Ну, щось на зразок Маніфесту...

Отож, настав час підбивати проміжні бабки. За «бабки», звісно, перепрошую, хоча хтозна, який стиль у нас буде в моді найближчим часом. А проміжні — тому що Україна все одно ще не вмерла, а бадьоро й упевнено продовжує кудись шкандибати.

Так от, з усіх трьох, що були в нас досі біля керма (чи то при кермі, чи то навколо керма — як завгодно), кращим, хоч як дивно, об’єктивно залишився другий. Грушевського я чомусь не враховую, а веду відлік від нашого часу.

Першому, до речі, саме з часом і не пощастило: час був інфляції-девальвації-механізації-тінізації — без жодного просвітку.

Третьому — не пощастило з народом: «Нація помилилася». (Щоправда, зі слів його було незрозуміло, коли ця помилка сталася,— нині чи п’ять років тому.)

А от другий, прийнявши країну в стані десь між катастрофічним і жахливим, передав її далі вже просто стандартно-бідною, причому навіть зі сприятливим (тоді!) прогнозом, чому прислужилися й хитровихитрена багатовекторність, і зачатки олігархії, і запроваджений єдиний податок — так чи інакше, за весь його, другого, час гривня знецінилася лише втричі, хоча до нього така інфляція була майже щомісячною.

Так, із демократією при ньому було не дуже, ну а де з нею було «дуже» у всьому колишньому СРСР? І яка з цього «дуже» користь, якщо химерно переплетені революцію і демократію народ наш самобутній використав лише для того, щоб третім не став той, хто все одно став четвертим...

Не брехатиму, що я від такого мудрого вибору в особливому кайфі. Але те, що свого часу майбутнього четвертого висунув у треті саме другий, найвдаліший із колишніх,— все-таки якось пом’якшує найжахливіші з передчуттів.

Гірше за всіх поведуться ті, кому зараз буде що гірше, то краще. По-перше — бо гірше, спасибі, нема куди. По-друге — бо потонемо всі, причому що нижче, то раніше. Тож допомагати все одно доведеться, і не стільки заради керманича, скільки заради всіх тих, хто вирішив ще пожити. Тому дірочку в човнику колупати, напевно, не будемо, а, поважаючи вибір, який поки що поважити ще складно, постараємося якось націлитися на щось конструктивне, чого й іншим бажаємо.

Це не білий прапор, це білий аркуш, на якому ще можна написати щось хороше, а не тільки те, що напрошується.

Загалом, якщо раптом (ну — трапляється!) хоч де-небудь з’явиться попит на щось корисне, але непопулярне; якщо хтось збереться лікувати економіку не цукеркою, а ліками; якщо для когось буде важливо не тільки як поділити, а й де взяти; якщо випадково з’ясується, що комусь цікава не тільки негайна ручна тактика, але й хоч би зародкова стратегія викараскування, можемо порадити продуктивно витратити не більш як півгодини (а розумним вистачить і 15 хвилин): www.samoe.in.ua/index.php?pub=323 («Економічна електрика»). У «ДТ» це все вже було, хоч і частинами.

Коли в двох словах, то йдеться про те, як стимулювати попит, і про те, як надати оподаткуванню не властиву йому стимулюючу функцію — замість сьогоднішньої протилежної.

Але головне навіть не це (хоч і це також). А те, щоб ті, в кого, незважаючи ні на що, таки вціліла голова й щось у голові, не надумали все це консервувати на найближчу п’ятирічку. Не треба. Консерви можуть зіпсуватися. Славою зрівняємось, а поки що — мізковласники всієї країни, не сачкуйте! Щоб не було нестерпно боляче за марно профуканого четвертого (як за третього)…