НОВІ СИЛИ БОРОТЬБА ЗА ВЛАСНІСТЬ У РЕГІОНАХ СТАЛА БАЗОВИМ ПРОЦЕСОМ ЕКОНОМІЧНОГО ТА ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ

Соціальна стабілізація й певне економічне зростання суттєво підривають позиції комуністів і соціалістів. Ліві усвідомлюють, що своєчасне виконання державою своїх зобов’язань перед громадянами і зростання зарплат можуть призвести до різкого ослаблення «червоної» ідеї, навіть у східних регіонах. Комуністи миритися з цим не будуть. Адже в Дніпропетровській, Донецькій, Луганській і Харківській областях мешкає майже 30% громадян країни, котрі мають право голосу.

Схоже, у лівих є шанси залучити в союзники фінансово-політичні групи, які держава змушує або легалізувати свою діяльність, або просто усуває від управління державними підприємствами. Доступ до влади та власності стають предметами жорсткої економічної та політичної воєн, фронти яких розгорнуть у регіонах другорядні фінансово-політичні групи й ліві партії. Ми будемо говорити про це на прикладі Луганської області як уже діючого плацдарму нової війни. Луганську область обрано ще й тому, що Агентство гуманітарних технологій веде тут дослідження. Ми публікуємо результати перших із них.

Відсутність інвестиційних перспектив є головною рамкою економічного планування

В областях є сила-силенна проблем, які не можуть бути розв’язані зусиллями самих обласних властей. Зростання ВВП на 6% — це добре на тлі 3% зростання в США. Але нинішній добробут в Україні знаходиться на позначці 35% до рівня 1990 року. За останні десять років в Україні сформувався величезний інвестиційний борг перед медициною, освітою, сільським господарством, транспортними та комунікаційними мережами. Щоб його компенсувати, необхідне стійке економічне зростання, яке вимірюється багатьма десятками відсотків від рівня минулого року.

Найближчим часом не доводиться очікувати інвестицій. Світовий капітал в останні роки віддає перевагу вкладанню грошей в економіки з низькими ризиками, одержуючи невеликий, але надійний дохід. Очікуваний нинішнього року вступ Китаю до Світової організації торгівлі (СОТ) зробить його економіку незрівнянно привабливішою порівняно з українською та російською. Росію згадано не випадково — відсутність інвестицій у цій країні підкреслює міфічність розмірковувань про великі гроші, які накопичилися в Росії і будуть вкладатися в Україну.

У Росії є величезний дефіцит інвестиційних коштів, і експертам це відомо. У кращому випадку стратегічні інвестори куплять виставлені державою на продаж підприємства. Але продаж власності — це ще не інвестиції. Польща успішно продала державні активи, але це не привело до інвестиційного буму і не дало очікуваного економічного ривка. У країнах Центральної Європи, котрі пройшли приватизацію, рівень життя трохи вищий, аніж в Україні, але він поліпшується мізерними темпами. Ні ці більш успішні країни, ні Україна поки не представлені на ринку капіталу, що може створити на нашій території нові виробничі потужності й запропонувати українській економіці нові напрями спеціалізації.

Примарною видається навіть можливість повернення в країну капіталів, раніше виведених на Захід тіньовим шляхом; ці гроші знаходяться під контролем розвиненого світового співтовариства, яке не бажає бачити Україну та Росію власністю місцевих «олігархів». Арешти Лазаренка й Бородіна за обвинуваченням у відмиванні грошей — перше фактичне підтвердження цієї тези, напевно будуть й інші підтвердження. Інфраструктура України слабка, її кордони закриті для активних економічних відносин із зовнішнім капіталом, внутрішній інвестиційний потенціал примарний через низьку довіру до інвестиційних фондів та банків, правляча еліта все ще боїться відкрити країну для світової економіки і намагається в односторонньому порядку прориватися на світовий ринок, приватизація підприємств і землі йде дуже повільно.

У цій ситуації керівники областей при економічному плануванні мають виходити з того, що наявні в області активи є єдиним джерелом добробуту регіону. Щоб область не бідувала, наявні на її території підприємства мають бути прибутковими, інакше бюджет області не отримає податків, а робітники — зарплат. Отже, для губернаторів проблеми області концентруються в одній точці — відсутність на підприємствах управлінців і власників, які зроблять їх прозорими з точки зору фінансів і забезпечать довгостроковий ринок збуту продукції.

За умов млявого інвестування рентабельність існуючих підприємств є для областей питанням життя і смерті

Болем губернаторів були і є державні підприємства, що заплуталися в боргах по податкових платежах, зарплатах та оплаті енергоносіїв. Початок нового президентського терміну, критична ситуація з бюджетними доходами в центрі й на місцях і скорочення списків заборонених до відключення підприємств дали результат. У деяких індустріальних областях зростання виробництва становило до 30% і більше. В основі цього зростання лежить не лише сприятлива кон’юнктура світового ринку, а й легалізація оборотів держпідприємств під тиском влади. Яскравий тому приклад — ривок «Криворіжсталі». Маючи 1999 року понад 200 млн. гривень збитків, після призначення Олега Дубини керівником комбінат закінчив 2000 рік із прибутком понад 1 млрд. грн.

Вже приватизовані підприємства-боржники — це окрема історія. Її витоки лежать у тих часах, коли в країні закладалися принципи приватизації. Тоді молоді «реформатори» визначали принципи приватизації державних активів. На той час в Україні не було груп, що мають управлінські навички та гроші для відкритої конкурентної боротьби за привабливі підприємства. «Молоді реформатори» вирішили захистити національний капітал і створили такі механізми приватизації, що не потребували великих ресурсів. Комерційні компанії отримували контроль над підприємствами майже безплатно — через придбання акцій під інвестиційні зобов’язання. У кращому разі нові «власники» розраховувалися за куплені пакети протягом певного періоду з уже зароблених на підприємстві коштів.

Виграли від такого ходу в першу чергу самі «реформатори». Спостерігачі пов’язують покупку акцій «Луганськобленерго» та «Одесаобленерго» 1998 року з банком «Фінанси і кредит», почесним головою якого є Костянтин Жеваго. З ім’ям Ігоря Діденка пов’язується компанія «Хорда», яка встановила контроль над низкою цементних заводів по всій Україні під інвестиційні обіцянки, однак не виконала умов приватизаційних договорів, погіршила стан цих заводів і змушена була повернути їх державі. Спільне підприємство АвтоЗАЗу і Daewoo, очолюване п.Сотниковим, отримало від уряду безпрецедентний пакет пільг і опинилося на межі банкрутства.

Наведення порядку
на підприємствах
не вигідне реформаторам першої хвилі

Намагаючись розібратися, куди йдуть зароблені підприємствами області гроші, чому багато заводів є збитковими і хто реально відповідає там за стан справ, губернатори часто стикаються з потужною протидією з боку власників цих підприємств.

Показова в цьому сенсі ситуація, що склалася навколо компанії «Луганськобленерго». Влітку 1998 року інвестиційна компанія «Веррона+» одержала пакет акцій «Луганськобленерго» під інвестзобов’язання. На момент продажу акцій адміністрація Луганської області більше ніж лояльно ставилася до нового співвласника «Луганськобленерго» і спільно відбивала нападки тодішніх перших віце-прем’єрів, котрі курирували ПЕК, — А.Голубченка та В.Куратченка.

Проте нові власники «Луганськобленерго» на певному етапі відчули цілковиту вседозволеність. Рівень платежів до «Енергоринку» наблизився до нульової позначки, на що київські енергетики відреагували лімітами на електроенергію для області. Тож і почали псуватися відносини між власниками обленерго та владою.

До літа 2000 року заборгованість «Луганськобленерго» перед «Енергоринком» різко зросла, а заборгованість споживачів перед «Луганськобленерго» змінилася, але значно менше. Перед областю постала реальна загроза суцільного відключення великих підприємств і цілих районів. Власті ініціювали повернення обленерго до держвласності. Цей процес затягнувся майже на два роки, протягом яких із «Луганськобленерго» продовжували вилучатися кошти, а область потерпала від постійних відключень за борги перед енергоринком.

Активна особиста участь народного депутата Жеваго у врегулюванні питань власності на «Луганськобленерго» сприяла успішному протистоянню фірми-власника обласному керівникові, котрий вирішував завдання наведення порядку в інфраструктурному підприємстві. У луганського губернатора з’явилися сильні й жорсткі супротивники. Подейкували навіть, що на цьому етапі за звільнення губернатора з посади встановлювався гонорар у мільйон доларів. Чим закінчиться ця сюжетна лінія луганського трилера, поки що невідомо. Днями в області проходили сороковини по в.о. голови правління ВАТ «Луганськобленерго» Михайлу Полякову, котрий, як відомо, став безневинною жертвою. Він помер на робочому місці під час розмови з народним депутатом К.Жеваго, коли той у грудні приїхав на державне «Луганськобленерго». Спостерігачі називають причиною цього візиту пошук грошей на купівлю чергового індустріального велетня — Запорізького алюмінієвого комбінату.

Цікаво, що коли власті Луганської області починали займатися «лежачими» підприємствами, відразу «засвічувалися» великі та дрібні ділки, які мають свою вигоду з продажу продукції нижче собівартості, на операціях повернення ПДВ, на переуступках боргів й інших хитрощів, як правило, під покровительством високих столичних чинів. Так було й на Стахановському феросплавному заводі, на Луганському акумуляторному, на «Луганськтепловозі» — скрізь виринали персони, котрі прагнуть контролювати ситуацію в регіоні. Але ті підприємства, які вдалося відвоювати, приміром, Стахановський феросплавний завод, досягають хороших фінансових результатів.

Порядок в економіці регіонів не вигідний лівим

Саме у справі дискредитації влади потерпілі від наведення порядку в областях фінансові групи знайшли спільну мову з лівими. Ліві партії втрачають підтримку населення. Це відбувається навіть у Луганській області, яка традиційно була «найчервонішою».

Напередодні виборів 1998 року промислове виробництво впало на 66% порівняно з 1990-м, населення вимагало законних зарплат і соціальних платежів, російські общини обурювалися з приводу млявої, та все-таки помітної українізації. На цьому тлі тодішній губернатор Геннадій Фоменко «завалив» парламентські вибори 1998 року, не зумівши локалізувати комуністичний електорат, і його відправили у відставку. За три роки, що минули відтоді, нові власті Луганщини домоглися певних результатів. Економіка регіону в 1999—2000 роках виросла на 42%, погашено заборгованості по соцвиплатах і зарплатах бюджетників, триває погашення заборгованостей підприємств області перед своїми працівниками. Як наслідок, комуністи й соціалісти почали втрачати підтримку населення. Про це свідчать не лише соціологічні опитування. 2000 року луганські шахтарі не ходили під червоними прапорами.

Втрата Луганської області для комуністів неприпустима. Чисельність електорату області — 2,01 млн. чол., а з огляду на те, що ліві збирали 60—70% голосів, може йтися про втрату 1,3—1,4 млн. голосів. Тим паче, що коли їхні позиції слабшають у найменш забезпеченій в розрахунку на душу населення частині Східної України, то в інших східних областях ситуація для лівих може виявитися ще сумнішою. Тож їм необхідно, щоб зіграв хоча б один із старих козирів, — мовне питання, низька соціальна забезпеченість або загальна недовіра населення до влади. А позаяк ні перша, ні друга теми не актуальні, то необхідно дискредитувати владу.

Боротьба другорядних політичних груп за контроль над держактивами
в областях стає головним двигуном національних політичних криз

Завдання наповнення бюджетів змушує губернаторів наводити порядок на підприємствах-боржниках, а це часто вимагає втручання в головне питання — хто керує підприємством, хто ним володіє і як організовано фінанси. Сьогодні губернатори не бояться цього. В областях, які демонструють швидке зростання виробництва і доходів бюджету, з’явилися державні управлінці нової хвилі. Вони вже не такі, як ті, що керували областями два-три роки тому, боючись вести самостійну регіональну політику та чекаючи вказівки зі столиці з будь-якого приводу. Ці люди прийшли або з приватного бізнесу, або з великих державних підприємств, мають великий досвід кадрового та фінансового управління і вважають себе професіоналами.

Управлінський досвід дає чітке уявлення, як влаштована економіка області, що потрібно робити для її посилення та збільшення надходжень до бюджету. Досвід управління дозволяє брати на себе відповідальність. Самоідентифікація губернатора як професіонала є підставою для підвищених вимог до себе, до своїх колег і до всіх управлінців області. Менеджери нового покоління шукають в особі власників підприємств рівноцінних собі відповідальних фахівців. І коли не знаходять, то відкрито критикують їх і виступають за їх заміну. Важливо, що в цій справі вони спираються на волю Президента. Бо Президент не раз говорив, що сила країни — у силі регіонів.

Немає більшої політики в областях і в усій країні, ніж пошук відповідального власника. Це видно на прикладі «Луганськобленерго», на прикладі Запорізького алюмінієвого комбінату. З дня на день кількість цих прикладів зростатиме. Велика приватизація супроводжується неминучою ревізією ефективності управління державними і приватизованими раніше підприємствами. Обидва процеси зовсім не влаштовують другорядні фінансово-політичні групи, які володіють дохідними підприємствами на умовах інвестиційних зобов’язань чи тимчасового управління держпакетами акцій. Адже ці підприємства здебільшого нерентабельні й/або перебувають у розряді боржників.

Тому між новими державними менеджерами обласного й центрального рівня та представниками правих партій виникають і виникатимуть конфлікти. Реформатори першої хвилі вже не можуть розвішувати праворуч і ліворуч ярлики «противник реформ», за допомогою яких вони колись тиснули на губернаторів і навіть на міністрів. Реформатори першої хвилі самі дискредитували реформи у свідомості еліти і пересічних громадян країни. Тепер їм доведеться вдаватися до крайнього заходу — компрометації влади й держави. Це і є, на наш погляд, одна з основних причин активної участі правих партій у політичній кризі, яка розгорілася сьогодні в Україні. Вони змушені боротися за збереження своїх доходів і за те, щоб не відчути на собі руку закону, і боротьбу цю виправдовують захистом реформ.

Епілог для прем’єра

У складній ситуації опинився Віктор Ющенко. Для розгортання реформ йому потрібно спертися на якусь стійку і реальну силу. Стійких сил сьогодні три. Перша — це ліві ортодокси, які самовіддано і неаналітично виступають за повернення до планової економіки. Друга група — це реформатори першої хвилі, які сильні необхідністю самозбереження. Проте ця група нерідко виступає на боці противників економічних перетворень, які необхідні для різкого підвищення добробуту країни. Ця група вже підставила Ющенка при приватизації ЗАлКу, домігшись від прем’єра дій, які порушують процедуру проведення приватизаційного конкурсу. Третя реальна сила — це покоління нових управлінців, сила яких не в ідеології і не у власності, а в навичках і відповідальності.

Вибір між цими трьома силами є вибором між поколіннями, оскільки майбутнє представлене лише новими менеджерами. Ющенко ніколи не вибере лівих ортодоксів. Ющенко може вибрати реформаторів першої хвилі, якщо він належить до їхньої когорти і пов’язаний із ними духом або зобов’язаннями — таку гіпотезу дозволяє висунути ситуація навколо Запорізького алюмінієвого. Однак згода прем’єра на призначення Дубини на посаду віце-прем’єра свідчить, що Ющенко робить вибір на користь нового покоління управлінців. У цьому випадку він має бути готовий до справжньої війни, яку розгортають праві й ліві партії проти економічних перетворень одночасно на рівні областей і центру.