ПРАЦЮВАТИ ПО-ЧОРНОМУ. У НІМЕЧЧИНІ - Економіка - dt.ua

ПРАЦЮВАТИ ПО-ЧОРНОМУ. У НІМЕЧЧИНІ

8 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

Факт загальновідомий: чотири мільйони громадян Німеччини — безробітні. Але не менш відомі й інші ...

Факт загальновідомий: чотири мільйони громадян Німеччини — безробітні. Але не менш відомі й інші дані, оприлюднені німецьким відомством у справах іноземців: лише в Берліні на будівництвах, у домашніх господарствах, пошивних майстернях, овочевих крамницях, фірмах з прибирання споруд, ресторанах зайнято приблизно сто тисяч нелегальних іноземних робітників. А скільки таких в усій країні? Міністерство внутрішніх справ вважає: близько 500 тис. Католицька церква, яка допомагає бідолашним, що потрапили в халепу, називає іншу цифру — понад мільйон.

Хто вони? Серед них чимало людей, котрі просто шукають пригод на свою голову. Але в основному це люди, котрі втратили надію знайти роботу на батьківщині чи потрапили в екстремальні ситуації вдома й у пошуках кращої долі найнеймовірнішими шляхами прибули до Німеччини. Як вважається, до країни обітованої для тих, хто хоче заробити. Польські прибиральниці й медсестри, азіатки, викинуті на вулицю німецькими чоловіками, боснійці, котрі не побажали повертатися на батьківщину. В’єтнамці, бразильці, румуни, росіяни. І, звісно ж, українці. Земляків навіть у строкатому багатонаціональному натовпі можна «вирахувати» безпомилково. Не скажу, що цей матеріал був лише справою випадку, хоча з багатьма героями публікації (їхні імена, природно, вигадані) я познайомилася справді випадково. З їхніх розповідей і склалася, можна сказати, типова картина за назвою «Український нелегал у Німеччині».

Життя в страху

...Жінка випала з вікна другого поверху на гострі прути металевого паркана, які простромили її наскрізь. Поки їхала машина «медичної допомоги», викликана перехожими, вона в шоку кричала: «Тільки не викликайте швидку!» Зняти її з паркана вдалося, тільки вирізавши автогеном із цього страшного полону. Багато програм німецького телебачення показали подію, природно, прокоментувавши: 27-річна Ганна, громадянка України, котра працювала нелегально хатньою робітницею в одній з німецьких родин. До приїзду в Німеччину жила в райцентрі, містечко маленьке, роботи немає, перспектив ніяких. За порадою знайомої, яка вже працювала в німецькій сім’ї, відправилася туди ж.

Більше смерті вона боялася бути поміченою чи потрапити на очі поліцейським. А тут випадок: прийшла в гості до знайомого юнака, а в того виявилася компанія друзів, котрі почали до неї чіплятися. От від розпачу і гайнула у вікно. Лікарі врятували їй життя, але дітей мати вона не зможе. Після лікування, за яке їй не довелося платити через винятковість випадку, порушницю німецького закону Ганну депортували додому.

...Телефонний дзвінок підняв мене мало не на світанку: «Телефонують із в’язниці. Ви знаєте таку людину?» — досить дружелюбний голос назвав вельми поширене українське прізвище. «Так», — скоріш автоматично, ніж усвідомлено, відповіла я. — «Тоді поговоріть із ним», — запропонував поліцейський.

У голосі співбесідника була паніка: «Я у в’язниці, — сказав незнайомий мені чоловік, — але я ніякий не злочинець. Ви мене повинні пам’ятати, ви дали мені свою візитну картку». І він назвав певний захід, на якому мене з ним справді познайомили як із представником благодійної фірми — щось пов’язане з допомогою постраждалим від аварії на ЧАЕС. «Мене затримала поліція, — продовжував чоловік, — бо в мене не було паспорта. Якщо його не привезуть, то мене відправлять із Франкфурта в іншу в’язницю і привезти документ буде нікому».

Перспектива їхати за паспортом, а потім ще й везти його до в’язниці мене зовсім не надихала. Але в людини у в’язниці не було іншого виходу, а скоріш — іншого номера телефону. І тут я почула: «Але річ у тім, що в мене прострочено візу. Я тут працював. Нелегально». Паспорт я, звісно, у німецьку в’язницю доставила. Але його власник більше не з’являвся.

...Русланові 45 років. Він закінчив Львівський політехнічний і досить швидко зробив пристойну, як за радянськими часами, кар’єру на телевізійному заводі. У період пізньої перебудови на підприємстві йому платили дедалі менше, грошей на утримання сім’ї не вистачало. У Руслана руки виросли там, де потрібно, тому він без проблем влаштувався в будівельну фірму, яка робила євроремонти для нових українців.

А тим часом двадцятирічний пасинок Руслана, котрого той виховував із дитинства, став займатися бізнесом і, як це нерідко буває, заборгував своїм же партнерам. Закінчилася ця історія тим, що «партнери» з’явилися в дім, зв’язали всіх домочадців і на очах у вражених батьків почали бити хлопця, обіцяючи «побалуватися» ще і включеною електропраскою. Тоді втрутився Руслан: «Хлопці, ви ж бачите, що в нас і десятої частини цих грошей не нашкребти, якщо навіть усіх нас продати. Відпустіть його, я обіцяю — через два роки ви одержите всі гроші».

Дивовижно, але «хлопці» повірили. Руслан вирішив відправитися до Німеччини. Про можливість там заробити він уже наслухався від земляків. Віза? «Одержати короткострокову візу в посольстві Німеччини в Києві дуже просто, — розповідає Руслан. — Поруч завжди крутяться люди, котрі мають можливість допомогти, були б гроші. Правда, можна натрапити на шахрая й тоді не бачити ані грошей, ані візи. Але я за 500 доларів купив візу в одній з цілком легально існуючих українських фірм і через тиждень уже був у Німеччині».

Ще за пару тижнів він знайшов роботу на будівництві. І, оскільки термін візи минув, перетворився на нелегала з усіма наслідками, які звідси випливають. Їх, наслідків, на щастя, не так вже й багато: якщо такого громадянина затримали та з’ясували, що він нікого не убив, не пограбував і не вчинив ніяких злочинів, то протягом доби його депортують за рахунок німецької сторони до країни, звідки прибув. Але потрібно, щоб затримали. Таких можливостей багато, але найреальніші дві: або поліцейська облава на робочому місці, або ж перевірка документів на вулиці. Але роботодавці, котрі використовують працю нелегалів, в основному вміють справлятися з такими лихами, як поліцейські облави. Хоча раз на раз не випадає. І тоді роботодавцям загрожують просто грабіжницькі штрафи — до ста тисяч марок, нині вже 50 тисяч євро за кожного.

У більшості випадків нелегалів перепиняють на вулиці. Більшість з них панічно бояться. І не потрібно бути професіоналами, як німецькі поліцейські, аби цей страх побачити. Мого знайомого Руслана навряд чи затримають на вулиці: дивлячись на нього, впевненого, завжди охайно одягненого, навряд чи хтось може подумати, що він ось уже майже два роки живе в Німеччині без візи. За цей час він багато кочував країною, адже в однім місті не завжди є робота. Добре опанував багато будівельних професій і шукає роботу «за профілем». Його вже знають будівельні користувачі нелегальної праці, тому Руслан навіть може дозволити собі вибирати.

Вибирати, правда, особливо немає з чого: нелегалам платять 8 марок за годину за тарифної ставки 27 марок. Але головне, щоб пропозиції були. Якщо робота є, то робочий день триває 10—12 годин. Але інколи пропозиції не надходять тижнями. Тому не відмовляється й від будь-якої іншої роботи: термін повернення боргу наближається. Поки що Руслан працює лише на цей борг.

Недавно зустріла його на центральній вулиці з високим симпатичним юнаком. «Син, — відрекомендував супутника Руслан. — Працюємо тепер разом. А незабаром і молодший приїде. Так і розрахуємося з нашими боргами. Але ж потрібно ще щось і на життя заробити». — «З документами все так само?» Руслан мовчки ствердно хитнув головою.

...Яким тільки бізнесом не займався тридцятидворічний Андрій, інженер-технолог за освітою: спочатку привозив із Польщі й Туреччини все, що було дефіцитом на українському ринку, потім торгував фарбою, металами, добривами. Іноді грошей було достатньо, аби міняти машини кожного місяця, а іноді доводилося брати в борг на життя. Правда, й жити Андрій любив для свого задоволення. «Ви й уявити не можете, через що я пройшов і в які халепи потрапляв, — каже він. — Але настав момент, коли мене обклали з усіх боків. І місця мені ніде не було. А тут зустрів ще шкільного товариша. За старою дружбою розповів йому про всі свої проблеми. І він порадив мені тікати до Німеччини. За закордонним паспортом я потикатися не міг — відразу ж до міліції заметуть. Тому вирішили, що я в Польщі нелегально перейду кордон. Там допоможуть потрібну стежинку знайти. За гроші, звісно. У Польщі допомогли, але, щоб я не обдурив із грошима, забрали паспорт. Як я кордон переходив, можна в пригодницькому фільмі розповідати — й то не повірять. Кордон перейшов, а от мій паспорт залишився в поляка, котрий мені допомагав. Так я опинився в Німеччині, без документів і майже без грошей. Якби мені раніше хтось сказав, що я чиститиму громадські туалети чи тягатиму тачку на будівництві, ніколи не повірив би. Але довелося. Кілька разів мене обманювали. Одного разу роботодавець сказав: «Що тобі по півсотні марок одержувати щодень? Одержиш розрахунок за місяць». А коли за місяць набігла певна сума, він вказав мені на двері: «Котися звідси, не то в поліцію заявлю». Знав же, що скаржитися мені йти нікуди. Але і я не розумів, що він також не може на мене заявити. Згодом я навчився з ними розбиратися.

— А як? — поцікавилася я. Андрій тільки поголеною головою хитнув...

Зрештою він знайшов свою нішу в нелегальному середовищі, навчився орієнтуватися в складних взаєминах цього світу тіней. Але звертав у провулок, побачивши поліцейського задовго до того, поки той його помітить. Він стежив за здоров’ям, оскільки, захворівши, не міг звернутися до лікаря, де обов’язково вимагають документи. Коли Андрій зустрів Марину, котра приїхала до Німеччини на постійне місце проживання як етнічна німкеня, і вони вирішили одружитися, то зрозумів, що такого громадянина ніби й не існує. Ані в Україні, ані в Німеччині. Аби отримати паспорт удома, йому довелося пройти такий самий шлях назад. Тепер у нього родина й усе в порядку, але досі сниться, як він ховається від поліції.

І Руслан, і Андрій — це ніби не зовсім типові приклади українських нелегалів. Ці зуміли зберегти своє «я». Але є багато інших. Чимало наших людей, щоб заощадити зароблене, урізують свої потреби до нелюдського мінімуму. Вони наймають кімнату для проживання на вісім-десять чоловік — у великих містах Німеччини також є свої клоаки. Міняють одяг у пунктах Червоного Хреста й годуються в благодійних їдальнях для бідняків. Не користуються громадським транспортом, шкодуючи грошей на проїзд, а без квитка їхати не насмілюються, боючись контролерів. Показатися зайвий раз на вулиці через страх бути затриманим вони також не ризикують. Якщо не вдасться знайти роботу на будівництві або в який-небудь кнайпі, де можна підрядитися мити посуд, бродять садовими ділянках або дачами, виканючуючи бодай якусь роботу навіть за копійки.

Чи багато заробляють? Чи багато 60—80 марок за 10 годин найважчої фізичної праці, з огляду на дороге життя в Німеччині, коли за кімнату на п’ятьох потрібно платити по 300 марок з людини, а разовий квиток на проїзд у міському транспорті коштує близько трьох марок? До того ж робота не щодня трапляється.

А роботодавці хто?

Не можна сказати, що німецькі роботодавці — усі суціль законослухняні громадяни-підприємці, котрі не використовують працю нелегальних робітників. Один із моїх нових знайомих, власник невеликого приватного підприємства, з яким я познайомилася, готуючи цей матеріал, відверто сказав: «Якби я не користувався послугами нелегалів, то давно прогорів би через високі податки. Хіба я комусь роблю погано? Ці люди, що прибули з вашої голодної (ох...) країни, не лише заробляють собі на шматок хліба, а й утримують в Україні свої родини. Але наш уряд цього не розуміє».

Подібні підприємства використовують працю нелегалів в основному в сезон вирощування овочів і фруктів, коли найсвіжіша полуниця й найніжніша спаржа мають з’являтися в магазинах до їхнього відкриття. У кнайпах або на великих підприємствах громадського харчування з великим потоком відвідувачів. Але в основному наш народ трудиться на будівництвах як тяглова сила чи в ланцюжку «подай-принеси, але поважче». На великих будівництвах легше сховатися або непомітно зникнути.

А вже пошуком такої робочої сили займаються аж ніяк не німецькі господарі будівництв. Для цього в них є везучіші наші колишні співвітчизники, котрим у Німеччині пощастило. Або ж представники колишніх братів за соцтабором, котрим зганяти зло на «радянських» чомусь особливо приємно... Ось вони й роблять ласку своїм землякам, точніше сказати, жорстоко експлуатують їх. Утім, жертви їм за це ще й дякують.

Ще років зо два тому в кожному більш-менш великому місті були місця, де потенційні робітники зустрічалися з посередниками. Сюди ж уранці під’їжджали мікроавтобуси, які розвозили нелегальну робочу силу по об’єктах. Але коли уряд усерйоз узявся за вирішення проблеми, всі ці «труби» й «п’ятачки» спорожніли. Сьогодні жоден посередник і жоден нелегал не з’являється до Німеччини без мобільного телефону. Ніхто нікого не знає, лише телефонний ланцюжок — безпечно й подалі від сторонніх очей.

«Ніхто не знає, де я живу і хто я, — розповів мені Степан — співвласник досить великої будівельної фірми, яку успадкував від свого родича, вояка УПА, котрий пішов із німецькими військами наприкінці війни й осів у Німеччині. — У мене на постійній роботі зайняті німці, які отримують зарплату за існуючими тарифами й за яких я плачу податки. Але вони виконують лише половину всіх робіт, на інших зайняті нелегали. Вони знають мене тільки по телефону. Номер останнього також передають знайомим, котрі приїжджають сюди на заробітки. А вони залишають мені свій номер телефону. Коли є робота, я телефоную їм, називаю адресу й ім’я людини, до якої вони повинні звернутися й яка наприкінці роботи сплатить обумовлену суму». — «Якою буває ця сума?» — запитую. — «Залежно від виконуваної роботи — від 5 до 8 марок на годину». — «П’ять марок на годину! — не приховую свого здивування. — Це ж тільки кухоль пива в кафе...» — «А ніхто нікого не примушує, — моє явне несхвалення не збентежило співрозмовника. — Люди ще й спасибі кажуть. Але якщо вже за великим рахунком, то всі ці нелегали — такі самі будівельники, як я балерун. Адже в основному приїжджають учителі, різноманітні службовці, селяни, а якось з’явився навіть хірург. Цей, щоправда, обурювався несправедливим заробітком. Я йому порадив знайти справедливий. І що ви думаєте? Через тиждень він повернувся та ще й перепрошував».

Я знаю пошивне ательє, де за таку саму плату «вколюють» колишні найкращі робітниці однієї з київських швейних фабрик, котрих облагодіяла їхня колишня співробітниця. Вийшовши заміж за німця, вона, як і Степан, швидко зметикувала що до чого. Таких прикладів — безліч.

Але є й інша категорія роботодавців. Це так звані люди із середнім статком. Зовсім недавно в німецьких засобах масової інформації активно обговорювалася подія не настільки рідкісна, скільки несподівана за гостротою проблеми. У Франкфурті-на-Майні поліція влаштувала найсправжнісіньку облаву в 300 приватних будинках і квартирах. Ясна річ, без доброзичливих і цілком законослухняних сусідів не обійшлося. Німецьких поліцейських, котрі знаходяться «при виконанні», важко запідозрити в сентиментальності. Але цього разу, відправляючи до відділків жінок, у яких не були дозволу на роботу, вони... вибачалися: «Служба така».

У згаданому випадку не йдеться про представниць першої найдавнішої професії. Депортовані жінки були висококваліфікованими польськими й українськими медичними сестрами, котрі нелегально працювали в німецьких сім’ях, де є старі та хворі батьки чи родичі. І котрим не по кишені оплачувати працю таких самих німецьких медичних працівників, вартість якої становить 80 марок (40 євро) на годину. Можна, звісно, відправити старих до чудово обладнаних будинків престарілих із цілодобовим доглядом, але для багатьох із них залишити рідний куток, де прожито життя, схоже на смерть. Польська й українська медсестра одержували в цих родинах кімнати й безплатне харчування, але роботодавці платили їм за домовленістю від однієї тисячі до 1200 марок на місяць. При цьому вони виконували також домашню роботу й цілодобово доглядали за людьми похилого віку. Коли поліція виселяла жінок, плакали обидві сторони: ті, хто втратив заробіток, і ті, хто позбавився помічниць.

Випадок набув такого резонансу, що його розглядав бундестаг. Було зроблено виняток і вирішено давати дозвіл на роботу з догляду за старими для медсестер із країн Східної Європи. Але з’ясувалося, що це лише верхівка айсберга. Зрозуміло, та категорія громадян, котра здатна платити офіційно, не найматиме на роботу нелегалів. Але ж багатьом сім’ям, із вельми середнім доходом, часто потрібні помічники з хатньої роботи чи для догляду не тільки за старими, а й за дітьми. Ось вони й шукають можливості в нелегальному середовищі.

Німецький закон забороняє залишати дітей до 12 років без нагляду, тому багато жінок не можуть працювати. Але для таких «нужденних» завжди знайдеться певна молоденька україночка, котра правдами й неправдами дісталася до Німеччини й готова за 6—8 марок на годину не лише діточок доглядати, а й вичистити до блиску квартиру, перепрати й перепрасувати білизну. Якщо сусіди не «настукають», то працювати нелегально в сім’ї можна досить довго.

Навряд чи хтось ризикне сказати, що такому дівчиську посміхнулася фортуна. Не дай Боже потрапити під перевірку документів або занедужати. Німецькі лікарі хоч і давали клятву Гіппократа, але вони ще й добре знають закон, який забороняє їм лікувати нелегалів. На щастя, чимало з них, ризикуючи бути покараними, про клятву не забувають і все-таки надають медичну допомогу. Хоча є скільки завгодно прикладів, коли за поріг лікарень виставляли й важко хворих нелегалів.

Досі «ліва» робоча сила, потрапивши в якусь серйозну халепу, могла розраховувати на допомогу церкви. Тут на певний час знаходили притулок, одержували їжу. Але держава притиснула й церкву: за допомогу людям без документів загрожує серйозний штраф.

Уряд знає, уряд чує

Не можна вважати, що влада ну зовсім вже нічого не знає про нелегальну робочу силу. Німецьке відомство статистики підрахувало: через «чорну» працю в Німеччині щорічно втрачається близько 15 тис. робочих місць. А тіньова економіка дедалі більше набуває форми організованої злочинності. Мафіозні структури, поряд із торгівлею наркотиками та зброєю, поставляють «замовникам» нелегальну робочу силу. Під час останньої великої акції правоохоронних органів було виявлено 2400 середніх і дрібних підприємств, які вдавалися до їхніх послуг.

Але заради справедливості слід зазначити: безробітні громадяни Німеччини не поспішають займати такі робочі місця, де потрібно вставати о четвертій-п’ятій ранку або виконувати важку фізичну чи неприємну роботу — чистити, мити, прибирати. Приміром, тих самих фахівців із догляду за хворими старими, котрі отримують вельми високу навіть за німецькими мірками зарплату, постійно не вистачає. У нелегальних працівників у цих галузях конкурентів немає, і, здається, вони ще не швидко з’являться.

Ще донедавна вважалося, що одержати дозвіл на роботу в Німеччині громадянам із країн — не членів Європейського Союзу — все одно, що проникнути крізь непробивну броню. Але раптом з’ясувалося: броня не така вже й міцна: у Німеччині справжній завал із багатьма фахівцями, передусім у галузі комп’ютерних технологій. Уряд вирішив внести зміни до існуючих законів і запросити на роботу комп’ютерників на правах так званої «зеленої карти». Крім того, у Німеччині недостатньо інженерних кадрів, готельних менеджерів, водіїв вантажівок, медичних сестер, не кажучи вже про працівників сфери послуг — довгий список професій, яких уже сьогодні гостро потребує економіка. Протягом останніх кількох місяців уряд і Бундестаг обговорюють проблему запрошення представників цих професій уже з країн Східної Європи. Крім цього, виявилося, що значна частина нелегальних іноземних працівників і володіє цими дефіцитними спеціальностями. Тому нині вишукують можливості легалізувати їхню працю. Але проти виступає опозиція: за такої величезної кількості власних безробітних надавати робочі місця іноземцям?

Недавно в одній з німецьких російськомовних газет з’явився матеріал під заголовком «Нотатки берлінського нелегала» якогось Андрія Євдокимова. Мене зацікавили не стільки досить жваво розказані ним байки, скільки посилання автора на те, що він нібито прибув з України, де, зрозуміло, ніякого життя бути не може. Я готувала матеріал про нелегальну робочу силу в Німеччині, тому відправила автору лист за вказаною ним електронною адресою з пропозицією, якщо йому це також цікаво, відповісти на кілька запитань. На що одержала дуже нервовий лист про те, що він добре знає й українські, і німецькі закони, тому в Берліні ніколи не працював нелегально, а нотатки в газеті — це його вигадка чистої води. Але, очевидно, бажання висловитися перемогло й автор статті все-таки не втримався від коментарів. Мені здається, вони якнайкраще засвідчують і нашу ментальність, і зусилля німецького уряду легалізувати роботу нелегальних працівників. Принаймні наших.

У листі мого респондента говориться про це достатньо виразно: «...Чи багато нелегалів у бесіді з вами ремствували на свою нелегальну роботу, висловлюючи при цьому бажання працювати офіційно? Наскільки я знаю, усі вони мріють про легальне перебування на німецькій землі, а працювати більшість із них хоче «по-чорному». Ну який ідіот, скажіть, будь ласка, погодиться на виплату неймовірних німецьких податків! І цілком можливо, паралельних українських — наш уряд свого не прогає. І заради чого? Щоб через кілька років, як у випадку з фахівцями, котрі одержали «зелену карту», тебе викинули з країни через непотрібність? Інша річ, якби нашим робітникам, як свого часу турецьким, видавали посвідки на проживання та не тимчасове, а постійне, тоді цю проблему варто було порушувати. Я знаю багатьох іноземців, котрі живуть у Німеччині, — жоден із них після здобуття громадянства не прагнув працювати офіційно. «Чорний вал» процвітає не лише в Україні, хоч як це сумно. Наївний уряд Німеччини вважає: якщо він дозволить чужоземцям працювати офіційно, судячи з ухваленого недавно закону, вони відразу рвонуть займати чергу в бюро працевлаштування. А дзуськи! Адже їм запропонують брудну роботу, на яку не погоджуються німці... А ті люди, котрі мають справді дефіцитні на німецькому ринку праці професії, давно там працюють і скоріш за все за копійки, порівняно з німецькими колегами».

... У чоловіка, який сидів поруч у трамваї, задзвонив мобільник: «Куди потрібно їхати? — улесливо перепитав він невидимого співрозмовника. — Записую...» І дістав авторучку розбитими до крові пальцями...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво