Олександр Савченко: «Власник банку відповідає за депозити як громадян, так і юридичних осіб»

Поділитися
Вочевидь, посада заступника голови НБУ, яку 2005 року зі скандалом залишив Сергій Яременко, має «погану карму»...

Вочевидь, посада заступника голови НБУ, яку 2005 року зі скандалом залишив Сергій Яременко, має «погану карму». Наступник пана Сергія на цій посаді Олександр Савченко теж у результаті став не до вподоби на Інститутській, 9. І зараз, фактично, уособлює так звану внутрішню опозицію керівництву Національного банку.

У чому полягають основні розбіжності з генеральною лінією, а також про власне бачення розв’язання проблем, які накопичилися в банківській системі та економіці, Олександр САВЧЕНКО розповів читачам «Дзеркала тижня».

— Олександре Володимировичу, за нашими даними, саме ви є тим «порядним заступником», про якого свого часу згадувала прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Чи не вашою інформацією вона послуговувалася, коли обвинувачувала Національний банк у зловживаннях?

— Ніколи і нікому не давав жодної інформації, яка могла б прямо чи опосередковано компрометувати НБУ.

— І з віце-прем’єром Турчиновим ви не зустрічалися, аби пояснити, що, на ваш погляд, відбувається неправильно в НБУ?

— Зустрічався і розмовляв кілька разів, але жодної інформації — ні усної, ні письмової, яку можна було б використати для висування таких обвинувачень, — не давав і не міг дати. Взагалі, вважав і вважаю, що між НБУ та урядом мають бути постійні контакти і пояснення своїх політик з метою координації дій. І це стосується не тільки згладжу­вання можливих конфліктів між монетарною та фіскальною політикою, а й, наприклад, можливості використання гривні в торгівлі з білоруськими підприємствами, неінфляційного фінансування дефіциту державного бюджету тощо.

— Тоді поставимо запитання інакше. У чому ваше власне відчуття непрофесіоналізму дій Національного банку? Проти чого ви виступаєте?

— Я не хочу нікого обвинувачувати в непрофесіоналізмі, оскільки і мені як члену правління НБУ ці претензії можна адресувати безпосередньо. Просто є стандартні і зрозумілі відповіді на ті виклики і проблеми, з якими зіштовхнувся Національний банк.

Я не кажу, що це в підручниках написано, але професіональний банкір, котрий обіймає високу позицію в НБУ, має розуміти, які кроки він повинен робити в умовах кризи.

Перший простий крок, очевидний навіть без аналізу, — це необхідність обмежити можливість банків для валютних спекуляцій. Адже те, що добре в нормальній ситуації, коли що більше спекулянтів, то більша ліквідність ринку та адекватніший ринковий курс, стає очевидною проблемою в умовах, коли ринок розбалансовано панікою та іншими кризовими явищами.

Цього можна досягти, наприклад, шляхом зниження нормативу відкритої довгої валютної позиції. Тобто обмежити можливості для банків купувати і продавати валюту за рахунок власних коштів.

Звичайно, така можливість для банку необхідна, її існування передбачається самою технологією банківського бізнесу. Та коли на ринку виникає тенденція, наприклад, до девальвації, банкіри починають використовувати ліміт відкритої довгої валютної позиції, керуючись уже не щоденними технічними потребами, а саме для спекуляцій. І їх не можна обвинувачувати в цьо­му, вони використовують усі існуючі законні можливості для мінімізації курсових втрат і максимізації прибутку.

Інша річ, коли за рахунок «домальовування» так званих позабалансових статей, таких, наприклад, як «клієнтські» форвард­ні валютні зобов’язання або гарантії, банки могли додатково маніпулювати своїми валютними позиціями. При цьому масштаб таких операцій може зростати на порядок. Умовно кажучи, якщо в банку власний ліміт відкритої довгої валютної позиції становить мільйон доларів, то за рахунок позабалансових статей обсяги цих операцій можна збільшити до десяти мільйонів.

Тому очевидними були пропозиції не тільки скоротити як мінімум удвічі ліміт відкритої довгої валютної позиції безпосередньо банків, а й очистити їх від позабалансових статей, запровадивши окремий норматив. Я пропонував це зробити відразу після початку явних девальваційних тенденцій.

— Ви кажете, що для фінансистів це були очевидні заходи. Однак Національний банк оголосив про намір скоротити ліміт валютної позиції лише наприкінці лютого, тобто майже через п’ять місяців після початку різких курсових коливань. Більш того, оголосити він оголосив, але відповідної постанови дотепер ніхто не бачив. Виправте нас, якщо ми помиляємося.

— Так, і в будь-якому разі цю норму слід було запровадити мінімум чотири місяці тому. Це підвищило б пропозицію валюти на ринку мінімум на 3—4 млрд. дол., одночасно обмеживши можливість додатково заробляти на різких коливаннях курсу.

— Добре, тоді чому процес так затягнувся? Хто був проти прийняття такого рішення? Якими були мотиви?

— Мотивів не було, були суперечки тільки стосовно того, як його краще прийняти, як удосконалити. Тобто опозиції до прийняття не було.

— Але ж результат усе одно негативний. Виходить, що рішення свідомо віддали на відкуп бюрократичній машині, щоб максимально відтягнути його прийняття?

— Можу тільки сказати, що такий процес відбувався...

Другою моєю пропозицією було заборонити формування валютних резервів під активи в доларах або в якійсь іншій іноземній валюті. Ви знаєте, що в портфелях наших банків валютні кредити мають дуже велику питому вагу. Тому в міру погіршення якості цих портфелів у банків виникла необхідність додатково нарощувати свої валютні резерви під ці кредити. Чим було сформовано досить значний додатковий попит на долар. Перехід до формування резервів виключно в гривні необхідно було здійснити вже давно, задовго до кризи.

— Здається, цю пропозицію критикували через можливі претензії з боку аудиторів.

— Чому претензії мають виникнути, якщо в усіх країнах резерви формуються виключно в національній валюті? За своєю при­родою резерви — це той самий капітал, який використовується для списання збитків. І якщо капітал у нас у гривні, то й резерви мають формуватися в гривні. І якщо бухгалтерам доводиться робити одну або іншу додаткову проводку, то це не означає, що позиція або невдоволення бухгалтерів має впливати на економічні процеси. Адже ця норма — це вивільнення додатково ще трьох-чотирьох мільярдів доларів, які так потрібні сьогодні країні. Однак замість того, щоб викинути на ринок ці долари, банки їх купували. Тобто формували додатковий попит на валюту.

Також серед моїх пропозицій було моментально запровадити 100-відсотковий обов’язковий продаж експортної виручки. Причому без розмов. Розмови тільки провокували додатковий відплив валюти.

— Відмовки з приводу відсутності в Нацбанку достатніх повноважень та необхідності прийняття відповідного законодавчого рішення, м’яко кажучи, сумнівні. Адже запровадити мораторій на дострокове вилучення депозитів суперечності із законом не завадили. Тим часом можливість запровадити 100-відсотковий обов’язковий продаж експортної виручки, здається, вже давно себе вичерпала...

— Ні, це рішення має ухвалити Верховна Рада, але справді, в запровадженні цієї норми зараз уже немає особливого сенсу. Почасти тому, що вся валюта, яка хотіла втекти, вже здебільшого втекла. Та й курс уже просто не може далі рости — він і так уже вийшов далеко за межі здорового глузду.

— Ви впевнені, що не може і немає сенсу? Здається, і ви, і багато хто з банкірів уже не раз робили такі заяви.

— У нас, звичайно, все може бути, проте...

Ще однією моєю пропозицією було скоротити з 180 до 90 днів терміни розрахунків за експортно-імпортними контрактами. Зараз за цією сферою наглядає Мінекономіки, але воно неспроможне це належним чином робити, оскільки агенти валютного контролю — це банки. Поки Мінекономіки до банків добереться... Треба знову повернути цю функцію Нацбанку.

Усе це — очевидні і нормальні заходи, яких необхідно було своєчасно вжити. Тоді ми не мали б такої ситуації з курсом.

— А яку лепту в «таку ситуацію з курсом» внесло рефінансування НБУ?

— Рефінансування — абсолютно нормальний і необхідний інструмент монетарної політики. Він діє, наголошую, в усіх країнах. У передкризовий період цей канал у нас практично не використовувався, оскільки ми не перейшли до інфляційного таргетування і застосовували, причому успішно, політику фактичного ручного регулювання курсу та грошових агрегатів. Однак зараз рефінансування — річ абсолютно необхідна, оскільки в умовах відпливу депозитів банки втрачають ліквідність, тобто в них виникають серйозні труднощі зі своєчасним виконанням платіжних зобов’язань. Тому аби запобігти катастрофічному стисканню ліквідності і масовим банкрутствам банків, необхідно їх підтримувати живими грошима.

Проте що у нас відбувалося і досі відбувається? Ми даємо банкам гривні, а вони знову ідуть із банківської системи. Причому не тільки через зняття депозитів, а й у валюту, яку банки закуповують у тому числі і в позицію, про яку ми вже говорили. І далі цей процес відбувається по колу.

Щоб гроші без кінця не витікали з банківської системи, необхідно закрити дірки. З відпливом депозитів зрозуміло — тут спершу необхідно відновлювати довіру насамперед до влади в країні. Валютні дірки також можна і потрібно нехай і не цілком, але значною мірою перекрити.

Зазначу, що валютою банки запаслися, як кажуть, «під зав’язку», тоді як гривня в банківській системі у величезному дефіциті. Така ситуація можлива тільки тому, що живуть і залишаються досить сильними девальваційні очікування. Поки вони не зникнуть, банківська система не відновить нормальної роботи. Тому їх треба зруйнувати. Зробити це можна за рахунок прозорої і концептуально вивіреної політики Національного банку, яку має підтримувати як уряд, так і Верховна Рада.

Щоб прості люди повірили в цю політику, у неї має повірити спочатку сам Нацбанк та його фахівці. Тому організовані президентом України консультації зазначених структур вселяють певні надії.

— Канали не перекриваються, необхідні заходи не вживаються або мають половинчастий характер, інформація приховується, роз’яснювальна робота зводиться до взаємного перекладання інститутами влади відповідальності одне на одного... Що це — банальна некомпетентність чи ланки одного ланцюга, що мають певний намір? Тут і не захочеш, а повіриш обвинуваченням прем’єр-міністра, навіть якщо вони залишаються бездоказовими і мають політичний характер.

— Я не готовий давати якісь політичні оцінки і не хотів би бути втягнутим у політичне з’ясування стосунків. Звичайно, якщо питання виникають, ви маєте право їх ставити. Згоден, що потрібна більша прозорість, вона ще нікому і ніколи не зашкодила, а навпаки, допомагала. Але я хотів би перевести розмову не в площину взаємних претензій і обвинувачень, а в більш конструктивне річище.

Як і МВФ, я вважаю, що Національному банку потрібна значно більша, ніж зараз, незалежність. За неї треба боротися — у нас мало незалежності. Однак вона передбачає й адекватний контроль. Можна одержати більше незалежності, але при цьому треба бути готовими до більшого контролю і з боку парламенту, і з боку громадськості. Та мушу сказати, що багато претензій на адресу голови Національного банку справді переважно політичного характеру. І обвинувачуючи його в тих чи інших гріхах, не можна забувати, що саме з особистістю голови ототожнюється довіра до НБУ як інституту влади. Тому руйнувати довіру до Національ­ного банку вважаю небезпечним і неправильним. Руйнуючи таку довіру, ми руйнуємо довіру до гривні.

— «Щоб стояла гривня круто від Дніпра аж до Бейрута» — зараз цей афоризм звучить уже як глузування...

— До речі, знаєте, хто автор цих рядків?

— Ні.

— Це Володимир Семенович Стельмах написав у 2002 році. А закінчується там так: «Щоб з Пекіном мала діло і у Штати долетіла».

Та повернімося усе ж таки до проблеми рефінансування та її впливу на валютний ринок.

— Ми ж саме й обговорюємо проблему рефінансування та адекватного парламентського і громадського контролю. Пан Полунєєв, голова депутатської слідчої комісії, спочатку з трибуни Верховної Ра­ди, а потім і в інтерв’ю скаржився, що навіть парламентським слідчим не вдалося одержати від Нацбанку необхідну інформацію. І заявляв, до речі, що навіть протоколи засідань правління НБУ не ведуться. Це правда?

— Я не можу розповідати про внутрішню «кухню». Я ніколи не був інформатором і не буду. І не тому, що є що приховувати, а тому, що є поняття службової етики. Пан Полунєєв має право виходити і говорити. Депутат, голова слідчої комісії — так. Я не маю такого права.

— Тож протоколів не ведуть?

— Принаймні засідання правління мають стенографуватися, якщо питання цього заслуговує.

— Тобто стенограми десь є?

— Мають бути.

— А чому тоді їх не можуть опублікувати? І чи не повинні їх хоч би народним депутатам показати?

— Не думаю. Це не романи, там може бути банківська таємниця.

— Давайте «уріжемо» банківську таємницю шляхом прийняття відповідного закону. От центробанк США протоколи нарад з приводу ставок публікує. А у нас чому не можна цього робити?

— З цих питань я з вами цілком погоджуюся — треба публікувати. Протоколи нарад із питань відсоткових ставок і кредитно-грошової політики справді повинні ставати публічними. Більш того, абсолютно нормально, щоб там було відображено різноманітні думки. Отакі-то члени правління були не згодні з отакими-то рішеннями. Їхня позиція аргументувалася отакими-то доказами, вони вносили отакі свої пропозиції. Проте рішення приймаються більшістю, і потім усі їх мають виконувати без дискусій.

Концептуальна інформація має бути максимально прозорою, вона ніколи зайвою не буває. Це й засіб проти корупції, й імунітет від голослівних обвинувачень. Тут немає ніякої банківської таємниці. Підвищується відповідальність — якщо тебе всі бачать і будь-хто може проаналізувати твої аргументи. Хоча рішення концептуального характеру приймаються в основному радою НБУ.

— Добре, а ви можете дати оцінку ситуації, коли правління НБУ працює за принципом «усі порадилися, а Стельмах вирішив»? Навіщо тоді цей колегіальний орган, може, правильніше його членів перевести в ранг радників?

— Справді, правління НБУ порівняно з головою в нас маловпливовий орган, хоча складається з чудових фахівців. Однак так визначено законом про Національ­ний банк. На щастя чи на жаль, голова має дуже велику владу і має право самостійно приймати рішення та одноосібно виступати від імені Національного банку з переважної більшості питань. Правління — більше концептуальний чи, краще сказати, «законодавчий» орган.

Та є цілий ряд пунктів, які вимагають рішення правління, тому вони нерідко голосуються. Часто, якщо в мене або в когось іще існує інша точка зору, вона відкрито висловлюється.

— А чи голосувалося рішення зі скасування п. 2 горезвісної 413-ї постанови, якою перекривався один із каналів виведення валюти за кордон — передоплата за фіктивними імпортними контрактами? Во­но тихенько з’явилося 9 січня, у розпал газового шоу, коли країна переймалася зов­сім іншими проблемами. Чим це рішення мотивувалося, адже з цього приводу абсолютно ніяких роз’яснень не було. Хтось валізу грошей заніс?

— Яку валізу?

— А як інакше, якщо навіть не потрудилися як слід аргументувати це рішення? Був канал — не єдиний, але важливий. ДПАУ навіть статистику нещодавно опублікувала, скільки через нього було виведено валюти. Його перекрили, красиво підловивши при цьому спекулянтів, які «попали на бабки». А потім раптом, ні сіло ні впало, це рішення скасовують...

— Рішення має бути регуляторним, практично виконуваним і враховувати інтереси більшості. Що менше необгрунтованих регулятивних бар’єрів, то краще. Наприклад, було дуже багато скарг, скажімо, від турфірм, які не могли зробити передоплату за заброньовані путівки за кордон. Це не смішно (у відповідь на скептичну посмішку). Таких фігурантів, чиї інтереси було порушено, були тисячі. Канал — це як дорога, якою можна їхати, порушуючи, а можна — і за правилами. І функція саме податкової — інформувати, не скільки всього машин проїхало, а хто порушив правила, зупиняючи та штрафуючи порушників.

— Податкова саме й інформувала, скільки було виявлено порушень...

— Ну, якщо виявили, отже, порушники мають понести відповідальність. Однак у регуляторній сфері не можна діяти примітивними заборонами. Дорогу можна перекрити, створивши пробку і повністю застопоривши по ній рух, а можна просто зробити порушення невигідними.

І відплив валюти не можна перекрити повністю, вона все одно знайде шляхи для відпливу іншими каналами. Основне — зробити цей відплив невигідним.

От, наприклад, заборонили нещодавно указом усі інвестиції за кордон. Поспішали так, що документ не встигли нормально опрацювати. Тисячі випадків: треба оплатити членські внески якимсь авіаторам і т.ін. Величезний потік скарг і листів. А загалом звернень було за ці три місяці, щоб ви розуміли масштаб проблеми, на загальну суму близько 4—5 млн. дол. Це що, відплив капіталу? Адже основні гроші, я переконаний, усе одно пішли якимось іншим шляхом, але ми вже не знаємо, яким.

Та найжахливіше — це не відплив валюти, а те, що на цьому існує можливість за рахунок усього суспільства заробляти.

— До речі, про заробітки. Ви робили відповідні пропозиції, які, з вашої точки зору, були очевидні, але їх чомусь не прийняло керівництво Нацбанку. Валюта кудись пішла. Хто на цьому заробив?

— Я скажу, хто втратив. Втра­тили прості люди, які через девальвацію не дорахувалися кількох мільярдів. Хто заробив? Теоретично, у кого активи в доларах, а зобов’язання — в гривнях.

Або ось, найяскравіший приклад заробітку — політика множинності курсів. Якщо курс офіційний — один, інтервенцій — інший, ринковий — третій, і при цьому вони між собою від­різняються на 10—15%, то не треба бути фінансовим генієм, аби зрозуміти, що на цьому можна заробляти. Якщо я можу купити долар по 7,8 грн. і відразу ж продати по 9 грн., то зрозуміло, що я обов’язково так і зроблю.

— А хто тоді заробив на непрозорій процедурі рефінансування?

— Рефінансування, як ми вже казали, за наших умов справді здійснювало додатковий девальваційний тиск на валютний ринок.

Моя позиція в цьому питанні така: якщо це депозит резидента — його потрібно гасити, але якщо рефінансування в основному йде під погашення великої зовнішньої заборгованості — тут потрібен контроль і аналіз доцільності погашення такої заборгованості взагалі.

Рефінансування — це фактично такі самі народні гроші, як і бюджетні. Якщо їх видавати не адекватно потребам економіки, то це здійснює девальваційний вплив на курс і стимулює інфляцію, по суті, це обкладення додатковим податком усього населення.

За рахунок цих грошей що треба було робити? Виплачувати депозити українським громадянам і підприємствам — так. Здійснювати розрахунки — так. Спрямовувати ці гроші на купівлю валюти для погашення позик від зарубіжних інвесторів, причому спекулятивних, — ні. Іноземний інвестор одержував за рахунок цього дуже високий відсоток, комісійні. Настали важкі часи. Хто має постраждати в першу чергу? Той, хто одержував найбільший дохід.

Ми не повинні за рахунок наших державних грошей допомагати іноземним спекулянтам, нехай і в хорошому сенсі цього слова. Звичайно, якщо банк здоровий, йому допомагають власники, з іноземними інвесторами розраховуватися потрібно, а якщо потенційний банкрут — то ні.

— А як бути із загрозою крос-дефолту?

— Крос-дефолти по проблемних українських банках усе одно вже оголошені. І частина західних інвесторів одержала назад свої спекулятивні вкладення, причому найчастіше достроково. А от кілька мільйонів вкладників — наших громадян — поки що не можуть одержати назад свої заощадження, нерідко останні. Це ж стосується і наших юридичних осіб.

— А ви природу тих зовнішніх зобов’язань аналізували? То були справжні інвестори, нехай і спекулянти, чи пов’язані з банком особи?

— Від початку це все були реальні інвестори. Та коли розпочалася криза, вони почали масово скидати ці кредити, про що свідчать їхні котирування по 10—20% від номіналу. І розумні люди не купують навіть за безцінь таких сміттєвих паперів.

— Якщо, звичайно, вони не настільки «розумні», що мають у своєму розпорядженні інсайдерську інформацію... Ви можете виключити, що боргові зобов’язання цих банків були скуплені пов’язаними особами за безцінь, а потім пред’явлені до погашення фактично собі ж, але вже за повною вартістю?

— Звичайно, такої можливості не можна виключати. Є ринок, є дисконт, є можливість заробити. Нічого в цьому поганого немає, але завдання центрального банку саме в тому й полягає, щоб не дати можливості нажитися спекулянтам.

Це — один із головних репутаційних ризиків для керівництва будь-якого центробанку. Коли Сорос заробив величезні гроші на фунті, голова Банку Англії був дискредитований на все життя.

— Та в нас же саме заробляють, і по повній програмі заробляють! Хто конкретно? Ті, хто одержує найбільше рефінансування, власники цих банків?

— Заробити хочуть усі, і необо­в’язково це власники чи пов’язані з ними особи. Однак проблема ще й у тому, що ми іноді не знаємо реальних власників банків.

— Невже? Олександре Володи­мировичу, навіщо ви лукавите?

— Я не лукавлю, просто справа в тому, що ми володіємо цією інформацією найчастіше тільки формально.

До речі, нині стає невигідно бути власником банку. Насувається необхідність повернення депозитів мільйонам людей. Поки що ніби ніхто не винен, все списується на кризу. Однак власник банку відповідає за депозити як громадян, так і юридичних осіб. До речі, за кризу, починаючи із січня 2009 року, відповідальність несе українська влада. Оскільки зовнішній шок уже не впливає на наші проблеми.

— Хіба відповідальність власників не обмежується внесеними до статутного капіталу коштами?

— Ні, відповідальність значно більша. Як менеджери банку, так і його власники відповідальні за жалюгідний стан банку, за його ліквідність і за депозити насамперед. Тобто банки мають розраховуватися спочатку з українськими вкладниками, а не з іноземним інвесторами, в яких запас «жиру» дуже хороший. У нас же виходить навпаки. І ставлення до цієї проблеми надто легке і безвідповідальне: «Ну, немає грошей для вкладників, дер­жава комусь колись виплатить!»

В окремих банках (їх небагато) власники рятують себе, а не депозити, і саме в таких випадках справа має закінчуватися в суді, у спорах із кінцевими власниками, кінцевими вигодоодержувачами, не тільки менеджерами. Якщо аудит, а потім суд установить, що неповернені кредити видавалися інсайдерам, підставним особам, явно збитковим підприємствам, покарання має бути адекватним матеріальній шкоді.

— Ви вважаєте, що цим суб’єк­там, що прокралися, забракне грошей на хабар прокурору чи, у крайньому випадку, на квиток із країни?

— На квиток вистачить, але що потім? Усе життя переховуватися? Адже тут залишаться ошукані люди. Тому це дуже важливе концептуальне питання. Необхідно, щоб власники і менед­жери банків, та й усі чиновники відчули відповідальність за всі кошти, які вони взяли в людей і підприємств (та сама зар­плата, пенсії). Це колосальні гроші, і повторюю: вони мають за них відповідати, причому в суді. А нині цю відповідальність розмито.

— Парадоксальна виходить ситуація. Окремі непорядні бан­кіри та їхні покровителі на кри­зі збагачуються. Тоді як система, де працює безліч чес­них і порядних людей, щодня потроху валиться. Невже нічого не можна вдіяти?

— Ні, можна, але треба справді вживати комплекс заходів. За кілька днів я закінчу розробку бліц-програми виходу країни з кризи, яка стосується не тільки банків, а й державних фінансів, а також структурних реформ. Банківський бізнес і управління фінансами країни потребують сьогодні реструктуризації та впровадження нових, багато в чому інноваційних підходів.

Не описуватиму цієї бліц-програми, зупинюся лише на одному моменті. Основне завдання нині — максимально скоротити кількість неплатоспроможних банків. Є критична маса, її показник коливається десь у діапазоні 10—15% банківської системи. Ми до нього наближаємося. Якщо більше — починається незворотна системна криза в суспільстві.

Тому необхідно дуже оперативно відродити міжбанківське кредитування. Слід зрозуміти, що поки не відновиться ринок міжбанківських кредитів, немає сенсу сподіватися на відновлення кредитування кінцевих позичальників, отже, і далі накопичуватимуться проблеми в банківській системі (вимиватимуться депозити) і всій економіці (стагнація та масові банкрутства).

Відновити міжбанківський ринок нині можна тільки за рахунок гарантій уряду. Оскільки міжбанківський ринок у нас невеликий, щоб його розблокувати, достатньо буде гарантій на
5 млрд. грн.

Ліміти гарантій для кожного банку можна встановити на підставі результатів уже проведеного обов’язкового діагностичного аудиту для найбільших і великих комерційних банків, добровільного — для решти банків. Безнадійні банки повинні або реструктуризуватися, або ліквідуватися, а інші — купувати страховку уряду під міжбанківські операції в межах встановлених урядом лімітів.

Хотілося б підкреслити важливість цього кроку таким аргументом. Якщо ми в найближчі тижні не розпочнемо дієвих заходів з відновлення кредитної активності банків, то падіння темпів зростання економіки може бути катастрофічним. Наприклад, у 2004 році кредитування зупинилося на три місяці, і в результаті темпи зростання економіки сповільнилися вп’ятеро — із 12,5 до 2,5%. Нині ми вже не кредитуємо півроку. Отже, падіння ВВП за нинішніх умов може перевищити і 20%. А якщо ми ще півроку не зможемо відновити кредитування економіки, то ситуація нагадуватиме ту, яка склалася після розпаду Радянського Союзу.

— Цій загрозі можна якось запобігти, є реальний рецепт?

— Найдійовіший практичний рецепт — створення спеціалізованого банку розвитку, оскільки сподіватися на ресурси іноземних приватних інвесторів у найближчому майбутньому не доводиться. Разом із міжбанківським кредитуванням це єдиний шанс для нових масштабних інвестиційних проектів на найближчі два роки.

— Здається, ми обговорювали з вами цю пропозицію два чи три роки тому. Справа так і не зрушила з мертвої точки.

— Так, навіть за підтримки президентом країни В.Ющенком цього проекту. Спочатку справа загрузла в дискусіях, потім були інші пріоритети. Та нині створення такого банку — це першочергове завдання.

— Який йому потрібен капітал?

— Мінімум 10 млрд. грн. Ще приблизно стільки ж він зможе залучити від міжнародних фінансових організацій і на міжнародних ринках.

— Скільки часу знадобиться на створення банку розвитку?

— За наявності необхідної політичної волі та консенсусу між НБУ, урядом і главою держави — місяць-півтора. Пріоритети діяльності такого банку добре відомі. Це — інвестування в енергозбереження, автомобілебудування, сільське господарство, підприємства легкої та харчової промисловості та Євро-2012. При цьому треба розуміти, що коли не створити цей банк уже зараз, то надалі зробити це буде складніше, оскільки ситуація в економіці до кінця року тільки погіршуватиметься, бюджетні проблеми — наростатимуть.

P.S. У п’ятницю, коли верстався номер, стало відомо, що наказом НБУ №44 від 17 березня ц.р. заступника голови Олександра Савчен­ка було звільнено від основних функціональних обов’язків, що є черговим свідченням протистояння між ним і керівництвом Нацбанку. Про факт підписання цього рішення О.Савченко дізнався... від журналістів «ДТ». Але від коментарів відмовився.

Як повідомило агентство «Інтерфакс-Україна», загальне керівництво і контроль над діяльністю департаменту валютного контролю та ліцензування, управління контролю ризиків і групи управління проектами міжнародних кредитних ліній при Націо­нальному банку України тепер курируватиме інший заступник голови Нацбанку Володимир Кротюк. До нього ж відійде і контроль над діяльністю виконавчого директора з питань готівково-грошового обігу, що раніше також належав до обов’язків О.Савчен­ка.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі