ПРИВАТИЗАЦІЙНИЙ СПЛАВ ІЗ ДОМІШКОЮ АЛЮМІНІЮ

Чергова ін’єкція в економіку насправді виявилася звичайною клізмою.

Радіо по-київськи

Для запорізьких промпідприємств цей рік особливий. Ну, просто хоч куди, перепрошую, глянь — самі тобі ювілеї. Не в усіх, звісно, але в переважної більшості провідних — точно. Воно й не дивно. На початку 30-х, паралельно з будівництвом Дніпровської ГЕС, Країна Рад будувала в Запоріжжі потужний металургійний комплекс, перекроєний згодом у низку підприємств-велетнів: «Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь», феросплавний... Є в цьому переліку й Дніпровський алюмінієвий завод, згодом названий Запорізьким алюмінієвим комбінатом. На початку нинішнього літа тут справили 70-річчя.

Дата солідна, і, як було заведено колись, її ознаменовують «новими трудовими досягненнями». Такими на підприємстві вважають торішній 6-відсотковий приріст виробництва товарного алюмінію і, відповідно, збільшення випуску первинного алюмінію на 2,8 %, а також освоєння сплаву з підвищеними технічними характеристиками для АвтоВАЗу й сучасної упаковки для відвантаження глинозему. Нарешті, перед самим святом було відновлено роботу руднотермічної печі, зупиненої раніше через брак електроенергії.

Відверто кажучи, список перед’ювілейних звершень не вельми вражає. Навіть якщо до нього додати ще один показник, яким адміністрація підприємства теж пишається. Це — збільшення обсягу поставок алюмінію на внутрішній ринок. Торік — на 7%, і нинішнього року цей показник продовжує зростати. А це, мовляв, свідчить про відродження економіки України.

Як то кажуть, блажен, хто вірує. Ось тільки, якщо пам’ять не зраджує, два роки тому колишній гендиректор комбінату Іван Бастрига заявляв у інтерв’ю: «В Україну ми поставляємо близько 23% алюмінію, але нам точно відомо, що для власного виробництва Україні потрібно не більше 17% нашої продукції. Отже різниця в 6% проходить через посередників за кордон і збиває нам ціни». І хто б міг подумати, що відтоді ситуація у вітчизняній економіці кардинально поліпшилася. Чи все-таки тон у ній задають традиційні причинно-наслідкові зв’язки? Хоча, власне, навіщо гадати. Краще ознайомимося з дійсним станом справ на комбінаті, що його приховують за строкатою ширмочкою показного благополуччя.

Перше, що впадає в око, — всупереч певним сподіванням, економічний ривок на ЗАлКу не відбувся. Радше, навіть навпаки. Хоча обсяги випуску товарної продукції збільшилися, річний прибуток від її реалізації скоротився до 14,3 млн. грн.

Причину такої несприятливої динаміки адміністрація комбінату пояснює падінням світових цін на алюміній. 2000 року середня вартість тонни металу становила 1549 дол., 2001-го — вже 1444, а торік і зовсім 1349 дол. за тонну. Що ж, про підступність світової буржуазії ми чули багато, ще з 1917 року. Правда, відтоді не раз таки випадала можливість переконатися, що власні негаразди далеко не завжди викликано підступами ззовні.

1995 року на комбінаті у відведені урядом терміни підготували пакет документів щодо корпоратизації. Але на цьому процес застопорився. Складалося враження, що через кадрову чехарду в Кабміні про ЗАлК просто забули. Хоча насправді інтерес до нього не згасав. Правда, дещо своєрідний. Плани приватизації комбінату кілька разів уточнювалися та змінювалися. І лише 21 квітня 1999 року (за 9 днів до закінчення терміну сертифікатної приватизації) підприємству дали добро на реалізацію акцій. На той час багато алюмінників, втративши надію стати акціонерами свого підприємства, уже використали свої сертифікати, тож за умовами пільгового продажу за ПС й КС працівникам комбінату дісталося усього 1,58% акцій. Ще 0,41% придбали інші громадяни-пільговики, і 5% — керівники підприємства, які мають право на додаткову покупку акцій.

Настільки жорсткі умови приватизаційного процесу можна було б пояснити вже звичним нехлюйством, проте подальший перебіг подій давав серйозні підстави вважати, що проблеми виникали аж ніяк не самі по собі, а віддзеркалювали послідовність етапів здійснення плану не стільки вигідного продажу держвласності, як його купівлі.

Примітно, що протягом кількох років із початку приватизації індексація основних фондів ЗАлКу не проводилася жодного разу. Його оцінна вартість залишалася незмінною — 155,7 млн. грн., або близько 30 млн. доларів. Але й це ще не все. Коли акції комбінату виставили на відкриті торги, його економічне становище було вкрай складним. З листопада 1999-го підприємство утримували на голодному енергопайку, через що виробництво алюмінію скоротилося майже на 1,5 тис. тонн. Не поліпшилося становище й 2000 року. Тільки в січні через обмеження поставок електроенергії збитки комбінату становили близько 2 млн. грн. Якщо врахувати, що на той час українські енергопостачальні організації вже перебували у приватній власності, зокрема й «Запоріжобленерго», що забезпечує електроенергією ЗАлК, то не важко припустити, для кого робота комбінату за принципом «що гірше, то краще» була дуже бажаною.

Коли 6 вересня 2000 року Фонд держмайна оголосив конкурс із продажу 68,1% акцій ЗАлКу, ніхто особливо не здивувався, що серед кандидатів на купівлю виявилися концерн «Металургія» й Сумське НВО ім. Фрунзе — фірми, аж ніяк не байдужі до цілої низки обленерго, й зокрема запорізького. Цілком можливо, що один зі згаданих претендентів міг би стати власником пакета акцій, якби не сталося скандального зіткнення інтересів.

Крім двох названих претендентів, заявки на участь у конкурсі подали ще шість компаній — «Ітера-Україна», зовнішньоторговельна фірма КрАЗ, «АвтоВАЗ-Інвест», МГЗ, «Сибірський алюміній» і БрАЗ. Правда, три останні претенденти відмовилися від участі в конкурсі після того, як «несподівано» набув розголосу борг ЗАлКу Держрезерву в 155,7 млн. грн. Цікавий збіг: сума боргу майже точно відповідала розміру статутного фонду підприємства...

Основна боротьба розгорнулася між двома конкурсантами — ЗТФ «КрАЗ» і ЗАТ «АвтоВАЗ-Інвест», що посіли в результаті відповідно перше та друге місця. І хоча цінова пропозиція переможця була безперечно краща (кразівці пообіцяли за виставлений пакет 101,5 млн. доларів, а «АвтоВАЗ-Інвест» — 69,1 млн.), організатори конкурсу йому відверто не симпатизували. Тодішній прем’єр В.Ющенко до такої позиції поставився різко негативно, наполягаючи на підписанні договору купівлі-продажу з претендентом, що заявив більшу ціну. Його думка залишається незмінною і понині. Під час недавнього перебування в Запоріжжі Віктор Андрійович згадав про події майже трирічної давнини.

— До мене приходять двоє народних депутатів. Один — глава фракції, другий — син великої, дуже великої людини й кажуть: «Вікторе Андрійовичу, тобі не однаково 103 чи 72 мільйони?» А я їм: «Голуби сизі, різниця між першою цифрою і другою — це половина місячного фонду пенсіонерів України». На тому й розійшлися. Уряд тричі звертався до суду, оскаржуючи результати конкурсу. І тричі програвав.

Те, що екс-прем’єр дещо помилився, називаючи запропоновані сторонами суми, у принципі, не настільки важливо — усе-таки часу спливло чимало. Головне, що вказана різниця в ціні відповідає дійсності, якщо не розмінюватися на такі дріб’язки, як 1,4 млн. доларів. Набагато цікавішим видається інше. Які ж усе-таки імена криються за недомовкою в стилі «если кто-то кое-где у нас порой»? Невже справді такі розмови, як ходять чутки, відплатилися в результаті одному із «сизарів» 15 млн. доларів і 17,63% акцій ЗАлКу? Чи це лише плітки, запущені недоброзичливцями, нездатними своїм куцим розумом докумекати, з якої ж то радості на травневих 2001 року зборах акціонерів до складу спостережної ради ВАТ «ЗАлК» увійшли представники вельмишановної компанії «Інтерпайп»?

Проте ми, здається, трішки відволіклися від порушеної теми арифметичних вправ щодо двох багатомільйонодоларових цифр — 101,5 і 69,1. Поставимо чергове відносно нескладне запитання: а з якого, власне, приводу істерика? ЗТФ «КрАЗ» спочатку визначили переможцем конкурсу? Таки-так! Хоч і не без тертя, але перевагу фірми було визнано. І що від неї було потрібно? Правильно, сплатити заявлену суму. На 11,5 млн. кразівці сподобилися, залишалося перерахувати ще 90 млн. Але далі обіцянок справа так і не пішла. Тож ФДМ уклав договір купівлі-продажу з «АвтоВАЗ-Інвестом», який не зволікаючи «відстебнув» державі 69,1 млн. дол. То в чому проблема?

Примітно, що остаточний результат конкурсу представники та прибічники зовнішньоторговельної фірми, які раніше виступали непримиренними борцями за справедливість, прийняли практично без нарікань. Хоча, власне, що їм залишалося робити, якщо КрАЗ і платоспроможність на ділі виявилися поняттями несумісними...

Отут саме вчасно з’ясувати, якій же формі приватизації підприємства віддавали перевагу самі алюмінники? Згідно з узгодженим чергового разу планом продажу акцій, майбутнім власником ЗАлКу вони бачили не того, хто запропонує велику суму, а того, хто готовий інвестувати кошти в модернізацію виробництва. Саме з таким розрахунком на кошти гранта, наданого урядом США та фірмою Kaiser Aluminum у сумі близько півмільйона доларів, було розроблено ТЕО інвестпрограми, вартістю 300 млн. доларів, які передбачалося освоїти протягом 5—8 років. Це дозволяло цілком позбутися шкідливих викидів металургійного виробництва та значно поліпшити його техніко-економічні показники. Зокрема, на 15—17% скоротити витрати електроенергії, одночасно збільшивши випуск продукції на 57%. І це при тому, що виконання програми не вимагало додаткових площ і скорочення виробничих потужностей. Нарешті, програма передбачала завершення будівництва на комбінаті повного циклу переробки алюмінію, розпочатого ще 1993 року.

До речі, закуплене з цією метою в італійської фірми Fata устаткування на 70 млн. дол. досі лежить на комбінаті мертвим капіталом. У працездатному стані лише перша черга з випуску рулонної заготовки. Але й вона не видає продукції, а лише запускається вхолосту раз на місяць — аби техніка остаточно не вийшла з ладу. А, між іншим, робота повного циклу переробки алюмінію дозволяє підвищити ціну кінцевої продукції в шість разів порівняно з нинішньою у вигляді чушок.

Але держава в особі ФДМ інакше бачить перспективи приватизації ЗАлКу. Ставку зроблено не на привабливі обіцянки інвестора, а на реальні гроші, які готовий був викласти потенційний покупець. На думку колишнього керівництва комбінату, це був цілком помилковий підхід, оскільки він не дозволяв полегшити умови роботи на підприємстві, оновити технології та до решти зношені основні фонди. «У разі проведення вільного продажу, який ігноруватиме інвестзобов’язання, нові власники просто викачають гроші й поховають підприємство», — такий безрадісний прогноз зробив три роки тому колишній гендиректор ЗАлКу І.Бастрига.

І все-таки, треба віддати належне, під час конкурсу компромісу формально дійшли. Відповідно до договору купівлі-продажу, підписаного 8 лютого 2001 року ФДМ і «АвтоВАЗ-Інвест», покупець зобов’язувався не лише сплатити заявлену суму, а й протягом п’яти років інвестувати в ЗАлК 200 млн. дол. Але обіцянкам так і не судилося реалізуватися.

Спочатку нові власники виступили з ініціативою прямих поставок на комбінат російської електроенергії, що дозволило б знизити собівартість продукції. Ясна річ, ідею не підтримала українська сторона, оскільки генеруючих потужностей у країні й так вистачає. Потім надійшла нова пропозиція: провести додаткову емісію акцій комбінату на суму 274,5 млн. грн. Аналогічний результат. Що, втім, цілком природно. З якого дива держава дозволить «розмити» належну їй 25-відсоткову частку власності підприємства?

Минав час, а про виконання інвестзобов’язань ніхто й не заїкався. Лише напередодні ювілею комбінату під час однієї з прес-конференцій голова облдержадміністрації Євген Карташов, будучи вже обраним міським головою Запоріжжя, у відповідь на пряме запитання про долю інвестзобов’язань змушений був визнати, що виконуються вони «геть погано». У нинішнього керівництва комбінату, природно, на це дещо інший, точніше, цілком протилежний погляд.

Суть його зводиться до того, що після вивчення наприкінці минулого — на початку нинішнього року сформованої ситуації, технічні служби комбінату дійшли висновку... про недоцільність раніше запланованої реконструкції підприємства. Натомість запропонована концепція модернізації, яка дозволить оптимізувати техніко-економічні показники й вимагатиме набагато менших видатків. Приблизний час її реалізації — 2014 рік, а приблизна сума —70 млн. дол. Виявляється, за два з гаком роки умови змінилися, і досвід російських заводів свідчить, що реконструкція виробництва загрожує зниженням обсягу випуску продукції, скороченням чисельності працівників. Нібито звучить переконливо. Але як бути з тим, що договір купівлі-продажу пакета акцій передбачає не модернізаційну мімікрію, а цілком конкретні й за термінами, й за сумами обсяги фінансування? Приміром, протягом першого року нові власники зобов’язувалися вкласти в ЗАлК 51,525 млн. дол., протягом другого — ще 13,795 млн. А стосовно зміни умов, то в новоявлених власників навряд чи є вагомі підстави на них нарікати. Навпаки, стараннями чиновників комбінату створений такий режим сприяння, що переважна більшість вітчизняних підприємств можуть тільки позаздрити.

Ще 2001 року Мінпромполітики за активної підтримки Запорізької ОДА виступило перед урядом з ініціативою зниження тарифів на електроенергію для ЗАлКу. Такі спроби міністерство робило й раніше, але вони закінчувалися невдачею через небажання Кабміну створювати негативний прецедент на енергоринку. А цього разу все пішло як по маслу — колишній прем’єр А.Кінах дав доручення підготувати відповідний проект постанови. З 1 березня минулого року алюмінієвий комбінат перевели з другого на перший клас споживання електроенергії. Спеціально для невтаємничених: 2002 року тарифи для споживачів-«першокласників» були на 36, а то й на 40% нижчі, ніж для «другокласників». Але й це ще не все. З подачі уряду тарифи на електроенергію для ЗАлКу почали встановлювати щомісяця і пропорційно середній ціні алюмінію на Лондонській біржі металів. Це пояснюється значним зниженням ціни первинного алюмінію на світовому ринку, що разом із великою питомою вагою енерговитрат у його виробництві різко знижує конкурентоспроможність комбінату. Як приклад наводилася діяльність аналогічних зарубіжних підприємств, що значно дешевше купують електроенергію.

Загалом, послуговуючись такою логікою, найкраще було б поставляти електрику ЗАлКу безплатно. Тоді конкуренти завиють від заздрощів, назавжди відкинувши саму лише думку про суперництво з Запорізьким алюмінієвим. А коли серйозно, то наведені аргументи не що інше, як банальне забивання баків. Оскільки на Заході металурги роблять ставку не на вимолювання пільг, а на придбання власних генеруючих потужностей, на зниження енерговитрат за рахунок упровадження сучасних енергозберігаючих технологій і технічного переозброєння.

І ще одна важлива обставина. Необхідність надання енергопільг мотивувалася турботою про єдине українське підприємство з виробництва алюмінію. Але, скажіть будь ласка, до чого тут ЗАлК? Коли на те пішло, комбінат такий самий вітчизняний, як Майкл Джексон — слов’янин. Третій рік фактично повноправним господарем підприємства виступає зарубіжна — навіть не державна, а приватна фірма, на яку по суті батрачить українська економіка. Якщо комусь такий висновок здасться занадто різким, ось, прошу, ознайомтеся з рішеннями НКРЕ, якими наказано «компенсувати компанії «Запоріжобленерго» втрати від поставки електроенергії Запорізькому алюмінієвому комбінату», включивши збитки в оптову ціну електрики. Дуже люб’язно, чи не так?

Утім, в арсеналі апологетів пільгового тарифу є ще один аргумент, яким, не виключено, вони можуть скористатися, щоб звинуватити автора в некомпетентності чи упередженості. Суть його ось у чому. Це нині, коли вартість алюмінію знизилася, українська економіка інвестує комбінат за рахунок низької ціни електроенергії. А коли метал подорожчає, витрати компенсуються з надлишком, оскільки електротариф прив’язаний до середньобіржової ціни алюмінію. Ось тільки цікаво, прибічники такої точки зору самі в неї вірять? Чи, може, їм не відомо, наскільки обов’язковими щодо виконання договірних зобов’язань виявили себе власники ЗАлКу протягом двох із половиною років? Тоді рекомендую звернутися до ФДМ, голова якого М.Чечетов наприкінці червня оприлюднив намір розірвати договір купівлі-продажу 68,1% акцій Запорізького алюмінієвого, укладений із «АвтоВАЗ-Інвестом». Із якої причини? А тому, що компанія ігнорує виконання інвестиційних зобов’язань.

У таких випадках зазвичай кажуть: «Краще пізніше, ніж ніколи». Проте цього разу, на жаль, краще навряд чи вийде. І проблема зовсім не в тому, що закону про реприватизацію не існує, а перспективи його ухвалення вкрай туманні. Зрештою є договір, отже, повинна бути й відповідальність за невиконання його умов. Проте насправді не все так просто. Про що й свідчать позиції зацікавлених сторін. Зокрема заступника гендиректора компанії Сергія Петрова.

Коментуючи заяву М.Чечетова, С.Петров у інтерв’ю агентству «Інтерфакс-Україна» висловив упевненість, що відносини з Фондом удасться нормалізувати. Які для цього є підстави? По-перше, як запевняє пан Петров, «АвтоВАЗ-Інвест» виконує свої зобов’язання щодо ЗАлКу. А по-друге, «незначні розбіжності з ФДМ» він вважає непринциповими. Суперечності виникли внаслідок звернення до судів третіх осіб ще в процесі приватизації підприємства. А судові заборони, накладені в результаті позовів, відзначив пан Петров, перешкоджають виконанню деяких пунктів зобов’язань.

Очевидно, заступник гендиректора має на увазі рішення Деснянського райсуду м. Києва від 12 березня 2002 року в справі № 2-569/02. Суть його зводиться до того, що після розгляду клопотання ЗАТ «АвтоВАЗ-Інвест», суд, керуючись ст.152 ЦПК України, заборонив «до розгляду справи ЗАТ «АвтоВАЗ-Інвест» проводити дії, пов’язані з виконанням інвестзобов’язань і здійсненням рефінансування, передбачені договором купівлі-продажу пакета акцій». Аналогічна вимога поширюється й на Фонд держмайна в частині вимагання від ЗАТ внесення інвестицій і здійснення рефінансування. На оскарження цього рішення судом було відведено 15 днів. Але, якщо не помиляюся, до апеляційного суду ФДМ так і не звернувся.

Цілком можливо, що партнерам ще доведеться продовжити з’ясування стосунків у суді. Хоча б тому, що іншого легітимного шляху розірвати договір просто не існує. Але навіть якщо в результаті процесу, який, безсумнівно, виявиться нудним та довгим, претензії ФДМ будуть задоволені, це зовсім не знаменуватиме торжество держінтересів. Оскільки й до настільки несприятливого для себе повороту справ «АвтоВАЗ-Інвест» підготувався набагато краще, ніж ФДМ. Про це наочно свідчить нинішній економічний стан алюмінієвого комбінату.

У процесі знайомства з балансовими показниками ЗАлКу за минулий рік відразу ж впадає в око стрімке зростання кредиторської та дебіторської заборгованості. Перша збільшилася на 480,3 млн., друга — на 348, 5 млн. грн. Схоже, звичка жити в борг стала для комбінату стилем життя. Інакше й не скажеш, якщо борги за товари, роботи й послуги за рік потроїлися — на 308 млн. грн.

Нарощування «дебіторки», як відомо, є одним із поширених легітимних способів ухиляння від сплати податків. Але нинішнім господарям комбінату воно надає ще одну суттєву перевагу. Якщо, приміром, наполегливість ФДМ стосовно повернення пакета акцій виявиться виправдає себе, особливо шкодувати про втрату не доведеться. Оскільки стягнення дебіторської заборгованості — заняття в нинішніх умовах практично безперспективне, а ось кредити повертати доведеться. Якщо у Фонді держмайна плекають надії на те, що з цим завданням справиться комбінат, то, їй-бо, цілком даремно.

За даними фінансової звітності, протягом трьох останніх років показник чистого доходу від реалізації продукції знизився на ЗАлКу більш як на 100 млн. грн. Майже вдвічі скоротився й рівень рентабельності реалізованої продукції — з 35,2% 2000 року до 17,7% у 2002-го. До речі, як уже відзначалося, саме на цей рік припадає стрімке зростання дебіторської заборгованості. Причому якщо період її погашення 2000 року становив 34 дні, то в першому кварталі нинішнього — уже 234. Певне, навіть дуже далекій від економіки людині неважко уявити, яку розкішну можливість одержання «навару» мають посередники, користуючись безвідсотковими кредитом протягом майже трьох кварталів.

Нічого, крім сумних думок, не може викликати й показник загальної рентабельності виробництва. Три роки тому він становив 8,3% (це тоді, коли підприємство задихалося від браку електроенергії), а торік — 1,2%. Цікаво, у Кабміні й Мінпромполітики досі непохитно переконані, що пільговий тариф на електроенергію на комбінаті використовується на благо?

Ну й наостанок — про рентабельність власного капіталу ЗАлКу. З ним на підприємстві взагалі чума. 2000 року показник був на рівні 93,2%, а через два роки знизився в 10 (десять!) разів...

Під час проведення оголошеного ФДМ конкурсу з продажу 68,1% акцій Запорізького алюмінієвого комбінату одна з газет опублікувала такий прогноз розвитку подій: «І залишиться Україна «з носом» — нібито й завод алюмінієвий є, який дає в ідеалі солідні відрахування, але ж і проходять вони кудись убік від державної кишені». Тепер, відповідно до уточненого плану, залишений у держвласності 25-відсотковий пакет акцій ЗАлКу мають реалізувати через фондову біржу до 1 вересня. Проте чи захоче хтось його купити — велике питання. Принаймні в нинішнього власника контрольного пакета такого бажання не спостерігається. А решті потенційних претендентів він, найімовірніше, і задарма не потрібен.