«Незаймані» селяни

Поспіхом прийнятий 25 грудня 2008 року Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення» після новорічного похмілля спричинив на селі соціальний вибух. Звично потягнувшись після кавалькади свят на «призовні» пункти — у центри зайнятості, селяни не змогли зареєструватися там як безробітні. Перепусткою мала слугувати довідка із сільради про те, що вони — не члени особистого селянського господарства. А який голова насмілиться її видати? Адже «член» — від глави сімейства аж до родичів — наділений землею, отже, працевлаштований. Копирсайся на городі і живи з нього!

Протверезіли й депутати. Зрозумівши свою провину, рвонули на грудях вишиванки-сорочки-тільники: та ми за селян горою станемо! І наплодили аж вісім альтернативних законопроектів, що мали б відновити соціальну справедливість. Зводилися вони до одного: виконавчій владі — повернутися на вихідні позиції, ті, що діяли до введення у дію згаданого «антиселянського» закону. Проте проблеми із селянськими пенсіями, соціальним страхуванням залишилися нерозв’язаними…

Уряд схитрував. Спершу запустив у сесійний зал власний «антикризовий» законопроект. Та коли депутати розкусили підступні зазіхання на соціальний захист членів особистих селянських господарств (ОСГ) у разі безробіття, документ відхилили.

Тоді Кабмін зайшов із тилу — через депутатський законопроект «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення». На його розгляд парламент витратив усього-на-всього… чотири хвилини, і, звісно, мало хто встиг помітити, що антиселянські новели із неприйнятого кабмінівського законопроекту тихцем перекочували до нового документа.

Щоб реалізувати норми законопроекту, за розрахунками його авторів, треба вишукати у державному бюджеті додатково 184 млн. грн. Із яких джерел? Розробники, всупереч статті 27 Бюджетного кодексу України, не вказали їх. Але президент закон підписав, і з 13 січня у центрах зайнятості почалася справжнісінька катавасія.

Селяни й досі не можуть утямити: як уряд із президентом миттєво «перелицювали кожуха», зробивши їх, фактично безробітних, працевлаштованими і забезпеченими? Без довідки із центру зайнятості вони втрачали право на отримання субсидій, соціальної допомоги для малозабезпечених сімей… Деякі сільські ради, аби допомогти односельцям, прийняли абсурдні рішення: «усіх жителів села не вважати членами ОСГ», «Закон «Про особисте селянське господарство» визнати недійсним на території села Кацапівка (Хохлів­ка, Хоружівка…)».

Бунтівна хвиля докотилась і до столиці. 25 лютого Кабмін, аби бодай частково спустити її через «шлюзи», прийняв постанову, в якій змінив порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, котрі шукають роботу, і безробітних. Центрам зайнятості дозволили брати на облік осіб, які впродовж останнього року працювали не менш як 26 тижнів, незважаючи на те, що вони є членами ОСГ. У цій поступці був тверезий розрахунок: майже 80% сільських трудівників працюють на будівництві, в інших організаціях напівлегально, одержуючи зар­плату в конвертах. Звісно, їх також відсікали від дер­жавного утриманства.

Не дрімали й депутати. Із восьми законопроектів зрихтували один — «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо зайнятості членів особистих селянських господарств» Сергія Гордієнка і Валентина Матвєєва. При підготовці законопроекту до другого читання депутат Олег Шевчук уніс пропозиції і поправки, що дублюють, а власне, узаконюють положення згадуваної постанови Кабміну. У результаті багатьох дискусій, усупереч наполяганням фракції БЮТ, Верховна Рада 6 квітня на позачерговому пленарному засіданні прийняла закон у первозданному вигляді.

Власне, закон повернув статус-кво статтям Законів України «Про зайнятість населення» та «Про особисте селянське господарство» щодо зайнятості членів ОСГ, які діяли до набрання чинності сумнозвіс­ного «антикризового» закону. І виз­начив, що відтепер до зайнятого населення належать «члени особистих селянських господарств, діяльність яких здійснюється відповідно до Закону України «Про особисте селянське господарство», і «як­що робота у цьому господарстві для них є основною і розрахунковий місячний дохід на одного члена дорівнює або перевищує розмір мінімальної заробітної плати».

І хоча чинне законодавство не пов’язує зайнятість із розміром отримуваного селянами доходу, я підтримую ідею авторів. Бо в питаннях соціального захисту селян — кінь не валявся. Прочитаймо Інст­рук­цію з ведення господарського обліку у сільських, селищних та міських радах, затверджену наказом Держкомстату від 18 квітня 2005 року за №95: усі члени сім’ї та родичі особи, якій виділено земельну ділянку для ведення ОСГ, належать до членів цього господарства, незалежно від того, чи займаються вони його веденням із відповідним одержанням доходу. При цьому подання заяв про вихід із гос­подарства законодавством не передбачено.

Отже, «номінальні» члени ОСГ, фактично не маючи місця роботи і заробітку, не мають права звертатися у пошуках роботи до державної служби зайнятості і не можуть визнаватися безробітними.

Ще одна обставина, яка свідчить, що слід ураховувати місячний дохід члена ОСГ, аби він не випав із категорії зайнятих громадян. Розміри земельних ділянок у різних регіонах України не дають реальної можливості ані забезпечити фактичну зайнятість членів ОСГ, ані отримати доходи від ведення господарства, які були б достатніми для нормального життя.

Та коли Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо зайнятості членів особистих селянських господарств» потрапив на підпис до президента, той його відхилив. Віктор Андрійович, як і я, наштовхнувся на антиконституційний «місячний дохід». Гарант не дозволив ревізувати статтю 24 Конституції України, за якою громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Ющенко повторив тираду: не може бути привілеїв чи обмежень, зокрема, за ознаками майнового стану (частини перша та друга), адже для інших категорій громадян належність до зайнятого населення не пов’язується з розміром отримуваного ними доходу.

Але, головне, думаю, спинила президента… сума — близько 430 млн. грн. на реалізацію положень закону. Адресувалися вони для надання матеріальних виплат на випадок безробіття майже 200 тис. незастрахованих осіб, що істотно спорожнило би Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Звісно, це — право президента: дбати про збалансованість бюджету фонду, не допускати заборгованості з виплат… Так само, як і, не будучи Лобачевським, уяснити: 184 млн. грн. (закладені у підписаному Законі «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення») — це менше, ніж 430 млн. (у відхиленому законі «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо зайнятості членів особистих селянських господарств»).

От вам і всі татові-мамині освідчення в любові до селянства...

Щодо керівниці найвищого органу виконавчої влади, то Кабмін заздалегідь готувався до соціальних утисків членів ОСГ. Верстаючи бюджет на 2009 рік, уряд заклав у кошторисі «економію» на селянах. І законодавчо домігся її.

Не заперечую: у скрутні часи треба заощаджувати. Зрозуміло, на нуворишах де сядеш, там і злізеш. А от селян можна взяти голіруч. Гаразд, упіймали! А що їм запропонували натомість? Розтлумачили, як легалізуватися, «приписатися» до Пенсійного фонду, інших соціальних інституцій? Мовчок!

Біда в тому, що ми досі не вибудували фіскальної ідеології для аграріїв. Її архітектоніку накреслили народні депутати Сергій Терьохін із Олегом Юхновським у Законі №1878-IV «Про внесення змін до деяких законів України щодо оподаткування сільськогосподарських підприємств та підтримки соціальних стандартів їх працівників», який Верховна Рада ухвалила уже далекого 24 червня 2004 року.

Що він передбачав? Перехід аграрних формувань на прозорішу, зрозумілішу систему оподаткування. А зміни і доповнення до законів «Про податок на додану вартість», «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування», «Про фіксований сільськогосподарський податок» і «Про обов’язкове державне пенсійне страхування» назвали прогресивними, альтернативою діючій податковій політиці.

Власне, сільгоспвиробники — юридичні особи із 2005 року перейшли на відрахування до Пенсійного фонду та фондів соціального страхування від фонду оплати праці за спеціальною ставкою. Така домовленість була досягнута з Міністерством фінансів, Пенсійним фондом і профільними комітетами Верховної Ради, у результаті чого в проекті держбюджету з’явився цільовий рядок — компенсаторні 1,2 млрд. грн. Пенсійному фонду.

Цією системою поступово можна було б охопити й членів ОСГ. Однак за ці роки ніхто із законодавців та урядовців не зронив на селянське пенсійно-соціальне поле жодної зернини. Перепоною вважаю і паліативний фіксований податок, інші атавістичні преференції в АПК, які тільки гальмують поступ уперед. Єдине, чим селянин наповнює скарбницю, — це плата за землю. На цьому діалог із державою різко обривається.

Продовжити його — суспільний, цивілізований, паритетний — намірився народний депутат Роман Ткач, автор взаємопов’язаних законопроектів: «Про внесення змін до Закону України «Про особисте селянське господарство» і «Про єдиний податок для членів особистого селянського господарства». Їх філософія докорінно різниться від чинного законодавства.

— Вважаю хибним прив’язувати зайнятість члена особистого селянського господарства до величини землі і доходу. По-перше, ОСГ може тупцювати на 25—40 сотках і привільно почуватися на 25—40 гектарах. Обмежень немає. По-друге, залежно від розміру земельної ділянки коливаються і доходи.

Порівняймо куці наділи на рідному Прикарпатті і луганські, херсонські простори… Дохід на селянську душу в Івано-Франківській області — 40 гривень. У скільки разів він менший за мінімальну зарплату? У п’ятнадцять! Отже, газда із родиною автоматично стають безробітними… А ми пишемо закони і кажемо: «Романе! Ти — свідомий, у країні — криза. Як ти можеш у таку скруту звертатися по довідку за субсидіями?»

Щодо доходів, то селянин традиційно вважав виручку із городу таким собі приварком. А щоб ділитися ним ще і з державою… З якого дива? Яка допомога йому від неї? Упродовж п’яти років з дня ухвалення Закону України «Про особисте селянське господарство» уряд не розробив жодної адресної програми. Та навіть якби вони і діяли, кошти навряд чи дійшли б до селян: немає механізмів обліку і звітності одержувачів державної підтримки.

От і маємо: в агропромисловий сектор торік вгатили рекордну суму бюджетної підтримки. Але нею скористалися виключно сільськогосподарські товарні підприємства.

Ще одним недоліком Закону «Про особисте селянське господарство» є відсутність соціальних гарантій для членів ОСГ. До 13 січня 2009 року їм гарантувалося право на загальнообов’язкове пенсійне та соціальне страхування. А хто сплачував внески за членів ОСГ, які не працюють за трудовими угодами? Ніхто!

У новій редакції статті 9 Закону України «Про особисте селянське господарство» міститься пропозиція поширити загальнообов’язкове державне пенсійне страхування на членів особистих селянських господарств. Але, згідно зі статтею 11 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», члени ОСГ не належать до кола осіб, котрі підлягають цьому виду страхування. Юристи твердять, що селяни за основними економічними ознаками своєї діяльності належать саме до кола осіб, що мають право на добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Хоч би якими колами ходили навколо цього закону, ми постійно перечіплюємося об камінь із написом «позбавлені соціального захисту».

Отже, щоб урегулювати діяльність ОСГ у сучасних умовах, треба змінити чинний закон. Я пропоную кожному незайнятому селянинові, котрий, працюючи на земельній ділянці, надаючи послуги сільського зеленого туризму, має певні доходи і думає про завтрашній день, пенсію, соціальне страхування, добровільно зареєструватися у державній податковій службі. Але не юридичною особою чи приватним підприємцем, а саме як член ОСГ, оскільки ведення останнього є основною, але не підприємницькою діяльністю. Це — особливий статус платника єдиного податку, що дає змогу брати участь у загальнообов’язковому пенсійному і соціальному страхуванні та отримувати державну підтримку.

Як саме? Це регламентує законопроект «Про єдиний податок для членів особистого селянського господарства». Яка ставка податку? Пропоную «вилку»: від 500 гривень до півтори тисячі на рік, які селяни сплачуватимуть щокварталу. Суму податку у кожному селі визначає місцева влада.

Платники податку перераховують загальну суму на окремий рахунок відділень Державного казначейства України, які розподіляють їх так: 45% — до місцевого бюджету, 40 — до Пенсійного фонду і 15% — на загальнообов’язкове соціальне страхування (у тому числі 5% — до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності). Відтак, селянин вступає у діалог із державою.

Прийнявши і реалізувавши ці закони, ми забезпечимо конституційні права 1,5—2 мільйонів громадян України, зайнятих особистим селянським господарством. Крім того, за рахунок сплати єдиного податку для членів ОСГ зростуть доходи передусім сільських і селищних бюджетів, які зараз потребують найбільшої підтримки.

Законопроекти прогресивні. Так, можна сперечатися щодо пропонованих ставок податку, а можна було б, на мій погляд, взагалі не вказувати конкретних цифр, аби в період кризи їх не сприйняли за чергове викачування грошей із селян. Можна обійтися формулюванням: член ОСГ сплачує раз на рік суму податку залежно від фінансових статків. Але проблема існує, проблема задавнена, і бодай перші кроки до її вирішення робити треба.

Селянам набридло чути з усіх кінців докори на свою адресу — соціальні утриманці! Вони хочуть стати повноправними членами українського суспільства.