Переполовинені сподівання

Урядовий секатор відчикрижив від агропромислового дерева не лише бюджетне гілля, а й пагони. 6,4 млрд. гривень проти минулорічних 12,2! Тоді як реальні потреби галузі (науково обгрунтовані, з урахуванням кризових явищ) становлять близько 17,5 млрд. гривень. Це все одно, що, як кажуть гуцули, скотитись із Говерли долів. До підніжка…

Виходить, бюджетне фінансування не вдвічі, а втричі злиденніше? І майже вчетверо, якщо згадати про «десятину» видаткової частини державного бюджету, задекларовану в одному із законів про пріоритетність розвитку сільського господарства.

Можна перелічувати й інші «примусові» норми із багатьох законів-програм — щодо розвитку і вітчизняного сільгоспмашинобудування, і соціальної сфери на селі… Та який сенс, якщо жодного разу їх не профінансували на всі сто! Тим більше що, попри декларативність, ці засади наразі втрачають ще й актуальність. Бо пріоритетними виступають норми міжнародного права, під якими Україна підписалася, вступаючи до СОТ.

Чим тішить мене усічений аграрний бюджет? Тим, що з нього менше крастимуть. Принаймні не в таких обсягах, як торік.

Бюджетний злет і… падіння

Чим ми звично вимірюємо аграрний бюджет? Обсягами фінансового мішка. Тим підкинули півмільярда гривень, а тих ощасливили аж мільярдом, від тих «відщипнули» 200 млн., а четвертих — узага­лі відлучили від бюджетного корита… Міністерство аграрної політики хоч раз грунтовно, детально проаналізувало — яка ж ефективність цих видатків? Повторюю: детально, по кожній статті бюджету аж до кон­кретного споживача бюджетних кош­тів. І так, щоб про це почули не лише завсід­ники міністерської колегії, а з оприлюдненням на відомчому сайті. Назва компанії, господарства, юридична адреса, прізвище керівника, сума дотацій, компенсацій… Із заокругленням до гривні.

Якби оголосили «весь список», то дядько Іван докумекав би, чому державні дотації на бройлерів оминули його, а дядькові Юр­кові випла­тили сповна. Бо, роз­грібаючи курячий послід, він випорпав би цікаву деталь: ким доводиться дядько Юр­ко іншому Юркові, що обидва ділять порівну, а що — порізно. Запримітив би обділений і третю затуманену пос­тать — дядька Ігоря. І накреслив би дядько Іван патиком на тому ж посліді між трьома особами зов­сім не фривольний трикутник — бізнесовий. Можливо, осяяло би дядька Івана: звідки і чию даванку «докльовує» фракція комуністів, що як при Януковичу, так і при Тимошенко зберегла квоту міністра аграрної політики?

Легковажно заступилася Юлія Володимирівна за Юрія Мель­ника — мовляв, для зняття його з посади «сільського» верховоди немає жодних підстав. Достатньо того, що міністр — із науковими регаліями, по життю нерозривно пов’язаний із тваринництвом — довів його до палеозойського стану. Кількість поголів’я великої рогатої худоби в усіх категоріях господарств протягом лише 2008 року скоротилася на 6,1%, у тому числі корів — на 5,7, свиней — на 8,3%. Але ж Юрій Федорович — не сьогоднішній, навіть не позавчорашній… Отже, не все гаразд у нашому хліві!

Між тим, торішні «тваринницькі» державні дотації — чи не найщедріші за всі роки незалежності. Хтось доскіпався, чому вони не те що не стабілізували, а погіршили ситуацію у галузі? Логічно, що на 48,7% зменшився випуск м’ясних напівфабрикатів, яловичини і телятини — на 25, свинини — на 21,5%. Зате більш як на чверть зросло виробництво м’яса і харчових субпродуктів свійської птиці.

Не дивно, що м’ясний ринок в Україні повністю деформований: замість рівних частин на ньому свинини, яловичини і курятини остання відтяла ледь не половину. І ця диспропорція поглиблюватиметься, якщо уряд і надалі підписуватиме із птахівничим бізнесом меморандуми, в яких виробники братимуть зобов’язання, умовно, на 10 копійок знизити ціну, а Кабмін наступного дня «віддячить» їм за поступку… бюджетною дотацією у розмірі 20 копійок на голову бройлера.

Запитайте краще дядька Петра — чи одержав він дотацію від держави за зданого ще влітку бичка? А його сусідка Марія? Котра повела за ним услід «на яловичину» корову, яку несила стало утримувати… Звідки ж узятися молоку, хоча й на нього були передбачені дотації для 5 млн. домогосподарств?

Молокопереробні підприємства гостро відчувають сировинний голод. Тому й зменшили майже на 3% обсяги промислового виробництва продукції. На 24,2% скоротили випуск молока і сухих вершків, на 15,5 — вершкового масла жирністю до 85%, на 5,8% — обробленого рідкого молока.

А МінАП продовжує розводити «молочну» правду брехнею. Зі скороченням загальних надоїв, на селянських подвір’ях, виявляється, корови дають за 4 тис. літрів. Ви вірите у це? Дивуюся: із чого можна виссати 11,7 млн. тонн молока за минулий рік, тоді як експерти називають реальніші цифри — 8,5—9? Гаразд, нехай чиновницька правда. Тоді, за тією ж статистикою, молочарні переробили 5,4 млн. тонн сировини, а 6,3 млн. — випили самі селяни. І не здуло їх?! Хіба 15 млн. селян споживають молока більше, ніж 30 млн. городян? Це я щодо вигадок-побрехеньок.

Перш ніж заявляти про дотаційні суми, їх розмір, слід базуватися на реальних цифрах: поголів’ї, надоях і конкретних подвір’ях. Тоді бюджетні субсидії не «зависатимуть» на кілька місяців між небом і землею, а знаходитимуть адресата. Хоча, за великим рахунком, ми згаяли час, аби поступово (і безболісно) перейти від індивідуального виробництва молока на індустріальне. Така невблаганна вимога сьогодення.

Так само і з «зерновими» дотаціями. Чи радіє селянин тій сот­ні гривень, які увібгав (чи ні?) у гектар озимини, сидячи зараз верхи на купі непроданого зерна? Та й хто купуватиме фураж, яким затоварена вся Україна? Хіба, по правді, такого урожаю — за класністю і якістю — очікував уряд, привселюдно тішачись зерновій повені силою у 53,3 млн. тонн? А може, ті сто гривень краще було вкласти у розвиток інфраструктури: сучасні зерносховища, перевалочні пункти? Збутові кооперативи, зрештою, про які так професійно говорила прем’єр. Проте два тижні — термін, визначений Тимошенко, щоби створити їх аграрному відомству у кожному селі незалежної України, — вже збігли.

Галузеве міністерство бідкається: виробництво цукрових буряків порівняно з 2007 роком скоротилося на 19% і становило 13,7 млн. тонн. От і слід було заохотити селян дотаціями на гектар цукрової сировини ще восени, коли копати час! А коли вже всі відсіялися, виструнчилися бурякові гони, тільки тоді Кабмін надумав підвищити розмір дотації із 550 грн. за гектар до 750. Запізніла втіха!

На державну підтримку перестали сподіватися і виробники цукру. Скільки перетовкли його у ступі на цукрову пудру, підстьобуючи міністерство прийняти програму реструктуризації бурякоцукрової галузі, визначитися із оптимальною кількістю цукроварень, а зайві перепрофілювати або ж цивілізовано закрити.

МінАП розв’язало проблему одним порухом: перерахувало бюджетні 80 тис. грн. громадській організації за… розроблену програму реструктуризації «солодкої» галузі. Вона до болю схожа на ту, яку вистраждала Націо­нальна асоціація «Укрцукор» і вручила міністерству… безплатно. Махнувши рукою на чиновників, цукровари за перевиробництва й низької активності внутрішнього ринку самотужки проторували «цукровий» шлях до Середньої Азії й лише за січень експортували близько
11 тис. тонн продукції.

Думаю, годі співати хвалу найгрошовитішому за всю незалежну історію аграрному бюджетові 2008 року. Хоч би тому, що профінансували його лише на 92,2%. Зокрема, уряд обійшов увагою заходи із захисту, відтворення та підвищення родючості грунтів, а також таку важливу соціальну програму, як забезпечення житлом працівників освіти, культури, охорони здоров’я та інших працівників бюджетної сфери, котрі постійно проживають і працюють у селі та уклали трудові контракти на 20 років.

Забракло частини коштів і на п’ять бюджетних програм. А саме: заходи з охорони та захисту, раціонального використання лісів, наданих у постійне користування агропромисловим підприємствам (недофінансування —25,3%); здешевлення вартості страхових премій (внесків), фактично сплачених суб’єктами аграрного ринку (мінус 30,4%); організація та регулювання діяльності установ у системі охорони прав на сорти рослин (мінус 31,5%); державна підтримка сільськогосподарської дорадчої служби (мінус 33,3%); методичне забезпечення діяльності аграрних навчальних закладів (профінансована лише наполовину).

Через загальне недофінансування нагромадилася кредиторська заборгованість, що за основними бюджетними програмами становить 400 млн. грн. Серед них — і несплачені селянам тваринницькі та рослинницькі дотації. Тому навіть якщо у лютому—квітні із загального фонду державного бюджету вділять половину річної суми на підтримку розвитку підприємств агропромислового комплексу, усі вони підуть на покриття задавнених боргів.

І за такої скрути чиновники примудряються ще й красти.

«Полювання на лиса»

У радіолюбительському спорті найбільш захоплюючим видом було «полювання на лиса». Зі спеціальним ультракороткохвильовим радіоприймачем за найкоротший відтинок часу ти повинен запеленгувати п’ять чи менше замаскованих у лісовій гущавині радіопередавачів. Раз на п’ять хвилин ці «лиси» сигналізували в ефірі: «Я тут!» І, зачувши писк морзянки, ти, мов навіжений, гасав просіками і квадратами, ловив цих «звірів», відмічався на контрольних пунктах і чимдуж мчав до фінішу.

У Державному департаменті ветеринарної медицини Мініс­терст­ва аграрної політики згадали популярну дитячо-юнацьку гру і вирішили зімітувати її в натурі. Точніше, влаштувати справжні лови на лисів, хворих на сказ. За бюджетні кошти. Чи було ефективним чиновницьке полювання?

Неприхована нелюбов до червоного лиса у Григорія Іванова, голови Держдепартаменту ветеринарної медицини, зачаїлася 2007 року. Саме тоді він почав боротися із цим хижаком — переносником сказу. Гуманна ідея, оскільки укуси тварин вкорочують людські життя. Але за підсумками року чиновник так і не зміг урочисто відрапортувати, що переміг хитрого лиса. По-перше, його популяцію ніхто не лічив. По-друге, вакцинацію проводили навмання, безконтрольно. Навіть з огляду лише на ці два фактори про ефективність заходу годі й говорити.

Одначе це не зупинило Григорія Борисовича. 2008 року на виконання Державної цільової програми протиепізоотичних заходів із бюджету виділили 90 млн. гривень. І головний ветеринарний лікар 60 млн. із них щедро відкраяв на вакцину для щеплення представників дикої фауни. Аби остаточно розправитися зі скаженим червоним лисом.

Але ж епізоотія — це не лише сказ, а й ящур, класична чума свиней, губчатоподібна енцефалопатія, зрештою, лейкоз і туберкульоз корів… Недуги, які підкошують братів наших свійських. Та й заходи боротьби зі сказом червоного лиса на державному рівні не розроблені. А тому витрачати бюджетні кошти на цю біду дозволяється лише після затвердження відповідних заходів на рівні уряду, Верховної Ради.

Я виправдав би порушення, якби розкидані приманки загальною вартістю 60 млн. гривень дали позитивний ефект. Та де там! Кількість зареєстрованих торік «скажених» випадків порівняно з 2007-м зросла на 244 одиниці. З’ясувалося, людей шматують не стільки скажені лиси, скільки собаки та коти, на яких припадає 60% укусів. Тобто джерело сказу поруч із нами — у містах і селах, а не в лісах Чернігів­щини, Сумщини, степах Херсон­щини та Кіровоградщини, де про­водив «дезакти­вацію» Державний комітет ветеринарної медицини.

Звісно, у хащах і високому травостої гроші легше «сховати», аніж в заасфальтованих Донецьку, Луганську, Запоріжжі, населення яких найбільше потерпає від тічок собак і бродячих котів. У цих містах справді потрібне невідкладне втручання ветеринарного департаменту, який мусить створити карантинні зони і тут вакцинувати довколишні ліси.

Експертів Офісу з питань харчових продуктів та ветеринарії Єврокомісії (FVO), котрі завітали в Україну, така стратегія щодо «локалізації» червоного лиса шокувала. Ні, у розвинених європейських країнах існує методика боротьби зі сказом представників дикої фауни, але до неї вдаються, коли досягають благополуччя серед свійських тварин. А вакцинацію скаженого хижака проводять з допомогою авіації. Територію лісу, степу розбивають на квадрати і з літака у чітко визначених місцях викидають приманку. І з обліком хворої живності там, як у нас за соціалізму: будь-будь!

Знали б європейські інспектори, як у Державному комітеті ветеринарної медицини розпорядилися рештою «протиепізоотичних» 30 млн. гривень! Звісно, без вакцин, реактивів, тест-систем, діагностикумів будь-яка лабораторія зв’язана не лише по руках. Григорій Іванов не економив на препаратах. Але державні закупівлі провадив без тендерів, серед вузького кола учасників — привілейованих донецьких фірм ТОВ «Медтех-М» та ТОВ «Альфа-Систем». Можливо, вони спокусили нижчою ціною?

Донеччани продавали Комітету ветеринарної медицини тест-систему Ridascreen виробництва R-Biopharm за ціною від 13990 гривень до 14385, тоді як ПП «Біола» — представник цієї ж німецької фірми — реалізувала її за ціною… утричі нижчою. А за набір для діагностики пташиного грипу птиці правили 34800 гривень за середньої ціни в Україні… 740. З якого дива за кожну дозу бруцельозного антигену комітет переплачував… 38100 гривень?

Якщо проаналізувати договори, укладені між донецькими фірмами і Комітетом ветеринарної медицини, виходить, що на всіх сироватках, антигенах чи антитілах через завищення реальної ціни у 8—12 разів держава втратила… 10 млн. гривень. І ці надлишково сплачені кошти як «відкоти» осіли у конкретних кишенях. А служба залишилася без засобів захисту і діагностики, що зумовило брак контролю за інфекційними хворобами, небезпечними для людини.

У цьому місці можна розігнатися спопеляючою критикою на адресу нинішнього уряду, засудити живучу гідру-корупцію, якби чиновник Григорій Іванов був «єдиновірцем». Тобто не був представником Партії регіонів. Опозиція, домігшись портфеля головного ветеринара країни, декларувала, що контролюватиме кожен крок помаранчевих у цій сфері, надто — запобігатиме зловживанням під час імпорту м’яса та м’ясопродуктів.

Власне, Григорій Іванов, якого партія всадовила напровесні 2007 року у крісло керівника Державного департаменту ветеринарної медицини, мав стати її очима, вухами та руками. Але одні з них виявилися зовсім слабкими, інші — хапкими…

Головний ветлікар не лише розтринькував бюджетні кошти. Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів» передбачав розробку Програми вибіркового ветеринарного контролю за імпортними харчовими продуктами, підконтрольними ветеринарній службі.

Клерки ветеринарного відомства написали її рік тому, подали на затвердження начальнику Григорію Іванову, але він своєї закарлючки і не поставив. І перевіряльники, відповідно до наказу Головного державного інспектора ветеринарної медицини України №120 від 26 листопада 2005 року, змушені були керуватись у своїй діяльності «Тимчасовим порядком ветеринарно-санітарного контролю та нагляду харчових продуктів».

Скажете: яка різниця, за яким талмудом працювати? Різ­ниця істотна! Програма передбачає розширений контроль 50% вантажів м’ясної продукції як такої, що характеризується високим ступенем ризику, а тимчасовий порядок — один раз на квартал. То хто дякував головному ветеринарному лікарю України — безконтрольні імпортери чи ми, їдці?

До державних лабораторій ветеринарної медицини потрапляло на аналіз лише 15—20% закордонного м’яса та м’ясопро­дуктів. А сотні тисяч тонн опинялися на українському ринкові без належного контролю й осідали у наших шлунках.

За даними Державного науково-дослідного інституту з лабораторної діагностики та дер­жавних лабораторій ветеринарної медицини Житомирської, Львівської, Дніпропетровської та Рівненської областей, в окремих партіях імпорту з Польщі, США, Росії, інших країн Європи, Азії та Південної Америки виявляли небезпечні та шкідливі речовини: патогенні гриби, сальмонелу, лістерію, гельмінти тощо. Зареєстровані випадки перевищення мікробіологічних нормативів у м’ясній продукції, невідповідність її стандарту за органолептичними показниками.

Так от, якби процедура контролю за імпортом відповідала засадам Закону «Про безпечність та якість харчових продуктів», то ветеринарам слід було би дослідити понад 16 тис. зразків продукції. Один такий аналіз коштує більш як півтисячі гривень. Тобто Григорій Борисович особисто знекровив державну скарб­ницю на 8 млн. гривень, півтора мільйона з яких — у вигляді податків. Я вже не кажу про дискримінацію вітчизняних товаровиробників, яку спричинила експансія чужого м’яса. А це і скорочення виробництва та робочих місць, і обміління того ж таки бюджету.

За керівництва Іванова ветеринарна служба зірвала план дер­жавного моніторингу інфекційних хвороб тварин у першому кварталі минулого року. До речі, подібне сталося й у 2007 році, на що українським колегам вказали експерти з FVO. І ми зробили висновки? На словах і папері, задекларувавши збільшити обсяги досліджень за планом державного моніторингу. Насправді ж Україна поволі скочується у розряд тих, хто не може гарантувати безпеку у сегменті ветеринарії.

Повернувшись із Берліна, з міжнародної виставки «Зелений тиждень-2009», Григорій Іванов безапеляційно заявив: між Україною та Євросоюзом не існує нерозв’язаних ветеринарних проблем! Власне, це був останній спіч Григорія Борисовича у ранзі головного ветеринарного лікаря України. Через два дні після цього, 21 січня, Кабінет міністрів звільнив його у зв’язку з несумлінним виконанням своїх обов’язків — порушенням присяги державного службовця. Але ж ми знаємо, що криється за цим коротким формулюванням!

Contra spem spero

У школі нам, юним мічурінцям, біолог утовкмачував: якщо на вишні з’явилися дрібні яблучка, отже, десь ми за нею не вгледіли… Прогавив і заступник міністра, котрий курирує діяльність Держкомітету ветеринарної медицини. Чи, можливо, знав, але не хотів псувати стосунки з Януковичем?

У МінАП віднедавна аж десять заступників. Разом із міністром — футбольна команда. Як у старі добрі часи! Якщо не розумом, то кількістю! Результа­тив­ність цих гравців нехай оцінює їхній тренер — прем’єр. Як уболівальник лише додам: якщо АПК взяти за 100%, то на кожного заступника припадає аж… 10%. Сегмент не такий уже й широкий, щоби навести у ньому лад. Не наводять!

Досі не затверджено порядки фінансування бюджетних програм. А це означає, що для проведення комплексу весняно-польових робіт аграрії шукатимуть альтернативні джерела фінансування. За прогнозними розрахунками, загальна потреба в коштах на цей період становить понад 28 млрд. грн., із яких лише майже половину сільгоспвиробники покриють за рахунок власних обігових коштів.

Альтернативні — голосно ска­зано, бо, крім державного бюджету і банківських кредитів, їм, по суті, і ні з чого вибрати-позичити. Та й ці дві криниці майже висохли. Є ще одне джерело — Аграрний фонд, який Кабмін спонтанними рішеннями може замулити остаточно: без бюджетного фінансування змушує постачати аграріям мінеральні добрива, пально-мастильні матеріали та ще й впрягтись у шлею дер­жавного експортера.

— У статті 9 Закону «Про дер­жавну підтримку сільського господарства України» ми чітко виписали функції Аграрного фонду: державна спеціалізована установа здійснює товарні або фінансові інтервенції на організованому аграрному ринку України, продає або купує на аграрній біржі об’єкти державного цінового регулювання з або до державного продовольчого резерву, — каже Олег ЮХНОВСЬКИЙ, один із авторів закону, президент Союзу виробників харчової промисловості України. — Нині ж фонд виступає у ролі палички-стукалочки. Невже нас не навчив гіркий досвід «зустрічних» поставок фермерам пального із Держрезерву, ДАК «Хліб України», насіння, шроту? Коли держава частково списувала із них селянські борги або вони надов­го зависали… Тим більше, усі фінансові активи АФ — у зерні, вільних коштів немає. Йому забракло бюджетних коштів, аби підтримувати активність на внутрішньому ринку зерна. Закупив 1,2 млн. тонн збіжжя і стільки ж заставного, дещицю цукру (всього-на-всього 42 тис. тонн) — і видихався! А Росія не припиняє фінансових інтервенцій і зараз, хоча й там не все ідеально.

Узагалі-то я розглядаю бюджет як інструмент, з допомогою якого можна почасти змінити тенденцію. Але аж ніяк не вирішити концептуальних, стратегічних проблем. Приклад? Зі 120 млн. грн. бюджетної підтримки тваринництва злетіли до 3,6 млрд. Щось змінилося?

Цей проблемний сектор і досі не має державної програми розвитку. Проект, який висів на сайті МінАП, зняли через його аморфність. Адже справа не у кількості споруджених тваринницьких комплексів, свинарників, у десятках мільярдів гривень (їх не було і не буде!). Головне — як ця довгострокова програма кореспондується зі структурою внутрішнього споживання населення, експортним потенціалом галузі. А, на біду, у цьому — прогалина!

Що прагнуть побачити у документі виробники тваринницької продукції? Сталу, принаймні на п’ять років, зрозумілу схему виплати бюджетних дотацій. За стабільних і прогнозованих правил гри активізувався б і тваринницький бізнес. Бо у цій сфері капітал, на відміну від рослинництва, обертається набагато довше. Витрати окупаються через сім-вісім років…

Найефективніший механізм, причому один із небагатьох в аграрній політиці, — це здешевлення банківських кредитів. Минулорічна бюджетна компенсація у розмірі 1,4 млрд. грн. дала змогу залучити 17,3 млрд. Зрозуміло, що на цьогорічні компенсаторні 300 млн. грн. не розженешся. Власне, з такої суми ми стартували шість-сім років тому. Переконаний, якщо уряд збільшить адресні видатки, ні він, ні підприємства агропромислового комплексу не пошкодують.

Допоки бюджет АПК верстають за застарілими трафаретами. Розумію, важко розлучатися «з дитинством», але головна фінансова книга потребує нової філософії, ідеології. Пора частіше поглядати на СОТівський «світлофор», розумітися на різноколірних фінансових скриньках — з якої витягати і куди вкладати бюджетні кошти.

Микола ПРИСЯЖНЮК, голова комітету Верховної Ради з питань аграрної політики і земельних відносин, поклав переді мною цьогорічний бюджет АПК. Чорний від поміток на полях. Почали із втрат.

— У цьогорічних видатках уряд проігнорував вісім програм на загальну суму майже 1,5 млрд. грн. Причому незахищеними залишилися далеко не другорядні статті.

По-перше, не знайшлося
100 млн. грн. на заходи із захисту, відтворення та підвищення родючості грунтів. І це при тому, що в Україні щороку скорочуються посівні площі. Цей негатив набув уже стихійного характеру. Крім того, земля втрачає родючість. Усе це — результат надміру екс­тенсивного господарювання за вкрай низького рівня внесення органічних і мінеральних добрив, використання інших сучасних засобів інтенсифікації, від чого потерпає якість продуктів харчування.

По-друге, у головному фінансовому документі країни не передбачили коштів (100 млн. грн.) на часткову компенсацію вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробницт­ва. Зношеність її — 80—90%. Для ремонту та техно­логічної наладки потрібно 1,8 млрд. грн. На­разі частка списаної техніки перевищує частку придбаної більш як удесятеро.

По-третє, страхування як механізм, що дає змогу сільгоспвиробнику розділити свої ризики зі страховою компанією та поліпшити доступ до кредитних ресурсів, у діючому бюджеті також повністю проігнорували. Традиційну програму «Здешевлення вартості страхових премій (внесків), фактично сплачених суб’єктами аграрного ринку» у розмірі 200 млн. грн. урядова рука викреслила з документа.

До слова, в усьому світі сільське господарство завжди було і залишається дотаційним. І майже в усіх країнах системи страхування та фінансування побудовані виключно на державній підтримці сільськогосподарських виробників. Чиновникам і невтямки, що розвиток страхування може мати позитивні соціальні наслідки на селі. Адже коли сільгоспвиробник знатиме, що в разі часткової чи повної втрати врожаю він може розраховувати на гідну компенсацію, то з упевненістю і надалі займатиметься сільськогосподарським бізнесом. Відтак, не розгойдуватиметься міграційний маятник у бік відпливу сільського населення до міст…

По-четверте, на ефективність вітчизняного АПК впливають численні фактори, передусім — кліматичні. За прикладом розвинених країн світу в Україні щороку за спеціальною бюджетною програмою фінансували гірські території та Полісся, де сільськогосподарське виробництво ведеться в складних кліматичних умовах. Компенсували витрати на виробництво продукції чи підстраховували ризики втрат її через стихійні лиха.

Цього року у держбюджеті немає програми «Фінансова підтримка агропромислових підприємств, що знаходяться в особливо складних кліматичних умовах» із необхідними 35 млн. грн. Це означає, що депресивні поліські та гірські території не зможуть не те що на рівних конкурувати з іншими регіонами, а й узагалі змушені будуть відмовитися від аграрного виробництва.

Уболівальники за подальшу долю українського тваринництва подумують уже споряджати рятівний ковчег для українського тваринництва. І завантажити туди «кожної тварі по парі». Бо ситуація така, що через кілька років вивітриться навіть «фіміам» свинарників і корівників…

На моє глибоке переконання, саме ця галузь повинна стати фундаментом продовольчої безпеки країни, піднести Україну до рівня достойних гравців на зовнішніх ринках. А в нас тримати живність на селі стало збитково! На 32% менше населення реалізувало м’яса переробним підприємст­вам.

Цей мінус — результат не лише зменшення поголів’я худоби, а й ошалілого імпорту. Причому низькосортного, за демпінговими цінами. Загалом за 2008 рік завезли понад 500 тис. тонн м’яса та харчових субпродуктів, що в 2,5 разу більше, ніж позаторік. Крім того, під виглядом давальницької сировини на митну територію України потрапило
74,6 тис. тонн м’яса, а готової продукції експортували… 326 тонн. Тобто решта у вигляді ковбас, сосисок розійшлася по наших магазинах і ятках.

На превеликий жаль, я не можу додати оптимізму тваринникам. Кажу гірку правду: за потреби галузі у 3,75 млрд. грн. уряд виділив всього-на-всього… півмільярда. Думаю, щоби вистругати ковчег, вистачить.

Загалом методологія держбюджету на 2009 рік така, що, з одного боку, вона загрожує руйнацією сільськогосподарського виробницт­ва, а з іншого — повністю ігнорує соціальний розвиток села.

Нинішнього року уряд фінансово знекровив дві програми: «Оздоровлення та відпочинок дітей працівників агропромислового комплексу» (10,6 млн. грн.) та «Забезпечення житлом працівників освіти, культури, охорони здоров’я та інших працівників бюджетної сфери, які постійно проживають і працюють на селі та уклали трудові контракти на 20 років» (1 млрд. грн.).

Якщо проаналізувати урядові законопроекти щодо антикризових дій в аграрному секторі, то вони абсолютно не розв’язують проблем, а лише поглиблюють їх, руйнуючи при цьому фінансово-виробничу базу економіки України.

Наприклад, заходи, запропоновані у законопроекті «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання негативним наслідкам впливу світової фінансової кризи на розвиток агропромислового комплексу» (№3353 від 11 жовтня 2008 року), запізнілі за часом і далекі за змістом від необхідних. До того ж відсутність фінансового фундаменту та правова неузгодженість окремих положень прийнятого закону призвели до вето президента.

Або візьмімо Програму діяльності Кабінету міністрів «Подолання впливу світової фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток», подану на схвалення парламентом 23 грудня 2008 року (реєстр. №1360). І уряд вважає її антикризовою?! Принаймні розділ «Агропромисловий комплекс і розвиток сільської місцевості» сліпо запозичили із уже згадуваної кабмінівської програми «Український прорив: для людей, а не політиків». Але ж затвердили її ще у січні минулого року, коли криза ще не докотилася до українського агропрому. Тому й програмне положення проекту про стабільне фінансування підприємств АПК за бюджетними програмами виглядає утопією…

Бюджет розвитку, бюджет проїдання... Чого у нас іще не було? Бюджету виживання! Цей термін стовідсотково відповідає цьогорічним видаткам АПК. Хоча для деяких галузей, зокрема молочного та м’ясного скотарства, цей гросбух може стати і бюджетом вимирання.