ОСІНЬ НАСТАНЕ — ВЕСЕЛО СТАНЕ - Економіка - dt.ua

ОСІНЬ НАСТАНЕ — ВЕСЕЛО СТАНЕ

1 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 1 серпня-8 серпня

Історія любить повторюватися, особливо приватизаційна. Наприкінці липня здалося, що повернувся 2000 рік...

Історія любить повторюватися, особливо приватизаційна. Наприкінці липня здалося, що повернувся 2000 рік. Знову точаться розмови про вже продані акції Запорізького алюмінієвого і Миколаївського глиноземного — точніше, про невиконання узятих під час їхнього продажу зобов’язань. Тепер ФДМ оголосив конкурс із багатостраждального 54-відсоткового пакета «Рівнеазоту». Загалом, коло майже замкнулося.

Та все ж на календарі 2003-й — тому відмінності є. За три роки в країні сталося чимало подій. Низка бізнес-груп помітно здала, решта — пересварилися.

Приміром, битва за акції Нікопольського заводу феросплавів зараз ведеться між «Інтерпайпом» і Приватбанком, що 2000 року досить мирно співіснували— принаймні, обходилися без публічних сутичок.

Однак не встигла трохи зійти хвиля після чудово конкурентного продажу блокуючого пакета НЗФ, як Кабмін вирішив виставити на продаж останній держпакет. Цікаво, але ще навесні держава мотивувала його залишення в держвласності, яке значно знижувало потенційну вартість продажу, необхідністю контролю над інвестором. Вочевидь, трьох місяців виявилося досить, аби зрозуміти: «Інтерпайп» — це те, що треба. Інша річ, наскільки з цим погодиться ще один дніпропетровець, Ігор Коломойський, чиї дружні структури контролюють 25% акцій цього ж заводу. Якщо останній держпакет потрапить до відкритого продажу, кожна зі сторін може скупити контрольний пакет.

Щоправда, умови попереднього конкурсу передбачають право «першої ночі» для «Інтерпайпу», проте все ще може бути... Особливо з огляду на те, що консорціум «Придніпров’я» не зможе похвалитися жодними особливими досягненнями на НЗФ — занадто мало часу минуло. А доступ сторін на Банкову зараз цілком порівнянний. Тож чи буде друга серія НЗФ настільки ж захоплюючою, як і попередня, покаже вже нинішня осінь.

До речі, зараз ФДМ доведеться шукати оцінювача, аби з’ясувати, скільки остання четвертушка цього заводу коштує. Сенсу в цьому заході практично немає, у незалежність оцінки абсолютно ніхто не вірить. По тому ж НЗФ протягом одного року ФДМ оплатив (і прийняв результати) двох оцінок, одна з яких перевищує другу вчетверо!

Взагалі ж непобитим рекордом залишається оцінка створеного 2001 року на базі так і не проданого Макіївського МК ЗАТ «Макмет» — там «государеві» залізячки (тобто сам завод) оцінили в 50 млн. дол., а от інтелектуальний внесок місцевих бізнес-груп виявився значно більшим — 200 млн. дол., тобто більше мільярда гривень. Що такого цінного внесли донецькі товариші — довели теорему Ферма чи обгрунтували, чому двічі по два менше за десять, невідомо, але Фонд оцінку внеску тоді затвердив. Ще одна крайність — це коли нафтову компанію, що має запаси ресурсів на сотні мільйонів доларів, оцінили в 1 млн. дол. Одно слово, оцінка у нас найоб’єктивніша у світі...

Якщо про НЗФ Приватбанк усе літо торочив, що продали дешево (на що йому іронічно радили показати об’єкт, який він сам купив задорого), то щодо решти об’єктів потенційні покупці зі зворушливою одностайністю скаржилися публіці, який негодящий товар їм пропонують.

Ситуація навколо Чорноморського суднобудівного заводу дійшла до того, що навіть сумирному і незлобивому ФДМ довелося змінити оцінювача. ФДМ не без підстав вважає, що одержувати за завод менше 50 млн. дол. нерозумно. Приміром, зараз схожу суму просять за один із суднобудівних заводів менших розмірів... Бідолаху оцінювача, який уявляє, що йому скажуть у Донецьку, коли він запропонує віддати такі грошенята на користь держави, теж можна зрозуміти. Загалом, сторони розійшлися. У принципі, заводом цікавляться не лише донеччани, а й росіяни разом із греками, тож цілком можливо, що гроші від продажу ФДМ все ж отримає.

До речі, самі бізнес-групи на теренах СНД запропоновані до приватизації великі підприємства оцінюють досить просто і точно. Як правило, це половина середньорічного обороту такого заводу за три роки. Залежно від ступеня інтересу і ступеня розкраденості сума може бути трохи меншою чи більшою, але загалом правил дотримуються. Малі підприємства можуть іти й дорожче, але за межі двох річних оборотів сума теж не виходить. Ну а суми боргів, настільки страшних у балансах, покупців бентежать мало.

Як правило, після купівлі починаються задушевні бесіди з кредиторами, за результатами яких борг схудне разів у п’ять-шість. Мотивація щонайпростіша: хочеш хоч щось отримати — погоджуйся на те, що даємо. Не згоден? Ну що ж, років десять посудимося, а там подивимося. Благо, суди в Україні мало того, що незалежні, то ще й судові позови обходяться недорого... Такі душевні пропозиції називаються «згортанням кредиторки».

Взагалі не слід закидати бізнесменам зайву скнарість. Рідна держава не лише погано продає — ще гірше вона управляє. У липні після кількох років відстрочок усе-таки реалізовано блокуючий пакет акцій знаменитого колись харківського «Хартрону». Заплативши мільйон доларів, російський покупець одержав руїни колишньої слави: оборот підприємства, яке гриміло на весь Союз, нині недотягує до рівня продажів середнього за розмірами універмагу. Це невеликий приклад того, як корисно залишати об’єкти у держвласності.

Слід віддати належне — до Києва це теж стало доходити. Зокрема, попри численні спроби роздрібнити 98-відсотковий пакет Дніпровського меткомбінату на дві частини і залишити контрольний за державою, такий номер не пройшов. Занадто вже зрозуміло, що за таких умов держава все одно не матиме впливу. Вона й нині, маючи майже стовідсотковий пакет, не в змозі провести на підприємстві збори акціонерів. Як зазначалося, суди в нас незалежні, а вже які вони часом уважні до інтересів малих акціонерів, просто описати важко.

Тож попри палке бажання «Індустріального союзу Донбасу» заощадити на купівлі мільйончиків так із 70 доларів, пробити питання не вдалося. Прийнято рішення продавати одним пакетом, а отже доведеться витрачати ресурс і платити — орієнтовно 150 млн. дол.

Зате на «пожований» пакет акцій метзаводу імені Петровського, із яким сталася прекумедна історія — в управління передали 60%, а повернули 42%, покупців не знайшлося. Це не означає, що його не можна продати, просто покупці поки вважають ціну надмірною. Але ж за бажання їх можна переконати...

На тижні на світ Божий вийшов ще один довгобуд приватизації — «Рівнеазот». Колись на його базі намагалися продемонструвати чесний і відкритий продаж в українському виконанні. Мету досягнули на 120%. Показали в абсолютно наочному вигляді, про що «ДТ» свого часу не раз писало.

Конкурс нескінченно переносили, Кабміном гуляло море доповідних записок — від ФДМ до СБУ. Ну і, звісно, там само (плюс ще в адміністрації Президента) постійно миготіли знайомі обличчя потенційних покупців. Для повного щастя низка з них вважала за потрібне провести два-три мітинги трудящих у Рівному (учасникам яких навіть дали можливість трохи поправити своє матеріальне становище). Участь же іноземного радника з приватизації надавала події трагікомічного відтінку: бідолаха впав у ступор, і так із нього й не вийшов. Хіба що гроші одержав.

Найбільш пам’ятною фішкою була спроба керівництва заводу протягнути через Верховну Раду закон про особливості приватизації «Рівнеазоту». Відповідно до нього, блокуючий пакет — фактично із заліку за борги — передавався контрольованому тим самим керівництвом ЗАТ «Трудовий колектив «Азот». Ідею зрештою зарубали.

Однак пригоди тільки починалися. Коли з конкурсу зістрибнули переможці-росіяни, виявилося, що гарантія великого тамтешнього банку коштує рівно стільки, скільки папір, на якому вона написана.

На перший план автоматично вийшла структура Костянтина Жеваго, що розвинула шалену діяльність, аби виграти конкурс. Пішла довга серія судів. Зрештою, конкурс скасували, а пакет передали в управління обладміністрації. Та, у свою чергу, різко потоваришувавши із Жеваго, звільнила старих заводських менеджерів...

Відбувалося все це захоплююче, із барикадами й ЗМОПом, але два роки потому завод, де замінилося кілька складів керівництва, є жалюгідним видовищем.

Одних збитків за минулий рік — близько 14 млн. дол. Підприємство то зупинялося, то працювало, але загалом упевнено котилося вниз. До речі, зараз стартова ціна становить менше 9 млн. дол. (нагадаємо, що 2000 року покупці були готові заплатити 22—25 млн. дол.) і не факт, що різко піде вгору. За два роки пертурбацій завод капітально обріс боргами, та й устаткування новішим не стало.

Претендентів на «Рівнеазот» кілька, і серед них не лише знайома постать пана Жеваго. Ходять чутки і про інтереси Віктора Пінчука. З огляду на попередній досвід і незлобливу репутацію низки претендентів, приватизація знову буде ненудною.

Як бачимо, доробок із конфліктів на осінь накопичено чималий. А тут іще, дивися, приспіє приватизація 43-відсоткового пакета Кременчуцького НПЗ, провести яку вже цього року український Президент обіцяв своєму татарстанському колезі. Наскільки відомо, у день народження Леоніда Даниловича з Казані прилетить із поздоровленнями пан Шаймієв. Ну і з розмовою про те, про се. Ціна питання близько 180 млн. дол., плюс велика бійка за участю «Татнефти», Укрсиббанку, Приватбанку, а можливо, і ТНК. Загалом нудьгувати не доведеться, а скільки в результаті буде грошей у бюджет — це вже інша річ.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво