому бідні) й соціальній відповідальності великого бізнесу.

Ні для кого не секрет, що, попри високі темпи зростання останніми роками, в Україні вже доволі довго жевріє системна криза пострадянського олігархічного капіталізму, побудованого на ресурсно-експортній конкурентоспроможності й безпрецедентній енергомарнотратності, яка виявляється в посиленні соціальної диференціації населення, бідності, браку системних структурних реформ, слабкості політичних і ринкових інститутів, тотальній корупції, низькій інноваційності економіки й бізнесу, нівелюванні культурних цінностей.

«Український прорив» — від­повідь на цей виклик, своєрідний новий курс, який має змінити антисоціальне обличчя українського капіталізму. По суті, він базується на згаданих рузвельтівських стовпах плюс посиленні координуючої ролі дер­жави в стимулюванні інновацій і інвестицій у розвиток науки, освіти, охорони здоров’я, в навколишнє середовище, тобто у фундаментальні чинники розвитку людського й інтелектуального капіталу нації.

По-друге, «Український прорив» — це гарна й така потрібна країні висока політична амбіція. Українська мрія. Час невиразних лідерів й одноманітно сірих програм минув. Людям у політиці потрібен бразильський серіал, в якому зачухана країна-попелюшка раптом одержує хоч віддалену, але все ж можливість перетворитися на сексапільну принцесу. Споглядальним за натурою українцям потрібна гарна мрія, а не тільки руйнуючі віру в усе хороше нескінченні телевізійні «розбірки» на кшталт «сам дурень».

По-третє, «Український прорив» — це програмний продукт із відкритим і доступним для народу кодом. Робота над ним не завершилася із закінченням виборів, а тільки починається. І в ній уже взяли участь сотні тисяч громадян, які направили свої цікаві й конкретні пропозиції, зауваження та поправки до проекту. Які очікують, що їхні пропозиції почують і врахують. Не випадково потужною «фішкою» передвиборної кампанії БЮТ і запуску «Українського прориву» стала анонсована Юлією Тимошенко ідея створити Національну стратегічну асамблею, прописана й у програмі уряду.

Згуртування національного інтелекту й доброї волі навколо української мрії — що, крім виплат заощаджень Ощадбанку, може більшою мірою відновити віру українців у справедливу владу й зміцнити слабкий соціальний капітал?

Якщо коротко, то «Українсь­кий прорив» — це мобілізація зусиль усього суспільства для створення в історично стислі строки (10—15 років) умов для появи нової за типом і структурою (інновації, економіка знань, пріоритет сфери послуг) і соціальної за суттю (щось на кшталт шведського соціалізму) країни Україна, яка входить до 30—40 найбільш конкурентоспроможних країн світу.

Технологія економічного прориву

Успішні країни активно будують економіку знань, переходять до більш високотехнологічних (інноваційних) укладів. Суть цих перетворень — у підвищенні продуктивності праці та створенні на цій основі вищої доданої вартості. Інтелект, знання й інформація мають більшу вартість, ніж ресурси і навіть земля. Приклади такої капіталізації компаній знає в Україні навіть школяр.

Щоб бути гідним конкурентом у такому глобальному середовищі, Україні треба вийти на траєкторію випереджувального розвитку, мобілізувати й капіталізувати головний ресурс, який у неї поки ще є, — людський. Проте країна не може приступити до реалізації цього завдання прямо зараз, оскільки має стартові позиції, які катастрофічно відрізняються в гірший бік від позицій розвинених країн.

Підвищення конкурентоспроможності — це передусім тривале вкладання значних інвестицій у чинники, які її формують. Попри те, що основним двигуном конкурентоспроможності країни є бізнес, держава тут — ключовий гравець, оскільки створює умови, які або посилюють конкурентні переваги підприємств і стимулюють їх до інновацій (як технологічних, так і управлінських), або — навпаки.

Запропонована Радою конкурентоспроможності України чотириматрична Технологія економічного прориву (ТЕП) (див. «ДТ», №41 за 2006 рік), покладена в основу стратегії «Український прорив», саме й базується на твердженні, що першим кроком до прориву має стати створення конче потрібних умов для підвищення конкурентоспроможності, яке залежить від держави. Виражається воно в ліквідації критичного відставання України від розвинених країн (перша матриця ТЕП).

Відставання це давно відоме, більш того, про нього постійно сигналізує нам світове експертне співтовариство, публікуючи всілякі рейтинги. Наведу всього лише кілька прикладів.

У рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму Україна посіла 73-тє місце серед 131 країни; у рейтингу конкурентоспроможності Інституту розвитку менеджменту в Лозанні (IMD Lausanne) — 46-те з 55, у рейтингу за індексом сприйняття корупції Transparency International — 118-те з 180, у рейтингу простоти ведення біз­несу Світового банку — 139-те з 178, за простотою сплати податків (Світовий банк і PriceWaterhouse Coopers) — 177-ме з 178, у рейтингу за купівельною спроможністю в Європі (за версією компанії Gfk) — 39-те місце з 40 (1487 євро на людину при 18—27 тис. євро на людину в першій десятці), у рейтингу по зростанню зарплати в Європі (за версією консалтинго­вої компанії Mercer) — 59-те місце з 60 (цілком достатнє зростання зарплати в 10% повністю з’їла 15-відсоткова інфляція).

У рейтингу IMD Lausanne за рівнем інфляції Україна посіла 50-те місце з 55 країн, за припливом прямих іноземних інвестицій — 52-ге, ефективністю владних інститутів — 53-тє, ефективністю бізнес-законодавства — 53-те. Такі ж оцінки дає й Всесвітній економічний форум, особливо щодо інституціональної ефективності: 115-те місце з 131 за якістю інститутів влади. Причому рік у рік показники погіршуються.

Звичайно, ліквідація критичного відставання охоплює набагато більше чинників, ніж перелічено вище. Тут і макропоказники, й розвиток базової інфраструктури, і ефективність корпоративного управління, й розвиток ринку капіталів і банківського сектора, і монетарно-курсова політика, й управління держфінансами, й конкуренція... Проте все це фактично зводиться до забезпечення якісної роботи всіх гілок влади, ефективного законодавства, зокрема податкового, сприятливої для бізнесу (двигуна конкурентоспроможності) регуляторного середовища.

За великим рахунком, для ліквідації критичного відставання потрібні навіть не так гроші, як політична воля, яка дасть змогу переконливо й ефективно здійснити непопулярні реформи, подолати корупцію й недобросовісну конкуренцію, зупинити проїдання зменшуваних ресурсів, й обкрадання суспільства.

Що дасть Україні ліквідація критичного відставання? Насамперед можливість перейти до наступної матриці Технології економічного прориву — «Побудови основ економіки знань». Це дуже важливо, оскільки побудова економіки знань неможлива без величезних інвестицій. Йдеться не тільки про зарубіжні фінанси, а й про інноваційно-інвестиційну спрямованість держбюджету, а також про стимулювання приватних інвестицій (від бізнесу та із заощаджень населення).

На перший план тут виходить стратегічна спрямованість інвестицій, їхня орієнтованість на розвиток ринку праці, «м’якої» інфраструктури, науки, освіти, підприємництва й інновацій.

Створити в Україні новий тип економіки непросто, але все ще можливо. Ми поки що зберегли залишки потенціалу старої сильної системи освіти. За версією ВЕФ, Україна посідає 53-тє місце з 131 за рівнем вищої освіти та 65-те місце — за ефективністю ринку праці. Такі оцінки дає й IMD Lausanne: 27-ме місце з 55 країн — за науковою інфраструктурою 39-те — за рівнем освіти.

Однак при цьому не слід забувати про загрозливі темпи «втечі мізків», невідповідність системи освіти запитам ринку праці, дедалі швидшу руйнацію наукової сфери, низьку інноваційну активність бізнесу, комп’ютерну неграмотність і неохоплення населення високими технологіями.

У стратегію прориву слід включати не тільки економіку знань, а й піднятий нині в світі на щит стійкий розвиток. Відповідно до третьої матриці Технології економічного прориву «Стабільність», конче потрібними компонентами такого розвитку мають стати енергетична безпека, енергоефективність і енергозбереження, корпоративна соціальна відповідальність, ефективна екологічна політика, забезпечення якості товарів і послуг, високої якості життя населення й адекватної системи охорони здоров’я.

В Україні на перший план мають вийти питання енергобезпеки й енергоефективності. Слід тільки вдуматися в цифри, свого часу обнародувані РКУ. Щороку на формування ВВП ми витрачаємо втричі більше енергії, ніж розвинені країни. А отже, на плечі українського суспільства, й без того обтяженого податками й інфляцією, лягає своєрідний «додатковий податок на розвиток» у розмірі 10% ВВП (15—17 млрд. дол.). Пояснюється така ситуація відомими причинами — монополією в енергопоставках, корумпованим інституціональним середовищем і технологічною відсталістю виробництва («підігрівом атмосфери»).

Очевидно, що вихід із кризової ситуації, що склалася, потребуватиме максимальної концентрації зусиль усіх сегментів соціуму — і влади, й бізнесу, і громадянського суспільства, й експертного середовища...

Зробити прорив для кожної нації, а особливо для українців, неможливо без прагматичної об’єднавчої ідеї та стратегії. Саме тому в Технологію економічного прориву закладено четверту матрицю — «Згуртованість», яка передбачає формування соціального капіталу, нової національної ідеї та прогресивної системи цінностей.

Прорив помер?

Треба розрізняти два «Прориви»: передвиборну стратегію БЮТ «Український прорив: до справедливої та конкурентоспроможної країни» і програму діяльності Кабінету міністрів «Український прорив: для людей, а не політиків». (Так і хочеться запитати авторів назви: а що, політики не люди?.. Якщо так, то як вони можуть працювати для людей?)

Перша замислювалася й писалася як національна стратегія розвитку. Друга — базується на президентських «Десяти кроках назустріч людям» і коаліційній угоді початку 2007 року, а також програмах блоків, які ввійшли в демократичну коаліцію. Програма коаліції й уряду — коротша, сухіша, більш лаконічна й компромісна.

Останній закидають багато що: і несистемна, і неконкретна, і показників немає. Відповісти легко. По-перше, немає досконалих програм. Ця програма (як і проект стратегії «Український прорив») відкрита для здорової критики й конструктиву навіть після її майбутнього затвердження у Верховній Раді.

По-друге, якщо «критики» такі розумні, то чому не створили, коли була можливість, щось, що можна було б так само конструктивно критикувати? По-третє, не помиляється тільки той, хто або нічого не робить, або робить усе тільки для себе.

У програму, якщо вона приймається на п’ять років, має бути закладено показники й орієнтири. Вони в стратегії є. Їх треба уточнити, обговорити з суспільством і бізнесом і прописати в Плані дій уряду, який треба структурувати за заходами, роками і очікуваними результатами. А також за відповідальними за виконання. Наскільки мені відомо, саме це прем’єр-міністр має намір вимагати від свого уряду.

А за структурою й наповненням програма уряду — цілком інноваційний документ, подібних якому раніше, наскільки мені відомо, українські уряди на-гора не видавали.

По-перше, жодна програма уряду раніше не містила як ідеологічний центр завдання утвердження національної ідеї. Навіть у плані постановки проблеми — це вже новизна. І в стратегії, й у програмі це питання розглядається як ключове.

І об’єднавча національна ідея, й культура, і система цінностей є найважливішим фундаментом для соціального капіталу. Це поняття на Заході вже перейшло з езотерики в площину наукового вивчення та соціально-економічних вимірів. Без зміцнення соціального капіталу, тобто здатності членів суспільства співпрацювати заради досягнення спільних цілей, неможливий жоден амбіційний соціальний чи політичний проект. В Україні ніхто ніколи соціального капіталу не виміряв. Але можна з великим ступенем ймовірності стверджувати, що виміри ці дадуть жалюгідний результат.

Немає поки що відповіді на запитання: яка для українців національна ідея? Є кілька варіантів — від прагматичної «конкурентоспроможності країни» (Рада конкурентоспроможності України), національно-патріотичних ідей президентського «Універсалу» до трохи ідеалістичного солідаризму у вигляді «будівництва для себе й світу найкращої, найоптимальнішої системи суспільного життя». Є багато інших пропозицій від громадськості. Важливо, аби пошук такої ідеї увінчався успіхом, і щоб ідея ця стала не тільки зрозумілою, а й близькою для всіх українців.

Країни, які хочуть здійснити якісний ривок, роблять пріоритетом посилення соціальної згуртованості й соціального капіталу. Приклад — Євросоюз, який у рамках свого амбіційного проекту «Лісабонська стратегія» (наздогнати й випередити США та «азіатських тигрів» за конкурентоспроможністю до 2010 року) серйозно інвестує в зміцнення соціального капіталу та соціальну інклюзивність.

По-друге, цікава також ідеологія структури урядової програми й розстановка в ній основних акцентів, що цілком відповідає філософії прориву, про яку йшлося вище. Акценти зосереджені на розвитку людського капіталу і національної культури(!), інтелекту нації, зміцненні громадянського суспільства, інститутів демократії, самоврядування (регіонів) і конкурентоспроможної економіки.

У структурі програмного документа Кабміну можна умовно виокремити чотири блоки стратегічних векторів, на яких мають бути зосереджені законодавчі й адміністративні зусилля, а також інвестиції:

1. Людський капітал — система освіти, наука, інновації, національна культура, охорона здоров’я, фізкультура та спорт, здорова екологія, соціальний захист, реформа ЖКГ.

Усі перелічені сфери — це сфери надання та споживання публічних послуг, які завжди фінансувалися за залишковим принципом. Хоча саме тут відбувається відтворення й розвиток основного виробничого активу країни — людського капіталу. Саме ці сфери стали нині пріоритетами політики в країнах, які хочуть будувати економіку знань.

2. Реформа влади та її ключових інститутів — побудова більш ефективної політичної системи, реформа державних адміністративних інститутів, справедливе судочинство, боротьба з корупцією.

Основний висновок практично всіх міжнародних досліджень щодо України полягає в тому, що головним гальмом підвищення конкурентоспроможності нашої економіки є суперечлива політична система, неефективність інститутів, непослідовність і непередбачуваність дій урядів, слабкість як у виконанні ними регуляторно-фіскальних (тут надто зарегульовано, корумповано й тяжко) та антимонопольних функцій (тут, навпаки, порожньо), так і в наданні тих же публічних послуг.

Цей комплекс питань над­звичайно складний і суперечливий. У контексті «Українського прориву» хочеться сказати лише таке — жодного прориву ніколи не буде, якщо влада та її основні інститути залишаться такими, як нині.

3. Підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

Тут закладено ідеологію активної макроекономічної стабілізації (висока інфляція — це фіскальний перерозподільник національного багатства не тільки всередині країни, а й між країнами), підвищення ефективності бюджетної політики (в аспекті публічних послуг і середньострокового бюджетного планування). А також — податкова й регуляторна реформи, розвиток фондового ринку, стимулювання інновацій, підтримка експорту, ефективна політика конкуренції, розвиток малого бізнесу й конкурентоспроможності регіонів.

4. Енергетична безпека, енергоефективність і розвиток інфраструктури — комплекс заходів від реформування системи поставок, їх диверсифікації до модернізації вугільної галузі, електро- й атомної енергетики, а головне — довгоочікуваний перехід країни від управління пропозицією до управління попитом на енергоносії.

Критикують програму уряду й за брак конкретики. Тут не погоджуся. Можливо, конкретики більше, ніж системної структури. Наведу лише кілька прикладів із першого блоку. Тут ідеться про такі конкретні речі, як цільова підтримка сільських шкіл, швидкісний Інтернет у кожний навчальний заклад до 2010 року, збільшення фінансування науки й НДДКР до європейських стандартів (3% ВВП), загальнообов’язкове дер­жавне медичне страхування, збільшення витрат на фізкультуру і спорт, гармонізація національних стандартів по навколишньому середовищу з європейськими, єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, держпрограма підвищення зайнятості (1 млн. робочих місць щороку), запровадження оплачуваних суспільних робіт, комерціалізація сфери ЖКГ та енергоаудит його основних фондів.

Усі ці заходи забезпечені десятками готових законопроектів або таких, що готуються. І так по кожному блоку, по кожному напрямку.

Почім кілограм прориву?

Амбіційність ідеї «Україн­ського прориву» не могла не викликати хвилі сумнівів і критики на її адресу. Критики справедливо ставлять одне з основних запитань: прорив потребує величезних ресурсів та інвестицій. Де вони? Як їх мобілізувати?

Хоч як дивно, в багатьох випадках відповідь на поверхні: значну частину ресурсів закладено в самій стратегії й технології прориву. Інвестиційні ресурси для підвищення конкурентоспроможності країни можуть надійти з двох джерел: 1) прибуток підприємств, спрямований на інвестиції, підготовку робочої сили, інновації; 2) асигнування держбюджету, які спрямовуються відповідно до затвердженої стратегії й протягом тривалого часу (незалежно від того, які приходять уряди) на реалізацію узгоджених національних пріоритетів.

Якщо ліквідувати хоча б кілька критичних відставань, наприклад, звільнити бізнес від корупційного й бюрократичного податку, вже одне це почне давати бізнесу істотно більше прибутку. І якщо він справді хоче бути глобально конкурентоспроможним, то почне сам вкладати кошти й у людей, і в технології, і в сучасні управлінські процеси. А це дасть додаткові кошти бюджету.

За деякими розрахунками, податкова реформа й ліквідація схем ухиляння від податків може дати понад 90 млрд. грн., з них подолання корупції й «сірого» виробництва — 30 млрд. грн. Пригадаємо також, що щоріч­но за кордон через недос­коналість податкової системи йдуть 5 млрд. грн., сис­тема пільг з’їдає 50 млрд. грн., 3—5 млрд. грн. недодають у бюджет фіз­осо­би, які ухиляються від сплати податків, два-три зайві мільяр­ди гривень витрачається на утримання неефективної й корум­пованої податкової служби. Ось де перший резерв, який пла­нує мобілізувати коаліційний уряд Тимошенко.

Крім того, вдосконалення податкового законодавства, регуляторного середовища й роботи інститутів заохотить бізнес інвестувати в інновації — адже за кордоном саме бізнес є основним (на 70%) донором науки. І не варто забувати, що створення максимально «приязного» інституціонально-регуляторного клімату залучить у країну іноземні інвестиції, а їх буде в основному спрямовано в сферу високих технологій.

Є й інші джерела. На розвиток науки, освіти й інновацій можна було б спрямовувати щороку не менше 10—15% доходів від приватизації. Якщо до того ж приватизація проходитиме чесно й прозоро, це стане значною підмогою в розвитку інтелектуального капіталу.

Хай живе прорив!

Виникає запитання: а чому, власне, програмою коаліції не могла стати національна стратегія розвитку, запропонована БЮТ?

Тому що проект стратегії може запропонувати й президент країни, й окрема політична сила або її лідер, і коаліція, й громадська організація — це, власне, вже було й є, і буде. Але національною вона стане лише тоді, коли в її створенні, уточненні й подальшому розвитку візьмуть участь громадянське суспільство, експерти, політична опозиція й коли по основних її стратегічних орієнтирах у суспільстві буде досягнуто консенсус. Є надія, що зі створенням Національної стратегічної асамблеї, а також завдяки зрослій активності громадянського суспільства прорив не помре.

БЮТ першим запропонував варіант національної стратегії розвитку, що базується на трьох основних методологічних посиланнях. Перше — соціальна справедливість: капіталізм у країні має бути істотно соціалізований, тобто його блага мають «просочуватися» в якомога ширші верстви населення країни. Друге — конкурентоспроможність: соціальна справедливість може й має настати тоді, коли країна, її економіка і бізнес стануть значно сильнішими та багатшими в глобальному вимірі, тобто більш конкурентоспроможними.

Третє посилання просте. Нині ми приєднуємося до СОТ. Прощай, «хутір Україна». Попереду — велике й дуже важке плавання, про яке ми знаємо, але лише частково. У глобальному світі, де все таке переплетене, взаємозалежне й засноване на кооперенції (кооперація плюс конкуренція. — Ю.П.), виграє країна, яка домагається протягом тривалого часу стало високих темпів зростання економіки й продуктивності праці. Це підвищує доходи людей без інфляції, дає державі можливість більше інвестувати в чинники, які посилюють людський капітал (освіту, науку, медицину, екологію), що у свою чергу підвищує продуктивність праці й зміцнює конкурентоспроможність країни загалом.

Велику ідею соцзмагання перших п’ятирічок («наздогнати й перегнати»), здатну мобілізувати досі ідеалістично налаштованих українців, тобто нас із вами, також закладено в ідеологію «Українського прориву». Мірило успіху — порівняння результатів і конкретні успіхи в змаганні.

Замість епілогу

Колись автор цих рядків із товаришами з Ради конкурентоспроможності України виступив з ініціативою, яку ще 2006-го далекоглядно підтримав президент Віктор Ющенко: щороку проводити в Україні міжнародний форум на зразок давоського. Форум мав стати майданчиком, на якому можна було б досягти консенсусу еліт — і політичних, й інтелектуальних, і бізнесових — щодо стратегічних пріоритетів і напрямів прориву.

Тоді було не до конкурентоспроможності й форумів. Уряд забирав у президента владу і вважав, що ця влада прийшла до нього назавжди. Однак це в минулому. Ідея такого форуму нині актуальна як ніколи. Тим більше що й президент країни, і відданий йому коаліційний уряд підняли стяг прориву й конкурентоспроможності.

Та бог із ним, із проривом! Давайте назвемо корабель інакше. Важливо, щоб він вийшов нарешті з гавані, набрав вітру у вітрила й упевнено поплив. У світлу українську мрію, ім’я якої... прорив.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво