ОСТРІВ НЕВЕЗІННЯ - Економіка - dt.ua

ОСТРІВ НЕВЕЗІННЯ

25 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 25 жовтня-1 листопада

Туристи зроду-віку не балували Запоріжжя своєю увагою. Що, втім, і не дивно. Слава індустріального ...

Заповідні скелі Хортиці
Один із мостів Преображенського
Заповідні скелі Хортиці

Туристи зроду-віку не балували Запоріжжя своєю увагою. Що, втім, і не дивно. Слава індустріального центру з несприятливою екологічною обстановкою навряд чи може привабити мандрівників, які віддають перевагу іншим визначним пам’яткам. А таких у місті якраз і не густо. Хоча, здавалося б, сама Хортиця чого варта...

«Весь покрытый зеленью, абсолютно весь»

Хортиця — найбільший на Дніпрі острів завдовжки 12,5 і завширшки 3 кілометри, що вивищується на 35 метрів над річкою.

Першу з відомих писемних згадок про Хортицю знайдено в трактаті візантійського імператора Костянтина «Про керівництво Імперією» середини IX століття. Зі слов’янських джерел дані про неї містить «Літопис за Іпатіївським списком 1103 року». Найбільшу славу острову принесла одна із Січей, що містилася на ньому. Проте козаки були не першими мешканцями Хортиці. На її скелях археологи відшукали стоянку епохи неоліту, сліди кіммерійців, скіфів, сарматів, хозарів, печенігів, половців, ранніх слов’ян... Це засвідчують збережені на острові до наших днів 80 різноманітних історичних пам’яток, 31 з яких узято на державний облік.

Своєрідність і унікальність Хортиці ще й у тому, що на ній представлені всі ландшафти України: степ, лісостеп, гори, пустелі з більш як тисячною живою колекцією видів рослинного світу, серед яких 33 рідкісних та 105 ендемічних. Надзвичайно багата й острівна фауна, що налічує 245 видів хребцевих. З них 12 занесено до Червоної книги України, а два — до Міжнародної. Крім того, у Червону книгу України вписано 33 види безхребетних тварин, які живуть на Хортиці.

Таке багате зібрання історичних і природних цінностей, безумовно, потребує охорони й захисту. З цією метою 1958 року острів визнано пам’яткою природи місцевого, а через п’ять років — республіканського значення. 1965-го на його базі створено Державний історико-культурний заповідник. Передбачалося, що одним із профільних напрямів його діяльності стане спорудження меморіалу, присвяченого історії Запорізького козацтва. Проте цей задум так і залишився нереалізованим. Панівна ідеологія досить підозріло ставилася до проявів національної самобутності, тому 1974 року наказом Мінкульту заповідник понизили в ранзі до філії обласного краєзнавчого музею. На острові відкрили музей, але не Запорізького козацтва, як планувалося від самого початку, а історії Запоріжжя. Основним завданням установи, зрозуміло, було демонстрування переваг соціалістичного ладу.

Правда, слід визнати, що навіть у той час відбувалися й приємніші події. Так, 1984 року плавневу частину острова було визначено зоною абсолютної заповідності. Але лише через дев’ять років постановою Кабміну острову надано належного йому за правом статусу Національного заповідника. Крім Хортиці, до його складу ввійшли прилеглі острови та скелі. А торік черговою урядовою постановою заповідник внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток історії та культури.

Один із мостів Преображенського

«Что они ни делают — не идут дела»

У біографії Хортиці є чимало прикладів її облаштування. Так, 1775 року Катерина ІІ подарувала острів Григорію Потьомкіну. Проте вельможний фаворит сприйняв найвищу милість без належної поваги. Через 14 років він позбувся царського подарунка, передавши його міській казні.

Швидше за все, імператриця не ставилася прихильно до принципів громадської власності, оскільки вже через рік спеціальним розпорядженням вона знову передає острів у приватне володіння. Цього разу — 18 родинам німців-менонітів. І хоча їх господарювання викликало захоплення далеко не в усіх (пригадаймо бодай шевченківську іронію про німця, котрий «на Січі... картопельку садить»), чергові власники продемонстрували набагато більшу грунтовність. У їхньому володінні острів перебував майже століття, і лише в 1916-му він знову відчужується міській казні. Правда, цього разу обійшлося без показної щедрості. Німці, люди розважливі, продали острів за 772350 рублів. З огляду на подальші події, угоду навряд чи можна назвати для міста вигідною, адже невдовзі, як відомо, восторжествував принцип всенародної власності з усіма наслідками, які з цього випливали.

У період індустріалізації на Хортиці почали хаотично споруджувати робочі селища, значна частина території острова відійшла під дослідно-експериментальне агрогосподарство. Згодом на його базі було створено установу з загадковою і важкою для вимови назвою — ЦНДПТІМЕТ. Цією абревіатурою іменувався Центральний науково-дослідний і проектно-технологічний інститут механізації та електрифікації тваринництва південної зони СРСР, який одержав у своє розпорядження понад дві третини острівної землі. Мине ще чимало років, перш ніж кане в Лету «південна зона», накаже довго жити сільгоспНДІ, а Хортиця, ставши Національним заповідником, підпорядковуватиметься Міністерству культури. Проте навіть такий сприятливий поворот долі зовсім не гарантує їй процвітання.

На достатнє фінансування заповідник не міг розраховувати від самого початку: воно обмежувалося коштами, передбаченими міністерським бюджетом на утримання культосвітніх установ. Утім, перш ніж говорити про гроші, необхідно, як мінімум, визначитися, на що їх витрачати. Тому міністерство зобов’язали 1993 року провести інвентаризацію об’єктів, комплексів і господарств на території заповідника, аби разом із відповідними міністерствами, відомствами й облдержадміністрацією передати їх заповіднику, відселивши з його території сторонні організації. Також Кабмін розпорядився на початок 1995 року розробити й затвердити генеральний план розвитку згідно з затвердженим положенням про заповідник, який забороняє на його території будь-яку господарську та іншу діяльність, що суперечить цільовому призначенню. Це, зокрема, будівництво й реконструкція споруд, шляхів сполучення, лінійних та інших об’єктів транспорту і зв’язку, не пов’язаних із діяльністю заповідника.

Проте до визначеного терміну генплан не з’явився. Немає його й досі. Зате час від часу виникають різноманітні проекти облаштування острова. Мабуть, однією з найрезонансніших стала ідея зміни статусу острова з Національного заповідника на національний парк. Оскільки президентським указом наприкінці 1994 року Національний заповідник «Хортиця» включено до переліку установ культури, майно яких не підлягає приватизації, сенс задуму розгадати нескладно. На відміну від заповідника, у парку не забороняється приватизовувати землю й вести господарську діяльність.

Правда, поруч з іншими, цей план поки що залишається нездійсненим. А тим часом заповідник, визнаний святинею українського народу, за словами члена комітету ВР з питань екологічної політики Юрія Ширка, практично перетворено на звалище. Причина того, вважає нардеп, «відсутність бажання місцевої влади робити реальні кроки для перетворення острова на історико-культурний заповідник».

Що ж, закид справді не позбавлений підстав, але навряд чи лише в цьому всі біди Хортиці.

«Но как назло на острове нет...»

Лише торік у травні, через вісім років після визнання Хортиці Національним заповідником, Кабмін спеціальним розпорядженням затвердив заходи з його розвитку на 2001—2005 роки й навіть визначив обсяги фінансування. Правда, досить скромні — лише 10,5 млн. грн., але, як мовиться, чим багаті, тим і раді. З радістю, на жаль, укотре не вийшло. І не дивно, якщо вчитатися у зміст документа. Хоч Мінкультури і зобов’язували забезпечити фінансування заходів, але «в межах коштів Державного бюджету України, передбачених міністерству на утримання заповідників». Уже цього застереження було досить, аби усвідомити: обіцяних грошей заповідник не отримає. Ну, а для особливо нетямущих розпорядження містило ще одне посилання, відповідно до якого, Мінекономіки й Мінфін мали виділити кошти «з урахуванням реальних можливостей держави». Чи слід дивуватися, що, за заявою місцевої влади, 2001 року заповіднику виділили 9600 грн. замість 343,9 тис. обіцяних, а нинішнього — ані копійки замість запланованих майже 2,4 млн.

У світлі таких «реальних можливостей» невтішний стан національної святині цілком зрозумілий. Як і досить переконливі, на перший погляд, аргументи місцевої влади, адміністрації заповідника. Чому не виконано інвентаризацію й не складено держакт на постійне користування землею? Так фінансування ж не було! Про генплан розвитку заповідника тим більше не варто запитувати. Звідки ж йому взятися, якщо держава грошей не виділила...

Підсумовуючи своє восьмирічне перебування на посаді генерального директора, відставний генерал-майор Георгій Крапівка визнає: корінні проблеми Хортиці досі не розв’язано. Передусім — це передача заповіднику землі (1800 із 2300 заповідних гектарів), якою розпоряджаються Запорізький міськвиконком і різні землекористувачі. «Фактично заповідника немає. Є адміністрація, що не має майже ніяких прав», — каже гендиректор.

Цікава, погодьтеся, складається картина. Заповідника немає, але адміністрація є. Причому солідна за кількістю осіб: 18 наукових працівників і 70 службовців, у тому числі 7 працівників бухгалтерії. Високою кваліфікацією, очевидно, персонал похвалитися не може, оскільки в деяких відділах протягом року повністю оновлюється склад. Напевно, тому за останні вісім років наукові працівники заповідника не видали жодної книжки, монографії чи збірника з проблем заповідника. З цього приводу у генерального директора є надзвичайно цікаве пояснення: «Звинувачують нас у тому, що ми не видаємо книжок з історії Хортиці. Але ж перед заповідником ніколи не ставилась така мета». Чи не правда, схоже на виправдання недбайливого школяра, яке зводиться до впертого повторення «А нам цього не задавали»? І взагалі, критичні зауваження на свою адресу Г.Крапівка розцінює не інакше як спроби замаху на його керівне крісло. «Дехто хоче стати директором заповідника», — вважає він.

Що ж, можливо, і справді майбутнє Хортиці не таке безнадійне, якщо в когось ще не зникло бажання навести в заповіднику лад. Правда, такі спроби адміністрація заповідника не схвалювала. Приміром, зовсім безглузду історію розповів голова екологічної асоціації «Екологічна освіта» Віталій Шелегеда. Очолювана ним організація, яка об’єднує запорізьких школярів, відома в місті багатьма добрими справами. До 1995 року асоціація на договірних засадах займалася відновленням заповідної території на острові. Зусиллями юних екологів зібрано й вивезено з балки Молодняга 80 тонн сміття та 18 тонн брухту. Територію, на якій раніше містилося одне з селищ, діти спланували й засадили деревами. Проте, за словами В.Шелегеди, генеральний директор заборонив подальшу роботу під тим приводом, що заповідник працює над створенням генплану. Виходить, гори сміття на Хортиці просто необхідні для належної творчої атмосфери, без якої такий епохальний документ створити неможливо...

Не в захопленні від діяльності нинішньої адміністрації заповідника й міська влада. Зокрема, коментуючи один із виступів генерального директора, міський голова Запоріжжя Олександр Поляк заявив: «Ось він (Г.Крапівка. — В.П.) говорить сьогодні: дати статус селищам. Але якщо ми даємо статус селищам, ми повинні провести газ, дати електроенергію, створити необхідні комунальні умови... Зачекайте, а як же тоді статус заповідника, в якому нічого не можна будувати? Він має говорити про відселення! Він повинен як директор Національного заповідника вимагати в держави гроші. Йому за це платять зарплату».

Проте до вимог справа не доходить. Напевно, тому, що вони можуть загрожувати оргвисновками. Адже набагато простіше й безпечніше не наражатися на конфлікт, зводячи причини всіх бід до відсутності фінансової уваги з боку знеособленої держави. Правда, така позиція не може тривати вічно. Це, зокрема, підтверджує й червневе рішення засідання Запорізького міськвиконкому про створення спеціальної комісії для підготовки... продажу земель острова. Першим кроком має стати розгляд черговою сесією проекту тимчасового призупинення рішення міської влади про передачу острова державі.

— Острів Хортиця — невід’ємна частина міста, — вважає О.Поляк. — Ми раніше ніби подарували острів, фактично не поцікавившись думкою запоріжців. За попередньою, найскромнішою оцінкою, земля на острові Хортиця коштує півмільярда. Острів узагалі неоціненний. Отож раніше міськрада, віддавши безплатно землю острова, позбавила запоріжців величезних грошей. Держава, отримавши у власність острів і назвавши його Національним заповідником, нічого не зробила, не виконала низки зобов’язань.

Цю ідею схвально сприйняло депутатське середовище.

— Острів має статус національного заповідника, а місто, виходить, до нього не причетне, — розповідає голова комісії міськради з питань депутатської діяльності, регламенту та правопорядку Геннадій Бітюцький. — Але заповідник розміщений на території Орджонікідзевського району, на його землях розташовані 35 землекористувачів, 44 об’єкти соцкультпобуту. Наша комісія вважає — острів Хортиця має належати місту.

— Моя думка: якщо хтось хоче створити на острові Хортиця заповідник, нехай викуповує землю і створює заповідник, — вважає О.Поляк. — Нині островом, після набуття ним статусу національного заповідника, фактично ніхто не керує. Острів гине, бо не розвивається й не охороняється.

«На лицо ужасные, добрые внутри»

Одна з найгостріших проблем вітчизняних заповідників — відсутність у них законних прав на володіння землею. За словами голови комітету ВР із питань культури і духовності Леся Танюка, сьогодні жоден із заповідників не має відповідного акта. Отже, питання про те, у чиїй же власності перебуває земля — комунальній чи державній, не лише створює передумови для конфліктів, а й істотно перешкоджає розвиткові заповідників. Наочний приклад того — стан справ на Хортиці.

Досі на острові, який є основною частиною національного заповідника, функціонують сім пляжів, човнова станція, понад 20 оздоровчих установ (санаторіїв, профілакторіїв, баз відпочинку). Частина їх, за твердженням місцевої влади, вже стала власністю закордонних громадян. Утім, вітчизняні господарі острівної нерухомості також не сидять склавши руки. Вони споруджують або перебудовують садиби, гаражі, кафе, як правило, не обтяжуючи себе отриманням офіційних дозволів, найчастіше завдаючи непоправної шкоди історичним і природним пам’яткам.

Показовим прикладом такого господарювання є доля так званих обкомівських дач. У часи горбачовської перебудови комплекс капітальних будівель передали дитячому пульмонологічному санаторію. Проте потребам медицини він служив недовго. У роки незалежності санаторій через брак грошей виселили в один із найзабрудненіших районів міста, а територія, взята в капітальну залізобетонну огорожу, кажуть, перейшла у власність обласних управлінських структур. Очевидно, у них із грошима краще, судячи з відремонтованих на європейському рівні корпусів.

І найцікавіше — далеко не всі господарі землі на острові мають договори на її оренду. Чимало просто звільнені від таких витрат. Та й у тих, кого не удостоєно титулу vip-власника, також навряд чи є підстави нарікати на відсутність прихильності. Адже ставка оренди заповідної землі не перевищує тариф, установлений для звичайної міської території.

Досить привільно поводяться в Національному заповіднику любителі активного відпочинку, влаштовуючи пікніки навіть у зоні абсолютної заповідності. Практично безперешкодно орудують на острові браконьєри, знищуючи нерестовища риби й диких тварин. Це з їхньої вини на Хортиці зникли лосі, а зараз катастрофічно зменшується поголів’я диких кабанів, козуль та іншої звірини. Утім, інакше й бути не може. Охорона заповідника, за великим рахунком, зводиться до міліцейського поста на шляху до плавневої частини острова. Та й той діє лише в сезон збирання врожаю фруктів і овочів. Адже досі понад 1000 гектарів заповідної землі підпорядковане адміністрації заповідника господарство використовує для вирощування суниці, черешні, інших фруктів, овочів і навіть соняшнику. Причому з застосуванням хімічних засобів захисту рослин, що для заповідної землі взагалі неприпустимо. Не кажучи вже про те, що в господарстві розводять свиней. Зрозуміло, не диких. Справа ця, як відомо, копітка, тому, напевно, немає часу на книжки й монографії.

Нарешті, ще одна болюча тема Хортиці — її жителі. За приблизними підрахунками, постійне населення острова становить приблизно 3 тис. чоловік. Точна кількість жителів, на жаль, невідома, оскільки прописку на острові заборонено з квітня 1993 року, відповідно до постанови Кабміну. Як випливає зі змісту третього пункту документа, у тому самому році планувалося вирішити й питання про їх відселення. Але проблема, що називається, зависла, і перспективи дуже туманні. Хоч, зокрема, для жителів 270 квартир колишнього наукового містечка вона зовсім не другорядна. Приватизувати житло їм заборонено, прописувати родичів — також. Такі вимоги закону. І начебто вони справедливі, та ось тільки люди не в змозі второпати, як саме порушиться заповідний режим, коли власниками свого житла стануть вони, а не держава? Можливо, багатоповерхівки планують знести? Тоді навіщо до них прокладають нові комунікації? Чого це раптом влада зайнялася благоустроєм побуту остров’ян? Дуже вже це скидається на простий і цинічний розрахунок: невдовзі люди похилого віку, яких у містечку більшість, підуть із цього світу. Хто стане новими власниками їхніх квартир — залишається лише здогадуватися...

Ці й багато інших питань щодо долі Хортиці та її жителів залишатимуться нез’ясованими доти, доки влада не визначиться, як же насправді вона хоче облаштувати острів. І навряд чи існує інший спосіб розв’язання проблеми, як ухвалення реального, наукового обгрунтованого генерального плану розвитку заповідника. Саме плану, а не ерзац-проекту, названого «Концепцією розвитку Національного заповідника «Хортиця», що його склала група запорізьких чиновників. Він від самого початку викликав діаметрально протилежні оцінки, підливши олії у вогонь давньої дискусії про майбутнє Хортиці.

Гендиректор Крапівка вважає: «ажіотаж навколо заповідника почався з виборів до Верховної Ради». Напевно, він таки має рацію. Варто лише додати, що поява на світ «Концепції» відіграла в його розвитку далеко не останню роль. Особливо тієї частини документа, в якій ідеться про першочергові завдання у сфері розвитку транспортної інфраструктури Національного заповідника. І зокрема — про будівництво нових мостових переходів через Дніпро.

«Вроде не бездельники и могли бы жить»

Для Олександрівська на лівому березі Дніпра, згодом перейменованого на Запоріжжя, міст через річку був далеко не першою необхідністю. Потреба в ньому виникла у зв’язку з будівництвом Єкатерининської залізниці. Так, на початку XX століття місто обзавелося найбільшим у Європі двоярусним металевим однопрогінним консольним Кічкасським мостом. Правда, вік його виявився коротким — уже 1931 року міст демонтували, інакше з введенням в дію Дніпрогесу він був би відрізаним від берегів. З розвитком металургійного комплексу місто «обросло» ще двома мостовими переходами через Хортицю. Під час війни їх було зруйновано, а на їхньому місці збудували нові за проектом інженера Бориса Преображенського. На певний час транспортну проблему для Запоріжжя вдалося розв’язати, але невдовзі вона знову загострилася.

З початку 70-х розпочалася інтенсивна забудова правобережжя. Кількість його жителів невдовзі становила майже третину населення обласного центру. Аби якось поліпшити транспортне сполучення двох міських територій, 1974 року спорудили арковий міст, який з’єднав правий берег з островом Хортиця. Проте будували настільки поспішно, що брак виявили вже під час випробування. Під навантаженням несуча балка зруйнувала бетонну шафову стінку, проте акт приймання підписали, і міст достроково здали в експлуатацію. Відтак лише через 16 років просів і лопнув у кількох місцях один зі стояків моста, почали заглиблюватися в грунт палі. За приблизними підрахунками, на ремонт було потрібно 3 млн. грн. Проте ні в місцевої влади, ні в уряду таких грошей не знайшлося, тому в середині минулого року рух аварійним мостом закрили. Тим часом на мости Преображенського випало більш як подвійне навантаження, до того ж в аварійному стані виявився мостовий перехід через греблю Дніпрогесу.

У тому, що без додаткового мостового переходу повноцінне життя міста неможливе, давно ніхто не сумнівається. Проблема лише в грошах на його будівництво. Адже, за найскромнішими підрахунками, знадобиться не менше 200 млн. дол. Це майже в 2,5 разу перевищує бюджет обласного центру на нинішній рік. Сподіватися, що потрібну суму виділить уряд, щонайменше, наївно. Тому місцева влада періодично повертається до проблеми, вирішення якої щоразу відкладається на майбутнє. Хоч які проекти розглядали — і збір коштів за рахунок запровадження платного проїзду діючими мостовими переходами, і наведення понтонної переправи, і будівництво порома... Але, на жаль, усі вони виявлялися або нереальними, або надто витратними. І щоразу проблема будівництва моста торкалася Хортиці. Острів неодмінно розглядався як складова частина транспортної магістралі, що, за задумом ініціаторів, дозволяло здешевити будівельні витрати.

Одним із найрезонансніших стало обговорення проекту будівництва мостів, розробленого наприкінці 80-х за завданням міської влади. Особливість його полягала в тому, що задля економії коштів передбачалося прокласти магістраль по заповідній частині острова. Влада наполягала — цей проект найбільш реальний для втілення в життя. Екологи, зрозуміло, були категорично проти. Дискусія набула такої гостроти, що вирішили провести своєрідний референдум. У місцевій газеті (тоді ще друкованому органі обкому КПУ) опублікували чотири варіанти запропонованих мостових переходів. І хоча підтримуваний владою проект подали в найвигіднішому освітленні, сталося непередбачене. З понад 6 тис. городян, учасників обговорення, лише менше третини готові були пожертвувати Хортицею заради розв’язання транспортної проблеми. Половина учасників опитування висловилася за те, що міст потрібно будувати південніше, в обхід острова.

«По такому случаю с ночи до зари»

Хоч як це дивно, черговий мостобудівний «напад» стався через дурницю. Як розповідає легенда, один житель Запоріжжя під час прямої лінії торік у лютому звернувся безпосередньо до Президента з претензією щодо транспортної проблеми в місті. Реакція була негайною. Прем’єр-міністру наказали до квітня визначитися з обсягом фінансування й розробкою ТЕО будівництва автодорожного переходу через Дніпро до Запоріжжя. Прем’єр, відповідно, доручив голові облдержадміністрації підготувати узгоджені пропозиції. Але це збіглося з черговою зміною обласної влади, тому наприкінці березня з суплікою про виділення цільовим призначенням 17 млн. грн. для оплати проектування й початку будівництва мостового переходу звернувся вже міський голова О.Поляк. Ситуація повторюється. Знову з’являється президентське доручення прем’єрові, доповнене прем’єрським дорученням главі обладміністрації. Про фінансування поки що не йдеться, але в рахунок майбутньої оплати виконуються проектні роботи на 400 тис. грн. Так народилося чергове ТЕО будівництва нового мостового переходу через Дніпро.

Суть майбутнього проекту зводиться до спорудження двох нових мостів паралельно діючим мостам Преображенського. А взагалі, концепцією розвитку Запоріжжя, на додачу до згаданого Центрального мостового переходу, в місті передбачається будівництво ще двох: Південного, з кошторисною вартістю приблизно 760 млн. грн., і Північного, який коштуватиме 500 млн. Чому як першочерговий влада вибрала саме Центральний мостовий перехід? Ну, зрозуміло, адже він найдешевший. За давніми підрахунками, для його спорудження було потрібно 440 млн. грн. Нині ця сума — вже справжнісінький мізер.

— З 1988 року ми говоримо про мости, — заявив на одному з засідань голова облдержадміністрації Є.Карташов. — Говоримо, що потрібно провести міст за островом Хортиця. Так, це найкращий варіант. Однак про те, що цей міст коштуватиме 3 млрд. грн., не говорить ніхто.

Презентація ТЕО спорудження нового мостового переходу через Дніпро відбулася торік у грудні, збігшися в часі з візитом тоді ще глави президентської адміністрації В.Литвина. Природно, керівництво області, скориставшись нагодою, звернулося з проханням виділити 2002 року на будівництво 90 млн. грн. за рахунок держкапвкладень. Відповідь високого гостя була гранично дипломатичною: «Відразу важко сказати, чи подобається міст. Головне — потрібно, щоб були вирішені й соціальні проблеми, і водночас щоб ми не втратили нашу історичну колиску, якою є Хортиця. За делікатного, відповідального підходу цю проблему можна розв’язати».

Думка Президента щодо цього була набагато конкретнішою. Відвідавши Запоріжжя в березні, Леонід Данилович на кілька хвилин заїхав на Хортицю, де зі спеціально побудованої альтанки, до якої вела дбайливо викладена бетонна доріжка (що як дощ піде!), оглянув місце ймовірного будівництва. А потім на прес-конференції висловив свою думку. Цитую за оригіналом: «І треба в цьому році розпочинати будівництво переходів через Дніпро. Я ще раз подивився, де будуть ці мостові переходи, дороги — там нема проблем екології чи то збереження Хортиці, як хтось хоче це зробити. Навпаки, на мій погляд, і не тільки на мій погляд — сьогодні виступали фахівці, — якщо середня швидкість руху через цю дорогу складає 10 км, а в часи пік 4 км, то розумієте, що це за екологія! Коли передбачається швидкість не менше 80 км. Тобто закінчили всі дискусії — починаємо працювати».

Ось так, майже за Цезарем — прийшов, побачив, ухвалив. Щоправда, не зрозуміло, чого це Президент вирішив, що машини мостом рухатимуться зі швидкістю не менше 80 кілометрів на годину, якщо в межах населеного пункту вона не повинна перевищувати 60? Та ба, у цьому його переконували фахівці...

Втім, який сенс вимірювати швидкість машин, які не проїхали непобудованими мостами? Краще поцікавимося, де ж планують узяти гроші на будівництво? Виявляється, влада сподівається отримати від держави 10—12 млн. дол. і ще зібрати певну суму в місті. Щоб цього вистачило бодай на підготовку проектної документації. А решта — тільки розрахунки на щедрого інвестора. І якщо такий знайдеться, якщо фінансування буде повним і своєчасним, а будівельні роботи — високоорганізованими, то нову автотранспортну магістраль побудують через шість-вісім років. Це в ідеальному разі. А в кращому... Не зайве врахувати досвід сусідів-дніпропетровців, які будували свій четвертий міст 18 років.

Навіть якщо Запоріжжю з термінами пощастить більше, однак залишається загадкою, як бути з наявною в місті транспортною проблемою протягом (вдамося до оптимістичного прогнозу) найближчого десятиріччя? Про це влада чомусь мовчить, геть-чисто відкидаючи альтернативні варіанти. Приміром, пропозиції, що раціональніше спочатку зайнятися ремонтом Аркового моста, реконструкцією під’їзних шляхів до мостів Преображенського, які надалі слід використовувати для суто внутрішньоміських перевезень. А по-справжньому об’їзний міст, що дозволяв би скерувати транзитний транспорт не через центр міста (як нині планується), усе-таки будувати північніше або південніше Хортиці.

«И рыдают бедные, и клянут беду»

За великим рахунком, міст — це не лише один з різновидів транспортних магістралей. Його призначення — не тільки з’єднувати береги, а й об’єднувати людей. І те, що в Запоріжжі мости стали предметом розбрату, протиприродно.

Основним опонентом концепції облаштування заповідника стала створена торік у червні міська асоціація «Захистимо Хортицю», яку очолив народний депутат Анатолій Єрмак. Організація від початку виступила проти будівництва мостів через острів, що, природно, не сподобалося владі.

— Мене дивує, коли деякі особи, уявивши себе справжніми захисниками історії та природного багатства Хортиці, вважають, що їм там, у Києві, з Печерських пагорбів, краще видно й відомо, що та як будувати в Запоріжжі, — висловив свою думку Є.Карташов. — Такого не буде. Це я заявляю з усією відповідальністю. Ми не допустимо розіграшу політичної карти на тлі наших соціальних проблем.

Міський голова висловився конкретніше: «Мені не зрозуміла позиція народного депутата Єрмака, який заявляє, що новий міст знищить унікальну флору та фауну острова. Там, де будуватиметься міст, уже давно промислова зона. Жаль, що люди, які живуть у Києві, не розуміють проблем жителів Запоріжжя». Перепало від нього й іншим захисникам Хортиці. «Чому Удовенко лізе у внутрішні проблеми запоріжців? Можливо, для того, щоб 250 мільйонів доларів спрямувати в інший бік?» — суворо запитував екс-генерал. І відразу робив безкомпромісний висновок щодо тих, хто виступав на захист заповідника: «Це вороги Запоріжжя й вороги острова Хортиця».

Отож, у стані ворогів опинилася Велика Рада Запорізького війська Низового «Запорізька Січ», яка звернулася з відозвою не допустити знищення національної святині. Знайшлися «недруги» й за кордоном — в особі Кубанського козацтва, яке закликало запоріжців «не допустити сваволі влади». А з протилежного боку барикади виступили деякі запорізькі нардепи, промисловці, традиційно в усьому солідарні з владою громадські організації та політичні партії, які підтримали ідею будівництва мостових переходів у листах до Президента, Верховної Ради, Кабміну. Мабуть, однією із найколоритніших була заява народного депутата Геннадія Горлова: «Ми, депутати по нашому регіону, гризтимемо землю, щоб зробити мости в місті Запоріжжі».

До поїдання грунту поки що не дійшло, але гризні у зв’язку з мостами в Запоріжжі вистачає. Інакше тривалу суперечку, на жаль, не назвати. Про це цілком переконливо свідчать зразки «аргументів», які вихлюпнулися на сторінки місцевої преси: «строчит письма», «гонит волну», «мусолит тему», «отдельные не в меру политизированные деятели, присвоившие себе пожизненный титул украинских национал-патриотов», «от слезливых завываний и стенаний по поводу мнимого «угнетения нэньки-Украины людьми с имперской психологией».

Природно, що протиборчі сторони сповнені прагнення привернути на свій бік громадськість. Інколи доходить до курйозів. Те, що об’єднані есдеки не лише звернулися з відозвою, а й провели збір підписів на підтримку будівництва мостового переходу, загалом не викликало особливого подиву. Коли в політиків з’явилася нагода продемонструвати громадську активність, то чого б нею не скористатися? Та що змусило міських комунальників поквартирно збирати підписи «за міст», незрозуміло. Залишається тільки припускати, що основною роботою вони не надто завантажені. До речі, технологія моніторингу була дуже своєрідною, оскільки інтерв’юери цікавилися ставленням до будівництва моста взагалі, а не певного варіанта. Зрозуміло, за такого підходу результати «громадської думки» передбачити нескладно.

Певні надії місцева влада покладала на приїзд на початку вересня групи народних депутатів на чолі з головою парламентського комітету з питань культури і духовності Лесем Танюком. Цей візит стався напередодні запланованого розгляду на дні уряду у ВР проблем утримання вітчизняного природно-заповідного фонду. Влада плекала надію на депутатську підтримку проекту будівництва мостових переходів. Певною мірою вона виправдалася, оскільки ніхто з гостей проти мосту нічого не мав. Вони лише нагадали, що мета поїздки — оцінка стану заповідника. Тому від підписання запропонованого протоколу, який закликав до будівництва мостів, нардепи дипломатично відмовилися, пославшись на відсутність повноважень і невивченість питання.

Таку позицію господарі сприйняли як образу, а місцеві ЗМІ дружно стали докоряти парламентаріям за «нерозуміння», «нерозбірливість», прагнення «задовольнити політичні амбіції». Ця сама тема звучала і на спеціальній позачерговій сесії міськради під спільним девізом «Не вчіть нас жити, краще допоможіть матеріально». Звісно, кожен може мати власну точку зору, але тут методи її обстоювання важко назвати розумними.

«В день какой — неведомо, ни в каком году»

За суто формальними ознаками можна, звісно, вважати, що ухвалена 12 вересня ц.р. постанова ВР про реалізацію державної політики у сфері виконання вимог охорони природно-заповідного фонду дозволяє сподіватися, що в Запоріжжі все-таки почнуть будувати мости. Оскільки Кабміну рекомендовано передбачити в бюджеті-03 кошти на їх проектування та спорудження. Та, по-перше, рекомендація — не директива. А по-друге, фінансування якого проекту може передбачати бюджет наступного року, якщо тією ж таки постановою відведено тримісячний термін на вивчення чотирьох альтернативних варіантів мостових переходів? І, до речі, займатися цим доручено комітету з питань культури і духовності. Тому самому, з яким запорізька влада уже встигла посваритися. Якщо цих аргументів не досить, можна навести ще один — гранично зрозумілий.

— Для будівництва мосту потрібно вісім-дев’ять років і щорічно виділяти під це 150—200 млн. грн., — каже голова бюджетного комітету ВР Петро Порошенко. — Якщо врахувати, що бюджет 2003 року зменшують на 20 відсотків, то на мости грошей не буде. А цей політичний галас навколо них спрямований на пошук ворога, а не на вирішення питання.

Цікаво, чи згадають про національний заповідник після того, як укотре вгамуються мостобудівні пристрасті?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво