ПОЛЬОВИЙ «ТЯГНИ-ШТОВХАЙ»

Ця задачка варта того, аби увійти в аннали української «Математики». 1990 року налічувалося 108 тис. комбайнів, нині — 54 тис. У скільки разів зменшився парк зернозбиральних самохідок? Правильно, вдвічі. А посівні площі не змінилися. За скільки ж днів Україна обмолочує зернові, якщо на лінійку готовності доповзає дві третини наявних комбайнів, із яких 70% — морально й технічно застарілі «Ниви», та й ті на 80% зносилися? Відповідь: за два місяці проти оптимальних 10—12 днів! А якщо щороку з цього механізованого стада вибраковують (тобто списують на металобрухт) п’ять тисяч жнивних «верблюдів», то в якому році Україна повністю перейде на архаїчний реманент: серпи, коси, ціпи й молотарки з людино-приводом? Нумо, любі школярики, полічіть, бо урядовці жахаються того фатального часу, коли вкупі із селянами жатимуть вручну, плестимуть перевесла, обперізуватимуть ними снопи, скиртуватимуть у копи і вимахуватимуть ціпами на току. Це ж бо не язиком плескати!

Власне, якщо наймати плакальниць, то вже заразом і на похорони тракторного парку, буряко- і кукурудзозбиральної техніки. У цих сферах ситуація не менш траурна.

Костур для трактора…

Минули часи, коли замість того, аби перти восьмикорпусного плуга у полі, потужні колісні Т-150 з бідонами на причепі об’їжджали селянські подвір’я у пошуках сировини для райцентрівської молочарні. Або на К-700 механізатори кривуляли до сільпо за черговою пляшкою оковитої і чимось «загризти». Легковажити стали менше, оскільки колісні з гусеничними «таксі» стали рідкісними експонатами у колишніх тракторних бригадах.

Технологічна потреба аграрного сектора — 420 тис. тракторів, маємо ж половину. Відтак навантаження на одного моторизованого «коня» зросло із 66 га ріллі у 1990 році до 200 у нинішньому, тоді як у провідних країнах Західної Європи і США цей показник обмежується 5—30 гектарами. Я вже не кажу про оптимальні 40 літрів солярки, які спалюють, аби зорати гектар поля. Куди нам до багатих?! Ми звикли міряти-пити бочками, цистернами, «вертушками»...

Попри те, що Україну вважали союзною колискою сільгоспмашинобудування, сьогодні дві тракторні кузні — Південний машинобудівний завод і Харківський тракторний — вочевидь не вдовольняють потреб аграріїв. І річ не лише у повільному просуванні виробничого конвеєра. Якщо дніпропетровці випускають техніку потужністю 65—80 кінських сил, то харків’яни — 150—200. А от понад 300 «конячок» — катма.

В око уряду-97 впали американські «Джони» із здвоєними шинами, якими і вирішили заповнити зяючі стоянки у машинно-тракторних стайнях АПК. Що кому шелеснуло у кишеню з цього контракту, не відаю, але невдовзі вся Одеса повнилася звісткою при прибуття 650 красенів. Планувалося купити у Штатах і весь причіпно-навісний шлейф, але верхи сказали: треба забезпечити роботою вітчизняного товаровиробника. Підприємству «Одесаґрунтомаш» доручили виготовити плуга. Дирекція підсунула... серійного, який агрегатувався із «Кіровцем».

Перші випробування, мов пласти ґрунту, вивернули назовні усі вади: і якість металу, і геометрія орного пристрою… До всього, на поворотах лемеші ущент шматували наддорогі задні колеса. Керівники «Одесаґрунтомашу» довго пручалися: ви привезли неправильного трактора до нашого правильного плуга! Програму «провалили». Та коли «неправильних» зрештою запрягли, добряче поексплуатували, з’ясувалося, що поточний агрегатний ремонт одного «Джон Діра» вбирається у копієчку: чверть мільйона гривень. На ці кошти можна відремонтувати три наших трактори!

Із зміною прем’єрів кілька разів тасували і рознарядки на ці трактори. У результаті міцні господарства опинилися поза списком, натомість на «Джон Діри» садовили «потрібних»: кума, свата, брата... Оснащені трьома бортовими комп’ютерами, трактори були розраховані навіть на дурня. Але замість 20 років безперебійної роботи вони повністю чахли вже після трьох. Отак розпорядився іноземними кредитами під гарантії уряду державний концерн «Украгротехсервіс», передаючи техніку в розстрочку платежу без укладання контрактів, урахування фінансового стану господарств, а також без гарантій оплати.

Все це обернулося неповерненням кредиту. Більше того, «Украгротехсервіс» не налагодив, за умовами надання кредиту, спільного виробництва тракторів «Джон Дір». Борг концерну перед бюджетом на позичку досяг 1,7 млрд. гривень, активи ж його — почесний президент, головний бухгалтер і дебіторська заборгованість.

Допомога мінливих урядів укупі з профільним міністерством у нарощуванні «сталевих м’язів» з тимчасових плюсів чомусь завжди сповзає у мінуси. На створенні структур, а над ними — ще інших структур, рух, по всьому, і вклякає. Ремонтом наявних тракторів і комбайнів опікуються спеціалізовані підприємства, віднедавна об’єднані під дахом корпорації «Украгроремтехзабезпечення». Але від вибудованої вертикалі ні коштів, ні запчастин не побільшало. Звісно, виточена шестерня чи фланець у кустарних умовах удвічі-втричі дешевші заводських. Одначе сільські верстати не завжди живить струм, а зношених деталей в Україні назбирується щороку більш як на 100 млн. гривень. До всього, в загальному парку тракторів понад 40% моделей зарубіжного виробництва: російські, білоруські, американські, німецькі. Тут без централізованого імпорту запасних частин не обійтися.

Отже, на уклін до уряду: потрібна фінансова державна підтримка. І сердешний обіцяє багато, а надає дещицю. Але це наснажує керівників аграрного відомства на велемовні тиради: «У першу чергу потребують створення міжгосподарські формування на засадах кооперування — техніко-технологічні центри, машинно-технологічні станції, технічні кооперативи, в тому числі і на засадах неприбуткових організацій, спеціалізовані магазини матеріально-технічних ресурсів, пункти прокату сільськогосподарської техніки тощо». Який «неприбуток» у ринкових умовах? Що «прокатувати», коли техніка тримається на доброму слові чи лайці сільських умільців?! Та що вони... Он дипломовані інженери на чотирьох моторобудівних заводах длубаються котрий рік, а надійного двигуна для українського трактора не сконструювали.

Якби «кінь» — колісний чи гусеничний — був лише окрасою сільського пейзажу, то грець із ним: хай би кам’янів на п’єдесталі, як «Фордзон», навпроти колгоспної контори. А то ж він — безпосередній учасник жнивного дійства. Без цієї тяглової сили під знаком запитання опиняються аж ніяк не другорядні процеси: підготовка 8,5 млн. гектарів ґрунту до сівби озимих і власне сівба. Скоро взагалі вилучимо лущення стерні, оранку як зайві технологічні операції — аякже, з науковим обґрунтуванням, щоб не сумнівалися. Та чи стерпить таку наругу над годувальницею селянин?

На виставці «Агро» у Чубинському знайомий агрофункціонер потирав від вдоволення руки:

— Народ потягнувся до науково-технічного прогресу...

Звісно, тяги без протягу не буває. Але коли протяг гуляє в кишенях, то купуватимеш лише очима. За трактор Т-25 селянину треба віддати 100 тонн пшениці. Про елітні моделі годі й говорити: не вистачить збіжжя і з кількох тисяч гектарів. ХТЗ розробив гаму малогабаритних тракторів, але для їх закупівлі в обсягах хоча б 10 тис. штук державного розв’язку потребує проблема пільгового кредитування селян принаймні на п’ять років.

Задля поліпшення купівельної спроможності аграріїв 2002 року запровадили часткову 30-відсоткову компенсацію вартості складної сільгосптехніки. Ми не відкрили америк, бо у Білорусії придбана селянами техніка наполовину здешевлюється за рахунок бюджету, у Росії компенсаторні ставки такі ж, як і в Україні. Ця преференція мала стартувати ще два роки тому, але її введено в дію лиш у минулому. І знову привабливий плюс у ході кабінетних лобіювань змінився на мінус. У бюджеті на ці цілі передбачалося 275 млн. гривень, одержання яких уможливило б купівлю техніки на мільярд гривень. З них селянам перепало лише... 7,5 млн., за які придбано 115 одиниць техніки, серед яких і 65 тракторів.

Відстежуючи шлях решти 268 млн. гривень, з’ясував, що 255 млн. належать підприємствам сільгоспмашинобудування, тобто Міністерству промислової політики. Але чому таким переливом капіталу уряд фактично по-морськи звузлував сільгосптоваровиробника з вітчизняними продуцентами техніки, відібравши право вільно вибирати на ринку?

У рідному селі одноосібники у складчину купили вісім тракторів: два — вітчизняні, решта — зарубіжні. Платіжні документи, водійські права, номери з Держтехнагляду — все в ажурі. От їм і здешевлюйте вартість купленої техніки. Будь-чиєї. Купленої, а не тієї, що планують виштовхати за заводську браму.

...і милиці для комбайна

«Зберемо вчасно і без втрат!» Боже, як це було давно... Комбайни, як лялечки, — шини побілені вапном, на боках — знак «Допущений до жнив», «зірочки» за намолочені тонни. А зараз?! Цвинтарі металобрухту!

Скільки їх полягло? Половина зі 108 тис., якщо за відлік брати 1990-й. Але й уцілілим торішня молотьба видалася аж ніяк не шербетом. Навантаження на комбайн за роки незалежності зросло вдвічі, а в південному регіоні, де найбільший зерновий клин, — до 400 гектарів, що вчетверо вище нормативу. А кульбіти, які доводиться виробляти нашій техніці, зарубіжній і не снилися. Спробуйте покласти пшеницю у валки на крутосхилах, де, попри здоровий глузд, продовжують сіяти зернові. А потім цією ж «дорогою смерті» ще раз пройтися комбайном, підібрати покоси й обмолотити. Мало переверталися сторчма?! У «Примірній інструкції з охорони праці для тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва» навіть міститься така засторога: «У кабіні дозволяється знаходитися тільки одному трактористу, щоб при виникненні небезпеки він міг без перешкод покинути її». Однак… Наші жниварі звиклі до екстремальних умов — вони й на Говерлі ладні хліб обмолочувати. Було б чим.

Чотири колеса — це ще не комбайн, так само, як і горбатий «Запорожець» — не «Мерседес». Узагалі-то наші конструктори за Союзу, коли всі жили дружно, як серп із молотом, не переймалися комбайнобудівними клопотами, бо центр квартирувався у Росії. Після розлучення Україна жнивувала старенькими «Нивами» і молодшими «Донами», з кожним роком збільшуючи не намолот збіжжя, а його втрати через зношеність техніки. Щоби покрити комбайнову нестачу, наші аграрні достойники знову виступили в ролі залицяльників до заокеанського роду «Джон Дір», цього разу — комбайнової гілки. Уряд звабили підкинуті кимось аргументи: он у Франції урожайність зернових удвічі вища, та й вал у стільки ж перевершує український, а вона не має вітчизняного комбайна. Купує у зовсім не зернової Фінляндії...

А ми — у США. Понад тисячу високопродуктивних американських комбайнів на той час — це справді сила! До кожної іномарки додавався комплект запчастин десь на 20 тис. доларів. Безплатно. Три місяці фахівці американської компанії мали навчати наших комбайнерів премудрощів, оскільки комп’ютеризованого чужинця не скеруєш узвичаєними «соб» і «цабе». Однак тутешні розподільчі агроорганізації від послуг учителів відмовилися, а запчастини «по-хазяйськи» завбачливо приховали від людського ока.

Члени американської делегації, котрі випадково стали свідками жнивного атракціону, хапалися за голови: «Good Lord! Losses... Unbelievable grain losses!» («Боже! Втрати... Шалені втрати зерна!»). Поле зі швидкістю мотоциклістів прасували «Джон Діри» — гордість і технічна довершеність Америки. Зрозуміло, після кількох таких ходок техніка почала стогнати. І організації, що розподіляли комбайни, поспішили травмованим на поміч, подаючи аптечку з комплектом запчастин, але вже не безплатно, а в 1,5—2 рази дорожче номіналу...

Нажахана плодючістю комерційних агроструктур, держава гарячково почала створювати власні МТС — машинно-технологічні станції. Пік припав на 1998 рік: тоді Міністерство агропромислового комплексу, бувало, за день видавало по п’ять-шість наказів на організацію цих осередків. До них стягували все, що могло рухатися. Але наявний арсенал виглядав жалюгідним проти новеньких «Кейсів», «Сампо», «Джон Дірів». Власне, за абревіатурою МТС маскувалися звичайнісінькі машинно-тракторні станції, а то й стани доби перших п’ятирічок. Заокеанські комбайни сюди не потрапили.

За великим рахунком, співпрацю з американцями в сфері поставок сільськогосподарської техніки було дискредитовано. Розвіялася й перспектива створення спільних підприємств. Ще раніше, 1992 року, фірма «Массей Фергюсон» і «Рівнесільмаш» домовлялися про організацію складання комбайнів. Потрібна була лише гарантія уряду під кредит у 6 млн. доларів, які готові були надати іноземці. Кабмін не наважився, угода зірвалася. Можна тільки уявити, яким би був рівень комплектації цього комбайну вітчизняними вузлами й агрегатами сьогодні, якщо у Білорусі за останні два роки освоєно 40% комплектуючих до зернозбирального комбайна «Ліда-1300» (прототип американського «Кейс-1300»). Ми ж випустили синицю, не впіймавши журавля...

Кошти на перший національний комбайн збирали з шапкою по колу. Нашкребли, випустили, нарекли «Ланом». Але якщо є «Лан», то мусить бути й «Обрій», бо це — два нерозлучні кольори нашого прапора. Виштовхали й «Обрій». Згадали про Дніпро, до середини якого навряд чи добереться котрийсь комбайн: викотили й «Славутича». Ледь не кожна область вважає за честь мати власного жнивного самохода. З первістками носяться, мов із писаною торбою, навіть Державну премію у галузі науки і техніки їхнім розробникам вручили. Якщо ж глибше поколупатися у начинні комбайна, то знайдете такі безглуздя, від яких боронив у радянські часи юнацький журнал «Моделіст-конструктор»...

Кількасот машин на рік — не та кількість, якою можуть пишатися її розробники. До серійного виробництва хоч би п’яти тисяч бездефектних комбайнів минуть не одні вибори, тому аграрне відомство вдається до всіляких маневрів, аби миші-полівки не перетягли все зерно до нір. Організували збирально-транспортні загони, які повинні пересуватися, у міру дозрівання хлібів, з півдня на північ. Але погода не завжди виступає компаньйоном агрочиновників. До всього, господарства навідріз відмовляються від послуг «зальотників», бо ті правлять здирницьку ціну за сприяння: третину, а то й половину зібраного.

Надії покладали на переговори з Міністерством сільського господарства і продовольства Російської Федерації, Ростовським та Красноярським комбайновими заводами щодо централізованої закупівлі 200 зернозбиральних комбайнів із 15-відсотковою знижкою і запасних частин до них, здешевлених на 20%. Навіть домовилися про продаж російських зернозбиральних комбайнів на умовах фінансового лізингу строком на три роки, визначили регіональних продавців. Одначе аграрії, затиснуті у фінансові лещата, проігнорували столичний заклик.

Цейтнот із комбайнами спродукував зерно, цього разу — раціональне. У кращі для сільського господарства часи популярним було гасло «Гній — на поля!» Але оскільки майже всю живність пустили під ніж, то й вивезення органіки втратило актуальність. Натомість, щоби сільські бігборди не порожніли, аграрні політтехнологи наповнили їх новим змістом: «Секонд хенд — на поля!» Йдеться про розпорядження Кабінету міністрів №266-р від 3 липня 2001 року, яке дозволило селянам до вересня ввозити іноземні комбайни, старші восьми і більше років. З’явилася унікальна можливість хоч почасти зняти напругу із зернозбиральною технікою, а аграрному блоку уряду — подумати про майбутнє.

Не скажу, що на поля, мов із рогу достатку, сипонула зарубіжна техніка. Але з-поміж більш як тисячі «старичків» були й такі, що відпрацювали лише двісті годин. Щодо географії поставок, то з переліку випали хіба що Арктика й Антарктика. Один комбайн донесла у своїй сумці кенгуру — він з Австралії.

Взагалі-то масова закупівля «секонд хенд» виявилася апетитною ще й тому, що до неї долучилися комерційні структури: селянам ніколи роз’їжджати паралелями й меридіанами у пошуках жнивного помічника. Посередники і в цьому бізнесі нагрівають руки. Одначе уряд пролонгував «комбайнову пільгу» ще й на 2002 рік. Подейкують про безмитне ввезення усієї поношеної зарубіжної сільгосптехніки.

Не обтяжуючи читача деталями, скажу: спорадичні наступи з кількох флангів різних міністерств і відомств на комбайнову проблему захлинулися. Що б казали, але в період піднесення економіки за урядів Ющенка–Кінаха аграрне міністерство мало лібералізувати технічну політику у сільськогосподарському виробництві, а простіше — законодавчо розчистити майданчик для присутності на ньому суб’єктів різних форм господарювання, закумулювати сили. Як це зробили росіяни, на яких ми звикли кивати за будь-якого приводу. Сконцентрувавши ресурси, Московська фінансова група «Новое содружество» на базі «Ростсільмашу» за три роки зуміла піднести на достатньо високий рівень виробництво зернозбиральних комбайнів, довівши їх випуск до шести тисяч на рік. Україна ж, на превеликий жаль, час втратила, усі складові успіху розпорошила. Відтак — п’ять заводів складають комбайни, проте на жодному не поставиш задавнений п’ятикутник — знак якості.

Якщо тенденція спаду наявного комбайнового парку збережеться, то у 2004 році жнивувальних агрегатів залишиться лише чверть потреби, а на півдні навантаження на комбайн сягатиме до тисячі гектарів.

«Кінські сили» у розстрочку

І, насамкінець, фінансовий лізинг в АПК, єдина форма довготермінового кредитування селянина — ще один механізм забезпечення технічного достатку, який ми так само славно збезчестили.

На початку 90-х вітер самостійності здув «Укрсільгосптехніку», не навіявши навзамін навіть подоби вкрай потрібної посередницької структури. Районні осередки чахли, їх перепрофільовували. Численний загін агрочиновників не помітив втрати бійця, і лише Василь Шпак, обійнявши 1997 року посаду заступника міністра АПК, поступово почав оживляти відому йому сферу. З’явився ряд концептуальних програмних документів, колишнє Головне управління механізації Міністерства агропромислового комплексу набуло статусу Департаменту технічної політики.

Не без клопотання Василя Федоровича у лютому 1999 року постановою Кабміну було створено Державне лізингове підприємство «Украгролізинг» для матеріально-технічного і сервісного забезпечення сільськогосподарського виробництва. Було б дивно, якби ініціатора не всадовили у крісло генерального директора. 2001 року, згідно з указом Президента, лізингове підприємство трансформувалося у Національну акціонерну компанію «Украгролізинг».

Якби Україна пішла класичним шляхом лізингу, не було б стільки нарікань і критики власне на одну з форм оренди і зокрема керівництво НАК «Украгролізинг». Усе виглядало б так: на моє замовлення компанія купує у виробника потрібний мені агрегат, передає у користування з правом чи без права викупу його через певний час. Полегкість селянина чи сільгосппідприємства у чому? Не треба негайно відривати від себе чималі гроші за дорогу техніку: сплачувати можна частинами, з певними відсотками. Як розстрочка... У розвинених країнах за рахунок лізингу покривається 6—20% щорічних потреб у коштах для інвестицій в основні фонди. Але там діє відповідна законодавча база. Україна ж обрала манівці.

Якщо оцінити міць «Украгролізингу», то до його складу входять 26 обласних філій, 43 регіональних машинно-технологічних станцій, концерн «Украгротехсервіс», ДП «Украгротех», «Білоцерківагротех»... Залізний кулак! А удари — ватяні. Досі, перебравши усі терміни, «Украгролізинг» ніяк не спроможеться сформувати власний статутний фонд. Та це — з категорії локальних «боїв», більш непокоять глобальні.

Кабінет міністрів зразка 1996—1998 років смітив зарубіжною технікою, придбаною за іноземні кредити під державні гарантії, як тільки міг. І так захопився роздачею, що навіть не подбав про механізм повернення платежів, не зрежисерував, у який спосіб трактори й комбайни з іноземними лейблами вилучатимуть, коли до того дійде справа. А боргів назбиралося 3,9 млрд. гривень. З ними носилися, як тільки можна, але ж звідки взятися коштам, якщо аграріям реструктурували борги на п’ять років?!

Владна кабмінівська рука переклала клопоти з «вибиванням» боргів на «Украгролізинг». Гінці компанії за знайомими всім адресами клянчать задавнені суми. 42,4 млн. гривень — у СП «Дако» з Черкащини, 23,9 — у ВАТ «Агромашсервіскомплект» із Житомирщини, 26,9 млн. — у ВАТ «Агропромінвест», що на Дніпропетровщині. Деякі структури давно почили у Бозі...

Та найбільше боржників виявилось у взірцевому «сільськогосподарському районі» — столиці: корпорація «Украгропромбіржа» винна 920,2 млн. гривень, концерн «Украгротехсервіс» — 1,762 млрд., Українська аграрна біржа — 423,9 млн., асоціація «Земля і люди» — 293,8, СП «Укрінтерцукор» — 196,2, СП ЗАТ «Украгробізнес» — 36,1 млн. гривень. Трапляється так, що замість фірмової вивіски «Інтерклуня» нині на фасаді зоріє «Інтермода», де швачки строчать моднячі джинси, а імпортні трактори з комбайнами бачили лише на глянцевих буклетах.

Ті ж оператори, котрі визнають борги, не квапляться повертати кошти «Украгролізингу», оскільки не укладали з ним прямих договорів. Вилучати техніку, зношену до ручки?! Експропрійовані у неплатоспроможного лізингоодержувача комбайни і трактори побували в нещадній експлуатації, ярмом лягають на шию лізингодавця.

На сьогодні повернуто трохи більше 30 млн. гривень боргових зобов’язань. Можна, звісно, критикувати НАК за млявість, що й не раз робив засновник — Кабінет міністрів — на своїх засіданнях. Але враховуючи, що у складі спостережної ради «Украгролізингу» — заступники міністрів: економіки, фінансів, аграрної політики, заступники голів: податкової адміністрації і казначейства, делеговані від Кабміну й адміністрації Президента, гудили... самі себе.

Запроваджуючи національний фінансовий лізинг в АПК, уряд своїм рішенням 1998 року через «Украгролізинг» передав сільгосптоваровиробникам 68 зернозбиральних комбайнів «Славутич» і «Лан», які за час експлуатації завдали господарствам лише збитків. Із 44 «Славутичів» тільки чотири справні, решта потребують капітального ремонту або списання. Серед «Ланів» падіж стовідсотковий. Зрозуміло, багато агроформувань відмовляються не лише від лізингових платежів, а й техніки взагалі.

Цей глевкий млинець і вітчизняного комбайнобудування, і технічного сервісу став приводом ініціювати законопроект «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин», який врегулює правові норми прямих взаємин виробників (продавців) сільгосптехніки з покупцями без проміжних ланок. Гадаєте, появу документа зустріли оплесками? Міністерство юстиції, Держстандарт, Мінекономіки заявили, що достатньо існуючих законів і нормативних актів, зокрема «Про захист прав споживачів». Хоча, із восьми діючих нормативних документів п’ять створені ще за часів СРСР і стосуються колгоспів, радгоспів, райсільгосптехнік, а закон «Про захист прав споживачів» оберігає фізичних осіб від недоброякісної побутової техніки і аж ніяк не сільськогосподарських виробників від дефективних тракторів, комбайнів, причіпного і навісного шлейфу агрегатів.

Законопроект усе ж таки пройшов у сесійній залі і, віриться, з його прийняттям селяни перекладуть збитки за простої машин на плечі несумлінних виробників.

Якщо якість вітчизняної агротехніки кульгає, то не ліпше брати в лізинг надійну зарубіжну? Тим більше, що російський «Дон—1500» у замовленнях сільгосппідприємств домінує — 41%. Зась! Міністерство аграрної політики жорстко обмежує вибір лише технікою вітчизняною та спільного виробництва і навіть визначає список підприємств-виробників.

Нині на ринку бовваніють дві постаті — НАК «Украгролізинг» і ВАТ «Лізингова компанія «Украгромашінвест». Правда, найближчим часом їх можуть потіснити банківські структури, які розгортають власні аграрні лізингові програми. Умови оренди сільгосптехніки тут різні: на три роки під 15—18% річних за першого платіжного внеску 23—25% вартості техніки; зосібно для комбайнів КЗС-9-1 «Славутич» виробництва заводу «Херсонські комбайни» кредити видаватимуть у розмірі 55—60% їх вартості за зниженими ставками, а перший внесок аграріїв не перевищуватиме 10—15%. 30% вартості компенсуватиме заводові лізингова компанія зі спеціального фонду, сформованого за рахунок коштів держбюджету. Саме в акумулюванні бюджетних та банківських ресурсів, об’єднанні зусиль комерційних структур, заводів-виробників і вбачає уряд просування агролізингу, частка якого у забезпеченні АПК технікою у найближчі три роки має сягнути третини.

Сьогодні ж говорити про ефективність лізингу, віднесеного до рангу національного, зарано: серед сільськогосподарських машин лише 3% з написом «Майно є власністю лізингової компанії...» Обсяг лізингових операцій не перевищує 200 млн. гривень на рік, тоді як попит на сільгосптехніку шалений — аграрії замовили її на суму 4,8 млрд. гривень. Однак і ця цифра — лише бажана. Насправді, за техніко-економічними розрахунками, для повного оновлення машинно-тракторного парку потрібно до 100 млрд. гривень. Сільгоспмашинобудівну кризу намагаються пом’якшити і фінансово, і законодавчо. Однак… На думку спав Закон «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві», схвалений далекого 17 жовтня 1990 року. Дванадцять років спливло, але проти жодного нормативного положення, зокрема і щодо спрямування інвестицій на першочергове створення матеріально-технічної бази, рука не піднімається поставити «галочку».

У цьому сенсі доречним є анекдот. Сидять двоє механізаторів у лісосмузі. Пляшка, сальце, цибулина... А поруч «кукурузник» обприскує поле. Зробив одне коло, друге, а за третім заходом двигун захарчав, і літак врізався у крайню клуню.

— Бачив? — незворушно запитує один.

— Бачив!

— Ну?

— Шо ну?! Яка держава, такий і теракт!

Від себе додам: яка держава, така й технічна політика у сфері АПК.