ОЛІЙНІ РІКИ В КРЕДИТНИХ БЕРЕГАХ

Чи не єдиним продуктом на вінницьких базарах, який протягом року практично не дорожчав, була олія. Ціна на неї поповзла вгору лише з настанням весни. Але не підвищення атмосферної температури викликало зростання, а спершу тихий шепіт всезнаючих базарників, а там і добре чутний голос засобів масової інформації: знову щось не все гаразд у нашому олійному королівстві, знову всемогутні трейдери вивозять насіння соняшнику, ріпаку та сої за кордон, а наші переробні заводи зупиняються.

Базарні чутки часто мають здатність справджуватися. Принаймні на Вінницькому олієжиркомбінаті завод з виробництва олії зупинився на ремонт не в звичне літнє міжсезоння, а вже зараз. Комбінат залихоманило саме через нестачу сировини, якої із запровадженням вивізного мита в розмірі 23% начебто мало бути в рідній державі навалом. Але, як заведено останнім часом, те, чого в нас повинно бути багато, іноді щезає майже геть завдяки спритності окремих наших співвітчизників, для яких рідна держава асоціюється з коровою, котру треба не годувати, не поїти, а тільки доїти, аж поки не впаде. Вони винахідливо обійшли грізне експортне мито, почавши вивозити соняшникове насіння за кордон не на продаж, а начебто на переробку — що ніяким митом не обкладається. А те, що наші переробні заводи при цьому позупинялися, то вже тільки їхня, себто цих заводів, проблема.

А й справді проблема. В кожному разі для Вінницького олієжиркомбінату, який протягом останніх трьох років докладає відчайдушних зусиль, аби утриматися на плаву серед дев’ятого валу, що зруйнував вітчизняну економіку. Одне з найбільших українських підприємств такого профілю, де працює тисяча вінничан, наприкінці 90-х опинилось у скруті, виходом з якої уявлялося тільки банкрутство. За 33 мільйони гривень статутного фонду — майже стільки ж боргів перед кредиторами. При цьому 54,57% акцій належало державі, а за законом банкрутувати не до кінця приватизоване підприємства заборонялось. Та й для області позбутися такого платника податків, переробника сировини було надзвичайно збитково, адже тоді за межі краю виводились би значні товарно- фінансові потоки. Тому й закономірною була прискіплива увага до комбінату обласного керівництва.

— Ухвалили рішення звернутися до кредиторів з такою-от тезою: «Тільки працююче підприємство здатне роздати борги», адже активів його б не вистачило, щоб розібрати частинами, — розповідає керівник підприємства Владислав Мормітко. — Але це потребувало скрупульозної роботи з кредиторами. А їх — майже 70 юридичних осіб, у тому числі й державні структури. І чимало з них були налаштовані все ж забрати борги майном. Тому комбінат буквально врятувало рішення арбітражного суду про припинення вилучення майна й дозвіл комбінатові працювати. І, поки закон про 23-відсоткове мито ще був у силі, у нас з’явилася можливість потроху спинатися на ноги. Вперше за останні роки в 1999-му отримали прибуток і почали розраховуватися з робітниками, платити за енергоносії, сплачувати податки. Нам навіть здалося, що найстрашніше — загроза розчленування комбінату, страйки, конфлікти у колективі, спричинені простоями і невиплатою зарплати — вже позаду. А попереду — не те щоб світле, та все ж стабільне майбутнє.

Однак декому з кредиторів більше хотілося синиці в руці, тобто вилученого з комбінату конкретного майна, ніж примарного журавля в небі з невизначеного комбінатівського майбутнього. З цього й почався для підприємства 2000 рік. І знову комбінат було врятовано — тепер новим законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Закон передбачав можливість відновлення платоспроможності підприємства без припинення виробничої діяльності за умови прибуткової роботи. При цьому керують підприємством кредитори.

Що встиг комбінат лише за минулий рік, найкраще демонструють цифри. Вони свідчать про збільшення виробництва товарної продукції на 31,4 мільйона гривень, олії — на 31%, маргаринової продукції — на 73%, саломасу — на 21%. Завантаженість виробничих потужностей зросла з 35 до 58,2%. При цьому освоєно нові технології переробки ріпакової та соєвої і навіть такого екзотичного для України продукту, як пальмовий олеїн (а куди дітися — коли наше насіння вивозиться, то щось мусить і ввозитися; от і пливуть з Малайзії в Україну танкери, по вінця наповнені пальмовою олією). Зайве й говорити що за такого істотного зростання показників постійно виплачується зарплата (з боргами включно), а до держбюджету перераховано понад 5 мільйонів гривень.

А ось виплатити борги кредиторам виявилося не так просто. Адже, оскільки комбінат працює на давальницькій сировині, то власне кредиторський капітал і далі підтримує його діяльність. Розрахуватися ж із ним за умови, що частину прибутку треба постійно спрямовувати на розвиток підприємства, нині практично неможливо. Однак є цікаві ідеї як з гідністю вийти з такого становища.

— У нас є проект відновлення платоспроможності, тобто санації комбінату, — говорить В.Мормітко. — Одночасно збережеться ліквідним пакет акцій, що перебуває у державній власності. Це можна здійснити методом капіталізації боргових зобов’язань. А саме — через зменшення номінальної вартості пакета акцій, що належить діючим акціонерам, і одночасну передачу акцій на суму боргових зобов’язань кредиторам, без зміни статутного фонду комбінату. Якщо піти таким шляхом, то з’явиться можливість нагромадження оборотних коштів за рахунок прибутку, отриманого від виробничої і комерційної діяльності.

До такої пропозиції варто прислухатися. Арбітражний суд призначив Владислава Григоровича керівником санації підприємства. Виробничник-практик з великим стажем роботи, він постійно займався ще й науковою діяльністю. Нині кандидатський ступінь дозволяє йому глибше бачити причиново-наслідкові зв’язки багатьох процесів, глибше вникати в їх суть. І шляхи вирішення багатьох питань він вбачає в сучасному підході до усталених речей.

Адже що основне сьогодні для комбінату? Насамперед — збереження функціональної цілісності діючого виробництва. Нині воно об’єднує три взаємопов’язані заводи: олієекстракційний, гідрогенізаційний та миловарний. Потужності першого з них дозволяють переробити за добу 450 тонн соняшникового насіння, або 270 тонн сої чи 225 тонн ріпаку. І ще, крім рослинної олії, випускати близько 200 тонн на добу тостированого шроту — цінного корму для домашніх тварин і птиці.

Розрахунки ради кредиторів та спеціалістів обласного управління сільського господарства засвідчили, що забезпечувати сировиною такий великий комбінат цілком спроможна сама область. Та й усе, що діялось останніми роками для порятунку та збереження олієжирового комбінату, робилося не лише з відома, а за найактивнішої підтримки обласного керівництва. Тому й закономірно, що рада кредиторів підприємства прагне надати фактичному стану справ юридичного статусу, тобто добитися передачі державного пакета акцій, що нині належить Фонду держмайна, під регіональний контроль. Однак ці питання — у компетенції Кабінету міністрів. А практично будь-які проблеми, котрі раз у раз назбируються на комбінаті, все одно розв’язуються на місці.

Крім тих, що й справді можуть вирішитися лише у столиці. Тому й з болісною увагою стежать керівники комбінату за парламентськими перипетіями навколо ставок експортного мита на насіння соняшнику, ріпаку, сої, переживаючи кожне депутатське рішення як особисту драму. Адже від того, яка цифра вигулькне в остаточному варіанті закону, залежить не тільки доля Вінницького олієжирового комбінату, що залишається діючим підприємством лише завдяки розумним і патріотичним законам та майже героїчним зусиллям колективу та причетних до його збереження людей. А й, за великим рахунком, від цього залежить доля всієї галузі. А отже, й ті ціни на базарі, від яких щодня залежить добробут кожного з нас.