Парадокси на відвалах

Стабільна робота одного з провідних секторів економіки, що забезпечує чверть товарного виробництва і половину валютних надходжень до бюджету (а бувало й 90%), залежить насамперед від стабільного забезпечення сировиною. Гріх скаржитися, із залізною рудою нам пощастило залізно. За її запасами Україна — одна з найбагатших країн світу. Проте перманентні сировинні конфлікти між вітчизняними металургійними компаніями свідчать про те, що «багато» — ще не обов’язково «добре».

Не секрет, що, як і ринок металопродукції, ринок залізної руди монополізований, і ця монополія в приватних руках. До того ж більшість гірничо-збагачувальних комбінатів (ГЗК) входять у гірничорудні дивізіони фінансово-промислових груп, пов’язаних із металом. Той, хто не встиг в епоху первинної приватизації на розпродаж державного «Укррудпрому» і не вибудував вертикально інтегрованої структури (від екскаватора до прокатного стану), тепер змушений домовлятися з тими, хто зумів забезпечити собі ледь не одноосібний доступ до рудного тіла країни. Однак домовитися нашим «безрудним» металургам, як виявляється, значно легше з російськими і бразильськими гірниками. Це бізнес, не слід шукати правих і винних — кожен діє так, як йому вигідніше. Та все ж такі важливі для економіки проблеми мають розв’язуватися з позиції інтересів країни.

Проте в Україні в результаті всіх перипетій виник рудний парадокс. В одних металургійних компаній руда в надлишку. Вони навіть масово і фінансово успішно її експортують (30% загального видобутку). Водночас інші меткомпанії для завантаження виробничих потужностей ввозять сировину, витрачаючи колосальні кошти на її транспортування. За статистичними даними, імпорт залізорудної сировини (ЗРС) торік зріс на 33%. Це привело до «портового» парадоксу: одні будують глибоководні порти, щоб вивозити руду, інші — щоб її ввозити.

Здавалося б, суто корпоративне питання — усе якось залагодиться, ніхто без руди не залишиться. Тим більше що існує антимонопольне законодавство. Проте держава, можна сказати, свідомо усунувшись від процесу приватизації гірничодобувних підприємств та їхнього приєднання до окремих (знову ж таки, до приватних) металургійних компаній, зараз абсолютно не в змозі, на відміну від інших країн, регулювати залізорудний ринок, у тому числі експорт та імпорт, і тільки спостерігає за тим, що відбувається.

Ситуацію, втім, ще можна виправити. Стратегічно важливий напрям розвитку вітчизняного гірничо-металургійного комплексу держава поки що тримає у своїх руках. Йдеться про неозорі запаси криворізьких окислених руд і унікальне підприємство з їхньої переробки — Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд (КГЗКОР), здатний щороку виробляти 13 млн. тонн залізорудних котунів для металургійних заводів.

Часто можна почути, на перший погляд, цілком резонне запитання: навіщо країні ще один ГЗК при надвиробництві залізорудної сировини? (За середньорічного видобутку в 70 млн. тонн руди внутрішній ринок споживає її трохи більше 50 млн. тонн.) Тим більше такої дорогої: на добудування КГЗКОР, за попередніми підрахунками, необхідно 1,12 млрд. дол. Тим більше такої проблемної: досі не визначений механізм реструктуризації боргів України перед країнами — учасницями будівництва і не врегульоване питання правового режиму майна підприємства, частина якого перебуває в їхній фактичній власності.

Один із вагомих і відомих аргументів: КГЗКОР, переробляючи на рік 26 млн. тонн окислених кварцитів, попутно видобутих при розробці багатих на залізо магнетитових руд, дасть можливість звільнити 484 га земель, зайнятих під їхнє складування. З кожним роком доводиться відчужувати під техногенні відвали дедалі більше чорноземів.

Ясна річ, цінність КГЗКОР для потенційних інвесторів, звісно ж, не в розвантаженні навколишніх територій. Інакше вони не розгорнули б за нього такої затятої боротьби. Затіваючи будівництво століття (КГЗКОР залишається найбільшим виробничим проектом Європи за обсягами будівництва і вкладеними матеріально-фінансовими ресурсами), країни РЕВ дивилися не в таке вже й далеке майбутнє. Окислені залізисті кварцити — уже навіть не завтрашній, а сьогоднішній день не лише вітчизняної, а й європейської металургії.

У США, приміром, їх переробляють ще з 60-х років минулого століття, вважаючи, що все видобуте має йти в діло. У нас же окислені кварцити, які потребують виробничих зусиль для вилучення з них заліза, взагалі рудою не вважали, відправляючи у відвали. Та магнетити не безкінечні. До того ж добувати їх дедалі важче і дорожче. Кривбас пішов на такі глибини, що проблема ефективного і безпечного видобутку вже постала на повний зріст. Водночас розвідані запаси окислених залізистих кварцитів у Криворізькому залізорудному басейні в обсязі 5 млрд. тонн можуть виявитися значно більшими. Точних підрахунків ще ніхто не робив. Але навіть того, що вже видобуто, а це 240 млн. тонн руди, вистачить комбінату на довгі роки роботи. Таких складованих обсягів готової до переробки сировини нема у жодної країни світу.

Тому для України, економіка котрої морським вузлом «зав’язана» на металі, запитання «у чиїх руках опиниться КГЗКОР?» — зараз, без перебільшення, одне з головних. Або держава, залишаючи за собою управління комбінатом, зможе взяти контроль над залізорудним ринком, а з ним — над гірничо-металургійним комплексом і вибудувати збалансовану економіку. Або решту життя виступатиме в ролі «весільного генерала» у неминучих корпоративних конфліктах сталеливарних магнатів за сировину.

Звісно, питання інвестицій у добудування КГЗКОР необхідно якось вирішувати. Недооцінювати значущість цього об’єкта не можна. Та при цьому треба розуміти: той, хто отримає оперативний контроль над КГЗКОР, робитиме «погоду» в українській металургії. І не тільки в ній…

Інвестиційних пропозицій не бракує. На комбінат давно і дуже прицільно (окремо і групами) дивляться найпотужніші гірничо-металургійні компанії. За стрімкого подорожчання залізорудної сировини і зростання попиту на неї (експерти прогнозують уже цього року підвищення світових цін мало не на 40%) підприємство стає ласим шматочком для великих металургійних груп, зацікавлених у придбанні за будь-яку ціну гірничорудних активів

Держава ще має час добре подумати і мудро, з вигодою для країни, вирішити питання з інвестиціями. Хоча й дано «добро» на приватизацію комбінату, але поки не вироблено юридичного супроводу з детальним визначенням способу і об’єкта приватизації, кваліфікаційних вимог до інвестора (зокрема, щодо досвіду переробки окислених руд), умов купівлі, методики розрахунку стартової ціни.

У бажаючих придбати унікальне підприємство почали здавати нерви. До кінця минулого року пристрасті навколо КГЗКОР розпалилися до краю. Доведений до стану банкрутства комбінат мало не розібрали вроздріб за борги. Вибухнув гучний скандал із продажем його майна. У результаті було прийнято низку рішень, які під корінь зрубали схему відчуження активів комбінату: Мінпромполітики терміново поміняло його керівництво, Дніпропетровський господарський суд скасував санацію КГЗКОР, а в останній день 2009 року уряд перекреслив розпорядження Кабміну від 2 серпня 2006 року про створення спільного підприємства для добудовування комбінату, погасивши бюджетними грошима заборгованість ДП «Дирекція КГЗКОРу» перед конкурсними кредиторами. Довгобуд повністю повернуто державі і чекає від неї нарешті розумного вирішення своєї долі.

Поряд із питанням збереження цілісного майнового комплексу та основного профілю комбінату, цілком обгрунтоване занепокоєння викликає і можливість його придбання іноземними компаніями. Нещодавно на високому державному рівні прозвучала інформація про можливий прихід на КГЗКОР китайських інвесторів. Можна не сумніватися, що Китай, запустивши в лічені хвилини на 90% готовий комбінат, «з’їсть» не тільки всі відвали окислених руд, а й вітчизняний ринок залізорудної сировини, який позбудеться значних обсягів попиту. Влада Китаю, до речі, зараз активно інвестує державні валютні резерви саме в різноманітні природні ресурси, вважаючи це найвигіднішим вкладенням для економіки країни. Над цим слід замислитися.

Не менше проблем виникне і з інтеграцією КГЗКОР в транснаціональну металургійну мегакорпорацію Лакшмі Міттала, котрий не хоче вдовольнитися однією лише «Криворіжсталлю». Левова частка продукції, звісно ж, піде на експорт. Зокрема, на підконтрольні корпорації металургійні комбінати Східної Європи. За прогнозованого світового дефіциту залізорудної сировини для корпорації Міттала це вельми вигідно і виправдано з погляду бізнесу. Але що від цього отримає Україна? Ще більшу розбалансованість залізорудного ринку і виведення прибутку (котуни підуть за трансфертними цінами), а з ним і податків, за межі країни. Не випадково ж в одному зі своїх інвестпроектів «АрселорМіттал Кривий Ріг» запропонував 58,2 млн.
тонн котунів у вигляді компенсації Румунії та Словаччині, котрі брали участь у будівництві комбінату і тепер (єдині, до речі) висувають до України майнові претензії.

Те, що КГЗКОР, розташований у самісінькому центрі Європи, яка потерпає від браку руди, — ідеальна можливість для експорту високоліквідної на світовому ринку продукції, розуміють не тільки іноземні претенденти. Група СКМ, схоже, теж не проти за рахунок КГЗКОР іще дужче посилити своє становище не тільки на ринку внутрішніх залізорудних поставок. Сил і коштів запустити комбінат у неї не менше, ніж у представників азіатського бізнесу. Адже підняла ж свого часу СКМ, завдяки криворізьким менеджерам, «убиті» ГЗК до рівня найкращих у світі гірничих підприємств. Віддати комбінат СКМ, можливо, варто хоча б із почуття патріотизму. Однак передача КГЗКОР нехай навіть і сильному вітчизняному інвестору остаточно перетворить державу на аутсайдера залізорудного ринку.

Ще раз хочу підкреслити: основна цінність КГЗКОР — його сировинна база, котра належить, як і сам комбінат, поки ще державі. Розпоряджатися нею навіть вигідніше, ніж самим підприємством. І поки інші претенденти на КГЗКОР (серед них — ІСД, ВАТ «ММК ім. Ілліча», «Суха Балка» і «Південний ГЗК», російські холдинги «Металоінвест» і «Смарт-груп») наполегливо стукають у його головні ворота, потенційний інвестор номер один — ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» — непомітно, але впевнено заходить на об’єкт із тилу. Не секрет, що через ініційовані ним судові розгляди головний металургійний комбінат країни має намір отримати вигідну йому ліцензію не лише на свої кар’єри, а й на розташовані на його території і складовані під КГЗКОР відвали з окисленими кварцитами (ні багато ні мало — понад 100 млн. тонн руди). А також висуває вимогу залишити в його розпорядженні окислені руди, котрі він, відповідно до затвердженої схеми сировинного забезпечення КГЗКОР, має автоматично передавати комбінату при відпрацьовуванні рудних покладів.

Навіть якщо Мітталу не вдасться зайти на КГЗКОР (а з рудою це зробити значно легше), то, маючи у своєму розпорядженні сировину, він зможе не тільки вигідно її збувати, а й суттєво впливати на діяльність комбінату, хоч би в чиїх руках той опинився. Собівартість КГЗКОРівських котунів, котра базується ледь не на нульовій ціні сировини, різко злетить угору з усіма наслідками для вітчизняних виробників, що звідси випливають…

Не менш важливо разом із отриманням відповіді на запитання «хто будуватиме КГЗКОР?» нарешті визначитися, як і що будувати? Фінансування братського будівництва соціалізму, замороженого 1993 року, припинилося не так через розбіжності про поділ продукції та вкладених коштів між країнами-інвесторами, як через невтішні прогнози експертів, які наприкінці 80-х визнали проект нерентабельним. Запропонована схема збагачення окислених руд із допомогою високоградієнтних магнітних сепараторів із наступною стадією флотації (слід зауважити, із використанням канцерогенних речовин) явно призводила до великих збитків. Більш ніж скромний показник вмісту заліза в концентраті досягався колосальною витратою паливно-енергетичних ресурсів. Це було невигідно навіть за планової радянської економіки з її майже даровими енергоносіями. Ринкову ж конкуренцію, коли металурги посилюють вимоги до залізорудної сировини, КГЗКОР узагалі не витримає за початкових запроектованих техніко-економічних показників. До того ж проектна технологія передбачає більш як 20% втрат заліза у виробничих відходах, що тільки загострює проблему раціонального використання надр.

Схеми запуску комбінату в експлуатацію давно потребують кардинального перегляду. Але донедавна це було марним заняттям, оскільки початковий проект просто нічим було замінити: не існувало технології промислової переробки і збагачення окислених руд, котра забезпечує одержання конкурентоспроможного продукту.

Сьогодні цю головну проблему, яка гальмувала весь цей час запуск КГЗКОР, знято. Технологія збагачення слабомагнітних окислених залізистих кварцитів із доведеною рентабельністю розроблена і запатентована групою українських учених і виробничників, які запропонували схему селективної флокуляції із глибоким знешламлюванням. Кінцевий концентрат для випуску котунів, вироблений за мінімальних енерговитрат, міститиме 66,3% заліза, що відповідає найкращим світовим показникам виробництва залізорудної продукції. Не дарма українськими розробками зацікавилася англо-російська інвесткомпанія «Аріком», яка має намір освоювати нові залізорудні родовища Далекого Сходу. Що важливо, враховано особливості речовинного складу окислених кварцитів Кривбасу. Практично всі складовані руди можна успішно переробляти. Це зробить технологічну революцію в роботі з відвалами.

Словом, держава ще має всі шанси вивести нарешті КГЗКОР зі стану багаторічного ступору (необхідність введення його в експлуатацію не викликає сумнівів) і перетворити його з проіржавілого довгобуду на зразковий комбінат із комплексної та раціональної переробки залізорудної сировини. А головне — отримати потужний інструмент регулювання важливих економічних питань. Аби було бажання. Тоді знайдуться кошти і способи втілити задумане в життя і довести всьому світу, що Україна, яка за увесь час незалежності так і не побудувала жодного потужного підприємства, усе ж спроможна будувати унікальні промислові об’єкти з товарною продукцією на рівні найкращих зарубіжних зразків.