ПРИНЦЕСА НА ЗЕРНИНІ

Дискомфортно, ой і дискомфортно Україні навіть на двадцяти п’яти ватинових матрацах! Через усю цю товщу муляє ота одна-єдина зернина, яку не те що половинити — дрібнити слід у геометричній прогресії, аби нагодувати люд. Регіони не встигли заякоритися, як їх знову потягло на глибінь: зросли ціни на хлібобулочні вироби. Уже з нового врожаю. Спасенні продовольчі ешелони і каравани з Росії та Казахстану ніяк не пристануть до нашого берега. Звісно, їх можна було б і не виглядати, якби замість 2—2,5 млн. тонн імпортної продовольчої пшениці Україна не потребувала вже чотири. Майже подвійне зростання попиту на провіант пояснювати крихітним цьогорічним урожаєм. За попередніми даними, намолотили 20,6 млн. тонн зерна, із яких лише 3,8 продовольчої пшениці. Відтак перед урядом постала насущна проблема: убезпечити українців від блокадної пайки.

Віце-прем’єр Іван Кириленко навіть у вузькому колі депутатів-аграріїв не вдається в деталі «хлібних» перемовин із Росією, посилаючись на конфіденційність. Обмежується лаконічним: їх перебіг складний. І не тільки з погляду суто економічного, фінансового, а й морального, психологічного. А кому, скажіть, приємно вислуховувати тиради губернатора однієї південної області РФ, адресовані українській урядовій делегації: «Ну що, хохли, дохазяйнувалися? Дожилися зі своєю незалежною житницею Європи до того, що приїхали до нас по хліб?! Постривайте, скоро і по сало приїдете!» Наші повпреди, побуряковівши, змовчали. Неминучість треба сприймати гідно!

Це стосується сповна і Держрезерву. Не справдилися сподівання на те, що державні засіки миттєво засиплють дешевим, — 600—750 гривень за тонну, — вітчизняним продовольчим зерном. Резервістів випередили регіональники. Останні з допомогою «розстрільних трійок» у складі прокурора, начальника міліції і глави податкової адміністрації «агітували» сільгосппідприємства саме за такою ціною формувати регіональні запаси при тому, що ринкова коливалася у межах 900—1050 грн. На різниці селяни втратили близько 300 млн. грн. Водночас керівництво Держрезерву безупинно продовжує «годувати» нас дедалі зростаючими обсягами тендерних закупівель. Не забуваймо, що 2 млн. тонн борошномельної пшениці лише задекларовані, а не закуплені і засипані в елеватори. Про реальні «поклади» свідчить той факт, що з 400 млн. гривень, виділених із бюджету на придбання продовольчого зерна на теренах держави, витрачено всього-на-всього... 10%. Ось чому аграрний блок уряду ініціює поправки до закону і проситиме депутатів дозволити Держрезерву купувати «хлібну» пшеницю на зовнішніх ринках. На тутешньому «підмели» з потрухами!

Напружена продовольча ситуація змусила переглянути половинчастий закон про імпорт зерна, за яким ввізне мито скасували, а ПДВ залишили. Переконалися: не стільки надбає бюджет, скільки втратить населення. Тепер точаться дискусії, із кого саме знімати ПДВ: зернотрейдерів, мірошників чи пекарів? Якщо з перших, то яким побитом заднім числом повертатимуть 20% тим компаніям, що вже завезли чуже зерно? Але якщо привілеї у сплаті податку на додану вартість матимуть постачальники, це не означає, що від нього відкараскаються два інші учасники цього ланцюжка. Найвірогідніше, педевешна преференція дістанеться пекарям, і на наш стіл лягатиме хліб, «легший» на 20%.

Проте про стабілізацію продовольчої ситуації, її скерованість зарано говорити — віжки раз по раз вислизають із спітнілих рук урядових візників. Черговим холодним душем (російською банею, фінською сауною і т.д.) для них став день уряду у Верховній Раді присвячений хлібно-зерновим колізіям. Власне, цьогорічне 9 вересня — логічне продовження річної давності розширеного засідання комітету з аграрної політики і земельних відносин ВР, на якому вперше затривожилися — а чи буде Україна з хлібом? У травні 2003 року це питання знову постало руба вже на Дні уряду. Але, за зізнанням Івана Томича, голови профільного комітету, депутати-аграрії надто довго дискутували з Кабінетом міністрів за бездіяльності останнього. Коли ж червневий ціновий вулкан покрив голови магмою і попелом, заволали всі.

Уряд, знову ж таки, не вдався до серйозних адекватних дій. До всього, через відволікаючі дискусії довкола конституційної реформи депутати лише під завісу минулої сесії спромоглися прийняти закон про відміну імпортного мита на продовольче зерно, який, по правді, не спрацював. Законодавчій ініціативі ще й довелося борсатися у «гамівній сорочці» адміністративних заходів. Антиринковим діям найбільше перепало і від парламентарів.

«Хлібну» ситуацію слід розглядати у двох вимірах. Перший — відміна адміністрування на ринку зерна, відмова від «силових» комісій, що заполонили регіони, зняття цінових обмежень. Відпустивши у вільне плавання ринок зерна, борошна і хліба, маємо очікувати 20—30-відсоткове підвищення ціни на хліб. Отут мусять запрацювати бюджетні механізми прямої підтримки найбільш незахищених верств населення. Назвімо їх хлібною субвенцією (за аналогією субвенції на паливо жителям із низьким рівнем доходів).

Другий сценарій більш руйнівний. Якщо Україна продовжуватиме скочуватися по хлібній похилій, то важко навіть передбачити момент «Ч», коли нас засмокче дефіцит і ціни різко сполошаться. Зрозуміло, відвойовувати втрачені позиції удесятеро важче, тим більше, що ціновий форсаж на продовольчому ринку обпалить фінансову систему країни.

На підтвердження дієвості ринкового інструментарію подаю історичну ремарку.

1609 року війська Лжедмитрія ІІ взяли в облогу Москву. Почався голод, оскільки торговці хлібом притримували зерно, очікуючи подорожчання. Цар наказав продавати його за встановленою ним ціною. Та навіть репресивні заходи не поліпшили ситуації: збіжжя взагалі перестали поставляти до столиці. Без відповіді залишилася і мольба патріарха. І тоді два правителі звернулися з проханням до насельників Троїце-Сергієвого монастиря поділитися зерном. Перша реалізована партія жита була мізерною. Зате чутки про те, що ченці викидають на ринок власні запаси, які вважалися невичерпними, одразу врівноважили ціновий дисбаланс…

Не закликаю наших достойників бити чолом перед ігуменами й ігуменями святих прихистків чи вищими церковними ієрархами у надії на подібні щедроти. Хоча б через те, що держава не повернула монастирям земель, на яких би врунилася пшениця. То до якого з двох варіантів пристане наша колегіальна думка?

Аграрний блок уряду вважає за доцільне допоки не розголошувати баланси продовольчих і фуражних ресурсів на період 2003—2004 років, а то й узагалі проштемпелювати їх грифом «ДСК» — для службового користування. Аби не сіяти паніку серед населення, а точніше, не вводити його в оману. Жодна контррозвідка не передбачить, що зробить уряд, якщо він сам цього не знає. Щоправда, одну цифру кабмінівці вже «засвітили». На тлі цьогорічного недороду озвучений рубіж у 35—38 млн. тонн зерна на 2004 рік — не що інше, як замах на рекорд. Буде він побитий чи побитими знову виявимося ми і вкотре повеземо небитих?! Перебіг осінньо-польових робіт схиляє до останнього.

Якщо судити за темпами сівби озимих на площі 8,3 млн. гектарів, аграрії навряд чи відсіються в оптимальні строки — до 1 жовтня. Гальмівними колодками виступають кілька чинників. Саме у розпал збирання пізніх культур, сівби, оранки на зяб раптово подорожчали пальне та електроенергія. Уряд знову проґавив зміну цінової ситуації, тепер уже на ринку енергоносіїв. Хоча теза «Стеж за базаром, маркетолог!» спонукала його бути у всеозброєнні, бо аналогічні коливання стали традиційно сезонними.

Брак передусім солярки відкинув сільгосппідприємства не те що на роздоріжжя — на узбіччя: ні посіяти озимину, ні зібрати цукрові буряки, соняшник, кукурудзу, ні зорати... Не густо і з кредитами. Для 40% господарств повернення їх видається украй проблематичним. Банки, у свою чергу, неохоче йдуть на пролонгацію позик. Через фінансовий вакуум сівачі тільки наполовину забезпечені мінеральними добривами, на 80% — протруювачами насіння і засобами захисту рослин. Власне, те сами бачили торік. Результати відомі...

Нинішню роботу уряду по забезпеченню продовольчої безпеки депутати визнали недостатньою. У постанові Верховної Ради за підсумками «урядового дня» 9 вересня на невідкладні додаткові заходи щодо стабілізації АПК, державну підтримку аграрного сектора передбачено близько 5 млрд. грн. Щоправда, напередодні розгляду бюджету-04 реалісти радять заземлитися і розраховувати лише на половину цієї суми. Окрім фінансових ін’єкцій, документ вимагає неухильного виконання прийнятих «сільських» законів і подає перелік першочергових законопроектів, які треба прийняти на цій сесії. Таких 30. Серед них і п’ять «земельних». Це — бачення депутатського корпусу.

Зауважу, що уряд також не дрімає. Більше того, червневий продовольчий зрив — посланий йому Богом привід для зміцнення аграрної вертикалі, ослабленої ринковими свободами. У тому, що адміністративні гайки закручуватимуть, немає сумніву. Звідси й диктатура щодо болтів.

Керівництвом до «гайкових» дій можуть послугувати кілька факторів. По-перше, економічні перетворення, що вивільнили енергію приватного підприємництва, та ще й на тлі останніх урожайних років, у багатьох сформували ілюзію саморегуляції ринку. З’явилася небезпечна впевненість у тому, що систему наповнення країни продовольством можна створити за мінімальної участі держави, а то і без неї. Як результат напівпорожня державна комора, бездіяльний інструментарій заставних та інтервенційних закупівель. Хоча Мінагрополітики 39 разів (!) зверталося до Кабінету міністрів щодо створення у державі інтервенційних фондів та перехідних запасів зерна. Жодного разу аграріїв не підтримав тодішній склад Міністерства економіки і Мінфіну.

По-друге, ще не завершилася трансформація системи державного управління, її послідовне реформування, особливо в такій чутливій сфері, як продовольча безпека. Управляти аграрним ринком по-старому вже неможливо, а по-новому ще тільки навчаємося. І, по-третє, Україна — не сита Європа. Тому пускати на самоплив вільного ціноутворення продукти найпершої потреби — справа надто ризикована. А то й злочинна.

Полівіння уряду проглядається й у поверненні до... держзамовлень з тим, щоб унеможливити у майбутньому будь-які збурення на продовольчому ринкові. Стратегічні види сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів (зерно, м’ясо, окремі види молочних продуктів, цукор тощо) Держкомрезерв на конкурсних засадах за бюджетний кошт закладатиме на тривале зберігання Держрезерв. Уряд має намір закупити 2004 року щонайменше 1,5 млн. тонн продовольчого зерна, 100 тис. тонн олії, 177 тис. тонн цукру, 50 тис. тонн круп, значні обсяги яловичини, вершкового масла, сухого знежиреного молока та молочних консервів. Загалом — на 1,5 млрд. гривень. Якщо таке станеться, то вперше за останні роки держава вийде на ринок і ефективним покупцем, і сильним гравцем.

Задля останнього амплуа зміниться структура деяких чільних інституцій АПК. Аби згрупувати розпорошене державне управління, упорядкувати інфраструктуру аграрного ринку, Кабмін ліквідовує Державний департамент продовольства, утворюючи Державний департамент продовольчого ринку, харчової та переробної промисловості як урядовий орган державного управління з відповідним штатом та функціями. Відтак у Міністерстві аграрної політики трудитимуться вже не 499 чоловік, а 570.

Перейменування, і не тільки, очікує ДАК «Хліб України» — тепер вона стане національною акціонерною компанією «Агентство з розвитку аграрного ринку» у складі МінАП. Щодо функцій нової структури, то вони дещо перегукуються із держрезервівським: здійснення від імені держави товарних та фінансових інтервенцій, заставних закупівель на ринках сільськогосподарської продукції та продовольства, здійснення експортно-імпортних операцій за міждержавними угодами, ведення системи моніторингу, програм аналізу та прогнозування кон’юнктури аграрного ринку, виконання і координація державної підтримки тваринництва і рослинництва. Якщо це не випадковість, а прояв нового бачення урядової команди, то, виходить, вона не проти того, аби мати двох гравців на ринку АПК. Чи принаймні дублера.

Цікаво, як при цьому зміниться правова захищеність аграрних високопосадовців? Далекий від того, аби змальовувати їх страдниками чи святими. Водночас я проти кадрової чехарди, яку може зініціювати будь-хто, до того ж без належних мотивів, хіба що настроєвих. Починаючи із 23 липня, вікопомного «продовольчого» засідання Кабінету міністрів, і віце-прем’єр-міністр із питань АПК, і міністр аграрного відомства перебувають, по суті, у підвішеному стані. Певен, прем’єр не бавився такими словами. Цитую: «Іване Григоровичу! У цьому колі кажу відверто: я почув ваші відповіді сьогодні і у нас була з вами розмова. Якщо ви не будете займати принципову позицію, я кажу це в останній раз на цьому засіданні, більше казати не буду: ми працювати разом не будемо! Ви — не радник прем’єр-міністра! Ви — віце-прем’єр-міністр! У вас є свої обов’язки і є можливості виконувати їх відповідно. Не треба радити мені і радити головам облдержадміністрацій. Треба вимагати і приймати рішення…

Отак привселюдно Віктор Федорович звертався, як ви зрозуміли, до Івана Кириленка. Лунала гостра критика й на адресу Сергія Рижука. Розпрощатися з останнім дехто з учасників засідання волів прямо на тому зібранні.

До проекту постанови Верховної Ради за підсумками Дня уряду 9 вересня не потрапило одне з доповнень соціалістів, яке вимагало звільнити міністрів економіки та європейської інтеграції і аграрної політики. Проте одиниці знають, що в інтервалі між 23 липня і 9 вересня Кириленку і Рижуку ще раз прямо натякнули на звільнення. І зробив це особисто прем’єр. Уже з іншого приводу. Акцентуючи увагу на постатях віце-прем’єра й аграрного міністра, переймаючись їх подальшою долею в уряді, ми не запримітили зникнення ще однієї особи в аграрній обоймі — першого заступника міністра Юрія Лузана. За офіційною версією, він перебував у відпустці з 2 серпня. За неофіційною — цим числом датовано його заяву на звільнення.

Згідно з жовтневою постановою Кабінету міністрів від 1999 року, аграрне відомство провадить моніторинг цін на сільськогосподарську продукцію. Щотижня, акумулюючи дані 30 акредитованих аграрних бірж, розсилає телеграми у всі головні управління сільського господарства і продовольства облдержадміністрацій. Аби орієнтувалися. Так було і того разу, 1 серпня. Телеграма, підписана Юрієм Лузаном, із текстом «Мінагрополітики повідомляє про рівень середньозважених цін на біржових торгах України з 24 по 30 липня 2003 року... Внутрішні контракти: на пшеницю м’яку третього класу — 1031 гривень за тонну...» ні до чого не закликала, жодних порад-рекомендацій не містила. Лише констатувала. Тому не викликала якихось невдоволень-непорозумінь у керівництва регіонів. Окрім одного — донецького. Звісно, ціна 600 гривень за тонну продовольчої пшениці, вище якої уряд категорично забороняв «стрибати», аж ніяк не рівня ринковій 1031. І хоч останню встановлював не Лузан, саме він за неї і поплатився. Звільнити! Якщо ще можу зрозуміти анахронізм середньовічної інквізиції, за якої лікаря Земмельвейса запроторили до божевільні тільки за те, що він настійливо вимагав від хірургів обов’язково мити руки перед операцією, а не після неї, то сьогочасний вердикт щодо аграрного фахівця — ніяк.

За дивним збігом обставин саме у хмарну для Лузана добу почали жваво «сватати» на ще зайняту посаду заступника міністра МінАП Миколу Безуглого, віце-губернатора Харківської області. Перебуваючи у відрядженні, зустрічався з ним і хотів уже привітати з новим призначенням, але претендент застеріг: «Зарано... Усі документи — у Президента. Як він вирішить — так і буде». Тобто, коли б не телеграма, то знайшовся б інший привід розчистити місце заступника міністра?

Треба віддати належне колегам Юрія Лузана, котрі у лиху годину не лише підтримували його морально, а й стали на захист. Хоча за це їм погрожували звільненням.

Юрій Лузан відпустку не добув — замість 24 вересня вийшов восьмого. Відкликали. Працювати далі. Янукович перед ним не вибачився…

Кадрову тему, та й усю оповідь, завершу житейською картинкою радянської доби. Доля звела із головою колгоспу — веселуном, ходячою енциклопедією народного гумору. Так от, виступає ватажок на засіданні правління колгоспу:

— Дві новини приніс вам. Добру й погану. З якої почати?

— З поганої, поганої, — загули члени правління.

— Цього року зернові не вродили, їстимемо гній.

— А добра новина яка?

— Гною у нас навалом.

Нині в Україні — ні того, ні другого. Та все ж таки полегкість: хоч і мулько, та не грузько.