ОБЛГАЗИ: МАЛИЙ ЧЕРВІНЧИК, ТА ДОРОГИЙ...

Про перспективи газотранспортної системи загалом і її приватизації зокрема говорять багато й часто. Але при цьому йдеться саме про магістральні газопроводи високого тиску, передусім про так звані експортні. Тим часом в Україні є й величезна мережа розподільних газопроводів, довжина якої в кілька разів перевищує магістральні лінії. Якщо газопроводів великого діаметра в країні близько 36 тис. км, то довжина газорозподільних мереж перевищує 232,4 тис. км.

Організації, які їх обслуговують, офіційно називаються обласними (або міськими) підприємствами з газопостачання й газифікації або просто — облгази (міськгази). Саме вони й забезпечують газопостачання більшості українських споживачів; через них відбувається й постачання газом населення бюджетної сфери. При загальному споживанні в країні газу на рівні 75 млрд. кубометрів, через облгази проходить понад 80% усього цього обсягу.

Щороку вони постачають споживачам 58—60 млрд. кубометрів газу. Це приблизно вдвічі більше, ніж споживає Франція. А ще недавно, на початку 90-х, поставки газу споживачам перевищували 100 млрд. кубів.

Газ споживають понад 70 тис. підприємств, тобто понад 90% усієї їх кількості.

Втім, якщо технічний стан труб облгазів можна вважати задовільним, то цього не скажеш про засоби обліку. За високим рахунком, це величезна діра, через яку «випаровуються» мільярди кубометрів газу. Прилади обліку в більшості споживачів, м’яко кажучи, не відповідають сучасним вимогам. Тільки кожен дев’ятий лічильник відповідає необхідному класові точності. А понад трb тисячs підприємств вузлів обліку взагалі не мають. І скільки при цьому «губиться» газу, точно не знає ніхто. Офіційну цифру так званих комерційних втрат газу — близько 2 млрд. кубометрів — м’яко кажучи, занижено мінімум утричі. Вважається, що в країні необліковано витрачається до 10% газу.

Наприкінці серпня, як уже повідомляло «ДТ», Кабмін затвердив концепцію створення єдиної системи обліку газу, яка передбачає підвищення достовірності вимірювання обсягів газу, використовуваного в Україні і переміщуваного через її територію. При цьому зазначено, що більшість газовимірювальних пунктів використовують прилади з ручним керуванням, які не захищені від несанкціонованого втручання і допускають погрішність у 5%. Планується також заміна старих вимірювальних приладів на автоматизовані комплекси з погрішністю не більше 1%. Нині проводиться експеримент зі швидкого оснащення лічильниками споживачів трьох українських областей — Львівської, Івано-Франківської та Луганської. Надалі цей досвід планують поширити на решту регіонів.

Проте, мабуть, найважливіша функція облгазів — постачання газом населення та підприємств компобуту. 2000 року населення спожило 15,65 млрд. кубів. Це не так і багато — на чверть більше, ніж споживає енергетика. Та якщо постачання енергетики — це постачання кількох десятків електростанцій, то постачання населення — забезпечення десятків мільйонів споживачів.

Нині природний газ подається в понад 850 міст і селищ міського типу, а також у 7,5 тис. сіл. Чисельність газифікованих квартир на початок 2000 року становила 10,6 млн. До речі, тут також гостро стоїть проблема обліку. Сьогодні в населення лише 2,7 млн. лічильників. Навіть у тих будинках, де газ використовується не тільки для приготування їжі, а й на опалення та підігрів води (3,7 млн. споживачів), досі 43,9 % не мають лічильників газу. Тоді як ця категорія споживачів витрачає до 85% усього газу, використовуваного населенням.

Крім забезпечення природним газом, облгази забезпечують населення і скрапленим природним газом. А це ще 1163 міста і селища та 24,3 тис. сіл. Загалом скрапленим газом забезпечуються 5,8 млн. квартир, переважно у сільській місцевості. Безперебійне забезпечення населення газом нерідко стає елементом політичної стабільності. Особливо це стосується скрапленого газу, споживачами якого є переважно селяни. Не випадково напередодні останніх президентських виборів було знижено ціну цього газу. Причому кошти на компенсацію такого зниження було виділено тільки на період до листопада 1999-го, тобто суворо до виборів президента. Утім, політика політикою, а економіка економікою.

На потоці…

Саме облгази виходять на кінцевого споживача, отже й генерують фінансовий потік або навпаки — потік неплатежів. А позаяк платять за газ не досить добре, вони постійно перебували в центрі невщухаючого скандалу. Правда, скандалу досить тихого — у публічних скандалах мало хто зацікавлений: аж надто великі гроші крутяться в газовій сфері. Саме через систему облгазів проходять і ресурси, отримані від Росії за транзит газу в Західну Європу, і газ власного видобутку. Гроші навколо системи крутяться чималенькі, і коли незабутній Ігор Бакай заявляв, що всі багаті люди в Україні «піднялися на газі», він говорив зі знанням справи і не дуже перебільшував.

Загалом у країні існують 54 газопостачальні організації, як великі, так і маленькі.

Типова схема полягає в наявності у кожній області облгазу (часто єдиного), у деяких найбільших містах є ще і власний міськгаз. Утім, трапляються й винятки — у Тернопільській області ціла дюжина різноманітних «газів», типу «Бережаньгаз», «Борщівгаз», «Бучачгаз», «Чортківгаз». Але обсяги газу, що проходить через них, досить скромні, по кілька десятків мільйонів кубометрів на рік. Та й уся ця область протягом року споживає близько 700 млн. кубів.

Взагалі-то, слід віддати їм належне, газівники швидко пристосувалися до ринкової економіки. Уже на середину 90-х вони пройшли етапи корпоратизації й акціонування. А позаяк люди ці постійно спілкувалися з «живими» грішми, то жили загалом зовсім непогано. Вплив колишнього «Укргазпрому» на них дедалі зменшувався, а керівники облгазів швидко відчули смак (та інші переваги) самостійності. Тим паче що в більшості облгазів у результаті застосування пільгових схем приватизації держава втратила контрольний пакет.

До середини 1998 року НАКу «Нафтогаз України», що прийшов на зміну «Укргазпрому», передали держчастки облгазів. Було взято курс на зосередження грошових потоків у єдиному центрі. Більше того, 1999-го НАК втілив у життя ідею, про яку облгази досі згадують із жахом, — у них відібрали гроші споживачів. Традиційно вони самі збирали плату з клієнтів. Забирали свою частину, а решту «піднімали» нагору. Позаяк оплата за газ коливалася (усіма видами платежів) на рівні 60—70%, то нагору йшло не так і багато. Та оскільки облгаз сидів на початку ланцюжка, йому коштів загалом вистачало.

Тоді НАК перевернув цю схему, і облгази стали лише транспортувальниками газу. А збирання грошей було покладено на філії Торгового дому «Газ України», створеного при НАКу. За такого варіанту облгаз почав одержувати гроші лише за транспортування. До речі, норматив відрахування коштів за транспорт не дуже великий. Частка транспортування газу розподільними газопроводами у вартості газу становила для різних облгазів від 5 до 22 %, для більшості — 8—13%.

Крім того, облгази одержували ці гроші в порядку загальної черги. З’явилися затримки в зарплаті та інші «дива», зменшилася їхня впливовість. Правда, це «жахіття» тривало недовго: наприкінці 1999-го вирішили відновити колишній порядок. Тепер облгази продавали газ населенню, підприємствам компобуту та бюджетним організаціям і збирали з них гроші. Ці кошти акумулювалися на консолідованому рахунку ТД «Газ України»; у розпорядженні облгазів залишалася тільки вартість транспортних послуг. Але вони знову наблизилися до грошей.

Торговий дім залишився постачальником газу тільки у двох областях — Закарпатській та Чернівецькій. У решті постачання газом знову повернули облгазам. На практиці це призвело до майже повного занепаду філій Торгового дому. Теоретично на них поклали «витягування» старих боргів, але їхнє реальне значення впало майже до нуля.

Утім, облгази також недовго раділи. Щойно вони почали «переключати на себе» розрахунки, на них обрушилася інша напасть — вимога забезпечувати платежі «живими» грішми. Гроші вимагали з них завжди. Але раніше це скидалося на заклинання, пробурмотівши яке, можна займатися реальними речами. А реальний стан справ передбачав, що «живі» розрахунки становитимуть 20%, решта — заліки, векселі й бартер.

При цьому бартерні розрахунки (тобто «залізяками»), мали дивовижну й вельми ціновану на теренах СНД особливість: у зв’язку з ними виникав «відкат», він же «боковичок», він же «чорна готівка», він же «комісійні, консалтингові й інші послуги». Адже одержати за газ гроші — це одне, а одержати за нього, скажімо, рейки (можна й памперси) — це трішки інше. Коефіцієнт перерахунку газу на гроші відомий усім, а коефіцієнт «газ на рейки» — справа тонка. На цих тонкощах «наварювали» пристойні гроші.

У кожному облгазі вам розкажуть сумну історію про споживачів, котрі не платять, про високі видатки й малі зарплати тощо. Але при цьому будиночок, у якому сидять «страждальці», найчастіше з євроремонтом, а на автостоянці стоять хай не «мерседеси» (на це грішать більше в Києві), але й не «запорожці».

Та й взагалі, абсолютно нікого не дивував надзвичайно простий факт: при ціні російського газу 50 дол. за 1000 кубів, його ще недавно продавали по 25 дол., причому в цю ціну було закладено прибуток трейдера. Як це можна, якщо відразу не закладати у схему неплатежі, — нікого особливо не бентежило. Така система розрахунків шліфувалася роками, але впала за кілька місяців.

Та з приходом Путіна Росія стала чітко «закручувати гайки» всередині країни й у відносинах із партнерами (зокрема з Україною), а «енергетичний» віце-прем’єр Тимошенко те саме почала робити в Україні. У Юлії Володимирівни було бурхливе газотрейдерське минуле, тож газовий ринок вона знала чудово і в його казки не вірила. Спочатку цього не сприймали всерйоз. Як правило, «наїзди» на бартер згасали через два-три місяці, й усе відновлювалося. Та й тодішній уряд справедливо вважався тимчасовим і приреченим на провал. (Стосовно тимчасовості, виявилося, правда, а щодо провалу — це як подивитися.) Через півроку стало ясно, що «наїзд» не тільки не закінчується, а й посилюється.

Тиск по всьому фронту і на споживачів газу, і на збирачів коштів невпинно зростав, і до літа грошові платежі поступово пішли. Більше того, уряд дуже просунувся в питанні оплати газу бюджетними споживачами. Бюджетні платежі вдалося підтягнути, що відразу різко загострило проблему податків із газової галузі.

Газовим ринком почали гуляти потужні ударні хвилі, змітаючи з палуби дуже багатьох. За бортом опинилась і група Ігоря Бакая. Не вдалося втриматися на плаву і його наступнику Ігорю Діденку. І якщо Ігор Михайлович пішов із НАКу в політику, то І.Діденку поталанило менше: бідолаха згодом навіть потрапив у в’язницю з цілком дріб’язкового (на тлі інших «вихилясів») приводу — тільки й того, що брав участь у «відкаті» разом із тоді ще не народним депутатом Віктором Жердицьким через гонконгівський офшор кількох мільйонів доларів, які спочатку призначалися остарбайтерам. Гроші були німецькі, і ті чомусь вирішили, що на в’язнів концтаборів ні Жердицький, ні Діденко не тягнуть. У результаті вони все-таки стали в’язнями, та ще й німецькими.

Замість Діденка в НАК прийшов «варяг». Причому з лав «заклятих друзів» газівників-податківців. Новий глава НАК «Нафтогаз України» Вадим Копилов у ДПАУ саме те й робив що «вибивав» гроші з газівників. Хто і як заробляє гроші на газі, він теж знав не з чужих вуст, і це невдовзі допомогло йому в роботі.

Що — кому…

Усі ці хвилі так чи інакше торкнулися облгазів. У НАКу облгазами й питаннями, пов’язаними з їхньою діяльністю, займалося головне управління з експлуатації систем постачання природним і скрапленим газом «Головпобутгаз», що входить до «Укргазбуду». До структури «Головпобутгазу» входило 42 із 54 ВАТ з газопостачання й газифікації. Наприкінці грудня 2000 року НАК вирішив реорганізувати це управління й перетворити його на дочірню компанію Торгового дому «Газ України».

Проте слід пам’ятати, що всі облгази — акціонерні товариства. При цьому в жодному з них НАК не має більше 51%. А це означає, що для того, аби провести збори акціонерів (кворум 60%), йому вже потрібно з кимось домовлятися. І це дає певні шанси «всидіти» навіть небажаному для Києва керівникові. А стосовно облгазів, де в держави немає контрольного пакета, то там для проведення потрібного рішення йому доведеться блокуватися з кимось із акціонерів. Ну, а в низці ВАТ пакет НАК настільки малий (менше 25%), що він може хіба що «грізно насваритися пальчиком».

Нині ситуація така. З 54 компаній у 19-ти НАК ще має контрольний пакет, у 4-х його частка перевищує 40%, що дозволяє блокувати будь-які збори акціонерів. Ще в 17-ти компаніях у НАКу блокуючий пакет(понад 25%), і в 14-ти він може лише спостерігати (що, втім, не виключає варіантів блокування з іншими акціонерами).

У реальному житті до бійки доходило рідко, сторони якось домовлялися. Звісно, були й спроби посилення контролю над облгазами. Той-таки пан Бакай пропонував організувати схему розрахунків так, аби облгази гарантували розрахунки за газ заставою своїх пакетів акцій. Облгази відверто говорили, що статутний фонд у них зовсім маленький, зазвичай — кілька сотень тисяч гривень, максимум зо два мільйони, а газу через них щороку проходить на десятки, а в деяких — на сотні мільйонів доларів. А позаяк платять, знов-таки, погано, то ці пакети швидко опиняться в інших руках. І логіка в цих запереченнях, безумовно, була. І хоча І.Бакай яскраво описував переговори з представниками облгазів, де він погрожував звести їхню роль до «суб’єктів, що встановлюють колонки, лічильники, газові плити, і тоді я подивлюся, скільки коштуватимуть ваші акції»,— ідея на певний час заглухла. Проте нині вона знову випливає на поверхню. Тим паче що грунт для перерозподілу добряче угноєно — всі облгази мають величезні заборгованості (їхня кредиторка перевищує 10 млрд. грн.). Плюс, повторимо, більшість (35 із 54) обл- і міськгазів мають частку держвласності менше половини. І тепер вони дедалі частіше програють позови в судах за старими боргами. Сама ПГНК вже виграла дев’ять таких позовів. Поки що більшість великих облгазів контролює держава. Але найближчим часом це може змінитися. Адже, на відміну від магістральних трубопроводів, де про приватизацію багато говорять і мало роблять, у сфері розподілу газу приватизація йде повним ходом уже кілька років.

Щоправда, при цьому слід враховувати одну особливість. Нині діє мораторій на приватизацію газових мереж, як розподільних, так і магістральних. Тож облгази не володіють розподільними мережами, а лише керуюють ними. Мережі стоять на їхньому балансі, але не внесені у статутний фонд, перебуваючи в користуванні ВАТ. Принаймні така офіційна версія. Реально ситуація ще заплутаніша. Чинну раніше угоду між Фондом держмайна України і НАК «Нафтогаз України», яка делегувала облгазам право підписувати договори на використання, оскаржила прокуратура. Втім, механізму «відбирання» мереж фактично немає, тож відібрати мережі дуже важко.

Є також проблема впливу місцевих облдержадміністрацій, які прагнуть контролювати газові підприємства. Найяскравіший приклад — Харківська область, де видобувають більшу частину українського газу. Місцева обладміністрація вже кілька років домагається «газової автономії». Це стосується і газовидобування, і магістральних трубопроводів, і облагазів. Утім, у ВАТ «Харківгаз» НАКу належить аж... 17,7%. Тож його контроль і так суто символічний. А у ВАТ «Харківміськгаз» — і взагалі якихось 9,91%. Ці організації контролюють комерційні групи. Щоправда, останнім часом НАК спробував посилити контроль в області. Цього року його дочірнє підприємство «Укргазвидобуток» пред’явило ВАТ «Харківгаз» позов на скромну суму в 481,7 млн. грн. (тобто 90 млн. дол.). Така вражаюча заборгованість виникла внаслідок курсової різниці за газопостачання 1997—98 років. Тоді ціна газу фіксувалася в доларах, а споживачі платили (або не платили) у гривнях. Коли курс блискавично спочатку подвоївся, а потім потроївся — виникли величезні борги. Зрозуміло, це проблема не тільки «Харківгазу». Аналогічна ситуація і в інших компаніях. Ще в середині 2000-го курсова різниця, що «висить» на облгазах, оцінювалася в 712 млн. дол. (3,86 млрд. грн.). А їхня загальна кредиторська заборгованість уже давно близько 2 млрд. дол.

Ось і ВАСУ навесні порадив «Харківгазу» й «Украгазвидобутку» не сваритися, а вирішити все миром. До речі, харків’яни тоді погоджувалися виплатити борги за спожитий газ за курсом долара на момент його одержання (тобто близько 2 грн./$). У принципі, і це теж непогано — раніше їм і на думку не спало б віддавати грішми старі борги.

У свою чергу, навесні НАК мало не втратила пакет акцій найбільшого облгазу — «Запоріжгазу». Виконавча служба Старокиївського райуправління юстиції виставила на продаж 50-відсотковий пакет його акцій на УФБ, оцінивши його в 14,67 млн. грн. (тобто 5,4 номіналу). Це не так і дорого за ВАТ, активи якого оцінюються 200 млн. грн., а вартість основних фондів — 117,9 млн.

Більше того, буквально наступного дня на торгах у ПФТС виставлявся інший пакет — 14,17% цього ж ВАТ. Тож за бажання за якусь добу можна було одержати контроль над облгазом, що розміщений у найбільшому індустріальному районі. З урахуванням наявності активних запорізьких бізнес-груп, покупці, безсумнівно, знайшлися б. Той-таки 14-відсотковий пакет відразу купила компанія «Ліберті-Маркет», яка й раніше активно скуповувала, під замовлення однієї з місцевих груп, пакети привабливих підприємств. Адже, володіючи облгазом, можна контролювати потоки енергоносіїв на всі найбільші підприємства регіону або принаймні бути цілком у курсі всього, що відбувається на них.

Тоді торги вдалося призупинити. Але потік таких справ лише наростатиме. Хоча й без цього в Одеському міському арбітражному суді вже розглядається справа про банкрутство «Миколаївоблгазу». Втім, не слід вважати, що раніше НАК не втрачала активів. Такі спроби робилися, й іноді досить успішно. Торік цілком класично було розмито її пакет у «Житомироблгазі». У принципі, контроль над житомирським ВАТ було втрачено ще раніше, та все-таки НАК мала там 31,7%, тобто стійкий блокуючий пакет. Цього вистачало, щоб уникнути будь-якої зміни статуту, зокрема й додаткової емісії.

Проте торік у серпні збори акціонерів ВАТ вирішили вдвічі збільшити статутний фонд. Мета більш ніж благородна — поповнення оборотних коштів. Відповідно до рішення зборів акціонерів, 15 грудня 2000 року додаткову емісію (за 8 годин) благополучно здійснили, оборотні кошти поповнили аж на 120 тис. грн., причому більшу частину — з розстрочкою на рік. На тлі десятків мільйонів боргів облгазу це мало просто зворушливий вигляд. Тепер у НАКу вже ніякого блокуючого пакета немає (залишилося менше 16%).

Сіль жарту в тому, що все це відбувалося в період, коли в НАКу проходила «велика зачистка» від людей Ігоря Бакая. Багато хто звільнився сам, а від решти хіба що не вимагали публічно зректися справ попереднього керівництва. Тим часом спостережну раду «Житомироблгазу» очолював один із соратників Ігоря Михайловича — Леонард Будзішин. Та й у період висування в народні депутати по Житомирській області пан Бакай активно використовував приміщення цього ВАТ.

Утім, не слід вважати, що так втрачають контроль тільки держструктури, — «влітали» й комерсанти. Ще в середині 90-х із кількома київськими інвесткомпаніями стався потішний випадок. Купили вони на сертифікатному аукціоні великий пакет акцій одного дніпровського облгазу. І чекали дивідендів. Та коли дійшла черга до них, раптом з’ясувалося, що вони їх не одержать. А кинувшись з’ясовувати, виявилося, що їхня частка в статутному фонді помітно менша, ніж вони вважали, — хлопці прогавили додаткову емісію.

І не слід гадати, що це справи давно минулих днів. У статутних документах низки ВАТ правління досі може провести додаткової емісії в 30%. Її, звісно, потім треба затвердити на зборах, але приклад того ж таки Житомира свідчить, що це можливо.

Останнім часом, крім традиційних претендентів на контроль над облгазами — менеджменту й українських комерсантів, почали з’являтися й іноземні замовники. Зрозуміло, якщо поглянути на списки акціонерів, то формально вони там були завжди — у списках багато офшорок із різних океанських островів. Але ж офшорки рідні, майже місцеві, належать вітчизняним резидентам. А тепер акції кількох облгазів скуповують у працівників і малих тримачів уже й російські структури. І навіть (за словами окремих керівників облгазів) одержали в деяких східних облгазах великі пакети. Очевидно, у міру посилення проникнення російського капіталу на український ринок ця тенденція розвиватиметься. Та й зовсім недавно скупка 19% «Рівнегазу» велася «під росіян». Нині відбувається інтенсивне скуповування «Львівгазу». Загалом життя вирує, принаймні про облгази найближчим часом говоритимуть набагато більше. Їй-богу, вони того варті.