ПОГЛЯД НА ДЕЛЬТУ ДУНАЮ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЧАСУ - Економіка - dt.ua

ПОГЛЯД НА ДЕЛЬТУ ДУНАЮ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЧАСУ

14 березня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №10, 14 березня-21 березня

Нині в України в дельті Дунаю існують (крім інших) дві вельми серйозні проблеми — це спірне розташ...

Нині в України в дельті Дунаю існують (крім інших) дві вельми серйозні проблеми — це спірне розташування лінії українсько-румунського кордону по ріці, а також дуже болюче питання створення власного суднового ходу (каналу) Дунай — Чорне море. 14 раундів переговорів із Румунією з прикордонної проблеми, що відбулися, виявилися малорезультативними, а візит президента Румунії Іона Ілієску до Києва у вересні минулого року, що, як сподівалися українські керівники, повинен був зрушити процес переговорів з мертвої точки, українська преса охрестила «програним боєм». Зрозуміло, Україною. Проте після того як Румунія фактично стала членом НАТО, цілком логічно очікувати ще більшої непоступливості із її боку. Прикордонну проблему президент Румунії взагалі не вважає політичним питанням, а всього лише «предметом дискусії між експертами», як він сказав, відповідаючи на запитання кореспондента «Дзеркала тижня» («ДТ», № 36 (411), 2002 р.).

Справа ж полягає в тому, що за останні роки судноплавний фарватер у прикордонному Кілійському рукаві дельти Дунаю змінив своє розташування, у результаті чого Румунія стала претендувати на ряд українських островів на Дунаї (в усьому світі річкові кордони між державами проходять переважно по середині основного навігаційного фарватеру). Але якщо Україні не вдасться відстояти ці острови, закономірно відбудеться зміна розташування і морського кордону, звісно ж, не на користь України. Тобто, намагаючись не дуже привертати увагу, Румунія пред’являє до України територіальні претензії.

Стосовно ж каналу Дунай — Чорне море, то протягом останніх чотирьох-п’яти років у засобах масової інформації України як у нас, у Придунав’ї, так і в Одесі та Києві час від часу з’являлися публікації, присвячені цьому судновому ходу, що дав би змогу зв’язати українські дунайські порти з морем. Фахівці продовжують сперечатися і порівнювати різноманітні варіанти створення або відновлення каналу. Одні пропонують реанімувати старий канал Прірва, інші виступають за створення нового каналу в гирлі Бистрому або Старостамбульському рукаві, треті відстоюють шлюзовані варіанти.

Для нас, жителів Придунав’я, це без перебільшення питання виживання наших міст. Трагічні події в Югославії в 90-х роках минулого століття дуже позначилися на економічному становищі Українського Дунайського пароплавства і наших портів на Дунаї, а закриття 1994 року каналу Прірва, що зв’язував український Дунай із Чорним морем, надзвичайно ускладнило і без того важке становище нашої найбільшої судноплавної компанії, портів і судноремонтних заводів. Проте транспортна галузь є стрижнем економіки українського Придунав’я...

На перший погляд, це дві цілком не пов’язані між собою проблеми: одна — міжнародна, інша — внутрішня. Насправді, дуже схоже, що в їхній основі лежить одна причина, що виникла досить давно і продовжує поглиблюватися нині. Проте, щоб зрозуміти це, необхідно зазирнути в минуле Бессарабії, причому майже на два століття тому, і хоча б кількома словами описати гирло Дунаю.

У дунайській дельті можна виокремити три основні рукави. Найповноводнішим є Кілійський, уздовж якого проходить сучасний державний кордон між Україною і Румунією. Кілійське гирло на 18-му кілометрі в порту Вилкове розділяється на північно-східний Очаківський і повноводніший південно-східний Старостамбульський рукави. Крім того, є ряд дрібніших гирл північного і східного напрямків. Ця частина Дунаю називається Кілійською дельтою і належить Україні.

Від Кілійського гирла на 116-му кілометрі на південному сході відходить Тульчинський рукав, що розділяється через 14 кілометрів на східний Сулинський і південно-східний Георгієвський. Тульчинське, Георгієвське і Сулинське гирла нині належать Румунії.

Проте так було не завжди. До 1812 року цими землями і всією дельтою Дунаю володіла Османська імперія. Бессарабія відійшла до Росії тільки після російсько-турецької війни 1806—1812 років. Кордон між двома державами став проходити по ріці Прут і Кілійському і Старостамбульському гирлах Дунаю.

Відповідно до мирного договору 1826 року, підписаного в Акермані (нині місто Білгород-Дністровський) після чергової російсько-турецької війни кордон став проходити вже по Сулинському гирлу, а після війни 1828—1829 років Андріанопольський мирний договір установив кордон між двома імперіями по Георгієвському гирлу.

Після поразки Росії в Кримській війні 1853—1856 років за умовами Паризького мирного договору Росія змушена була передати гирло Дунаю і частину південної Бессарабії князівству Молдова. Повернула вона цю територію лише в 1878 році після перемоги у війні проти Туреччини за визволення Болгарії, але кордон між Росією і вже Румунією став проходити по Кілійському і Старостамбульському гирлах.

Це факти про зміни кордону в дунайській дельті. Стосовно ж правового режиму використання ріки, то головною подією позаминулого століття було створення в 1856 році так званої Європейської Дунайської комісії (ЄДК), до складу якої ввійшли Австрія, Росія і цілий ряд недунайських держав — Франція, Великобританія, Пруссія, Сардинія і Туреччина (зверніть увагу, серед членів комісії Румунії немає, Румунія стала членом ЄДК тільки в 1878 році). Це міжнародне утворення, що стало знаряддям панування на Дунаї недунайських держав, як бачимо, складалося здебільшого з переможців Росії в Кримській війні. Сферою впливу комісії був так званий морський Дунай, тобто дельта, спочатку до Ісакчі, а після Першої світової війни — до румунського порту Бреїла. Проіснувала ця комісія до 1938 року, до «аншлюсу» Австрії фашистською Німеччиною і поділу Чехословаччини. ЄДК мала свій прапор, адміністрацію, поліцію, суд, вона навіть могла забороняти придунайським країнам будівництво портових і гідротехнічних споруд. Крім Англії, Франції і Туреччини, явно вороже налаштованих стосовно Росії, з членів комісії аж ніяк не дружелюбно ставилися до неї також Пруссія та Австрія. Але «партію першої скрипки» відігравала Великобританія.

Наступним етапом найважливіших подій на Дунаї був 1880-й — рік початку будівництва першої з найбільших і на нинішній час гідротехнічної споруди на Дунаї — Сулинського каналу. Але при цьому сталося щось несподіване і дотепер незрозуміле. Річ у тому, що з трьох основних рукавів дунайської дельти найглибоководнішим (глибиною до 10—15 метрів), найповноводнішим (приблизно 60 відсотків усього стоку Дунаю навіть у наш час) і найменш звивистим дотепер є Кілійське (і його продовження — Старостамбульське) гирло Дунаю. Інші два рукави — Сулинський і Георгієвський наприкінці XIX століття були маловодними і мали значно менші глибини. По Сулинському рукаву, приміром, протікало всього сім відсотків води дельти. Щоправда, глибини на сулинському барі (обмілини, що обов’язково утворюються при впадінні ріки в море) були близько двох з половиною метрів, а на старостамбульському — ще менше. Проте Європейська Дунайська комісія вибрала для будівництва каналу Дунай — Чорне море не найвигідніший, на перший погляд, старостамбульський варіант, а не дуже підхожий сулинський. Причина такого рішення полягала начебто в тому, що це однорукавне гирло і найкоротше з усіх основних. Але дозвольте засумніватися! І ось чому.

Прокладання каналу тривало двадцять чотири роки (!), русло Сулинського гирла випрямляли, прокладаючи канал по суші. За цей час на суші були побудовані канали довжиною понад тридцять один кілометр (!), унаслідок чого довжина Сулинського рукава скоротилася приблизно на двадцять один кілометр (!), тобто на чверть. Крім того, все одно необхідно було прокладати канал також і в баровій обмілині при впадінні Сулини в море. Нині морська частина каналу досягла довжини понад дев’ять кілометрів.

У порівнянні, при використанні Старостамбульського рукава необхідно було б побудувати канал усього близько двох-трьох кілометрів довжиною, причому тільки в баровій обмілині! Але ЄДК чомусь вибрала дуже трудомісткий, складний і надзвичайно дорогий сулинський варіант. Мені здається, основною причиною такого вибору Європейської Дунайської комісії були, можливо, не технічні, гідрологічні або економічні передумови, а політичні. До Першої світової війни головну роль в ЄДК відігравала Англія — відомий супротивник Росії, чий торговий флот на Дунаї був найбільшим (російський не становив і п’ятої частини англійського). Мабуть, з метою не допустити якогось контролю Росії над дунайським судноплавством країнами — членами ЄДК і був обраний такий дорогий і трудомісткий варіант каналу Дунай — Чорне море.

І ми знайшли підтвердження цього припущення. У 1898 році російський дослідник дельти Дунаю В.Руммель, зазначаючи безсумнівні переваги Кілійського рукава порівняно із Сулинським або Георгієвським гирлами, зробив такий висновок: «У відмові від поліпшення Кілійського рукава найважливішу роль, проте, відігравали причини чисто політичного характеру». (Материалы для описания русских коммерческих портов и истории их сооружения. Вып. XXV, Килийское устье реки Дуная. Результаты изысканий, произведенных в 1894 — 1895 гг. Составил В.Руммель, инженер путей сообщения. С-Петербург, Типография Министерства путей сообщения, 1898 г.).

Втім, крім самого Сулинського каналу, у 1902 році при розгалуженні Дунаю на Кілійське і Тульчинське гирла в мису Ізмаїльський Чатал була споруджена кам’яна струмененапрямна дамба, що перекрила майже третину Кілійського рукава і спрямувала воду в маловодний Сулинський рукав через Тульчинське гирло.

Тим самим у результаті будівництва каналів і дамби ЄДК створила шлях для морських суден з осадкою до шести метрів із Чорного моря в Дунай, але, крім того, румунські рукави дунайської дельти у все зростаючих кількостях стали відбирати воду в російського Кілійського гирла. Якщо в середині і другій половині XIX століття в Сулину йшло всього сім відсотків води Дунаю, то до 1921 року — уже 17, а за деякими даними — навіть 20 відсотків. І це неможливо заперечувати. Відповідно, по Кілійському гирлу води стало протікати менше.

За оцінкою великої групи румунських (!) і радянських фахівців, «...за останні 60 років (до 1963 року) стік Сулинського рукава значно збільшився завдяки гідротехнічним роботам, виконаним у період 1880—1902 рр., що призвело до збільшення стоку Тульчинського рукава і, відповідно, зменшення стоку Кілійського рукава. За цей самий період значно зменшився стік бічних відгалужень Кілійського рукава» (Гидрология устьевой области Дуная. Под ред. Я.Д.Никифорова и К.Дьякону, Гидрометиздат, М., 1963 г.). Іншими словами, втручання людини в гідрологічні процеси у вершині дельти Дунаю призвело до великих змін у всій дельті.

Та майже ніхто, за винятком фахівців-гідрологів, цього не помітив. Адже з моменту початку спорудження Сулинського каналу минуло вже понад 120 років. Жодних серйозних гідротехнічних споруд, на яких могло б позначитися зменшення обсягу води, що протікає по Кілійському гирлу, на початку XX століття по цей бік кордону не було. У 1918 році не стало навіть кордону, що був відновлений у дельті Дунаю лише 1940 року, а по суті справи — тільки в 1944-му. І якось погано пам’ятаємо, що 1944 року союзник фашистської Німеччини — королівська Румунія під час відступу, побоюючись входу в Дунай кораблів Дніпровської воєнної флотилії, перекрила вхід у Старостамбульський рукав на гирловому барі бутовим каменем (а за деякими даними, навіть затопила тут кілька допоміжних кораблів свого флоту).

Після цього становище із судноплавством у вже радянській частині Дунаю стало цілком нетерпимим. Очевидно, тому 1957 року і був побудований власний канал в Очаківському — Прірвинському гирлах, що одержав назву канал Прірва. Траса каналу виявилася дуже непростою. Крім мілководного Вилківського перекату, умови судноплавства ускладнювали ряд поворотів, один з яких становив майже 120 градусів, а також так званий вузол 6-го кілометра і мілководні ділянки 10-го і 12-го кілометрів, що потребували майже постійного поглиблювання тощо. Тобто, місце розташування каналу було вибрано не зовсім правильно. Але необхідно зазначити: канал Прірва, побудований в основному на барі однойменного гирла, був розташований на значній відстані від румунського Сулинського каналу і ніяк не впливав на умови судноплавства по Сулині. Очевидно, основною причиною вибору місця будівництва каналу було небажання ускладнювати в ті часи відносини із союзником по Варшавському договору — соціалістичною Румунією.

Проте нині часи змінилися. Розпався Варшавський договір, немає більше Радянського Союзу, перестала існувати і Рада економічної взаємодопомоги соціалістичних країн тощо. Україна в своїй Декларації про суверенітет оголосила про неучасть у будь-яких військово-політичних блоках, але Румунія дуже прагнула бути в НАТО і нині досягла своєї мети. Україна ж про вступ в альянс поки що може тільки мріяти. Це створило цілком нову політичну, стратегічну й економічну ситуацію на південно-західних кордонах України. Як союзник Румунія перестала існувати, але виникла нова Румунія, яка ще зовсім недавно не дуже приховувала свої територіальні претензії на українські Буковину, Бессарабію й острів Зміїний, не кажучи вже про острови на Дунаї. Навіть тепер, після 14 раундів переговорів з прикордонних проблем питання острова Зміїного і розмежування шельфу Чорного моря остаточно не закрите. Надії ж України на те, що прагнення стати членом НАТО змусить Румунію цілком і недвозначно відмовитися від територіальних претензій до сусідів, не виправдалися. Це стало зрозуміло після торішнього офіційного візиту президента Румунії І. Ілієску до України. Відповідаючи на запитання кореспондента газети «Дзеркало тижня» про територіальну проблему, він відповів: «Наведу як приклад Великобританію й Іспанію, котрі п’ятдесят років «ділять» Гібралтар. Обидві ці країни — члени НАТО, і «гібралтарські» суперечки не заважають їм нормально співпрацювати». Швидше за все, уже тоді румунський президент знав, що прикордонна суперечка з Україною не стане перешкодою на шляху його країни в НАТО.

Зовсім нещодавно підтвердила це припущення румунська газета Romania Libera, що 21 січня 2003 року опублікувала бездоказову статтю під заголовком «Агресивна стратегія українського флоту приводить до витіснення румунського флоту з навігації по Дунаю», в якій, зокрема, було сказано: «С 23 по 28 липня делегація Палати депутатів нанесла візит до бундестагу. У рамках розмови, що відбулася в комісії з питань зовнішньої політики німецького законодавчого органу, румунські парламентарії порушили питання про відшкодування збитків, які повинна одержати Румунія (унаслідок припинення в 1999 році наскрізного судноплавства по Дунаю. — Прим. редакції), але відповідь німецьких партнерів була категоричною: Румунія буде прийнята в НАТО. Основним аргументом на користь цього рішення була позиція Румунії під час війни в Югославії й економічні втрати, яких вона зазнала в цей період. Іншими словами, мільярд доларів, втрачений румунськими судновласниками, входить у вартість кампанії зі вступу в НАТО».

Румунія вже давно стала діяти відповідно до британської логіка: у неї немає постійних союзників і суперників, але є незмінні інтереси. Нині ж, коли за спиною Румунії маячить колос НАТО, очікувати пом’якшення її позиції в прикордонному питанні щонайменше наївно. Саме такий висновок зробив В.Бескоровайний — віце-адмірал у відставці, кандидат військових наук, керівник військових програм фонду «Стратегія-1» у статті «ВМСУ і проблеми національної безпеки України» («ДТ», № 35, 2001 р.): «На думку румунських стратегів, географічні переваги дають можливість їхній країні відтіснити Україну і виступити гарантом безпеки транспортування до Європи каспійської нафти в обхід Росії, України і Білорусі. Важливо пам’ятати, що тільки прагнення прорватися в НАТО змусило румунську сторону піти на тимчасову відмову від територіальних претензій до своїх сусідів, у тому числі й до Україні. Тому проблема острова Зміїний і багатого на нафту шельфу в північно-західній частині Чорного моря не закрита».

І ми, ті, хто живе на берегах Дунаю, особливо останніми роками стали гостро відчувати, у чому полягають економічні і стратегічні інтереси Румунії в дельті цієї великої європейської ріки.

Про спрямованість дій Румунії в дельті Дунаю свідчать, приміром, такі факти: наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття канал Прірва почав працювати нестабільно, і кожного разу, коли по нашому каналу припинявся рух, Румунія підвищувала тарифи за пропускання судів своїм Сулинським каналом, але тільки для теплоходів, що йдуть у нерумунські порти.

Щоб гарантувати прохід судів у Дунай із Чорного моря, румунська сторона, за деякими даними, приблизно років двадцять тому розпочала спорудження в дельті другого судноплавного каналу — Георгієвського (за іншими даними, будівництво каналу почалося раніше, але здійснювалося з перервами). Нині канал побудований майже повністю. Потрібно зазначити, що будується він за зразком Сулинського — точно так само випрямляється його звивисте русло, для чого траса каналу прокладається по суші, також закріплюються береги і будується канал на гирловому барі. Та й навіщо придумувати щось нове, якщо сулинський досвід себе цілком виправдав? Протягом кількох десятиліть Румунія реалізує програму економічного і соціального розвитку Тульчинського повіту, основним об’єктом якого є Георгієвський канал. Крім цілої низки гідротехнічних споруд, цей проект передбачає створення сухопутних транспортних мереж та інших комунікацій і супутніх об’єктів. На ці цілі планувалося витратити 7 млрд. лей, програму буде завершено 2004 року. Після вступу до ладу Георгієвського каналу Румунія буде поза конкуренцією із пропускання суден, тому що рух в обидва боки (у Дунай і Чорне море) стане безперервним.

Але саме на початку — в середині 80-х років в українській Кілійській дельті, у тому числі в Очаківському і Прірвінському гирлах різко впали глибини, виросли нові острови, продовжують збільшуватися старі, посилились заноси причалів порту Ізмаїл, став зміщатися судноплавний фарватер на Дунаї тощо. У селищі Вилкове, відомому як «українська Венеція на Дунаї», дуже швидко став замулюватися Білгородський рукав, що протікає тут. Фактично у Вилковому відбувається екологічна катастрофа — внаслідок швидкого обміління міських каналів-єриків і Білгородського гирла в місті, що стоїть фактично на воді, різко загострилася проблема з питною водою ( у будинках майже третини вилковчан немає водопроводу). На черзі — загибель садів, городів і виноградників місцевих жителів, тому що через висихання єриків на місто стали наступати солончаки.

Демаркаційна лінія на Дунаї між Україною і Румунією нині проходить по рукаві Іванешть, але через зменшення глибин у ньому останніми роками Румунія наполягає на перегляді розташування розмежувальної лінії з передачею їй ряду островів у Кілійському гирлі.

Канал Прірва 1994 року був занесений повністю. Звісно, на долі каналу позначилися насамперед відсутність коштів на днопоглиблювальні роботи. Але їх і не могло вистачити, адже саме у вісімдесятих роках минулого століття обсяги днопоглиблювальних робіт на Прірві стали стрімко зростати, досягнувши в 1987 році 4 млн. 400 тис. кубометрів на рік (!).

Звичайно, збіг у часі цих процесів із спорудженням Георгієвського каналу юридично не є прямим доказом впливу останнього на гідрологію дельти. Але це лише юридично. Фахівці-гідрологи вважають, що «...водяні об’єкти гирлової області (Дунаю) гідравлічно і морфологічно пов’язані один з одним. Тому природні й антропогенні зміни в якійсь одній гирловій частині області передаються на всю систему» («Гидрология устьевой области Дуная...»)

Після завершення будівництва Георгієвського каналу в румунські гирла надходитиме значно більше води, ніж 10—20 років тому. Більший обсяг води в румунських каналах істотно полегшить (і зробить дешевшою) підтримку їх у належному технічному стані, тому що значно більше твердих часток буде нестися водою в море, не осідаючи в гирлах. Але в українській Кілійській дельті обов’язково відбудеться (і, можливо, уже відбувається) зворотне — замулювання нижче румунської вододільної дамби в мису Ізмаїльський Чатал зростатиме, разом з ним буде зростати і русловий опір, ще більше посилюючи цей процес.

А в середині 90-х років румунська сторона ще й «прискорювала» його тим, що протягом щонайменше двох років шаланди з грунтом, можливо, навіть із будівництва того ж Георгієвського каналу розвантажувалися нижче вододільної дамби в Кілійському гирлі.

Не так давно ці висновки підтвердив великий український учений. Восьмого грудня позаминулого року газета «Водник» опублікувала ряд виступів учасників «круглого столу», що відбувся в Мінтрансі України 26 листопада 2001 року, на якому обговорювали проблему відтворення українського каналу Дунай — Чорне море. Привернула увагу промова директора Інституту гідромеханіки НАНУ, академіка НАНУ В.Т.Гринченка, який, зокрема, сказав: «Як уже згадувалося, румунською стороною, що також несе відповідальність за збереження цього унікального куточка природи, були зроблені певні дії. Вони призвели до зміни гідрологічної ситуації в дельті Дунаю. Стік води через українську частину дельти почав зменшуватися. І нині мало хто може передбачити всі можливі наслідки цього. Дельта Дунаю надзвичайно динамічна і, я б сказав, надзвичайно нестійка система. І це обов’язково необхідно враховувати».

Отже, результатом будівництва Георгієвського каналу обов’язково буде (і, очевидно, уже відбувається) дестабілізація всіх гідрологічних і, відповідно, екологічних процесів у дельті Дунаю. Після завершення будівництва Сулинського каналу дельта пристосовувалася до нових умов понад двадцять років! Та, головне, тоді ніхто з фахівців не міг з упевненістю сказати, яке з гирл відімре, а яке виживе. Звичайно, всі процеси в дельті відбуваються повільно, тобто вже завтра побачити занесений мулом Ізмаїльський порт буде неможливо, але, хоч як це дивно, буквально за кілька років ми звикли до того, що наші морські судна ходять румунськими каналами і розплачуються за це зовсім не зайвою для України валютою! Не виключено, що і зсув фарватеру в Кілійському гирлі відбувся з тієї ж причини. На думку фахівців, відновити канал Прірва вже неможливо. Та й створити новий український канал на кшталт сулинського, наприклад, у Старостамбульському гирлі або рукаві Бистрому також не можна, оскільки в цьому разі дуже постраждає Дунайський біосферний заповідник. Крім того, вважають вчені-юристи Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАНУ, будуть порушені міжнародні зобов’язання України із збереження цього унікального куточка природи Європи. Для вирішення проблеми суднового ходу залишається тільки один варіант — будівництво шлюзованого каналу в обхід заповідника. Але це дуже дорогий, трудомісткий і тривалий за часом реалізації проект. Канал же Україні потрібен був «ще вчора».

Стосовно юридичного аспекту питання, то найвідомішим правовим документом з питань Дунаю є Бєлградська конвенція 1948 року про режим судноплавства, що, на думку багатьох керівників дунайських судноплавних компаній, сьогодні певною мірою застаріла. Приміром, щодо використання вод Дунаю якоюсь державою, якщо таке використання може завдати шкоди іншій придунайській державі, в ній нічого не сказано. Про інші договори і конвенції відомо мало, хоча вони й існують.

У нашому випадку (тобто в результаті будівництва Румунією Георгієвського каналу в дельті Дунаю) Україні цілком точно завдано значної економічної та екологічної шкоди. Але на Дунаї Україна є правонаступницею Радянського Союзу, який 9 квітня 1986 року уклав з Румунією Угоду про співробітництво в галузі водного господарства на прикордонних водах. Ця угода — дуже конкретний документ, що регламентує, мабуть, усі або майже всі можливі варіанти використання вод прикордонних рік між СРСР (а тепер — Україною) і Румунією. Наприклад, у ст. 2 угоди сказано:

«Договірні Сторони зобов’язуються не починати односторонніх дій на прикордонних водах і притоках, що впадають безпосередньо в них, із зведення або усунення гідротехнічних споруд чи здійснення інших заходів, що можуть завдати шкоди іншій Договірній Стороні.

У цих цілях компетентні органи Договірних Сторін будуть:

…погоджувати плани водогосподарських заходів і режими експлуатації гідротехнічних споруд на прикордонних ріках;

інформувати один одного про здійснення і намічені водогосподарські заходи, що впливають на стан прикордонних вод».

«Договірні Сторони будуть вживати необхідних заходів для запобігання зміни русел прикордонних вод. У випадку, якщо здійснення водогосподарських заходів може спричинити зміну розташування цих русел, то такі заходи повинні бути попередньо узгоджені і схвалені компетентними органами Договірних Сторін» (ст. 5).

І, нарешті, ст. 9 говорить: «Договірні Сторони зобов’язуються не розпочинати на території своєї держави дії, що можуть призвести до значного збільшення узгоджених розмірів максимальної витрати прикордонних вод».

Другим міжнародним документом, що безпосередньо стосується проблем України в дельті Дунаю, є Конвенція про співробітництво в охороні і збалансованому використанні ріки Дунай, прийнята 29 липня 1994 року в Софії країнами Дунайського басейну. Предметом цієї конвенції, як сказано в ст.2, є «...майбутня запланована діяльність і існуючі заходи в тому обсязі, наскільки вони створюють і можуть створити трансприкордонний вплив:

…б) запланована діяльність і заходи в галузі гідроспоруд, зокрема, контроль рівня регулювання стоку і накопичення води, контроль повеней і ослаблення криги, а також вплив споруд, розташованих у водяному потоку або осторонь від нього на його гідравлічний режим;

в) інші заплановані заходи і діяльність, пов’язані з використанням води, такі як гідроенергетика, транспортування і забір води;

г) експлуатація існуючих гідротехнічних споруд, наприклад, водоймищ, гідроелектростанцій; заходи щодо запобігання впливу на навколишнє середовище, включаючи: погіршення гідрологічних умов, ерозію, розмив, повені і донні відкладення потоків, заходи із захисту екосистем».

Однієї з цілей співробітництва придунайських держав, відповідно до ст.2 конвенції, є «…співробітництво в основних питаннях керування водним господарством і вжиття усіх відповідних правових, адміністративних і технічних заходів для підтримки і поліпшення умов існуючого навколишнього середовища і якості води ріки Дунай і вод її водозбірної площі, для запобігання і зменшення, наскільки це можливо, існуючих несприятливих або можливих у майбутньому впливів і змін».

«Принцип «забруднювач платить» і запобіжний принцип становлять основу для всіх заходів, метою яких є охорона ріки Дунай і вод на всій її водозбірній площі (ст.2, п.4)».

На мій погляд, у нашому конкретному випадку порушення рівноваги гідрологічного режиму дельти Дунаю внаслідок спорудження Георгієвського каналу рівнозначне забрудненню навколишнього середовища, а вищезгаданий пункт 4 ст.2 Конвенції прямо вказує на винну сторону, що повинна відшкодовувати збитки, — на Румунію. По іронії долі, депозитарієм Конвенції з охорони ріки Дунай 1994 року є уряд Румунії.

У зв’язку зі сказаним вище постає питання, чому цю проблему порушує українська преса, а не створена в рамках конвенції Міжнародна комісія із захисту ріки Дунай (МКЗД)?

Про те ж, наскільки європейська громадськість стурбована проблемами захисту навколишнього середовища в басейні Дунаю, свідчить той факт, що Договірні сторони, що підписали цей документ, погодилися вважати Конвенцію про співробітництво в охороні і збалансованому використанні ріки Дунай 1994 року чинною навіть до її офіційного визнання (!). (А.Висоцький. Ріка Дунай об’єднує народи. Екологічні проблеми басейну Дунаю в межах України. Збірник статей. Гідроекологічне товариство України, Київ, 1996 р., с. 89—101.)

Отже, своїми діями Румунія на довгі роки порушила рівновагу в дельті і, цілком можливо, штучно створила прикордонну проблему на Дунаї. Не виключено, що румунського президента його радники ввели в оману. Очевидно, тому Іон Ілієску у вересні минулого року, відповідаючи на питання про «камінь спотикання між нашими країнами», сказав: «Адже ріка як природна артерія може змінювати русло, підмивати береги і через природні зміни часто переміщатися» («ДТ», № 36 (411), 2002 р.). Проте причина зміщення фарватеру в Кілійському і Старостамбульському гирлах, цілком можна припустити, полягає зовсім в іншому...

Водночас румунські дипломати і керівники багаторазово і на всіх рівнях заявляли, що їхня країна дотримується принципу непорушності кордонів: адже в 1997 році між Румунією й Україною був підписаний і ратифікований базовий політичний договір. Але при цьому додають, що договір про режим державного кордону 1961 року, укладений між СРСР і Румунією, був нав’язаний їхній країні Радянським Союзом з позиції сили, а тому в нього необхідно внести істотні зміни і доповнення. Звісно ж, ці доповнення стануть юридичною базою для зміни розташування кордону на Дунаї, з чим Україна погодитися не може.

Але Угоду між урядами СРСР і Румунії від 9 квітня 1986 року румунські керівники, наскільки мені відомо, поки під сумнів не брали (вірніше, про нього ніхто і ніде не згадував). Це повинно означати, що вона залишається чинною. Проте Румунія, схоже, порушила окремі статті цього документа та природоохоронної Конвенції по Дунаю 1994 року і завдала значної шкоди правонаступниці Радянського Союзу на Дунаї — незалежній Україні.

Першого червня нинішнього року Україна і Румунія повинні підписати договір про режим держкордону. З огляду на обставини, що знову відкрилися, до цієї дати, як на мене, варто було б зустрітися експертам обох сторін і розглянути проблему на основі не лише Договору про режим державного кордону між СРСР і Румунією 1961 року і базового політичного договору між Румунією й Україною 1997 року, а й вищезгаданих Угоди між урядами СРСР і Румунії від 9.04.1986 року і Конвенції про охорону ріки Дунай 1994 року. Україна в результаті дій Румунії в дельті Дунаю постраждала, а в цивілізованому світі збитки заведено відшкодовувати. Однією з форм компенсації може бути, приміром, пільговий або безплатний прохід українських суден по румунських каналах у дельті на період у 15—20 років. Крім того, цілком припускаю, що з урахуванням розгляду проблеми на базі цих документів прикордонне питання просто відпаде саме по собі.

Резюмуючи, можна зробити таке припущення, причому, небезпідставне: проти Російської імперії наприкінці XIX — на початку XX століття рядом європейських держав, що входили до ЄДК, була задумана й успішно реалізована дуже значна за цілями і масштабами економічна диверсія. Але оскільки Бессарабія в ті роки була далекими задвірками імперії, у Петербурзі ніхто вчасно цього не помітив, і доходи від проходу суден у Дунай стали осідати в чужих кишенях. А спізнілі спроби, очевидно, на місцевому рівні, будувати власний російський канал у Кілійській дельті, причому незадовго до Першої світової війни й у самий її розпал, не мали успіху. Можливо, вони були приречені на невдачу, оскільки Європейська дунайська комісія на більш як двадцять років випередила Росію, побудувавши Сулинський канал і дестабілізувавши дельту.

Нині румунська сторона здійснює щось подібне, але наслідки для України будуть, якщо не вжити заходів, значно сумнішими. Дев’ять років у нашої країни немає власного глибоководного виходу з Дунаю в Чорне море. Проблема з технічної, економічної і стратегічної давно вже переросла в питання міжнародного престижу України, оскільки Румунія стала монополістом з пропускання суден у Дунай. І тільки в 2001 році почали щось робити для вирішення цієї надзвичайно болючої і, я б сказав, життєво важливої для Придунав’я проблеми. Але якщо й цього разу все закінчиться таким самим конфузом, як у 1997 і 1998 роках після невдалих спроб відновити канал Прірва, то можна не сумніватися, що Україна остаточно програє Румунії «битву за Дунай» і через якийсь час буде витіснена з цієї найважливішої водної європейської магістралі. А наші придунайські міста остаточно перетворяться на вкритий пилом закуток, населений юрбами злиденних і безробітних.

Повертаючись до заголовка статті, можна зробити такий висновок: якби створення Сулинського і Георгієвського каналів планувалися однією особою (організацією, державою), то цю операцію, поза сумнівом, можна було б сміливо назвати геніальною, тому що від початку її здійснення і до останнього акту минуло життя п’яти-шести поколінь, і мало хто звернув увагу на причини її успіху. Помітити це можна, тільки спресувавши події приблизно двохсот останніх років до розмірів газетної статті.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво