ПРИВАТНИК І ШАХТУ ЗРОБИТЬ ПРИБУТКОВОЮ - Економіка - dt.ua

ПРИВАТНИК І ШАХТУ ЗРОБИТЬ ПРИБУТКОВОЮ

25 січня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №3, 25 січня-1 лютого

В той час як держава закриває великі шахти, підприємці викуповують і оживляють закинуті шахточки Всім відомо, що нині більшість українських шахт збиткові...

В той час як держава закриває великі шахти, підприємці викуповують і оживляють закинуті шахточки

Всім відомо, що нині більшість українських шахт збиткові. Всім відомо, що природні умови видобутку вугілля в Донбасі — чи не найскладніші в Європі. Але є люди, чия робота доводить: інвестиції можуть приносити віддачу навіть у тій галузі, якій заморські й доморощені «експерти» винесли вирок.

Українська бізнес-еліта звикає сприймати вугільні шахти насамперед як гордіїв вузол проблем — економічних, соціальних, технологічних — і лише в останню чергу як один з можливих напрямків вкладення коштів. І дійсно, нині жодна з галузей промисловості не знаходиться в такому тяжкому економічному становищі, як вугільна. Наприклад, за один лише минулий рік збитки шахт перевищили 600 млн. грн., хоча щороку держава витрачає 5—6 млрд. грн. на їх підтримку. Відтак навіть багато хто з фахівців вважає перспективними з точки зору вкладення коштів не більше 50 з-поміж 190 існуючих зараз шахт.

Причиною збитків як українські «вугільні генерали», так і закордонні радники дружно називають природні умови видобутку. Зараз на Донбасі потрібно йти на глибину майже в кілометр (а інколи — в 1400 м), щоб дістатися до пластів пересічною товщиною менше 90 см. Тож витрачатися на прохід стволів, виймання порожньої породи і подачу вугілля на-гора українським шахтарям доводиться значно більше, ніж, приміром, їхнім польським колегам, які розробляють пласти потужністю 2—3 м на глибині, що лише зрідка перевищує 500 м.

Але не всі схильні звинувачувати надра. «Немає поганих геологічних умов — буває погане управління» — заявляє колишній директор ВО «Шахтарськантрацит» Петро Бабенко. Це підтвердили своїм досвідом Всеволод Гончаров, Петро Цехмістер і решта фахівців, котрі залишили відповідальні посади на шахтах, відмовившись «потопати» разом з державним сектором економіки.

Тоді, в 1994—95 роках, вугільна галузь становила один суцільний держсектор. Щоправда, деяким героям соцпраці з міцними зв’язками в найвищих київських кабінетах без перешкод віддавали в оренду високопродуктивні шахти. Але зазвичай держава з більшою охотою закривала шахти, ніж передавала в приватну власність чи навіть в оренду.

От і фірмі «Карбон», якою керував Всеволод Гончаров (свого часу — головний інженер потужної шахти «Комсомолець Донбасу»), не запропонували нічого кращого, ніж закриту кілька років перед тим шахту №222 в Шахтарську Донецької області. Там ще залишалося майже 1 млн. тонн вугілля, тобто зовсім небагато за нинішніми мірками — передові шахти за рік стільки добувають. Але приватників приваблював низькозольний антрацит, який навіть не потребував збагачення. Щоправда, розмір шматків вугілля переважно був меншим за 6 мм, а таке вугілля придатне тільки для топок котлів теплоелектростанцій. Та на «Карбоні» не дуже тим переймалися, бо з ТЕС по ідеї працювати зручніше — жоден торговець пічним паливом, жодна котельня не придбає такої великої партії вугілля, як електростанція. До того ж серед гуртових торговців пічним паливом та й серед власників котелень траплялися несумлінні суб’єкти.

З обладнання в придбаній «Карбоном» шахті не було зовсім нічого, а у виробки вже почала просочуватись вода. Але фірма прийшла не з порожніми руками: попрацювавши перед тим в Кузбасі, «Карбон» зміг взяти кредит і придбати весь комплект обладнання — комбайни, кріплення, транспортери, розраховані саме на тонкі донбаські пласти. Загальна його вартість на момент монтажу оцінювалася в 17 млн. грн., які протягом п’яти років фірма планувала окупити.

Перші прибутки вдалося отримати через рік після придбання шахти. Але одночасно в Україні розгорталася криза неплатежів. Вона поклала на лопатки всіх приватників, які спробували добувати енергетичне вугілля, крім Гончарова. «Карбон» зміг розробити карколомні бартерні схеми, які включали часом по кільканадцять елементів.

Невдовзі фірма настільки зміцніла, що в 1999 році виклопотала у ФДМ дозвіл на оренду ще однієї шахти, що знаходилася неподалік. Шахта №20 ще сяк-так функціонувала, а головне — запаси вугілля були на порядок більші, ніж у першій карбонівській шахті. Відтак фірма погодилася щорічно сплачувати за оренду 5% оціночної вартості шахти.

Шахту №20 вдалося оживити досить простим способом: працю гірників почали матеріально винагороджувати: продуктами, одягом, і хоч частково, але щоразу і вчасно ще й готівкою. Через це на «Карбон» почали переходити кваліфіковані й молоді робітники з навколишніх державних шахт, де їх по півтора роки годували лише обіцянками виплатити зароблені гроші дотаціями з бюджету. В результаті приватна фірма почала видавати на-гора щодня по 500—700 тонн антрациту.

Те, що штат зріс до двох з лишком тисяч осіб, додало клопотів з підтриманням дисципліни. Щоб запобігти крадіжкам, довелося тримати 150 чоловік охорони. А крадіжки металевих деталей припинилися після того, як фірма перестала видавати нові запчастини, поки не будуть здані ті, що вийшли з ладу.

Дуже хороший результат фірма отримала завдяки тому, що персонал вдалося привчити акуратно виймати вугілля. Річ у тім, що в гонитві за обсягами видобутку, яка почалася в радянські часи, робітники вибоїв разом з вугіллям щедро загрібали вміщуючі породи. Таке засмічене вугілля ставало непридатним для спалювання в котлах, але домішки вилучали на збагачувальних фабриках. Однак за засмічене, так зване рядове, вугілля платять удвічі менше. Тому на «Карбоні» порахували, що вигідніше виймати окремо вугілля, а окремо — бокові породи, а потім додатково просівати великі уламки породи на грохотах і втратити в добових обсягах видачі «на гора», зате не ділитися заробітками зі збагачувальною фабрикою.

Відтак «Карбон» відвантажував споживачам енергетичне вугілля найвищого в Україні класу якості за відповідною ціною. Однак коли влада вирішила покласти край бартерним розрахункам, споживач карбонівського вугілля — ДАЕК «Центренерго» — під цим приводом всіляко гальмувала розрахунки. Годувати обіцянками державні шахти енергетикам вдавалося, бо більшість директорів уже давно нічого не цікавить, окрім бюджетних ін’єкцій. «Карбон» же дотацій ніколи не отримував, тож борг енергетиків, який сягнув 12 млн. грн., загрожував фірмі банкрутством. В цій ситуації шахтарям-приватникам довелося вийти на віце-прем’єра з питань ПЕК. В результаті невдовзі «Карбону» перерахували 9 млн. грн. і дозволили взяти ще одну занедбану шахту.

Та щойно «Карбон» взявся переобладнувати її, як сталася найзначніша подія, яка тільки може трапитися в вугільному бізнесі — помінялася влада в паливно-енергетичному комплексі. Наслідки зміни влади «Карбону» вже доводилося відчути на власній шкурі. За кілька років перед тим фірма орендувала лаву на шахті «Комсомолець» в Антрациті на Луганщині. Все видобуте вугілля відвантажувалося шахті, яка за 45% обсягів платила, а 55% утримувала як орендну плату. Але приватники підрахували, що й на таких умовах можна заробляти. Та новий міністр вугільної промисловості помітив, що одна орендована лава дає стільки ж вугілля, як і решта дільниць шахти разом. Вирішивши, що недоцільно платити державні гроші за вугілля, яке можна добути просто так, чиновники вигнали з «Комсомольця» орендарів, після чого лава знизила обсяги видобутку до рівня інших лав шахти.

От і тепер «Карбон», зарахований кимось до улюбленців колишнього віце-премьера, потрапив в опалу. «Центренерго» знову припинило розрахунки, що змусило заморозити роботи на шахті № 12. Згодом на «Карбон» нагрянули одна за одною перевірки. Податківці, КРУ, прокуратура, СБУ, що називається, «копали» під фірму. Тим часом борги Зміївської ТЕС зросли до 13 млн. грн., а Слов’янська ТЕС, яку Донецька облдержадміністрація рекомендувала «Карбону» як надійного покупця, лише за останній квартал минулого року встигла заборгувати 3,5 млн. грн.

Але «Карбон» продовжує добувати вугілля й без допомоги держави, намагаючись по можливості й людям щось платити. Тим часом влада в вугільній галузі знову помінялася — прийшов новий міністр палива й енергетики. Посадовець такого рівня має всі повноваження реально урівняти в правах державні й приватні шахти і змусити державні підприємства сповна розраховуватися як з одними, так і з іншими. Якщо так станеться, то приватному інвесторові стане набагато вигідніше добувати вугілля. І тоді приватних шахт стане більше, а прохачів дотацій, які в кінцевому рахунку осідають в кишенях директорату і посередницьких структур, — відповідно менше.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво