Очікування та реалії на що сподівався і що реально отримав Китай від членства у СОТ

Після прийняття 5 лютого 2008 року Генеральною радою СОТ позитивного рішення щодо членства України у цій впливовій організації та підписання відповідного документа в колах вітчизняних політиків та експертів не бракує коментарів з приводу того, що саме даватиме Україні її членство і що має робити держава. При цьому згадується як перебіг нашого переговорного процесу щодо вступу, так і шлях до СОТ інших країн, зокрема Китаю.

На жаль, наші економісти порівнюють досвід України і Китаю лише у контексті тривалості переговорів, оскільки обидві країни є своєрідними рекордсменами — вони йшли до членства майже півтора десятиліття. Водночас не менш цікавими для аналізу видаються схожі, а інколи тотожні риси досвіду на шляху до СОТ, а також відмінності у підходах двох держав до СОТівської проблематики.

Китай: тернистий шлях до організації

Коли говорять про вступ Китаю до СОТ, здебільшого стверджують, що він подолав трохи триваліший за український, 15-річний шлях до набуття членства. Проте, якщо врахувати період перебування Китаю в ролі спостерігача у ГАТТ — попередниці СОТ (1982 р.), то вступові у 2001-му передували майже 20 років.

У контексті реформ Китай, починаючи з 1978 року, вдався до розширення сфери товарно-грошових відносин (спочатку в аграрній сфері, згодом — у міській промисловості), поступового впровадження ринкових методів господарювання, урізноманітнення (розвиток інших, ніж державна) форм власності, створення передумов для широкого виходу суб’єктів підприємницької діяльності на зовнішній ринок та якнайширшого залучення в економіку іноземних інвестицій. Тож на час початку офіційних переговорів (1986 р.) ішлося вже не тільки про відхід від політики ізоляціонізму, а й про активне просування продукції на світові товарні ринки, фактичне відновлення ролі китайців як торгової нації, яку вони відігравали, починаючи з часів Великого шовкового шляху.

На відміну від України, вступ якої до СОТ, як подейкують вітчизняні експерти, фактично блокувався фінансово-промисловими групами та їх лобі в тодішньому уряді і Верховній Раді минулих скликань, тривалий характер переговорів зі вступу КНР до організації був зумовлений фундаментальною об’єктивною обставиною — переходом країни від адміністративно-централізованого до переважно ринкового господарства. А в тактичному плані тривалий переговорний період знадобився Китаю для постатейного «торгу» з організацією та окремо — з членами її Робочої групи у боротьбі за національні інтереси та вирішення соціальних питань.

З іншого боку, певне уповільнення темпів переговорного процесу в другій половині 90-х років виникло у зв’язку із початком обговорення сфери послуг: фінансових, банківських, страхових тощо. Певні тертя викликало обговорення таких сегментів, як аудит і транспорт, правова та інформаційна сфера, однак переважно — захист інтелектуальної власності.

Після 1995 року, коли ГАТТ було перетворено на СОТ, на порядку денному переговорів постав комплекс проблем нетарифного регулювання і загальних питань економічної політики, що додалися до сфери компетенції нової організації. Це також наклало відбиток на темпи переговорного процесу.

Навіщо СОТ

На що сподівалися у Китаї, ведучи напружену боротьбу за членство?

По-перше, на більш ефективне використання своїх конкурентних переваг у рамках міжнародного поділу праці, які полягають здебільшого у надлишку робочої сили, її низькій вартості за прийнятної якості, а також у регульованих цінах на енергоносії та сировину.

Друга обставина більш зрозуміла в Україні. Двосторонні угоди про торговельно-економічне співробітництво, ухвалені у 1970-х — на початку 1990-х років (з Україною — в 1992 році), не забезпечували справедливих, з точки зору Китаю, умов торгівлі товарами та послугами.

По-третє, проти китайських зовнішньоторговельних компа­ній і виробників, які на той час були здебільшого контрольованими центром суб’єктами підприємницької діяльності, застосовувався дискримінаційний режим, а стосовно країни загалом — квоти на постачання тієї чи іншої продукції, різні, у тому числі негласні, обмеження. Китайські (як і українські) експортери сот­нями потерпали від антидемпінгових розслідувань (процедур).

Тому мета Китаю щодо СОТ була від початку досить амбітною — отримати безумовний та безстроковий режим найбільшого сприяння у торгівлі, виторгувати певні поступки, відстрочки та пільги з боку СОТ, які належать йому саме як країні, що розвивається.

Адже Китай, використовуючи класифікацію Світового банку, під час офіційних переговорів позиціонував себе саме як країна, що розвивається, тоді як Сполучені Штати та ряд інших держав намагалися зарахувати його, з огляду на розмір ВВП і частку експорту у світовій торгівлі, до розвинених країн.

Тобто для Китаю, який після десятиліть економічної блокади з боку західних держав завдяки запровадженню тридцять років тому (починаючи з 1978 р.) політики реформ значно посилив експансію на світовий ринок, було важливим домогтися для себе кращих умов зовнішньої торгівлі, збільшити канали експорту.

Оскільки на двосторонній основі це було зробити важко й навіть неможливо (Сполучені Штати та Європейський Союз і досі не визнають статусу Китаю як країни з ринковою економікою), можливості СОТ розглядалися як інструмент захисту від свого головного на той час торгового конкурента — США. Фактично у царині СОТ Пекін шукав притулку від «дискримінаційної», на його погляд, політики з боку й інших розвинених держав та їх угруповань, у тому числі — Євро­пейського Союзу.

У процесі переговорів і підго­товки Китаю до членства у СОТ очевидним «домашнім» завданням виявилася необхідність піднесення рівня якості продукції до загальносвітового. Цей час планувалося використати на поступовий перехід до міжнародних стандартів у таких галузях, як хімічна, електронна, фармацевтична, текстильна, швейна, автомобілебудівна тощо. Тобто ставилося завдання подолати стереотип про неякісні, але дешеві китайські товари.

Очікували широкого, недискримінаційного виходу на зовнішні ринки трудомісткі галузі китайської економіки, що подеколи базувалися на великих підприємствах загальнодержавного рівня, однак здебільшого — на малих та середніх недержавних.

Великі підприємства, які в «досотівський» період потерпали від різного роду квотувань та обмежень на іноземних ринках, були кровно зацікавлені у державній підтримці вступу до СОТ. Їхні топ-менеджери з партійними квитками були свідомі того, що, спираючись на статус країни, що розвивається, китайський ринок, який належав їм, ще три-п’ять років після вступу до СОТ буде захищений високими імпортними митними тарифами, правом ліцензування імпорту та іншими обмеженнями іноземних експортерів. Тож у них буде час підготуватися до входження на світові ринки.

Гальмівним фактором під час переговорів виявилася проблема державних і контрольованих державою виробничих та зовнішньоторговельних підприємств, оскільки у системі СОТ вони вважалися елементом неринкової економіки. Ні на момент початку переговорів у 1986 році, ні після вступу до СОТ Китай виявився неготовим зменшити значення та роль таких підприємств в економіці.

Попри зростаючу роль приватного капіталу, держсектор у Китаї продовжував демонструвати свою економічну міць, забезпечуючи 50% випуску продукції, 66% надходження податків, 75% формування вартості основних виробничих фондів. Він об’єднує найбільші підприємства енергетики, транспорту, видобутку та переробки сировини, виробництва основних видів матеріалів та обладнання, автомобілів і продукції ВПК. Крім того, китайським імпортом-експортом займалися спеціально уповноважені підприємства, забезпечуючи дер­жавну монополію у зовнішній торгівлі.

Хоча правила СОТ не забороняли існування держсектора, в організації не були цілковито впевнені у відсутності субсидіювання цих підприємств державою, і делегація СОТ на переговорах намагалася встановити для них обмеження, зокрема ліміти на інвестування бюджетних коштів в основні виробничі фонди. Проте на той час було очевидним: після роздержавлення малих підприємств «загальнонародної» власності, яке практично завершилося у 1990-х роках, економіка країни перетворилася на багатоукладний конгломерат кількох тисяч великих держпідприємств та сотень тисяч малих і середніх підприємств приватного сектора, передусім (за кількістю суб’єктів господарювання) селищно-волосних.

Після того, як за період членства Китаю у СОТ (найбільш активно — починаючи з 2005 року) зміцнилися позиції приватного сектора, відповідно збільшилася кількість змішаних акціонерних товариств, статутний фонд яких складався як з державних активів, так і з приватного капіталу.

Середні та малі, здебільшого селищно-волосні підприємства, про які йшла мова, виникли в результаті економічних реформ з метою забезпечити зайнятість частині міського (переважно середніх та малих міст та передмість великих мегаполісів) і сільського населення, що вивільнялося в результаті політики індустріалізації та зростання продуктивності сільського господарства. Ще наприкінці 1990-х років на більш як 20 млн. таких підприємств вироблялася чверть ВВП, 45% доданої вартості у промисловості та близько 40% валютної виручки від експорту. Їхня кількість, потенціал і спроможність до швидкої перебудови виробництва з метою задоволення мінливого попиту як усередині країни, так і за кордоном спонукала шукати шляхи виходу назовні. Проте «досотівські» обмеження не дозволяли їм отримати нові й нові «ніші» на світовому ринку: виробництво іграшок, взуття, керамічних і пластмасових виробів, прикрас, фурнітури, побутових хімічних товарів, меблів тощо.

Обстоюючи інтереси цих двох та інших секторів економіки (колективний, приватний, індивідуальний), Китай тривалий час не йшов на поступки у зниженні митних тарифів, забезпечуючи підвищений захист свого внутрішнього ринку. Так, у середині 1990-х років імпортне мито на текстиль становило 80%, електроприлади — 100, автомобілі — 180—220%.

Інші чинники, які свого часу змушували Китай, а нині — й Україну, рухатися в напрямку СОТ, були дещо схожими. Взяти ті ж антидемпінгові розслідування та процедури, які проти Китаю порушувалися сотні разів (протягом 1980—1999 років — близько 340 разів). Чималих втрат зазнали від них і українські виробники (не тільки від країн Європейського Союзу, а й від самого Китаю як члена СОТ).

Тому перспектива переходу Китаю на діючий на той час рівень митних тарифів усередині СОТ (для країн, що розвиваються, — 10%) загрожувала вітчизняним виробникам, які тривалий час знаходилися у комфортному оточенні високих ставок імпортного мита, відкриттям захищених пріоритетних галузей економіки: автомобільної, текстильної, електронної, хімічної і, звичайно, сільського господарства.

Тобто Китай свідомо пішов на скасування імпортних кількісних обмежень і зниження ввізних митних зборів, незважаючи на небезпеку жорсткої конкуренції з іноземними контрагентами на внутрішньому ринку та можливе загострення соціальних питань.

Здобутки і втрати

Що отримав Китай від членства у СОТ протягом останніх років? Зі своєю «процвітаючою» економікою він став ключовим гравцем в Азійсько-Тихоокеанському регіоні та ще однією супердержавою світу. Таке визначення отримала економіка Ки­тайсь­кої Народної Республіки з боку Європейського Союзу за результатами розвитку у «сотівські» роки.

Впродовж перших п’яти років після вступу до організації тор­гівлі ВВП зростав прогресуючими темпами: у 2003 році — на 10%, 2004-му — 10,1, 2005-му — 10,4, 2006-му — 11,1, 2007-му — 11,4 і сягнув торік 24 трлн. 661,9 млрд. юанів (близько 3 трлн. 493,19 млрд. дол.). Слід зауважити, що таке стрімке зростання ВВП відбувалося, незважаючи на заклики до уповільнення темпів до рівня 8,5—9%, які лунали одразу після вступу КНР до цієї організації.

Після вступу до СОТ було забезпечене зростаюче надходження в економіку Китаю прямих іноземних інвестицій (ПІІ) — 60—70 млрд. дол. щороку. У 2007 році в економіку країни було залучено 74,8 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій, що на 13,6% більше, ніж попереднього року. Завдяки гнучкій і секторально диференційованій інвестиційній політиці близько 54,7% обсягу ПІІ було спрямовано у виробничу сферу, 22,9 — у нерухомість і лише 9% — у сферу торгівлі.

Однак вступ до СОТ дещо негативно позначився на споживчих цінах, зростання яких у перші «сотівські» роки, за офіційними даними, коливалося у межах 1,2—4,8% (здебільшого за рахунок зростання цін на зернові, про­дукти харчування та житло).

Здавалося б, нещодавно ціни на сільськогосподарську продукцію та продукти харчування зростали у середньому на 3—4% щороку. Проте за офіційними даними, у 2007 році ціни на продовольчі товари «підскочили» на 12,3%, у тому числі на м’ясо — на 31,7, олію — на 26,7, овочі — на 7,3%.

Вражаючі темпи зростання окремих сегментів цін спостерігаються напередодні Олімпійсь­ких ігор у Пекіні, особливо у готельному господарстві, індустрії розваг, ресторанному бізнесі. Втім, у макроекономічному плані державі вдається тримати стан фінансів, зокрема дефіцит державного бюджету, під контролем. Нині дефіцит не виходить за межі 1—2% ВВП.

Після вступу до СОТ відбувалася модифікація валютного курсу. Починаючи з 2005 року, центробанк Китаю запровадив більш гнучкий курс національної валюти — юаня до долара США (відлік розпочався з раптової фіксації курсу 8,11 юаня за один долар, що на 2,1% менше попередньої фіксованої ставки — 8,28 юаня), який був практично незмінним понад десятиліття. Нині курс опустився до 7,06 юаня за долар.

Реформування податкової системи країни у рамках зобов’язань перед СОТ дало змогу уніфікувати системи, що застосовуються для оподаткування міських і сільських районів, а також скоротити оподаткування аграрного сектора (зокрема скасувати аграрний податок, що його сплачувало китайське селянство впродовж століть, тобто ще за часів імперії). Це сприяло задовільному зростанню податкових надходжень, розширенню податкової бази, чіткішому адмініструванню податків. У результаті обсяги оподаткування постійно зростають: якщо у 2005 році вони збільшилися майже на 20%, то у 2007-му — на 31,4, сягнувши
4 трлн. 944 млрд. юанів.

Крок за кроком Китай був змушений брати зобов’язання щодо відкриття для іноземного капіталу раніше закритих секторів економіки: банківського, страхового, аудиторської справи, сфери телекомунікацій та інформаційних технологій, ринку туристичних послуг, готельного бізнесу тощо.

Якщо порівнювати ситуацію в Україні і Китаї напередодні вступу до СОТ, то у багатьох сферах послуг українська економіка є набагато відкритішою. Так, іноземний капітал уже тривалий час може вільно оперувати в Україні у банківській сфері. Тому як умова набуття членства у СОТ не розглядалися, наприклад, строки відкриття (після вступу) філіями іноземних банків рахунків в іноземній валюті для українських фізичних та юридичних осіб чи зняття географічних обмежень щодо доступу іноземних банків і страховиків до українського ринку, як це було у Китаї.

Пекін тривалий час обмежував діяльність іноземних банків у країні і фактично відкрив ринок банківських послуг лише після вступу до СОТ, взявши за основу як географічний, так і функціональний принципи. Так, у географічному сенсі Китай був змушений поетапно скасувати обмеження на функціонування інозем­них фінансових структур у регіо­нах країни. Перед тим, як дозволи­ти заснування філій банків у всіх великих містах, з 1979-го по 1983 рік Пекін погоджував відкриття лише представництв іноземних банків у спеціальних економічних зонах, а відділень — лише у зоні Пудун міста Шанхая, починаючи з 1990 року, а згодом — у довільно визначених 23 містах країни.

Приблизно півтора десятиліт­тя іноземні банки не мали можли­вості здійснювати операції в національній валюті — юанях-женьміньбі. Лише напередодні вступу до СОТ центробанк КНР як експеримент дозволив вести бізнес у юанях у районі Пудун м. Шанхая та у м. Шень­чжень. Слід зазначити, що на той час у Ки­таї вже функціонували 226 від­ділень іноземних банків із сукупни­ми активами у 34,4 млрд. дол.

З моменту вступу Китаю до СОТ зарубіжним фінансовим інституціям дозволено (у разі, як­що вони мають не менш як 10—20 млрд. дол. активів) створювати у Китаї дочірні компанії чи філії. Географічні обмеження на їх операції з китайською національною валютою скасовувалися поступово:

— з 2001 року було дозволено створювати фінансові інституції для здійснення операцій у місцевій валюті з китайськими юридичними особами у містах Шанхай, Тяньцзінь, Шеньчжень, Далянь;

— з 2003 року операції з місцевою валютою було дозволено проводити у Гуанчжоу, Чжухаї, Ціндао, Нанкіні та Ухані;

— з 2004-го до переліку додали такі міста, як Цзінань, Фучжоу, Ченду та Чунцин;

— з 2005-го — Куньмін, Пекін та Сямень;

— з 2006 року — Шаньтоу, Нінбо, Шеньян, Сіань.

Географічні обмеження на операції в юанях для юридичних та фізичних осіб було майже повністю знято лише торік.

Страховий ринок захищали дещо в інший спосіб. Зарубіжним компаніям у перші два роки після вступу до СОТ дозволялося створювати спільні підприємства з 51-відсотковою участю, а ще через два роки — повністю контрольовані філії. При цьому алгоритм поступового зняття географічних обмежень для зарубіжних страховиків нагадував алгоритм, встановлений для іноземних банків. Хоча загалом перехід на обслуговування китайських клієнтів іноземними страховими товариствами був на два роки коротший.

Майновий ценз для них був також достатньо високим — не менш як 5 млрд. дол. активів. При цьому для роботи в КНР необхідно було мати більш як 30-річний досвід роботи у країнах — членах СОТ.

Певні обмеження існують у сфері аудиторських послуг. Так, зарубіжні аудиторські фірми можуть створювати у Китаї в основному спільні підприємства з китайськими партнерами. Проте окремі аудитори/бухгалтери можуть скласти у Китаї іспити на звання сертифікованого аудитора/бухгалтера й отримати ліцензію та національний режим здійснення аудиторської/бухгалтерської діяльності.

Захистивши під час переговорів щодо вступу до СОТ існування перехідного періоду у сфері виробництва, торгівлі та послуг, Китай вочевидь використав інтерес міжнародного бізнесу до забезпечення його присутності на китайському ринку. Адже внутрішній ринок цієї країни залишається одним із найпривабливіших у світі з загальним показником динаміки споживання не менш як 10% (у 2006—2007 роках — 13—14%).

Втім, резерви подальшого зростання надзвичайно великі, адже нині обсяг споживання становить лише 30% ВВП країни за норми 60—70%. За існуючими оцінками, якщо нинішні темпи розвитку країни збережуться, цей показник може сягнути 2014 року 3,726 трлн. дол., що, в свою чергу, сприятиме виходу Китаю на позиції основного рушія глобальної економіки.

Щодо реального сектора економіки слід зазначити, що в
2007 році загальний обсяг доданої вартості, створеної у промисловості КНР, становив
10 трлн. 736,7 млрд. юанів. До сфер китайської економіки, які забезпечують понад 50% приросту промислового виробництва, належать електронна, телекомунікаційна, машинобудівна, металургійна, хімічна та інші галузі. Виробництво машин і механізмів у загальному машинобудуванні зросло на 37,6%, у спеціальному — на 49,4. Це багато про що говорить і фахівцям, і обізнаним з реаліями промисловості політикам.

Визначну роль у розширенні виробництва промислової продукції КНР відіграє автомобілебудування, яке, безумовно, перетворилося на один з локомотивів економічного розвитку. Протягом перших двох років після вступу Китаю до СОТ виробництво автомобілів зростало щороку на 14%, а 2007 року — на 22,1% більше, ніж у 2006-му, сягнувши
8 млн. 887 тис. авто (з них
4 млн.798 тис. — легковиків). Виробництво мобільних телефонів торік становило 548,6 млн. (+14,3%), ЕОМ-«ноутбуків» — 120 млн. (+29,3%).

Вражаючі результати продовжує демонструвати й металургійна промисловість. Швидкі темпи економічного зростання, зокрема будівельний бум, розвиток металомістких виробництв, перетворили Китай на найбільшого світового виробника сталі з річним обсягом виробництва в 568,94 млн. тонн (2007 р.) та споживанням понад 400 млн. тонн. Виробничі потужності країни щороку, починаючи з 2002-го, зростали в середньому на 20%.

Вступ до СОТ наклав відбиток і на розв’язання енергетичних проблем. Незважаючи на те, що за загальним обсягом електрогенеруючих потужностей Ки­тай поступається лише США, його про­мисловість і населення потерпають від дефіциту електро­енергії. Перспективи задоволення потреб невтішні: за існуючими розрахунками, до 2030 року при­ріст споживання перевищуватиме середньосвітовий у 2,2 разу, а частка країни в світовому енергоспо­живанні зросте з 8,7 до 20%.

Ставку буде зроблено на атомну енергетику, яка нині забезпечує лише 2% загального обсягу виробництва електроенергії. В планах уряду КНР — збільшити загальну потужність атомних електростанцій до 2020 року з 8700 МВт до 40 тис. МВт. Для реалізації таких амбітних планів Пекін має щороку вводити в дію щонайменше два атомні реактори потужністю 1000 МВт.

За оцінками китайських економістів, подальший розвиток електроенергетики і подолання дефіциту електроенергії постійно супроводжуватиметься нестачею вугілля, оскільки його питома вага в електроенергетиці постій­но зростатиме (з 34% у 2007 році до ймовірно 42% — у 2030-му).

За офіційною інформацією, у «сотівський» період видобуток вугілля зростав щороку на орієнтовно 10% і досяг у 2007 році
2 млрд. 536 млн. тонн (+6,9% порівняно з попереднім роком).

Попри зусилля уряду КНР, спрямовані на «охолодження» енергомістких галузей, продовжувало невпинно зростати споживання сирої нафти. Так, 2007 року власний її видобуток становив 187 млн. тонн (+1,1%), імпорт сирої нафти — 128 млн.
(+3,5%). У перспективі темпи зростання споживання нафти у Китаї можуть досягти близько 2,75% щороку. Це — найдинамічніший показник у світі.

Однією з найважливіших галузей китайської економіки залишається сільське господарство. У 2007 році було зібрано 501,5 млн. тонн зернових культур (найвищий показник за останні вісім років).

Усупереч прогнозам, Китай не перетворився на помітного у глобальному масштабі імпортера продовольства, хоча й був змушений відкрити ринок для американської пшениці, сої, а також зернових і зернобобових культур інших світових виробників.

Уряд приділяв підвищену увагу захисту аграрного ринку, що мало гарантувати продовольчу безпеку країни. У процесі переговорів Китай «виторгував» у СОТ низку інструментів захисту власного аграрного сектора, передусім зернового господарства. Так, коефіцієнт підтримки (співвідношення субсидій до вартості виробництва) зафіксований на достатньо високому рівні — 8,5%. У торгівлі аграрною продукцію Китай має можли­вість регулювати її імпорт (за допомогою скасування чи запровадження ПДВ, що стягується одночасно з митом). Ринок захищений інфраструктурними інструментами, правилами перевезення (зернові — обо­в’язково у мішках тощо), вимогами щодо сертифікації імпортної продукції.

Ринок продовольст­ва також захищений від імпорту генетично модифікованих (ГМ) продуктів та насіннєвого матеріалу. У самому Ки­таї дозволено вирощувати лише генетично модифікований бавовник.

Серед проблем, спричинених вступом до СОТ, — зростання прихованого безробіття на селі. Уже зараз офіційний індекс безробіття становить 4% (2007 р.). За прогнозами китайських еконо­містів, до 2010 року кількість «зай­вої» робочої сили на селі зросте на 10 млн. чол. Попри соціально спрямовану риторику нинішнього керівництва, безробіття становить проблему, далеку від остаточного розв’язання.

В умовах членства в СОТ значно зміцніла експортно-орієнтована модель економіки, а лібералізація умов зовнішньоекономічної діяльності Китаю за кордоном сприяла динамічному зростанню його експортної експансії. На тлі динаміки обсягу зовнішньої торгівлі країни (у 2003 році товарообіг становив
1 трлн. 422 млрд. дол., а у 2007-му — вже 2 трлн. 173,8 млрд. дол.), випереджаючими темпами зростав експорт товарів (на 25,7% — до 1 трлн. 218 млрд. дол.). За помірного зростання імпорту (20,8%, або 955,8 млрд. дол.) позитивне зовнішньоторговельне сальдо Китаю перевищувало
262 млрд. дол.

Умови перебування у СОТ виявилися надзвичайно вигідними для експортерів. Для конкурентоспроможних китайських товарів широко розкривається ринок ЄС, який перетворився на найбільшого партнера КНР у світовій торгівлі. В 2007 році експорт Китаю до Євросоюзу зріс на 29,2% і становив 245,2 млрд. дол. (для порівняння: експорт України до ЄС за аналогічний період — 14,95 млрд. дол.).

Надзвичайно агресивно завойовувалися Китаєм російський, індійський та південноазійський ринки: експорт до РФ зріс на 79,9%, до Індії — на 64,7, до країн Південно-Східної Азії — на 32,1% (2007 р.).

Успіхи у торгівлі дають змогу Китаю домогтися визнання власного статусу як країни з ринковою економікою значною кількістю країн світу. На сьогодні понад 50 держав офіційно визнали цей статус.

Останнім часом виявляється, що рамки СОТ уже не задовольняють амбіції великої торгової нації. Китай прагне створювати зони вільної торгівлі із своїми сусідами, передусім у Південно-Східній Азії, в рамках АСЕАН+3 (АСЕАН, Китай, Японія, Респуб­ліка Корея). До практичних кроків у цьому напрямку належить прийняття рішення про поетапне зменшення митних тарифів на 7 тис. товарних позицій, починаючи з липня 2005 року.

Китайський досвід для України

На наш погляд, баланс плюсів і мінусів для України від вступу до СОТ, як і у Китаї, стане зрозумілим за кілька років і значною мірою визначатиметься просуванням структурної перебудови економіки.

Чимало залежатиме від роз­в’язання проблем енергетичної безпеки, захисту внутрішнього ринку та аграрного сектора економіки, можливо, від перетікання капіталу від збиткових до рентабельних підприємств, які мають вищу продуктивність праці та конкурентоспроможність на світовому ринку.

Безумовно, слід реалізувати сприятливі можливості торгового та інвестиційного режиму у відносинах із своїми головними партнерами — ЄС і США на Заході та Росією й Китаєм на Сході.

Як і в Китаї, зниження тарифних бар’єрів імпорту може нести позитив, наприклад, коли українські споживачі отримуватимуть доступ до товарів, які не виробляються в Україні, чи коли конкурентні переваги вітчизняних підприємств стали очевидними і загрози їхнім позиціям на вітчизняному ринку немає.

Спостерігаючи за державною політикою Китаю в галузях, які працюють на внутрішній ринок, не слід недооцінювати необхідність заміщення імпорту. Потріб­но, як і в КНР, сприяти розвитку виробництв (наприклад, автобусів, холодильників, електроприладів, комп’ютерів, текстильних і швейних виробів, косметики тощо), які незначною мірою залежать від імпортних ком­плектуючих і гартують власні бренди.

У полі зору вітчизняних політиків мають бути й зовнішньополітичні наслідки.

У Китаї вчасне виконання норм СОТ з лібералізації секто­рів економіки, її здатність адаптуватися до нових умов були негласно спрямовані на залучення США та ЄС до програм модернізації виробництва та інноваційного розвитку економіки. «Зраз­кова поведінка» Пекіна із виконан­ням усіх взятих на себе зобов’язань у рамках СОТ сприяла посиленню зацікавленості Заходу в збереженні внутріш­ньої політичної стабільності в країні, статус-кво у тайванському питанні, «здоровому» розвитку відносин Китаю із зовнішнім світом.

Можна сподіватися, що входження України до СОТ сприятиме прискоренню її інтеграції до ЄС, зміцненню двосторонніх відносин з розвиненими країнами, становленню її іміджу економічно стабільної та політично авторитетної держави у світі.