Про ревізора з порожніми кишенями або канюку з пустою головою

Поділитися
Остання місія Міжнародного валютного фонду.

Нещодавно інформаційний простір України вибухнув переможними реляціями влади про відновлення співпраці з МВФ. До нас їде місія! Провладні аналітики прогнозували, що Азаров таки усолодиться обіцяними мільярдами. Коли мова йде про гроші, то політичні сентименти недоречні, натякали вони на сподіване ігнорування МВФ зухвалого засудження Тимошенко.

Я не в курсі того, що достеменно сталося, але минулого тижня в п’ятницю представники місії МВФ тишком-нишком залишили Ук­раїну. «Протягом десяти днів Аза­ров не знайшов жодної хвилини, щоб з на­ми зустрітися», - розповів мені співробітник місії. «Чекай­те, в пресі пройшло, що ви двічі зустрічалися». - «Неправда, - була лаконічна відповідь, - але, знаєте, виглядає більш ніж дивно, коли два ваші міністри - головні переговірники, були відправлені до Вашингтона, уявіть собі, не дочекавшись завершення нашої місії!» (Тігіпко і Яро­шенко. - Авт.) І про що це каже, я навмисно поцікавився, наперед знаючи відповідь. «Ві­зантійщина якась, - несподівано зірвався на шепіт сивоволосий спів­розмовник. - Вони думають, якщо не вийшло домовитися на експертному рівні, то треба шукати собі халіфа або царя?» «Охо­лонь­те, мій друже, бо ментально ця влада надіється на «барина, кото­рый всё рассудит», - я спробував заспокоїти свого візаві. - Давайте краще розповім про етимологію цієї ідіоми».

Коли вже тиснули руки, я все-таки випалив наперед заготовлене запитання: «Скажіть, а фактичний провал вашої місії якось пов’язаний із фактом засудження Тимошенко?» «Так і ні, - отримав дипломатичну відповідь. - Ми насправді мали коротку цікаву зустріч з опозиційним урядом. Але вона стала, так би мовити, додатковим пазлом у загальну картину вашої країни».

Між іншим, два українські засланці до вашингтонської штаб-квартири МВФ повернулися назад ні з чим. Видається, що їм розповіли про правила роботи з МВФ, де царя не існує. Разом з тим, звісно, вони чудово провели час у п’яти­зіркових готелях та накупили сувенірів за рахунок грошей на відрядження, одержаних за рахунок українських платників податків.

Трохи історії

Я особисто доволі критично ставлюся до нинішньої ролі МВФ у житті країн - членів ООН. Жод­них фобій на кшталт усесвітнього заколоту або масонських змов. Але для того, щоб оцінити ефект дій МВФ, треба знати історію цієї організації.

* * *

Наприкінці 1945 року світ, ошалілий від Другої світової, гарячково шукав способи встановлення глобальної економічної гармонії. Тоді під егідою ООН було створено Міжнародний валютний фонд.

Цілі були прекрасними і гуманними: «Сприяти міжнародній спів­праці в валютно-фінансовій сфері, розширенню і збалансованому зростанню міжнародної торгівлі в інте­ресах розвитку виробничих ресурсів, досягненню високого рівня зайнятості і реальних доходів держав-членів, забезпеченню стабільності валют, підтриманню впорядкованих співвідношень валютної системи і недопущенню знецінення валют з метою отримання конкурентних переваг». МВФ зобов’язувався надавати країнам допомогу в розбудові багатосторонньої системи розрахунків і ліквідації валютних обмежень, а також надавати кредити для виправлення порушень рівноваги їхніх платіжних балансів.

Виникло своєрідне «товариство на паях», де тягар найбільшого внеску взяли на себе США, чия економіка найменше постраждала від тієї війни. Зрозуміло, що існував елемент альтруїзму, але все ж таки переважав чіткий розрахунок. В умовах розрухи валютних систем Євро­пи та Японії банкнота Федеральної резервної системи США, єдиного в світі приватного емітента грошей, на багато десятиріч стала головною резервною валютою світу. За Брет­тон-Вудською угодою долар став еталоном оцінки вартості валют інших країн, а для платіжних цілей - декларативно прирівнювався до золота. Деклара­тивно тому, що не існувало правил автоматичного обміну долара за фіксованою вагою золота, як, припустимо, у випадку російського червонця або «золотої рейхсмарки».

* * *

Ідилію акціонерів ФРС було зруйновано лише через 30 років. У 1973-му члени МВФ отримали право самостійно встановлювати правила обміну валют у спосіб, що найбільше відповідає їхнім внутрішнім економічним цілям. Зрозуміло, що така «вольниця» не була жестом доброї волі, попросту змінилися співвідношення глобальних економічних потенціалів. Цьому передувала низка «торговельних війн», які й наразі тривають, але завдяки СОТ - за стихаючою амплітудою.

* * *

Відмова від золотого стандарту та фіксованих обмінних курсів спричинила ефект «грецької пращі» - швидко на зльоті, але ніжно при при­земленні. Тоді країни Європи, Японія та їхні валютні домініони (типу Канади, Австралії, Гонконгу чи Сінгапуру) негайно встановили особливі правила обміну власних валют. Отже, виникло кілька автономних центрів емісії резервних валют, альтернативних долару США. Це призвело, з одного боку, до валютної конкуренції, що само по собі добре. Але з іншого - країни почали використовувати валютну політику з торговими цілями. Деваль­вуєш національну валюту - експорт зростає, ревальвуєш - зростає рівень внут­рішнього споживання. Деякі країни стали використовувати курсову політику навіть з політичними цілями.

Згодом країни зрозуміли, що немає сенсу поодинці конкурувати з доларом США. Тому почали створюватися валютні союзи. Першим серйозним прикладом було запровадження ЕКЮ у 1979-му. Радянсь­кий Союз теж не дрімав і вигадав «клірингові валюти» для розрахунків з країнами «дружніх» політичних режимів.

У випадку Європи був встановлений так званий магістральний курс, від якого національні валюти не могли відхилятися більш як на 2,5%. Але багато європейських країн попросту проігнорували такі обмеження. Греція мотивувала тим, що їй треба оговтатися від влади «чорних полковників», Іспанія - відродити королівство після каудільо Франко, Італія - ліквідувати наслідки правління й досі популярного в деяких гірсь­ких селах Муссо­ліні, а Португа­лія - позбутися впливу пришлих комуністів, які після громадянських воєн 30-х років оселилися на атлантичному узбережжі від Сеути до Лісабона.

* * *

Парадокс у тому, що Франція, Німеччина та країни північної Європи, які найбільше постраждали від Другої світової, завжди чітко дотримувалися правил використання ЕКЮ як спільної розрахункової одиниці. Але внаслідок латентного політичного бардаку в окремих європейських країнах, де більшість сповідувала ліві ідеї, минуло багато років від часу появи ЕКЮ до повноцінного запровадження ЄВРО.

Відступ. Опівночі на 2002 рік я стояв зі своїм чотирирічним сином другим у черзі для обміну французьких франків на перші євро. Пе­ред нами нідив типовий паризький безхатченко, мабуть з-під найближчого мосту, судячи з довгого поношеного пальта з рибним запахом. Він теребив зім’яту купюру в сто франків. У штовханині його спитав, для чого міняєш, бо можна ще рік франками платити? Він щиро здивувався: це ж історично. Тоді ми отримали за франки сто євро дрібними купюрами і переможно помахали ними перед довжелезною чергою. «Вів ля Франс!» - вибухнули люди. Чому була така радість, не розумію. Але й досі зберігаємо купюри, підписані нашими французькими друзями в ту історичну ніч.

Радянський Союз теж вирішив не пасти задніх. Совєтський рубль був замкнутою валютою. Факт володіння іноземною валютою на території СРСР призводив до тяжкого засудження. Тому для цілей міжнародної торгівлі було вигадано віртуальні клірингові розрахункові одиниці. Як правило, вони використовувалися у розрахунках за продовольство та зброю, поставлені СРСР у рамках Варшавського договору чи на адресу інших «дружніх» Кремлю країн.

Радянський Союз любив сателітів по-різному. Навіть усередині країн Варшавського договору діяли переводні рублі різної «важкості». Наприклад, переводний рубль для розрахунків з НДР вартував більше, ніж із Чехословаччиною. А переводні рублі для Польщі переважали болгарські чи румунські.

СРСР із підозрою ставився до країн, які не рухалися в унісон з лінією ЦК КПРС. Тому для Югославії Тито, Куби Фіделя, Індії Ганді, низки латиноамериканських країн використовувалися так звані клірингові долари США. Після розпаду СРСР клірингові розрахункові системи поступово зникли. Оскільки вони базувалися переважно на бартері зброї проти політичної лояльності відповідної країни.

Відступ. У 1991 році я допоміг використати здихаючі клірингові долари СРСР для розрахунків з Індією. Маючи доступ до ОПЕРУ Зовнішеко­номбанку, я допоміг фінансуванню поставки танків з Харківського трак­торного заводу та київського підрядника. Тоді я взяв «переводні рублі» для Монголії та поміняв на «переводні рублі» для Польщі. А потім поміняв їх на «клірингові долари» для розрахунку з Індією. У результаті виникла шалена курсова різниця, за яку ХТЗ і КТЗ отримали свіжий обіговий капітал, тисячі людей - зар­плату, а Індія - відремонтовані танки. Зауважу, що згодом Україна поставила танки Пакистану, політичному антагоністу Індії, ухваливши спеціальний закон. Парадокс полягав у тому, що всі валютні оборудки використовувалися у цілковитій відповідності до діючого тоді права, у тому числі славнозвісних інструкцій №1 та №6 Держбанку СРСР. «Так що, заробив на цьому», - колись спитала дружина. «Та ні», - я знітився, бо тоді думав лише про бюд­жет України. Про реакцію дружини я вам не розповім.

Згодом ЕКЮ було перетворено на євро, а клірингові валюти колишнього СРСР зникли. Однак деякі країни із слабкими валютними системами досі використовують золото або долар США як валютний якір. Артикульованим прикладом є Україна, де гривня намертво прив’язана юридично і ментально до долара США. Річ у тому, що НБУ доволі своєрідно трактує статтю 99 Конституції України про забезпечення стабільності гривні. Замість стримування цін (інфляційного таргетування) НБУ намагається утримати курс гривні до іноземної валюти, і чомусь тільки до долара США.

У нас, на відміну від інших країн, де іноземна валюта прирівнюється до національної, все діється навпаки. В теорії, обмінні пункти мають визначати, скільки коштує одна гривня в іноземній валюті, а не скільки гривень - одиниця іноземної валюти. Пояснюю: якщо наразі в обміннику ви бачите, що один долар коштує, припустимо, 8 гривень, євро - 11, а російський рубль - 30 українських копійок, то на­завт­ра отримаєте парадоксальний курс: 1 гривня коштуватиме 13 американських центів, 9 євроцентів або 5 російських рублів. Для чого це потрібно? Попросту думайте категоріями країни, в якій живете.

* * *

На жаль, ідея спеціальних прав запозичення (СПЗ, SDR) як спільної розрахункової валюти для членів МВФ померла при її народженні. Бо англійський фунт і швейцарсь­кий франк мали тоді, за боксерською термінологією, меншу вагову категорію, ніж долар США. Швейцарці вважали за краще приймати іноземні гроші, ніж продавати свої, мабуть, побоюючись помсти країн антигітлерівської коаліції за так званий дружній нейтралітет. Якщо ж поставити за дужки італійські ліри, іс­пансь­кі песети, грецькі драхми, рейхс­марки (їхні похідні) та інші фантики на кшталт румунської леї чи угорського форинта, то в той час конкурентів долара США просто не існувало.

* * *

Торік відомий фінансист Джордж Сорос закликав світ повернутися до ідеї СПЗ і встановити правила заміщення різноманітних валют з резервів центробанків на єдину, емітовану МВФ валюту. З точки зору формальної логіки, це було б правильним рішенням. Але уряди країн - членів МВФ почасти є популістськими. Вони хочуть мати можливість маневру з власною валютою для політичних цілей. Або потрафити експортерам з метою збільшення багатства їхніх власників, або, навпаки, ревальвувати валюту на користь імпортерів, отже, для збільшення рівня споживання пересічних громадян. Внаслідок боротьби таких ідей пропозиція Сороса провалилася.

Відступ. Іронія в тому, що всередині 90-х я зустрічався з Джорд­жем Соросом у Києві. Ми сиділи втрьох на печерських пагорбах у домі тодішнього представника Світового банку Даніеля Кауфмана. Тоді Сорос поцікавився, як Україна збирається влаштовувати міжнародні розрахунки. «Не знаю точно, бо наразі не при владі. Напевне, уряд установить валютний якір до долара США або, як Польща, до німецької марки». - «Скажіть як автор валютної системи України, - сказав Сорос, - що ви думаєте про запровадження глобальної валюти для міжнародних розрахунків типу СПЗ?» «Вважаю позитивом, якщо така валюта буде обмінюватися на українську за правилами, встановленими Україною, бо це є частиною суверенітету моєї країни». - «Принесіть десерт», - розчаровано попросив Сорос.

Україна versus МВФ

Програму stand-by затвердили 29 липня 2010 року. 15,8 млрд. дол. США було виділено на підтримку програми українських урядів, яка передбачає економічне зростання і реформу фінансового сектора. Кредит більш як усемеро перевищує квоту Україні, що розраховується на основі внесків до капіталу МВФ. Україна вже отримала перший транш нового кредиту фонду у розмірі 1,89 млрд. дол. Умови кредиту передбачають цілий ряд економічних заходів, у тому числі скорочення дефіциту бюджету до 3,5% ВВП 2011 року і до 2,5% - 2012-го.

* * *

Нещодавно в Україну знову приїхала місія МВФ із бажанням переглянути меморандум українського уряду. Знаєте, сіль цієї замітки аж ніяк не в критиці статутної ролі МВФ. Хоча, на мою думку, Україні не завадило б приєднатися до кампанії інших країн - реципієнтів МВФ, які наполягають на ремонті самої сутності існування фонду. Особливо в світлі сьогоднішніх глобальних фінансових викликів. Себто поставимо за дужки підозри, що МВФ діє не тільки (або не стільки) для встановлення глобального соціального благополуччя та економічної гармонії в країнах-позичальниках. Давайте просто оцінимо переговорні позиції уряду Азарова.

* * *

Ні, все ж таки не стримаюсь, бо дійсно цікаво дізнатися - чи насправді МВФ хоче продовжувати кредитну програму з Україною? Ад­же це явно не благодійна організація. Всі знають про гуманні цілі, закладені в його статуті. Але де-факто останні зусилля МВФ зосереджено переважно на захисті економічних інтересів країн - головних акціонерів фонду (їхніх урядів і резидентських компаній). Зрозуміло, що такі акціонери несуть найбільші кредитні ризики від неправильних рішень МВФ. Тому нині фонд хоче знизити ймовірність дефолту за суверенними та корпоративними зобов’язаннями походженням з країни-позичальника, підтримати ліквідність суверенного боргу, знизити розміри спредів на вторинному ринку, тобто вартість страхового покриття ризику дефолту або реструктуризації боргу.

* * *

Минулого місяця в Парижі зіб­ралися представники G-20. Тоді країни G-7 (без РФ) не підтримали пропозицію країн BRIC (Бра­зилії, РФ, Індії та Китаю) про збільшення капіталу МВФ на 450 млрд. дол. США. А знаєте, чому? Все просто: додаткове фінансування капіталу МВФ автоматично призводить до збільшення кредитування країн, які за формальними ознаками можуть претендувати на фінансову допомогу. Парадокс у тому, що в такому разі до потенційного клубу позичальників треба включати сонм європейських країн: вже сьогодні - Грецію, Ісландію, Ірландію, Угорщину та Словенію, згодом - Португалію та Іспанію і, не дай Бо­же, Італію, на яку припадає чверть (!) усього суверенного боргу країн зони євро. Який, між іншим, сукупно перевищує 4 трлн. євро, або 140% сукупного ВВП таких країн. Порівняли цифри між входом і виходом?

Отже, цілком закономірно, що спочатку міністр фінансів США Тімоті Гайснер (Timothy Geithner) доволі твердо заявив, що Європа має достатньо грошей для вирішення своєї внутрішньої кризи та не повинна звертатися по допомогу за коштами МВФ. Потім, як водиться, в унісон виступив міністр фінансів Канади Джим Флаерті (Jim Flaherty): «Ми повинні тільки спостерігати, як Європа вийде з кризи, але не маємо звертати увагу на дрібниці, що потребують збільшення капіталу МВФ».

* * *

Разом з тим Євросоюз, знаючи про проблеми з ліквідністю МВФ, вирішив створити своєрідний регіо­нальний клон - Європейський фонд фінансової стабільності (ЄФФС), діяльність якого поширюється виключно на країни єврозони. Резон простий. ЄС є наразі найбільшим акціонером МВФ. Але всередині зони євро відбуваються економічні процеси, які підривають стабільність єдиної європейської валюти. Тому спочатку треба зробити ремонт у власному домі, а потім допомагати сусідам, вважають в Європі.

Якщо довіра до євро як однієї з головних резервних валют світу впаде, то й спеціальні права запозичення (SDR) як розрахункова валюта МВФ також девальвує відносно інших резервних валют. Це спричинить зростання вартості кредитів і підірве саму сутність існування МВФ.

* * *

Між іншим, нещодавно було прийнято рішення збільшити капітал ЄФФС на 560 млрд. - до 1 трлн. євро і змусити МВФ (попри протест США) виступити співкредитором паперів Греції, що вочевидь знижує можливість фонду кредитувати інші країни. До речі, позаминулого понеділка МВФ оприлюднив доповідь про економічну ситуацію в країнах «арабської весни». Так от, Туніс, Єгипет та, очевидно, Лівія, яку не включили до звіту із зрозумілих причин, мають усі підстави стати новими боржниками МВФ. Себто перша серйозна ініціатива директора-розпорядника МВФ Крістін Лагард про збільшення капіталу фонду тоді не знайшла підтримки серед голов­них акціонерів.

* * *

Ви можете запитати: з якого ж боку тут Україна? Відповідь очевидна. Що більше з’являється потенційних клієнтів МВФ, то вуж­чий маневр української влади для узгод­жень передумов отримання чергово­го траншу. Як ви думаєте, в якому пріоритеті перебуває Україна з її скудним суверенним боргом в 7 млрд. дол. США та номінальним банківським боргом в 12 млрд. дол. США? На тлі, приміром, Греції, де тільки суверенний борг перевищує 120 млрд. євро. Про Італію з її боргом в три­льйон євро краще промовчимо, схрестивши пальці за спиною. От­же, в економічних пріоритетах МВФ Украї­на десь наприкінці списку.

* * *

Ви можете заперечити - МВФ часто-густо користується більше політичними мотивами своїх найбільших акціонерів, ніж їхньою економічною доцільністю. Але коли будинок палає, то спочатку виносять своїх дітей, а потім допомагають сусідським. Така людська натура. Отже, я впевнений, що МВФ не піде на будь-які поступки цій тимчасовій владі, а вона, у свою чергу, не зможе за своїми розумовими та моральними здібностями запропонувати жодних альтернатив своєї економічної поведінки, які задовольнили б МВФ.

По секрету скажу: здається, МВФ шукає привід зекономити на Україні. Хоч як парадоксально, я підтримую такий порив. Просто не хочеться, щоби босяки при владі в черговий раз протринькали мільярди доларів, за що своїм добробутом розраховуватимуться згодом мої діти та онуки.

Скудність розуму

Головною передумовою отримання кредиту МВФ є консолідація сфери публічних фінансів та «жорсткий» бюджет (austerity bud­get). В меморандумі уряду Азарова з МВФ визначено граничний розмір дефіциту зведеного бюд­жету, заходи із збалансування бюджетів публічних соціальних фондів і відмову від субсидування бюджетів публічних (державних) монополій.

* * *

Для цього уряд Азарова запропонував конкретні заходи, які були обраховані місією МВФ з точки зору їхньої ефективності. Нагадаю, що конкретне меню таких заходів самостійно вибирається урядом країни-позичальника. В нашому випадку було обрано шлях скорочення соціальних програм (для дотримання дефіциту бюджету), підвищення пенсійного віку та обов’яз­кового пенсійного стажу (для збалансування бюджету Пенсійного фонду), а також підвищення тарифів на комунальні послуги (для збалансування бюджету НАК «Наф­тогаз України»). На практиці це виразилося в поданні проекту закону про держбюджет на 2012 рік з граничним розміром дефіциту в 2,5% ВВП та у скасуванні соціальних пільг навіть без їхньої монетизації (закон прийнято у першому читанні); у зміні правил загальнообов’яз­кового пенсійного страхування (закон прийнято в цілому), а також у збільшенні тарифів на газ для населення (проект на розгляді уряду).

* * *

У принципі уряд Азарова міг би надати МВФ й альтернативне меню, наприклад:

1) для зменшення дефіциту бюджету: збільшення доходів за рахунок прогресивного оподаткування найбагатших або їхніх пасивних доходів (нині таких податків не існує); запровадження податку на велику нерухомість або товари розкоші (відкладено до липня 2012 ро­ку); підняття ренти за корисні копалини (українські ренти наразі від 8 до 40 разів за окремими видами менші від середніх в ЄС), запровад­ження відомих пропозицій Вор­рена Баффета, які стали однією з причин сьогоднішніх заворушень у країнах «старої демократії», ну, і зрозуміло, скорочення операційних видатків бюджету та хоча б замо­рожування видатків на утримання бюрократії;

2) для збалансування бюджету Пенсійного фонду: відмова від пов­ної фіскалізації пенсійних страхових внесків та негайний перехід на персоніфікацію пенсійного депозиту, незалежно від віку вкладника; заміна діючого режиму управління кош­тами Пенсійного фонду на стан­дартний режим інвестиційного фонду з деякими особливостями гарантування вкладів та доходів за ними; підвищення довіри працюючих до державного пенсійного плану шляхом скасування особливого порядку обрахунку пенсій для держслужбовців та окремих професій;

3) для збалансування бюджету «Нафтогазу України»: фактичне виконання хоча би ключових з усіх вимог Європейської енергетичної хартії, ратифікованої Україною, а саме: а) відокремлення розподільчої функції від транзитної; б) встановлення правил ціноутворення на імпортний газ, що споживається в Україні, автономно від вартості транзиту газу; в) конкурентний продаж квот для транзитного транспортування газу магістральними мережами України. В останньому випадку достатньо ухвалити національний закон про те, що договори транзиту газу та зберігання його в українських сховищах можуть укладатися виключно із споживачами, але це окрема тема.

* * *

Якби фіскальний ефект від таких альтернативних заходів був не гіршим, ніж за урядовим планом, то МВФ безумовно надав би черговий транш. Закінчилися би потрясіння українського суспільства від чергових новел уряду. Але проблема в тому, що таке альтернативне меню ніколи не було б народжене цим урядом, оскільки воно зачіпає не тільки фундаментальні комерційні інтереси правлячої еліти України, а й геополітичні інтереси постачальників вуглеводнів, насамперед РФ.

* * *

Отже, на суто утилітарне питання, чи треба з точки зору найбільших акціонерів МВФ кредитувати Україну, відповідь очевидна. Ні, ще раз ні. Просто Україна не є цікавою економічно як місце для розміщення майна або грошей походженням з найбільших акціонерів МВФ. Ви можете заперечити: неправда, оскільки акціонери МВФ хочуть збільшити ліквідність українського боргу перед інвесторами в державні папери. Але зверніть увагу, де і скільки в глобальному ринку займають українські папери. Про­тягом минулого року розмір син­дикова­ного боргу, наданого материнськими компаніями на користь «доньок», впав на 40%. Па­радокс от у чому: що ліпше ви платите, то меншою стає допомога МВФ.

Резюме: ненадання чергового траншу кредиту МВФ загрожує тільки діючій владі. Ми можемо пожартувати: «Боже мій, яка прик­рість - пацани не зможуть приватизувати гроші акціонерів МВФ і МБРР».

Борг за дурість

Із загального зовнішнього боргу в 40 млрд. євро (55,3 млрд. дол. США), що підлягає погашенню нас­тупного року, тільки 12 млрд. дол. припадає на погашення боргу перед банками-нерезидентами. Трохи більше 6 млрд. дол. - це державний борг. Решта - корпоративні борги, за які держава апріорі відповідальності не несе.

А тепер поміркуємо про таке. Припустимо, що суверенний борг не підлягає реструктуризації. Тобто наступних 12 місяців державний бюджет має сплатити інвесторам у погашення основної суми боргу та нарахованих відсотків державних цінних паперів близько 72 млрд. грн. Така сума переважає всі бюджетні видатки на охорону здоров’я та залишає тих самих афганців, чорнобильців і дітей війни без доплат.

Припустимо, що з 12 млрд. євро боргу банків половину буде погашено протягом наступних 12 місяців. Чому ж тільки половину? Від­по­відь проста - банк, що надав синдикований кредит своїй українській «донці», має утримувати як мінімум її нульову дохідність.

Можна припустити, що фінансовий рахунок платіжного балансу стане додатним. Для цього потрібне надзвичайне зростання валютних інвестицій (прямих або портфельних) та/або валютних переказів приватних осіб.

Зрозуміло, що за президентства Януковича фінансовий рахунок не збільшиться. А хто ж повірить у владу, яка підгрібає під себе будь-який бізнес, навіть маленький? Або в судову систему, що обслуговує виключно політичних та економічних рейдерів?

Дивіться, валютний резерв держави впав. Запитаєте, чому? По-перше, тому що НБУ в закритому режимі почав змінювати структуру валютного портфеля валютного резерву України, намагаючись максимально захеджувати (застрахувати) обмінні ризики. В результаті таких незграбних спекулятивних операцій Україна номінально втратила протягом останніх місяців близько півтора мільярда доларів США зі свого резерву. Чим не перспектива для майбутньої прокурорської уваги? По-друге, продовжується перевищення попиту на валюту над її пропозицією, як безготівкову, так і готівкову. Між іншим, завдяки останнім «геніальним» рішенням НБУ на кшталт копіювання паспортів легальні обсяги готівкового валютного обміну скоротилися майже втричі, а «міняли» різко поліпшили своє матеріальне становище.

На сьогодні у скарбниці НБУ є кеш, еквівалентний 12 млрд. дол. США, монетарні метали на суму до 1,9 млрд., решта активів НБУ розміщені у цінних паперах, структура яких не розкривається. Я особисто не впевнений, що в портфелі не знай­деться паперів типу від загиблого банку Lehman Brothers. А ви?

* * *

НБУ провадить надзвичайно жорстку політику зв’язування гривні. Стерилізує, так би мовити, надлишкову ліквідність. Це пояснюється просто. З одного боку, НБУ як емісійний центр виконує політичні забаганки уряду, викуповуючи урядові борги за рахунок надрукованих грошей. Щоби не збуджувати МВФ, таке робиться непрямо, але це окрема історія, що, мабуть, згодом теж зацікавить прокурора. З іншого - НБУ за конституційним приписом змушений утримувати рівень монетарної інфляції. Це така собі інфляція, яка виникає від надмірного друку грошей. Українці середнього і старшого віку пам’я­тають катастрофу їхніх сімейних бюджетів у 1994-1995 роках, коли інфляція сягнула 10250% за поточні 12 місяців.

Відступ. Наприкінці 1991 року я був включений до складу делегації на чолі з першим після проголошення незалежності України прем’єр-міністром Вітольдом Фокіним. Нас відправили до Москви на ТУ-134 традиційно - з тортами «Київсь­кий», салом і полтавськими ковбаса­ми. Мені було 29 років, і тоді я обій­мав посаду голови валютного управління новоствореного Мініс­терства зовнішньої торгівлі Украї­ни. По приїзді нам повідомили, що зустрічі з Горбачовим не буде, а Єльцин зайнятий внутрішньою боротьбою з іншими членами ЦК. У результаті Фокін зустрівся з Іва­ном Силаєвим. На запитання Силає­ва, як Україна самостійно підтримає свій бюджет, Фокін анітрохи не вагаючись відповів: «Ми націоналізували Держбанк в Україні. Отже, скільки грошей треба, стільки й надрукуємо».

Рішення НБУ призвело до дефіциту гривневих ресурсів і скорочення кредитування реальної економіки. Саме тому українські банки пішли шляхом найменшого спротиву, спрямувавши вільний ресурс на валютний ринок. Банки скупили близько 9 млрд. дол. США та чекають нового «геніального» рішення НБУ на кшталт копіювання паспортів при валютному обміні. За останні 19 років досягнуто своєрідного антирекорду з динаміки втрати банками депозитів фізичних осіб.

Мені як автору декрету про валютну систему України, прийнятого у 1993 році, видається, що нинішній спосіб управління валютним резервом України є протизаконним за духом і формою, визначеною статтею 99 Конституції України.

* * *

На тлі того, що економічне зростання в єврозоні наступного року становитиме менш як 1%, МВФ вважає, що «питання в тому, як ефективніше використовувати ресурси ЄФФС, цілеспрямовано та адресно, а якщо це призведе до повернення інвесторів на ринки облігацій, то проблема буде вирішена для Іспанії та Італії, які в нормальних ринкових умовах є платоспроможними». Крім того, МВФ не збирається скуповувати суверенні борги країн зони євро, Італії та Іспанії, щоб допомогти подолати боргову кризу, але шукатиме шлях для отримання допомоги.

* * *

Нещодавно було досягнуте справді грандіозне рішення. Для європейських банків треба залучити в капітал додатково близько 148 млрд. євро, а у разі списання 60% грецьких паперів, 40% боргових зобов’язань Португалії та Ірландії і по 20% італійських та іспанських активів банк-кредитор отримає відповідну компенсацію. На мою думку, такого роду списання є шляхом у нікуди. Є фінансовим тупиком, оскільки інші дебітори бігатимуть за банками з висунутим язиком: якщо тим можна, то де ж ми?

Резюме

Минулого тижня у середу відбулася зустріч країн G-20 у Каннах. У результаті було прийнято рішення, які стосуються країн зони євро. Що більше грошей ЄС виділятиме на захист бюджетів країн єврозони, то менша ймовірність отримання Україною кредиту від МВФ. У Каннах про Україну мова не йшла.

З економічної точки зору, надання чергового траншу МВФ є беззмістовним за своєю сутністю, оскільки уряд України як позичальник навряд чи використає гроші кредиту відповідно до цілей, установлених статутом МВФ.

З політичної точки зору, є неприйнятним надання кредиту державі, влада якої порушує базові правила громадянських свобод. У випадку України навряд чи кошти, які надаються за рахунок платників податків - акціонерів МВФ, можуть спрямовуватися чесно і відверто владі, котра методично і зухвало прибирає своїх потенційних конкурентів. У тому числі зухвало засуджену Юлію Тимошенко.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі