ПРИВАТИЗАЦІЯ ТА КОРПОРАТИВНЕ УПРАВЛІННЯ: НОВІ ОБРІЇ

Не за горами 2002 рік, останній із тих, протягом яких приватизація проводиться на основі затвердженої Верховною Радою трирічної приватизаційної програми — на 2000—2002 роки. Ідеологія процесів практично не змінюється — її чітко виписано у цьому програмному документі. Суть її зводиться до того, що при приватизації великих стратегічних об’єктів, підприємств, що займають монопольне становище на ринку, відсутні і будь-які обмеження капіталу за національною ознакою, і додаткові преференції вітчизняному капіталу. Вимога — єдина для всіх інвесторів, хоч вітчизняних, хоч іноземних: це відповідність кваліфікації промислового інвестора. Тим самим на чільне місце ставиться не розв’язання сьогохвилинних проблем наповнення держбюджету за рахунок продажу державної власності, а стратегічні завдання, пов’язані з довгостроковою перспективою розвитку самого приватизованого підприємства.

Причому, на настійливу вимогу Президента України, ця позиція ще більше посилиться наступного року. Вперше за останній час гроші, отримані від приватизації державної власності (а це 5,8 млрд. грн.), виносяться за дужки дохідної частини бюджету, що цілком відповідає усталеній світовій практиці. Тобто в рамках наступного бюджетного року з’являється реальна можливість реанімувати указ Президента України про спрямування 25% коштів, одержуваних від приватизації стратегічних об’єктів, на інвестування пріоритетних галузей.

2002 рік, так само як і поточний, пройде під прапором приватизації найбільших промислових об’єктів — флагманів нашої індустрії. Далеко позаду залишилася сертифікатна приватизація, яку можна назвати конвеєрною, оскільки продаж акцій підприємств у той період практично ставився на потік.

Сьогодні, і тим паче завтра, підхід цілком інакший. Ми переживаємо період індивідуальної приватизації, що вимагає як хорошої підготовки об’єктів, так і скрупульозної діагностики наслідків продажів і перспектив розвитку приватизованих об’єктів у постприватизаційний період. Тут, як ніде ще, доречне прислів’я: поспішай повільно. Ніякої гонки «під бюджет» не повинно бути. Бо наслідки помилок, яких можуть припуститися при приватизації таких унікальних, суперстратегічних об’єктів, як «Укртелеком», енергогенерувальні й енергопередавальні компанії, можуть позначитися на національній безпеці країни.

Останнім часом окремі
політики через засоби масової інформації свідомо нав’язують суспільству дискусію про доцільність внесення змін у програму приватизації щодо скасування терміну «промисловий інвестор» і дозволу всім охочим інвесторам брати участь у придбанні того чи іншого об’єкта, незалежно від їхньої кваліфікації.

Щоб у доступній формі прокоментувати сформовану ситуацію, треба ще раз пригадати, що таке промисловий інвестор і чому розробники програми приватизації ввели цей термін у програму, а більшість Верховної Ради цей підхід підтримала, ухваливши трирічну програму приватизації.

Якщо абстрагуватися від складних юридичних термінів і формулювань того розділу програми, де виписано юридичне тлумачення терміна «промисловий інвестор», а прочитати її по діагоналі, у спрощеній формі, то промисловий інвестор — це інвестор, котрий працює на тому самому сегменті ринку, що й приватизоване підприємство, або в сфері виробництва аналогічної продукції, або видобування сировини для виробництва даної продукції, або управління аналогічними підприємствами. Тобто ідеологи програми, закладаючи в неї нове поняття, ставили за мету, щоб приватизація великих стратегічних об’єктів забезпечувала не тільки надходження грошей у скарбницю для розв’язання поточних проблем, а й не меншою мірою гарантувала перспективу розвитку самого підприємства.

Однак говорити про успішне вирішення стратегічних завдань розвитку підприємства з більшим ступенем імовірності можна лише тоді, коли власником його стане інвестор, котрий добре знає технологію виробництва, внутрішній і зовнішній ринки, тобто той, хто в цій сфері вже працює.

Іншими словами, коли, приміром, інвестор працює на ринку цукру, то навіть за умови, що він може більше заплатити за державний пакет акцій, ніж інші учасники конкурсу, він не має права на участь у приватизації енергогенерувальних або енергопередавальних компаній. Логіка тут одна: важко розраховувати, що, не знаючи специфіки галузі, її технологічних особливостей, ринку, можна успішно вирішити основне завдання приватизації — забезпечити стратегічну перспективу розвитку підприємства.

Тож коли часом на адресу Фонду державного майна звучить критика, що, не допустивши того чи іншого покупця, котрий не відповідає критеріям промислового інвестора, до конкурсу з продажу того чи іншого об’єкта, ми недодаємо десятки мільйонів гривень у державний бюджет, то це популізм чистісінької води.

У своїй роботі ФДМ керується затвердженою Верховною Радою України програмою приватизації, де чітко виписано визначення промислового інвестора. А програма, ухвалена парламентом, — це закон України. А ми як держслужбовці, що стоять на варті державних інтересів і працюють винятково в правовому полі, просто зобов’язані його виконувати.

Це приблизно як при вступі до вузу. Перш ніж абітурієнта допустять до вступних іспитів, він мусить здати в приймальну комісію відповідні документи, і найважливіше — основний, що підтверджує його кваліфікацію, — атестат про середню освіту. Інакше його просто не допустять до вступних іспитів, хоч якими блискучими знаннями він володів би.

Тож аби Фонд держмайна міг допустити до участі в конкурсі всіх охочих, незалежно від того, чи відповідають вони кваліфікації промислового інвестора, Верховна Рада повинна внести відповідні зміни в діючу програму приватизації. Це стосовно процедури вирішення питання. А щодо суті, то є небезпека, що внесенням такої поправки ми просто зарубаємо перспективу для багатьох стратегічних підприємств.

Є також інша не менш важлива проблема — як законодавчо врегулювати питання участі тіньового, але кримінально не заплямованого вітчизняного капіталу в приватизації великих промислових об’єктів. Мета їх — створення максимальної конкуренції з іноземним капіталом на єдиному приватизаційному ринку України й мобілізація внутрішніх фінансових резервів на виконання завдань державної ваги. За останні роки було чимало таких законодавчих ініціатив як із боку окремих гілок влади, так і депутатів. Але, на превеликий жаль, жодну так і не реалізовано. Парламент стояв на їхньому шляху твердо, наче скеля. Але це питання питань вирішувати все-таки доведеться. І що раніше, то краще. Тим паче, що розуміють це сьогодні й у Державній податковій адміністрації.

Не менш гостра в нас і
проблема ефективності управління державними підприємствами й корпоративними правами в акціонерних товариствах. Склалася майже парадоксальна ситуація. З одного боку, з метою збільшення надходження грошей у бюджет і притоку на підприємства інвестицій ми продаємо найприбутковіші й найліквідніші об’єкти, а з іншого — залишаючи в держвласності слабкі підприємства, що перебувають на межі банкрутства, ми хочемо забезпечити ефективне управління державними корпоративними правами. Гадаю, що однією з головних причин його нинішньої неефективності є відсутність чітко визначеної мети управління, відповідно, немає необхідних критеріїв оцінки. Існуюча система управління державними корпоративними правами не дозволяє говорити про наявність державної стратегії управління. Більше того, у сторін, що беруть участь в управлінні, дуже різнопланові завдання. Приміром, одні вимагають погашення заборгованостей за енергоносії, інші — погашення боргів за іноземні кредити, треті — своєчасної виплати зарплати та сплати податків тощо.

Напевно, кожному підприємству, пакет акцій якого перебуває в державній власності, слід встановити індивідуальну мету, якої хоче досягти держава, управляючи своїми корпоративними правами. Таким чином, принцип управління державними корпоративними правами можна сформулювати як індивідуальне цілеспрямування, що не суперечить загальним напрямам державної політики.

У зв’язку з цим бажано було б остаточно визначитися стосовно приватизації підприємств, де на сьогоднішній день налагоджено ефективне державне управління й від яких держава може одержувати свої дивіденди. Тобто йдеться про доцільність створення стабільного прибуткового державного сектора економіки як джерела надходження грошей у бюджет.

Якщо держава вирішить не продавати пакети акцій і одержувати дивіденди на державну частку майна, оскільки вони ефективно працюють і на даному етапі можуть обійтися без промислового інвестора, то слід розробити й затвердити єдину програму державного корпоративного управління, розраховану принаймні на п’ять років. Після її затвердження необхідно скласти перелік підприємств, управління якими на досить тривалий час залишиться за державою. Такі переліки, на мій погляд, має скласти Фонд державного майна, узгодивши їх із галузевими міністерствами (або органом, якому передано повноваження з управління), і затвердити Кабінет міністрів.

За умови закріплення за державою функцій з управління акціями господарських товариств необхідно здійснювати диференційований підхід до розміру пакета цих акцій. Це може бути і контрольний пакет у розмірі 50% плюс одна акція, і блокуючий — у розмірі 25% плюс одна акція з метою недопущення ухвалення великими акціонерами стратегічно хибних рішень з управління підприємством.

Підприємства, що перебувають на межі банкрутства (приміром, обсяг кредиторської заборгованості в кілька разів перевищує вартість активів), або ті, де спостерігається погіршення фінансового становища протягом кількох останніх років, необхідно або приватизувати, або передавати в управління недержавним структурам на конкурсних засадах. У цьому зв’язку треба розробити механізм делегування державою своїх повноважень як акціонера недержавним юридичним особам із метою залучення на підприємства інвестора та впровадження найефективніших схем управління господарською діяльністю.

Одна з головних причин неефективного управління корпоративними правами — недосконалість законодавства в цій галузі. Як відомо, базовим, регулюючим діяльність акціонерних товариств в Україні є Закон «Про господарські товариства», який містить лише 26 статей, присвячених діяльності акціонерних товариств, і одну — про спостережну раду товариства. Це надзвичайно мало для регулювання корпоративних відносин. А існування прогалин законодавства на практиці призводить до зловживань.

Сьогодні як повітря потрібні закони «Про акціонерні товариства», «Про корпоратизацію підприємств», «Про управління об’єктами права державної власності».

Крім цього, проблемним залишається питання про нестикування між Кодексом законів про працю й Законом України «Про господарські товариства» в частині реалізації права акціонерів на переобрання складу й голови правління. Приміром, чи можуть загальні збори акціонерів або вповноважена зборами спостережна рада акціонерного товариства кваліфікувати діяльність членів спостережних рад і голови правління як атестаційна комісія, унаслідок чого визначений орган управління виносить своє рішення?

Неефективність держав-
ного корпоративного управління зумовлено також тим, що протягом двох останніх років у багатьох акціонерних товариствах не раз відбувалися зміни в органах управління, передусім у спостережних радах. Це було пов’язано спочатку зі створенням, а потім і ліквідацією Національного агентства України з управління державними корпоративними правами. Тобто не було стабільності в роботі, зокрема взаємозв’язку між членами спостережних рад — представниками від державних органів. Крім цього, протягом указаного періоду двічі змінювалася нормативна база з питань корпоративного управління.

Певне, було б доцільним, у разі формування єдиної державної політики корпоративного управління, на певний час утриматися від ухвалення нових законодавчих і нормативних актів із цього питання.

Практика висвічує ще одну злободенну проблему в роботі спостережних рад. Саме вони приймають більшість стратегічних рішень, що визначають діяльність акціонерних товариств. Слабкість спостережних рад в Україні полягає в тому, що більшість їхніх членів не є професійними менеджерами, котрі цілком усвідомлюють свою роль як представників інтересів акціонерів.

Члени спостережних рад не є юридично відповідальними за свої рішення, оскільки законодавством заборонена винагорода державних службовців за роботу за сумісництвом. Мабуть, було б розумним, щоб Кабінет міністрів розробив і затвердив процедуру підписання контракту, що включав би такі положення й передбачав юридичну відповідальність членів спостережних рад за невиконання своїх обов’язків.

Крім вищевказаної, є також проблема діючого інституту представників держави на підприємстві. Схему управління побудовано так, що державний представник, з одного боку, не несе відповідальності за результати господарської діяльності, а з іншого — змушений складати різноманітні звіти й погоджувати позицію при голосуванні з найпринциповіших питань управління товариством. Очевидним є один із головних недоліків колишньої адміністративної системи: рішення приймає апаратний працівник, котрий ні за що не відповідає та перебуває практично поза контролем. Порядок необхідно змінити. Представник держави повинен мати широкі повноваження й нести реальну відповідальність за роботу виробництва. У свою чергу, державні органи виконавчої влади без прямого втручання в справи товариства зобов’язані створювати сприятливі умови господарювання. Тільки шляхом матеріальної зацікавленості можна залучити до державного корпоративного управління висококваліфікованих фахівців.

Заради об’єктивності слід відзначити, що система корпоративного управління повинна забезпечувати однакове справедливе ставлення до всіх акціонерів, включаючи дрібних, у разі придбання покупцем контрольного пакета акцій. В Україні кумулятивне голосування ще не є легітимно визнаним. Дрібні акціонери повинні мати представництво в органах управління ВАТ. Це одна з причин, що зумовлюють ухвалення закону «Про акціонерні товариства» і Кодексу корпоративного управління.

Державною програмою приватизації на 2000—2002 роки акціонерним товариствам, що не завершили процес приватизації, заборонено збільшувати статутний фонд шляхом проведення додаткового випуску акцій для залучення інвестицій. Ті, що приватизацію вже завершили, але мають у статутних фондах закріплений за державою пакет акцій у розмірі 25% плюс одна акція або 50% плюс одна акція, відповідно до законодавства, можуть здійснювати додатковий випуск акцій. Але з погляду правоохоронних органів, вторинна емісія акцій загрожує інтересам держави та втратою контролю над акціонерними товариствами, оскільки відбувається так зване розмивання державного пакета.

Через відсутність у держави джерела коштів на придбання акцій додаткових емісій і з метою недопущення зменшення державної частки в статутних фондах указаних ВАТ Фонд держмайна змушений сьогодні блокувати всі рішення про додатковий випуск акцій, що перешкоджає господарським товариствам залучати додаткові кошти для розвитку виробництва. Це, у свою чергу, обмежує виробничий потенціал підприємств, стримує інвестиційні процеси й розвиток вторинного ринку цінних паперів. Поліпшити ситуацію можна тільки шляхом викупу державою акцій вторинної емісії пропорційно держчастці в статутному фонді ВАТ. Але для цього на державному рівні треба визнати економічну доцільність проведення додаткової емісії акцій. Підхід при цьому має бути диференційованим. Фонд державного майна за узгодженням з урядом покликаний вирішувати такі питання з урахуванням того, що ефективніше для держави — мати державний пакет акцій, обтяжений кредиторською заборгованістю, інвестиційно непривабливий або провести додатковий випуск акцій і цим поповнити оборотні кошти підприємства, збільшити обсяги випуску продукції, чистого прибутку, а потім із вигодою для держави його приватизувати.

Думаю, з цією метою необхідно передбачити у видатках бюджету кошти в розмірі не менше 250 млн. грн., що йтимуть на викуп вторинної емісії акцій.

На закінчення хочу підкреслити головне. Питання приватизації та управління державними підприємствами, а також корпоративними правами держави в акціонерних товариствах не повинні розглядатися в контексті їх протиставлення чи превалювання одного над іншим. Успіх буде гарантовано лише тоді, коли ці проблеми вирішуватимуться комплексно, органічно та взаємопов’язано, виходячи передусім із довгострокової економічної стратегії держави.